Москва, 1493 p.

41. Див.: The Orthodox Liturgy, being the Divine Liturgy of S. John Chrysostom and S. Basil the Great according to the use of the Church of Russia, trans. P. Thompson et al. (London, 1939), звідки й узято наступні цитати, за винятком уривків з Євангелія.

42. Тексти, написані церковнослов’янською мовою, використовують назви "Цар Ірод" і "Цар Юдейський"; див.: Господа Нашего Иисуса Христа Новый Завет на славянском и русском языках [паралельні тексти]. — Спб., 1823.— С. 23.

43. Див.: Dimitri Stremooukh off, "Moscow the Third Rome: Sources of the Doctrine", Speculum (Jan. 1953), 84-101; перевид. у M. Cherniavsky, The Structure of Russian History: Interpretative Essays (New York, 1970), 108-125.

44. Див.: J. L. I. Fennell, Ivan the Great of Moscow (London, 1961).

45. R. G. Howes, Testaments ofthe Grand Princes of Moscow (Ithaca, NY, 1967), 267-298.

46. Fennell, Ivan the Great, op. cit., 122.

47. Stremooukhoff, "Moscow the Third Rome", passim.

48. Ibid., 113, зокрема прим. 46.

49. "Testament of Ivan III", y Howes, Testaments. Див. також G. Vernadsky, Russia at the Dawn of the Modern Age (vol. IV of G. Vernadsky and M. Karpovich, History of Russia), (New Haven, Conn., 1959), ch. 3.

50. Fennell, lvan the Great, 146.

51. Stremooukhoff, "Moscow the Third Rome", 115.

52. Ibid., passim.

53. Dimitri Obolensky, "Russia"s Byzantine Heritage’, Oxford Slavonic Papers, I (1950), 37-63.

54. Fennell, Ivan the Great.

55. Vernadsky, Russia at the Dawn of the Modern Age, ch. 3.

56. Fennell, lvan the Great, preface, pp. V seq.

57. Dimitri Obolensky, "Italy, Mount Athos and Muscovy: The Three Worlds of Maximos the Greek" (Raleigh Lecture, 1981), Proceedings of theBritish Academy, LVII (1981); пepeвид. y Six Byzantine Portraits (Oxford, 1988), 201-219.

58. Ibid., 160.

59. Elie Dennisoff, Махіте le Grec et l’Occident (Paris, 1942), 423.

Розділ VIII. Стор. 670-678.

Якщо Пруссія унаочнювала успішне поривання до влади невеличкої держави, Росія репрезентувала той самий феномен у героїчному масштабі найбільшої європейської країни. Вражений був навіть сам Фрідріх Великий. Якось він сказав про росіян: "Знадобиться ціла Європа, щоб утримати тих панів у рамках".

За 149 років, які проминули від смерті Олексія Михайловича 1676 р. до смерті Олександра І 1825 р., Романови піднесли статус своєї країни від щойно народженої регіональної держави до непереможного "жандарма Європи". Олексій, сівши на трон у тому самому десятиріччі, що й Людовік XIV, був невідомим московським володарем, про якого навряд чи хто чув у Версалі, — Олександр тріумфально проїхав крізь Париж. За ті півтора сторіччя проведено не одну воєнну кампанію, майже щоразу успішну, Велике князівство Московське обернулось на "імперію всіх росіян", збільшилась територія, бо держава поглинула кілька сусідніх країн, суспільство й адміністрація зазнали радикальних реформ, цілком змінилась ідентичність держави та панівної нації. Для всіх, хто пишався такими виявами сили, історичні постаті та політика, що уможливили ці зміни, безперечно, були гідні всілякої хвали і, як писав Ключевський про Петра І, ще й "необхідні".

За автократичних режимів особистість самодержця — аж ніяк не другорядний чинник, і в Росії вирізнялись дві імператорські постаті: Петро І (правив 1682-1725) та Катерина II (правила 1762-1796). Обох винагородили епітетом "великий", обоє аж буяли життям, маючи величну статуру, необмежену природну енергію та рішучість; обох незмірно вихваляли за їхній безперечний внесок до величі самої Росії. Та якщо судити загалом, нехай навіть про володаря країни, слід поцікавитись, чи можна тільки розміри тіла та брутальну силу вважати за ознаки величі. Критикам неважко знайти риси, що породжують скорше сором, ніж повагу. Надто Петро був моральним страховиськом. Його участь протягом усього життя в гульні соборів блазнів та штукарів — безсоромному та блюзнірському російському варіанті англійських клубів безпутної "золотої" молоді — ще можна зрозуміти як вияв ексцентричного несмаку. Проте його любов до страшних, садистських тортур, що вперше проступила 1697 р. під час масових покарань збунтованих стрільців, не можна вважати за безневинну примху навіть за тогочасними нормами. Дивакуватим пристрастям Петра — моделюванню кораблів та забавам з олов’яними солдатиками — можна протиставити його колосальну зневагу до безмірних людських страждань, що завжди супроводили чимало його проектів, як-от будівництво Санкт-Петербурга. Цареві, що міг уранці спостерігати, як закатували до смерті його невинного сина і спадкоємця, а ввечері подавався на непристойну двірську розвагу, не так уже й далеко до Нерона, навіть якщо він вивів Росію "з небуття в буття".

Катерина теж постає перед істориками "серед блиску величі, що змагається з примарами скандалів"²⁸. Німецька князівна, народжена в Штетині як Софія-Фредерика-Авґуста Ангальт-Цербстська, вона мала таке хиже честолюбство, якому в анналах історії майже немає рівні. Імператрицина велика сексуальна розбещеність — сама по собі не такий уже й гріх, проте її слід вважати за огидну, коли до неї домішана брудна інтриґа. Чутка, ніби Катерина померла внаслідок конструктивного ґанджу машини, відомої як "Катеринина лебідка", намагаючись покохатися з конем, прикметна тільки тим, що люди охоче повірили їй. Та повернімося до історичних фактів. Катерина захопила трон унаслідок двірського перевороту, спонукавши імперську ґвардію вбити свого чоловіка Петра III (правив 1761-1762). Катерина врядувала у співпраці з довгою низкою десяти офіційних коханців — від Григорія Орлова та Григорія Потьоміна до Платона Зубова, на тридцять вісім років молодшого від неї. На користь Катерини слід сказати, що її найближче коло становили цивільні і вона частіше вдавалась до переконувань, ніж до терору. Поблажливий історик міг завершити: "Вона зробила для Росії те саме, що зробив для Франції Людовік XIV, поки не став в’язнем Версалю... самодержавство очистилось від ганьби тиранії... деспотизм обернувся на монархію²⁹.

Преторіанські заколоти стали звичаєм у домі Романових, так само як і в римлян. Законний перехід трону до спадкоємця був рідкістю. Катерина І (правила 1725-1727), або ж Сковороцька, молода латиська селянка і друга Петрова дружина, скинула чоловіка з трону, коли той був на смертному ложі. Петро II (правив 1727-1730) сів на трон, сфальшувавши заповіт; імператриця Анна (правила 1730-1740), герцоґиня Курляндська, схопилася за корону завдяки хитрощам Таємної ради; Івана VI (правив 1740-1741), малого герцога Брауншвайзького, посадив на трон барон Бірон; імператриця Єлизавета (правила 1741-1761), колись наречена єпископа міста Любека і fréquentée, часта гостя, гвардійських казарм, сіла на трон унаслідок прямогоcoup de force, заколоту; Олександр І (правив 1801—1825) став царем, убивши свого батька. Павла І (правив 1796-1801), можливого царя-реформатора, офіційні історіографи довгий час зображували як психічно неврівноважену людину, хоча він вочевидь був нормальний. Коли Павло наполіг на ексгумації тіла свого забитого батька, Петра III, і на перепохованні останків своїх батьків у Петропавловському соборі, літній граф Орлов був змушений нести імперську корону позаду труни чоловіка, якого він убив тридцять п’ять років тому. Цей моторошний акт примирення добре символізує обман, страх і насильство, що виповнювали санкт-петербурзький двір та всі його дії.

Московія немов нараз вискочила з пітьми під час другої, або Великої, Північної війни 1700-1721 рр. Цей двадцятирічний конфлікт зосередився навколо суперництва Петра І, що дивився завидющими очима на шведські володіння на Балтійському узбережжі, і молодого Карла XII, короля Швеції, що був охочий нападати на всіх своїх сусідів одразу. Війна почалась у серпні 1700 р., коли Карл, немов авантурник, висадився під Копенгаґеном, а Петро зненацька напав на Нарву, шведську фортецю на Фінській затоці. Але битви відбувалися здебільшого на проміжній території Речі Посполитої, чий король (Авґуст, курфюрст саксонський) уклав з Петром таємну угоду. Зрештою Річ Посполита зазнала ще тяжчих утрат, ніж Швеція (див. нижче).

Після перших сутичок Карл XII заволодів ініціативою на континенті. Він прагнув спершу покарати саксонського союзника Петра і 1704 р. спромігся заступити Авґуста на польському троні проводирем прошведської фракції Станіславом Лещинським. Загрузнувши в Польщі, він дав Петрові нагоду захопити шведські провінції Лівонію та Інґрію, де 1703 р. негайно проголошено заснування нового міста Санкт-Петербурга. 1707 р. Карл XII повернувся на схід, розраховуючи на підтримку Лівонії та гетьмана України Мазепи. Його одурили і там, і там. Узимку 1708-1709 рр., вимучений партизанськими діями селян, він був змушений зректися початкового плану походу на Москву і повернув на південь. 27 червня під Полтавою в Україні Карл XII зазнав нищівної поразки і втік, шукаючи притулку, до турецьких володінь. Тріумфальні московські армії посунули на Захід, Варшава була окупована, Авґуст II знову посів трон. Балтійські провінції зостались у московських руках. Серед німецьких князів не бракувало стерв’ятників, що разом з Данією та Пруссією метнулися шматувати решту шведських володінь іще далі на захід. Карл XII загинув у бою в грудні 1718 р. при облозі фортеці Фрідріхсхальд на норвезько-шведському кордоні. На Аландських островах відбувся дипломатичний конґрес, згодом біля Ніштадта (1721 р.) був підписаний російсько-шведський договір. Швеція була присоромлена. Петро І став володарем Півночі, гордим власником "вікна до Європи". 1721 р. він підвищив себе, заступивши давній московський титул "цар" титулом "імператор", хоч його за життя Петра І визнавали не всі.

Коли Московія надягла імператорську мантію, їй були накинуті далекосяжні реформи, аби перетворити нову імперію на сучасну західну державу. Зокрема в очах Петра І ті реформи були еквівалентні "вестернізації". Цар двічі надовго виїздив до Західної Європи (в 1696-1697 та 1717 р.), звертаючи увагу геть на все — від будівництва кораблів до поголених облич. Проте саме Велика Північна війна правила Росії за своєрідного виконроба. Передусім перед царем постала потреба створити постійну армію та фінансові й соціальні інституції, необхідні для її утримання. Стара Московська держава була страшенно неефективна. Строкате військо немов тануло взимку, а проте його мусило годувати дві третини населення, в неврожайні роки, як-от 1705 р., воно споживало до 96% державного прибутку. Наприкінці Петрового царювання існувало постійне тристатиячне навчене військо — коштом подушного податку, що втричі збільшив державні прибутки, коштом вербування селян та реорганізації дворянства.

Реформи сягнули майже кожної сфери життя. Однією з головних установ став "Преображенский приказ"(1701 р.), що визначав діяльність політичної поліції. До важливих змін спричинився поділ країни на губернії (1705 р.), створення Сенату та адміністративних колегій у рамках центрального уряду (1711 р.), запровадження муніципальних урядів (1718-1724), сприяння з боку держави торгівлі, промисловості, освіті, літературі, науці та мистецтвам. 1721 р. скасовано патріархію, Російська православна церква тепер корилася Священному Синодові, що підлягав державі. Священикам наказали виказувати таємниці, повідомлені їм на сповіді. 1722 р. "Табель про ранґи" накинув дворянству ієрархічну кастову систему, пов’язану з державною службою та земельними привілеями. Створення такої кількості нових інституцій спричинилось до того, що названо в одному джерелі "частковим руйнуванням патримоніальної держави",—до першого в Росії усвідомлення різниці між державою та суспільством³⁰. Це сталося незважаючи навіть на те, що в політичній сфері не відбулося жодних великих змін і що саме дворянство перебувало в жалюгідному ярмі. Дворян можна було прилюдно шмагати батогами і провадити їм "шельмование ", якщо вони уникали освіти або служби. Тепер, по суті, більшість істориків уже погоджуються, що Петрові реформи були трохи не тим, за що вважали їх сучасники. Реформи не діяли як велика об’єднавча сила, — навпаки: вони поділили царевих підданих, надто в справах релігійних та національних. Крім того, вони спромоглися запровадити лише форми західних інституцій, нехтуючи самий їхній зміст. Петро не міг обернути московитів на європейців, просто звелівши їм голити бороди та чіпляти напудрені перуки.

Катерина II про зміст дбала більше. Але й тут, попри просвітницьку риторику, ніхто не зазіхав на основи самодержавства чи кріпацтва. Проте славетна інструкція Катерини законодавчій комісії 1766-1768 рр., спрямована на створення сучасного кодексу законів, її централізаційні та русифікаційні тенденції в керуванні губерніями, а над усе — згода на "дворянські свободи" – спричинились до глибоких змін усієї системи. "Жалованная грамота дворянству" (1785 р.), що потвердила давніший указ, який надавав обмежені права дворянським зборам і самоврядування губерніям, доповнила "Табель про ранґи", а давні обмеження на продаж кріпаків мов худоби були трохи пом’якшені. Остаточним наслідком був компроміс, давнє впереміш із новим; покруч, де самодержавна монархія мало-помалу ставала залежна від створеного нею служивого дворянства, тим часом дворянство не могло передати центральному урядові владу, яку воно мало над масою населення на місцях. "Парадоксально: своїм наполяганням на монополії політичної влади російські самодержці забезпечили собі менш ефективну владу, ніж їхні колеґи конституційні монархи на Заході»³¹. Давня московська тиранія принаймні була послідовна. Нова Російська імперія містила в собі зародки власного руйнування.

А тим часом безжальна російська експансія тривала (див. додаток III, c. 1325). Країна, що вже мала більше земель, ніж могла вигідно скористатись ними, й далі потурала своїй невситимій зажерливості. На заході Росія проковтнула більшу частину Швеції—Фінляндії та більшу частину Речі Посполитої. На півдні, починаючи з Азова (1696 р.), вона загарбала всі чорноморські провінції Османської імперії та Крим (1783 р.), а вже потім рушила на Персію, Кавказ і Середню Азію. На сході, перетнувши увесь Сибір аж до Тихого океану, Росія з 1740-х років досліджувала береги Аляски, а 1784 р. заснувала постійне поселення на острові Кадьяк.

Російські історики раціоналізували експансію країни, вдаючись до термінів "національні завдання" та "збирання земель". Насправді Росію та її володарів охопило шаленство територіальних загарбань. Ота гонитва за землями була симптомом патологічного стану, породженого великою неефективністю та традиційним мілітаризмом. Яка страшна іронія криється в тому, що найбільша в світі країна потребувала дедалі більшої кількості землі та людей, аби позбутися свого чуття непевності, запровадити заходи, що їх інші держави здійснювали куди меншими ресурсами, і винагородити роздуту державну машину, яка стерегла трон Романових. Тут перед нами крайній випадок, якому навряд чи десь можна знайти паралелі, bulimia politica,або так званого "вовчого голоду", великого територіального ожиріння організму, який може вижити, тільки дедалі більше споживаючи крові та плоті своїх сусідів. Кожен високий російський урядовець для підтримки традиційного способу життя своєї родини потребував маєтку, де працювали б сотні, а то й тисячі кріпаків. З 800 000 таких завойованих "душ", що їх роздала Катерина II, не менше ніж 500 000 походять із самої тільки Речі Посполитої. Прикметно, що, коли німецькому дворянству з колишньої шведської "Прибалтики" дозволено зберегти свої привілеї, колишнє польське дворянство з Литви та Рутенії (Білорусі та України) такі привілеї втратило.

У межах дедалі ширшої Російської імперії Україна зберігала свою окрему ідентичність понад сотню років. З 1654 по 1783 р. гетьманською державою України керували під царським наглядом спадкоємці дніпровських козаків, що спершу шукали союзу з царем у боротьбі проти Польщі. Спроба козаків за гетьмана Мазепи здобути свободу під час шведської навали 1708-1709 рр. (див. вище) скінчилася нічим. Скасування козацтва збіглось із анексією Криму: козаки перестали виконувати роль буфера проти татарів і турків.

Після знищення козацтва історична різниця між Росією та Рутенією офіційно була скасована. Україну названо Малоросією, а всі сліди її окремих традицій були затерті. Українським козакам не дали тієї автономії, яку мали російські козаки на Дону й на Кубані. Щедра українська земля стала об’єктом інтенсивної русифікації та колонізації. Південні "дикі степи", останнє у Європі прикордоння, були обсаджені селянами-імміґрантами, переважно з Росії та Німеччини. Монополія Російської православної церкви серед слов’ян була зміцнена, всіх посилено навертали до російської мови. Уніатів, які ще зоставались, виганяли з країни. Російські іммігранти почали міняти національний склад міст, надто Києва, називаючи його тепер давнім російським містом. Українська, польська та єврейська культури мало-помалу втрачали ґрунт під ногами. Рутенську (українську) мову, яка ще збереглася по селах, офіційно трактували як діалект російської мови. Чудовий новий порт Одеса, заснований 1794 р. як столиця "Новоросійської" губернії, відкрив дорогу для дедалі більшої торгівлі зерном, став вікном на південь.

Річ Посполита стала головною жертвою російської експансії в Європі. І справді, знищення цієї республіки стало sine qua non, неодмінною умовою, успіху Російської імперії. Як і її колишня провінція Україна, Річ Посполита спершу була об’єктом московських нападів, а потім безпосереднього й опосередкованого (ці періоди чергувались) московського врядування. Московський вплив набирав усе більшої сили після смерті Собеського 1696 р. Під час Великої Північної війни він досяг ступеня, коли фактично міг бути запроваджений російський протекторат. Потім, після десятиріч суперечок між потенційними польськими реформаторами і оборонцями статус-кво, за якими стояла Росія, розвиток російсько-польських стосунків скінчився таким логічним наслідком, як поділи Польщі. З 1772 по 1795 р. Росія головувала на бенкеті, під час якого республіка була остаточно поглинута.

Ян Собеський (правив 1674-1696) здобув собі славу за кордоном, зате нехтував внутрішні проблеми. Облога Відня показала, що Річ Посполита ще й досі першорядна військова держава, але то був останній порух. Литва була віддана на поталу громадянській війні, сейм раз по раз припиняв роботу через liberum veto, право одноосібного скасування постанови, маґнати були безкарні, централізоване законодавство та оподаткування занепали. За нератифікованим "вічним договором" з Москвою 1686 р., Україна була кинута напризволяще. Король марнував силу на битви задля Священної ліґи, сподіваючись збудувати для свого сина міцний грунт у Молдавії. Через багато років, дивлячись на статую Собеського у Варшаві, російський цар зауважив: "Ось іще один [такий, як я], що змарнував життя на боротьбу з турками"³².

Вибори короля 1697 p. зруйнували всі плани Собеського. Яків Собеський не завоював довіри виборців, австрійського кандидата перекупили хабарами, французький кандидат граф де Конті зазнав кораблетрощі неподалік від Данциґа, Завдяки російському золоту і вчасному наверненню до католицизму, нагороду виграв Фрідріх-Авґуст, курфюрст саксонський, що сів на трон як Авґуст II. Вигнаним Собеським нічого не зосталось, як видати свою доньку за вигнаного Стюарта, що зазнав невдачі тієї самої пори. У "милого принца Чарлі" мати була полька.

Саксонський період — за Авґуста II (правив 1697-1704, 1710-1733) і Авгута III (правив 1733-1763) — загалом трактують як добу польського занепаду. Велика Північна війна, у якій польський король як саксонський курфюрст був провідним учасником, призвела до незліченних нещасть та поділів. Річ Посполита стала головним театром воєнних дій між Швецією та Росією, і кожну з цих держав підтримували конкурентні конфедерації польської шляхти (див. вище). Саксонський двір трактував Річ Посполиту як противагу сусідній Пруссії і як джерело здобичі. Саксонське військо, розгорнуте в Польщі, мало юридичний імунітет від протестів сейму. Грабунки з боку військових призвели до конфлікту між королем та шляхтою, що мав багато спільного з таким самим конфліктом в Угорщині. А конфлікт став приводом для прямого російського втручання.

Після російської перемоги під Полтавою Авґуст II повернув собі 1710 р. польський трон тільки з допомогою російських військ. Після цього його вважали за подвійну небезпеку — за царського пішака і за такого собі малого "самодержця". У 1715-1716 рр. дійшло до відкритої війни між королем та його опонентами. Для царя то був немов небесний дарунок. Діючи як посередник, Петро І міг урятувати польську шляхту від її саксонського короля, водночас накидаючи умови, які позбавлять Річ Посполиту незалежності. На "мовчазному сеймі", скликаному у Варшаві в січні 1717 р., без обговорень, бо під наглядом російського війська, були схвалені отакі заздалегідь підготовані постанови:

1. Саксонське військо короля має бути вигнане з держави. (Іншими словами, король втрачав будь-яку подобу незалежної військової потуги).

2. "Золоті свободи" шляхти будуть потверджені. (Іншими словами, через збереження liberum vetoцентральний уряд Речі Посполитої можна було паралізувати коли завгодно).

3. Збройні сили Речі Посполитої мають бути обмежені 24 000 чоловік. (Іншими словами, Річ Посполита мала залишитись безборонна).

4. Збройні сили мають фінансуватись через відрахування з боку низки королівських, церковних та маґнатських маєтків. (Іншими словами, збройні сили були виведені з-під контролю короля або сейму).

5. Ґарантом дотримання тих пунктів був цар. (Іншими словами, цар міг коли завгодно втрутитись у справи Речі Посполитої і законно придушити будь-який реформістський рух).

Відтоді в будь-якому аспекті Річ Посполита стала російським протекторатом, простим додатком до Російської імперії, величезною буферною державою, що захищала Росію від Заходу; утримання такої держави не вимагало жодних коштів.

За Авґуста III центральний уряд занепав остаточно. Короля довелося садити на трон з допомогою російського війська, поваливши знов обраного Станіслава Лещинського, отже, й запаливши таким чином іскру війни за польську спадщину; король, проте, перебував здебільшого в Дрездені. Сейм скликали реґулярно, але, перше ніж він міг зібратися, його роботу раз по раз блокували, вдаючись до liberum veto. За тридцять років лиш одна сесія спромоглась ухвалити закон. Довівши до краю принцип делеґування повноважень, урядування було полишене сваволі маґнатів та місцевих сеймиків. Республіка не мала дипломатії, не мала скарбниці, не мала оборони. Там не можна було здійснити жодної реформи. Річ Посполита стала мішенню дляphilosophes. Коли 1751 р. вийшов перший том французької "Encyclopedie ", вся велика стаття "Анархія" була присвячена Польщі.

Реформаторська партія втекла за кордон, започаткувавши неперервну традицію польської політичної еміграції. Станіслав Лещинський, двічі обраний на короля і двічі вигнаний росіянами, знайшов собі притулок у Франції. Одружившись із донькою Людовіка XV, він дістав Лотаринзьке герцоґство, де, сидячи в Нансі як le bon roi Stanislas, добрий король Станіслав, міг запроваджувати освічене врядування, заборонене на батьківщині.

Станіслав-Авґуст Понятовський (правив 1764-1795), останній король Польщі, був трагічною, а в певних аспектах навіть шляхетною постаттю. Один з колишніх коханців Катерини II, він опинився на троні, поставивши перед собою неможливе завдання реформувати республіку і водночас зберегти російське панування. А проте, скутий конституцією 1717 р., він спровокував ті самі катаклізми, яких намагався уникнути завдяки реформам. Як можна було обмежити священне право шляхти на опір, не наразившись на опір шляхти? Як можна було обмежити право росіян на втручання, не спровокувавши російського втручання? Як можна було скасувати liberum veto без того, щоб хтось скористався ним? Король тричі намагався розбити порочне коло і щоразу зазнавав поразки. Щоразу приходило російське військо й відновлювало лад, а республіку щоразу карали поділом. У 1760-х роках королеві пропозиції реформ призвели до війни з Барською конфедерацією (1768-1772) і до першого поділу. В 1787-1792 рр. королева підтримка реформ Великого сейму і конституції 3 травня (1791 р.) призвела до утворення Тарговицької конфедерації й до другого поділу Польщі (див. розділ IX). У 1794-1795 рр. королева прихильність до національного повстання Тадеуша Косцюшка призвела до остаточної розв’язки. Після третього поділу вже не зосталося чим урядувати, Понятовський зрікся в день св. Катерини 1795 р. і помер у російському вигнанні.

Під час остаточної агонії Речі Посполитої Велике князівство Литовське зберегло свою індивідуальність. Політична слабкість князівства не перешкодила інтенсивним внутрішнім процесам, які обернули його на осередок чотирьох тривалих традицій. Його столичне місто — Вільно-Вільна-Вільнюс — стояло на справжньому перехресті культур. Становище домінантної польської еліти було зміцнене аж двічі: спершу завдяки заходам Комісії народної освіти після 1773 р., а вдруге — місцевої освітньої ради, що базувалась у Віленському університеті, який за царату процвітав до 1825 р. Литовська культура ідиш консолідувалась, коли Велике князівство стало основою межі осілості для євреїв у Росії. Литовське і рутенське (білоруське) селянство, уникнувши полонізації, зберегло досить духу, аби опиратись усім спробам русифікації в майбутньому. Ввійшовши до складу Російської імперії, Велике князівство вже ніколи не воскресне як адміністративна одиниця, проте його жителі не забудуть остаточно свого походження і братимуть участь в усіх польських повстаннях XIX ст. Польська та єврейська культури не щезатимуть аж до вбивчої доби Сталіна й Гітлера. Литовська, а меншою мірою білоруська культура переживуть і потопи, і пекло й досягнуть незалежності в 1990-х роках.

Розділ VIII. стор. 680-681.

РУСЬ

6 вересня 1749 p. у Санкт-Петербурзі імператорський історик доктор Ґерхард Мюлер став за кафедру і почав читати латиною лекцію "Назва та походження Росії". Він намірявся викласти теорію, мовляв, давню Київську державу заснували варяги. Але його зацитькали: патріотична російська аудиторія навіть слухати не хотіла, що Росію заснували не слов’яни. Після офіційного розслідування докторові Мюлеру звеліли полишити цю тему, а його вже наявні публікації знищили. (Цьому вченому принаймні пощастило уникнути долі французького вченого Нікола Фрере, що помер якраз того року: одного разу його запроторили до Бастилії, бо він написав, що франки походять не від троянців)¹.

Відтоді російські історики ненастанно сперечаються про "норманську" теорію. Внаслідок державної цензури російська історична наука зазнавала помітного впливу політичних втручань та міркувань про доцільність. Історія Київської держави мала стати на службу інтересам новітнього російського націоналізму або ж—унаслідок реакції на російський варіант—інтересам новітнього українського націоналізму. Однак виявилось, що певний ступінь причетності скандинавів до російської історії заперечити неможливо. Назву "Русь" тлумачили по-різному: як "рудоволосі" вікінги (пор. англійське слово russet, "червоно-коричневий"); якruotsi, фінську назву шведів; як скандинавське плем’я з назвою rhos, не відоме в Скандинавії; і навіть як багатонаціональний торговельний консорціум, що базувався в містечку Родез у Ланґедоку.

Згідно з цією останньою вигадливою (і невірогідною) гіпотезою, компанія "Родез" використовувала скандинавських мореплавців для проникнення на хозарський ринок рабів через балтійсько-дніпровський шлях і близько 830 р. намірялась усунути конкурентів — єврейський консорціум "Раданія", що з Арля контролював торгівлю рабами від Чорного моря до Північної Африки. Заснувавши в Хозарії "каганат" Русь, родезці начебто перетворилися з панівної чужоземної еліти, зосередженої у Тмуторакані/Таматарсі на Волзі, на місцевих князів переважно слов’янської спільноти з центром у Києві².

Там, де не можна дійти безперечних висновків, доконечно ще раз пильно придивитись до джерел. Проте найприкрішою особливістю матеріалів київської доби е їхнє велике розмаїття. Окрім слов’янських та візантійських літописів, учені повинні дослідити давню скандинавську літературу, порівняльну германську та тюркську (хозарську) міфологію, рунічні написи, скандинавські та фризькі кодекси законів, данські та ісландські хроніки, праці арабських географів, єврейські документи і навіть тюркські написи з Монголії. І, звичайно, треба добре знати археологію. Скажімо, одна з дивовиж, яка має неспростовну доказову силу, полягає в тому, що арабські монети знаходять у скарбах на території всієї Східної Європи. Найдавніша згадка про Київ — у формі QYYWB — міститься в документі, що зберігається тепер у Кембриджській університетській бібліотеці: хозарські євреї написали листа до синагоги Фустат-Міср поблизу Каїра³.

Проте з часів доктора Мюлера аж до 1991 р. головна перешкода полягає в тому, що жоден учений чи в Україні, чи в Росії не мав змоги провадити незалежні дослідження. Утворення незалежної України та незалежної Росії навряд чи спроможне поліпшити академічний клімат.

РУСЬ 1. N. Freret, Memoire sur les origines des francs (Paris, 1714). 2. Omeljan Pritsak, The Origins of Rus’(Cambridge, Mass., 1981), ch. 1. 3. Norman Golb and Omeljan Pritsak (eds.), Khazarian Hebrew Documents ofthe Tenth Century (Ithaca, NY, 1982), ch. l, "T-S (Glass) 12.122 — the Kievan Letter".