Заповіт

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися ... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Проте, оскільки на рівнині завжди панувала політика сили, українці рідко малу нагоду керувати своєю долею. У XX ст. їх постійно гнобили. Недовговічна Українська Республіка, що в 1918-1920 рр. правила за головне бойовище для червоних та білих росіян, загинула від ударів Червоної армії (див. с. 957-958). Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918-1920 рр., колективізації 1930-х років, терору та голодомору 1932-1933 рр. та нищень другої світової війни мають бути близькими до 20 млн. чоловік. Дехто з них, у розпачі від свого безсилля супроти росіян, поляків та німців і неспроможності помститися гнобителям, спрямував свою лють на сусідів. Населення України за кількістю дорівнює населенню Англії чи Франції і має численні меншини, проте українцям відведено дуже мало місця в історичних працях. Протягом багатьох років українців репрезентували західному світові як "росіян" чи "радянських людей", коли їх годилось похвалити, а "українцями" називали лише тоді, коли вони чинили зло. Вони не мали свободи слова аж до 1990-х років. У грудні 1991 р. Республіка Україна нарешті проголосила свою незалежність, зазираючи в непевне майбутнє.

1. Taras Shevchenko, "Zapovit" (1845) y Song out of Darkness, selected poems translated by Vera Rich (London, 1972), p. 85. Див.: D. Čyżevsky, A History of Ukrainian Literature (Littleton, Colo., 1975); G. Grabowicz, Toward a history of Ukrainian literature (Cambridge, Mass., 1981). 2. D. Doroshenko, A Survey of Ukrainian History(Winnipeg, 2nd edn. 1975); R. Szporluk, Ukraine, a brief history (Detroit, 1982); R. Magocsi, Ukraine: a historical atlas (Toronto, 1985); O. Subtelny, Ukraine: a history (Toronto, 1988).

Розділ V. Стор. 341-343.

Київська Русь 988 p. перейняла християнство від Візантії як частину великої політичної угоди. Русь уже понад сторіччя мала дедалі тісніші зв’язки з Візантією. Дніпровська торгівля, варязькі походи і степові війни стали основою найрізноманітніших контактів. Київський князь Володимир (правив 980-1015) був "відважний поганин", братовбивця й багатожонець. Але православне хрещення і шлюб з Анною, сестрою імператора Василя II, були необхідною платою за те, що імператора пощастило переконати найняти 6000 воїнів славетної варязької ґвардії. Хоча князева бабуся — св. Ольга — була християнкою, онук обдумував різні альтернативи, перше ніж ступив у її слід. Князь вирядив за кордон посланців, які мали доповісти про переваги трьох конкурентних релігій — юдаїзму, ісламу та християнства. Перемогу здобули посланці, що розповіли свої враження про храм Св. Софії в Константинополі, бо їм, певне, приготували якийсь церковний еквівалент Лютпрандової аудієнції в імператора. Лише тоді київський князь погодився охреститись. Підданим він звелів вийти на берег Дніпра, де їх теж охрещено еп masse. Боярських дітей князь повідбирав від батьків і виховував їх у новій вірі. Згодом по країні розійшлись місіонери, які мали поширювати варіант православ’я, що його популяризував у Болгарії св. Климент, крім того, церковнослов’янську літургію, кириличну абетку, а також прищеплювати вірність патріархові Константинопольському. Всюди будували церкви, руйнували поганські капища. На початку XI ст. християнство дійшло до Новгорода, Мінська і Полоцька. Відтоді Русь стала несхитним членом християнського світу.