Життєлюб

Творчість Олександра Івановича Копиленка – ровесника віку, одного із зачинателів української літератури ХХ століття, який протягом майже 40 років брав участь у її становленні і творенні, належить до недосліджених сторінок історії української літератури.

Хоча загальний тираж творів письменника перевищив три мільйони примірників, останнім часом його ім’я згадується дедалі рідше, а творчість відсувається переважно у розряд літератури для дітей. Цього б не сталося, коли б – попри всі причини – творчість Копиленка дійшла до сучасного читача в повному обсязі .*

Учитель за фахом, письменник за покликанням, великий природолюб, Олександр Копиленко народився 1 серпня 1900 р. в м. Костянтинограді ( нині Красноград), що на Харківщині в сім’ї робітника – залізничника. Тут минули його дитячі та юнацькі роки. Навчався у початковій та вищій початковій школах, потім – в учительській семінарії.

Вже 16-річним юнаком почав самостійне трудове життя: працював на залізниці вантажником, помічником лаборанта хімічної дослідної станції. З 1920 по 1925 рік – студент біологічного факультету Харківського інституту народної освіти. Проте стати біологом молодому Копиленку не судилось: юнак відчув, що його захоплює інший світ, владно кличе література. З 1921 року починається співпраця з газетами «Селянська правда», «Вісті», «Комуніст», журналом «Студент революції», в яких юнак друкує статті і нариси під власним іменем та під псевдонімами. Пише молодий Копиленко і вірші, а зрозумівши їх слабкість, переходить до прози.

Він вчителює, працює в Наркомпросі УРСР, член Спілки селянських письменників «Плуг», Спілки пролетарських письменників «Гарт», пізніше – ВАПЛІТЕ.

Перші прозові твори молодого письменника з’являються на початку 20-х років. Першим опублікованим твором було оповідання «Там, мабуть, краще» (Плуг. – 1922. - № 1. ), в якому зроблена спроба відтворити картину голоду на селі 1921 р.

Формування поглядів та індивідуального стилю О. Копиленка було зумовлене атмосферою харківського культурного середовища 1920-х років, яке стало осередком справжніх талантів і ареною суворої боротьби між творчою одиницею і системою, що намагалась придушити будь-яку вільну думку.

Ставши відразу на бік революційних мас, запальний, допитливий, невпокійливий Копиленко у своїх перших творах, що 1923 р. склали збірку оповідань «Кара-Круча», намагається показати гостру класову боротьбу на селі, прагне передати власне захоплення весною революції та змінами в житті українського села, оспівати романтику революції, розуміючи її як очисну зливу, що омила й оновила старий світ.

Наступна збірка оповідань «Іменем українського народу» ( 1924 р. ) та повість «Буйний хміль» ( 1925 р. ) ведуть читача в тогочасне село, збурене гострою класовою боротьбою. Копиленка – оповідача приваблюють люди мужні, рішучі, сповнені високої внутрішньої енергії, до яких із захопленням звертається письменник.

Як і автора «Чотирьох шабель» Ю. Яновського, якого звинувачували у творенні роману на хвилі «націоналістичної романтики», подібні закиди робилися і щодо перших новел О. Копиленка. Не даремно склався стереотип, висловлений дослідником його творчості П. Свідером у характеристиці раннього періоду творчості автора: «Проте письменник ще нерідко зазнає невдач. Вчинками борців за радянську владу – Андрона

* Копиленко Л. Про батька: [ спогади ] / Любим Копиленко // Буйний хміль : роман, повість, оповід. – К., 2001. – С. 401.

( «Кара -Круча») і Петра ( «Весняні закутки» ) – керують переважно бунтарські стихійні пристрасті. Автор взагалі поетизує стихійні сили, руйнівські інстинкти. Суттєвим недоліком оповідань є описовість, фрагментарність, зловживання імпресіоністичними засобами, стильова строкатість – риси, які були притаманні творам багатьох молодих письменників того часу». *

Для сучасного читача ці «недоліки» є свідченням перебування автора у річищі стильових пошуків та експериментів.

Ті самі «недоліки» - романтизування стихійного начала та орнаментальність стилю - властиві й найбільшому твору, присвяченому подіям громадянської війни – повісті «Буйний хміль», в основу якого покладено протистояння двох непримиренних таборів : денікінців, буржуазії, чиновників, куркулів і селянських мас. Революція в повісті уявляється молодому автору, як вибух диких, нестримних сил, предковічний «бунт крові», розгул «буйного хмелю». Олександр Копиленко у численних ліричних відступах стверджує, що властивий селянству дух непокори - із глибини віків, що бунтарство – вроджена риса українців.

Виникнення нового літературного угрупування ВАПЛІТЕ, членом якого стає

О. Копиленко, залишивши лави «Плугу» і «Гарту», було викликане змінами у свідомості харківських митців, зокрема переосмисленням подій революції та громадянської війни, невідповідності реального життя більшовицьким ідеалам та гаслам.

У романі «Визволення» ( 1929 р.), що друкувався на сторінках «Літературного ярмарку» автор намагається чесно відтворити життя, подаючи комуністичну експансію в Україні як трагедію, яка розколола націю, призвела до братовбивчої війни. Петро Гамалія пішов « з червоним прапором за свою Україну» , а молодший брат Антін « надіявся на жовто-блакитні легіони ». Невдовзі старший засудив через ревтрибунал молодшого на десятилітнє ув’язнення. Про розуміння О. Копиленком реальної суспільно-політичної ситуації свідчать вкладені в уста інженера Гайдерна міркування про те, що в країні відбуваються зовсім не ті «процеси, на які сподівалися прості «творці» революції: замість обіцяної демократії панує диктатура і терор, плодиться підлабузництво і бюрократизм»**

Проте цькування та репресії українських письменників, що завдали нищівного удару по українській культурі, примусили деяких відомих письменників, у тому числі і

О. Копиленка, до тяжкого вибору. 1929 р. разом з П. Панчем, Ю. Яновським, Остапом Вишнею, Ю. Смоличем та О. Донченком він підписує лист – звернення до радянського уряду і всього українського народу з вимогою покарати ворогів. Багатьох митців це не врятувало від арешту або довгих років замовчування і в кожному разі вимушене служіння офіційній ідеології наклало свій відбиток на розвиток їх таланту і життєву долю ***

Олександр Копиленко вступає до створеної 1932 р. Спілки письменників України. В 1931 – 1932 роках пише роман «Народжується місто», чим засвідчує свою причетність до подій, що відбуваються в країні. Написаний на матеріалі особистого життя ( майже два роки Копиленко проводить на будівництві Харківського тракторного заводу ), автор розповідає про будівництво Стальгорода. На сторінках роману народжується виключно соціалістичне місто. А роман справедливо називають роздумом про ту добу і пошуком героїв, які визначали обличчя часу і несли в собі його найістотніші особливості.

* цит. за кн. : Свідер П. І. Олександр Копиленко: [ 1900 – 1958 ]: літ. портрет

/ П. І. Свідер. – К., 1962. – С. 11.

** Історія української літератури ХХ ст. : у 2 кн. / за ред. В. Дончика . – К., 1998. – Кн. 1. – С. 312.

*** Бурлакова І. Роман «Народжується місто» в контексті ранньої творчості Олександра Копиленка /Ірина Бурлакова // Укр. мова й л-ра в серед. шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. - № 9 – 10. – С. 167.

Традиційно твір Копиленка пов’язують із романами соцреалізму і виробничими романами. Проте центральним є не виробничий, а соціально-психологічний вимір. У романтизованих образах міста та його молодих будівників, які долають усі труднощі заради майбутнього, виявляються ті риси, аполегетизація невичерпних сил народу, які поетизував О. Копиленко у своїх ранніх творах.

Безперечно, чітке ідеологічне спрямування дає підстави розглядати роман як своєрідну розплату автора за перебування у лавах контрреволюційної ВАПЛІТЕ і молодість в оточенні М. Хвильового та свідчить про неоднозначність позицій Копиленка.*

Після перенесення столиці України Олександр Копиленко оселяється у Києві. Красень – Київ увійшов у творчість письменника своїм життям, людьми з повсякденними турботами і надіями. Олександра Івановича по праву вважали «києвознавцем» : він знав і міг показати кожен куточок міста, обходив усі київські околиці.

Копиленко мріє написати книжку, потрібну мільйонам. Знайомство з життям однієї з найстаріших київських середніх шкіл – школи № 19 на Подолі, колишньої жіночої гімназії, послужило основою для створення дилогії «Дуже добре» ( 1936 р. ) та «Десятикласники» ( 1938 р.). Сучасна адреса школи: Покровська вулиця, 4, ліцей № 100 «Поділ». На матеріалі цієї школи письменник подає широку картину життя школярів, учителів, батьків.

Романіст Копиленко як митець і дослідник звичайних буднів і свят школи так природно увійшов у шкільний колектив учнів і вчителів, збагнувши їхні клопоти, пережив – передумав їхні великі й малі радощі, поривання і показав, так вони живуть, працюють, захоплюються. Вони – десятикласники – набувають знання і досвіду, осмислюють сучасний їм світ і себе у цьому світі.

Герої – школярі зображені з такою увагою до їхнього внутрішнього світу, з таким глибоким розумінням їхньої власної гідності. Їхні серця відкриті для дружби і кохання.

В дилогії бачимо добрих, щирих і мудрих учителів, і тих, хто опинився випадково на освітянській ниві. І в цьому проявляється одна з найважливіших художньо-людинознавчих якостей письменника.

О. Копиленку багато дали близькі взаємини з А. Макаренком. Антон Семенович радив йому «не згладжувати кутів, щоб книжка була правдивою і гострою». І вона справді вийшла такою і мала широкий успіх у читачів, особливо у молоді, хоча планувалася, як твір, яким би батьки і учителі могли скористатися у виховній роботі.

Обидва романи, а особливо «Десятикласники» свідчили про зростання майстерності їх автора. Поряд із творами А. Гайдара, М. Трублаїні та інших талановитих письменників вони і сьогодні залишаються актуальними і викликають інтерес у молоді.

Романами про школу завершується довоєнний етап творчого розвитку

О. Копиленка.

Серед багатьох об’єктів уваги Олександра Копиленка є один, якому він залишається вірним протягом усього життя. Це – діти.

Вперше у 1924 р. на сторінках журналу «Червоні квіти» він виступив з оповіданнями про дітей і для дітей. Тоді українська дитяча література тільки-но ставала на ноги. До перших її надбань слід віднести оповідання «Дитина», «Пригноблений», «Юрко», «Сенчині пригоди», написані 1924 р. У сюжет найцікавішого оповідання про навчання й дозвілля дітей «Друзі» ( 1928 р. ) автор вводить пригодницький елемент. Його герої – діти трудящих , діти праці, це визначає коло їх інтересів, мрій, умови формування характеру.

* Бурлакова І. Роман «Народжується місто» в контексті ранньої творчості Олександра Копиленка /Ірина Бурлакова // Укр. мова й л-ра в серед. шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. - № 9 – 10. – С. 170.

Дитячу книжку Олександр Іванович завжди розглядав як могутній засіб виховання. Твори для дітей Копиленко писав з такою ж вимогливістю, як і твори для дорослих. Його оповідання приваблюють тонким розкриттям дитячої душі. Їх композиція і форма викладу розраховані на те, щоб викликати у юного читача цікавість. У них відчувається непідробна любов автора до своїх персонажів. І це виявляється і в самій манері розповіді, доброї, лагідної з тонкою іронічністю.

Протягом 1933 – 1934 років О. Копиленко працював у редакціях дитячих журналів, у комісії дитячої літератури з підготовки тематичних планів видавництва «Дитвидав», яке було створено в Україні 1934 р.

Він писав про дитячу дружбу, шкільне навчання («Секрет», «Волікове нещастя», «Порізана парта» (1936 р. ), про взаємини батьків і дітей – в оповіданнях «Син», «Справа № 77», «Сім’я». 1934 року надрукував збірочку оповідань для малят «В лісі», у якій виклав цікаві спостереження про природу, зокрема птахів та звірів.

У роки Великої Вітчизняної війни Олександр Копиленко під час евакуації до Уфи працював в Інституті суспільних наук АН УРСР. Із січня 1942 р. і до кінця 1943 р. – редактор радіостанції «Радянська Україна» в Москві. Писав оповідання, нариси, памфлети, статті, які друкував на сторінках газети «За Радянську Україну», що розповсюджувалась на тимчасово окупованій ворогом території.

За роки війни вийшло п’ять збірок оповідань: «Допит», «Батько», «Брати» ( 1942 р.), «Мовчання» ( 1943 р. ), «Невтомне життя» ( 1945 р. ) та п’єси «Хуртовина» ( 1943 р. ), «Чому не гаснуть зорі» (1944 р. ). Письменник показує мужність і відвагу людей, які перебороли розлуку, смерть, руїни і вийшли переможцями.

З кінця 1943 р. О. Копиленко знову у Києві, куди повернувся разом з військами генерала Ватутіна й одразу починає збирати матеріали для нових творів. Навесні 1945 р. у складі групи письменників і журналістів їздив до Німеччини. Його враження як свідка штурму Берліна покладені в основу нарисів «Берлін, 30 квітня», «Берлінські зустрічі» та ін.

Після війни О. Копиленко багато їздив по Україні. Одним із перших письменник виступив з великим твором про відбудову колгоспного села – романом «Лейтенанти», в центрі якого стає воїн, що повернувся з війни до мирної праці. Читача приваблюють цікаві сцени, правдиві образи рядових і лейтенантів. Проте роман піддався різкій критиці. У пресі розгорнулась широка дискусія.

Водночас Олександр Іванович багато й плідно працював як громадський діяч. Був членом правління Спілки письменників СРСР та СП України, керівником секції дитячої літератури, входив до редакційних рад видавництв «Радянський письменник», «Молодь», «Дитвидав» (нині «Веселка»), до редколегій «Літературної газети» та дитячих журналів «Барвінок» і «Піонерія».

У Олександра Копиленка на першому плані були юні читачі. Справжньою його творчою вдачею стали кілька книжок – оповідань для дітей: «Хата хлопчика-мізинчика» (1947 р. ), «Петроградський хлопчик» (1947 р. ), «Адмірал» ( 1948 р. ).

Олександр Іванович дуже любив природу, особливо він захоплювався птахами. «Щонеділі вставав вдосвіта й ішов на Поділ на пташиний базар. Він оглядав усіх дроздів, снігурів, синиць, потім купував собі одного чи пару, приносив додому і… випускав з балкона на волю», - згадував Ю. Смолич .* Свою любов до природи прищеплював і юним читачам.

1948 р. вийшла збірка “Як вони поживають”. Це своєрідна енциклопедія природи для молодших читачів. Написані непоспішливо, роздумливо, ці оповідання – перлинки ведуть юного читача у незбагненний та неповторний світ природи. який потребує захисту і примноження краси.

* цит. за кн. : Кодлюк Я. 120 розповідей про письменників: довід. для вчителя почат. кл.

 Я. Кодлюк, Т. Одинцова. - К., 2006. – С. 69.

В останні роки життя О. Копиленко працював над романом про сучасну школу «Земля велика» ( 1957 р. ), який став художнім відгуком на назрілі й наболілі проблеми її перебудови. Учительська праця вимагає великої душі і великої відданості, - стверджує автор, виступаючи проти байдужості, черствості і бюрократизму в навчання та вихованні.

У творчій спадщині Копиленка, письменника якого немає з нами вже п’ять десятиліть ( помер 1 грудня 1958 року), заслуговує на увагу його публіцистика, яка майже невідома читачеві. Відповідально ставився він і до редагування та укладання творів українських письменників. Плідно працює Олександр Іванович і в галузі художнього перекладу. Серед його перекладів твори Л. Кассіля, А. Софронова, Л. Вишеславського,

В. Попова, К. Симонова, Шолом - Алейхема, Г. Ібсена, В. Біанкі, Б. Житкова, А. Якобсона та інших письменників. Єдиний в українській літературі переклад комедії Д. Фонвізіна «Недоросток» належить О. Копиленку.

Твори письменника виходили російською, єврейською, німецькою, чеською, сербською, болгарською та іншими мовами.

Роки вкрили інеєм скроні Олександра Івановича, а тяжка хвороба непомітно підточувала могутнє здоров’я. Втім він залишився життєлюбною людиною, повним бадьорості й великих творчих планів: мріяв написати велику книжку про участь дітей у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, збирав матеріали для роману «Київ». Йому хотілося розповісти про життя і працю друзів – киян – письменників та артистів, педагогів та журналістів, лікарів та інженерів, художників та робітників.

Як справжній митець, він знав творчу радість і творче піднесення, в якому б жанрі не виступав, твердо знаючи, що «для справжнього майстра ніколи не бувавє довершеного твору» і наполегливо працював.

Передчасна смерть не дозволила О. І. Копиленкові здійснити свої творчі задуми. Та вічно живим залишився він у серцях своїх читачів. Щире слово письменника живе серед нас, його твори вчать любити, боротись і перемагати.

Особливо вдячні письменникові діти, яким він віддав усе тепло свого великого серця. Знаний і шанований кількома поколіннями української дітлашні, гідно і гордо проніс оце звання до останньої межі.

Іменем Олександра Копиленка названі у Києві – вулиця на Печерську та бібліотека для дітей № 9 у Подільському районі, пароплав та школа в Краснограді, де він народився і навчався.