ОДІСЕЯ

Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.

295] -тут я збагнув, що хтось із богів нам біду замишляє,

Й так я промовив, із словом до нього звернувшись крилатим:

«Сам я один, Еврілох, проти вашої сили не встою.

Тільки усі мені зараз же клятву дайте велику:

В разі корів ми череду там чи овечок отару

300] Стрінем численну, ніхто хай в зухвальстві злочиннім не сміє

Хоч би єдину вівцю чи корову забити, - спокійно

Страв споживайте, що їх безсмертна дала нам Кіркея».

Так я сказав, і зразу ж усі поклялись, як велів я.

Потім, коли вже вони присягайся і клятву скінчили,

305] В затишну бухту поставили свій корабель ми доладний,

Біля солодкої близько води, і посходили з нього

Товариші, і смачну почали готувати вечерю.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Згадувать всіх і оплакувать стали супутників любих,

310] Що з корабля похапала й поїла зажерлива Скілла.

Плакали так, поки й сон надійшов до них солодковійний.

А як лишалася ночі третина й заходили зорі,

Бурю жахливу неждано наслав із поривчастим вітром

Зевс, що хмари збирає, й густою окутав імлою

315] Море і землю, і ніч із неба спустилася знову.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Витягай ми корабель і в печеру поставили тиху,

Затишне місце для німф та для їх хороводів чудових.

Там на нараду зібрав я усіх і так до них мовив:

320] «Досить в нас їжі й пиття у швидкім кораблі, мої друзі,

Отже, не слід нам чіпати корів, щоб не трапилось лиха.

Гелію всі ці корови належать і тучні овечки,

Богу страшному, який усе бачить на світі, все чує».

Так говорив я, й вони послухали серцем відважним.

325] Та не вгавав цілий місяць і Нот полуденний, і вітер

Інший не віяв тоді, крім Нота і східного Евра.

Поки їм хліба й вина червоного всім вистачало,

Не зачіпали корів, хоч і як поживитись кортіло.

А почало під запасами дно корабля виглядати,

330] Товариші мимоволі на лови тоді подалися,

Рибу ловити і птицю - усе, що до рук попадало, -

Вудками, петлями тощо, бо голод їм шлунки тривожив.

Вийшов я якось на острів углиб, щоб богам помолитись,

Може, з них котрий нам шлях повернутись додому покаже.

335] Отже, коли відійшов від супутників я далеченько,

Руки умив і в затишнім місці, од вітру укритім,

Із молитвами до всіх звернувся богів олімпійських.

Сон найсолодший злили вони потім мені на повіки.

Раду тим часом лиху подав Еврілох товариству:

340] «Слухайте слів моїх, друзі, що стільки вже лиха зазнали!

Кожною смертю немило вмирати людині бездольній,

Вмерти ж із голоду, в ньому загибель знайти - найстрашніше.

Отже, давайте Гелія кращих корів одберімо

Й жертву богам принесім, що простором небес володіють.

345] А як повернемось ми до Ітаки, вітчизни своєї,

Храм величний негайно збудуємо Гіперіону

Гелію ми й багато коштовних дарів принесемо.

А як у гніві на нас за корів круторогих він схоче

Наш корабель, за згодою інших богів, погубити, -

350] Краще волію, в воді захлинувшись, загинути зразу,

Аніж поволі вмирать на пустинному острові цьому».

Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.

Зразу ж тоді вони Гелія кращих корів одібрали

З стад його, - від темноносого-бо корабля недалеко

355] Паслися широкочолі корови його круторогі.

їх оточили вони і молитися стали безсмертним,

Свіже зриваючи листя із високоверхого дуба,

Білого-бо на швидкім кораблі не було вже ячменю.

А помолившись, корів повбивали і шкуру обдерли,

360] Потім, відрізавши стегна, їх жиром обабіч обклали,

Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м'ясом накрили.

Та не було в них вина поливати палаючі жертви,

То покропили водою і нутрощі смажити стали.

Стеша телиці спаливши й утроби її скуштувавши,

365] Решту усю на шматки порубали й рожнами проткнули.

Саме тоді від повік моїх сон відлетів найсолодший.

До корабля я швидкого пішов на морське узбережжя.

Вже недалеко свого корабля крутобокого бувши,

Раптом відчув я, як смаженим звідкись приємно запахло.

370] З зойком болючим тоді заволав до богів я безсмертних:

«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!

Горя ж мені завдали ви, тим сном лиховійним приспавши!

Товариші тут страшного накоїли лиха без мене».

З вістю до Гелія Гіперіона прийшла довгошатна

375] Діва Лампетія - що ми корів його кращих убили.

Серцем розгнівався він і так до безсмертних промовив:

«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!

Тяжко скарайте людей Одіссея, сина Лаерта!

Надто зухвало вони тих корів повбивали, якими

Тішивсь я кожного разу, на зоряне сходячи небо

Чи повертаючись знову з небесного шляху на землю.

А як не буде за вбитих корів їм належної кари,

То до Аїда зійду я й світитиму там для померлих».

В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:

385] «Гглію, краще й надалі світи для безсмертних у небі,

А заодно і для смертних людей на землі плодородній.

Я ж незабаром швидкий корабель їх, сліпучу метнувши

Блискавку, вщент розіб'ю посеред винно-темного моря».

Все це давно від Каліпсо прекрасноволосої чув я,

390] їй же, казала вона, все Гермес розповів, оповісник.

Отже, пішов я тоді до свого корабля і до моря

Й вилаяв всіх, перед кожним спиняючись; та не могли ми

Ради вже дати ніяк, бо корови були уже вбиті.

Потім боги ще й'такі показали супутцям ознаки:

395] Зняті заповзали шкури, сире на рожнах і печене

М'ясо замукало, наче корови живі обізвались.

Шість уже днів безустанно мої так супутники любі,

Учти справляючи, Гелія кращих корів поїдали.

Тільки як день надійшов від Зевса Кроніона сьомий,

400] Вітер нарешті затих і страшна заспокоїлась буря.

Вийшли на свій корабель ми й поплинули в море широке,

Щоглу поставивши й білі на ній розпустивши вітрила.

А як далеко ми острів лишили й ніяка навколо

Не маячила земля, саме лише небо та море,

405] Хмару всю чорну раптово наслав громоносний Кроніон

На корабель наш доладний, і море під нею стемніло.

Отже, недовго він плинув спокійно - Зефір шумовійний

З заходу враз налетів, і страшна розлютилася буря.

Вихру поривом рвучким зірвало із щогли обидві

410] Линви, і щоглу звалило, й на дно, вже водою залите,

Снасті попадали. Щогла з корми корабельної, впавши,

По голові стерника зачепила і череп відразу

Геть роздробила йому; наче той водолаз, він з помосту

Швидко пірнув, і покинула кості душа благородна.

415] Зевс загримів у ту мить і метнув в корабель наш перуном,

Аж затрусився увесь він, уражений Зевса перуном,

Сіркою разом запахло, й попадали в море супутці.

Мов вороння, вони круг корабля чорноносого в бурній

Хвилі кружляли, - відмовив їм бог повороту додому.

420] По кораблю я метавсь, поки хвилі ударом від кіля

Геть відірвало обшивку, й оголену снасть бурунами

Змило, і щогла за кілем услід попливла, а за нею

Линва ремінна із шкури волової в хвилях тяглася.

Міцно із кілем я щоглу зв'язав тоді линвою тою

425] Й, сівши на нього, віддався на волю вітрам буревійним.

Став затихати Зефір, і страшна заспокоїлась буря,

Та несподівано Нот тривогою в серце повіяв,

Щоб не погнав мене знов він згубній назустріч Харібді.

Так цілу ніч мене вітром носило; як сходило сонце,

430] Знову між скелями Скілли я був і страшної Харібди.

Саме в ту пору ковтала морську вона воду солону.

Скочивши раптом, за дику смоковницю я ухопився

Й, наче кажан, у повітрі повис, і не міг ні ногами

Я обіпертись на землю, ні вище на дерево влізти,

435] Надто-бо низько коріння було, а віття - високо, -

Довге й крислате, тінню воно укривало Харібду.

Міцно тримався я там, дожидаючи, щоб відригнула

Кіль вона й щоглу назад, і хоч пізно, а все ж я діждався

їх, - аж тоді, як суддя, розібравши на зборах багато

440] Позовів юні завзятої, йде вже нарешті вечерять,

Тільки тоді з уст Харібди з'явилися ті деревини.

Враз від смоковниці я відірвав свої руки і ноги

Й прямо в розбурхану хвилю упав, деревин недалеко,

Виліз на них і руками щосили почав веслувати.

445] Скіллі усе ж таки батько людей і богів не дозволив

Вгледіть мене, - не уник би інакше я наглої смерті.

Дев'ять днів так тримавсь я. У пітьмі нічній на десятий

Кинутий був на Огігію-острів богами. Каліпсо

Там пишнокоса живе, страшна ясномовна богиня,

450] Що годувала й кохала мене. І навіщо б я знов це

Мав говорити? Ще вчора все в домі тобі розповів я

Й славній дружині твоїй. Та й зовсім мені нецікаво

Знов говорити все те, що докладно тобі розповів я».

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ЗМІСТ ТРИНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ І РАНОК ТРИДЦЯТЬ П'ЯТОГО

Одіссей, нагороджений щедро царем Алкіноєм, царицею Аретою і феаками, залишає з наближенням ночі їх острів. Він засинає. Тим часом корабель феакійський, швидко закінчивши своє плавання, досягає Ітаки. Наблизившись до Ферганської пристані, мореплавці виносять сонного Одіссея на берег і там залишають його з усіма скарбами, які він одержав від феаків. А самі віддаляються. Роздратований Посейдон перетворює їхній корабель у скелю. Одіссей прокидається, але не впізнає своєї землі, яку Афіна вкрила густим туманом. Богиня зустрічається з ним у вигляді юнака. Він розповідає вигадану пригоду; тоді Афіна відкривається йому, прибравши вигляд діви. Сховавши Одіссеєві скарби у гроті наяд, богиня дає йому настанову, як помститися на женихах, перетворює його у злиденного старця і, наказавши йому йти у глиб острова до свинопаса Евмея, сама відлітає в Лакедемон до Телемаха.

ВІДПЛИТТЯ ОДІССЕЯ З КРАЇНИ ФЕАКІВ

І ПРИБУТТЯ ДО ІТАКИ

Так говорив Одіссей, і тиша навколо настала.

Мов зачаровані, всі в звечорілих сиділи покоях.

Зрештою так Алкіной, озвавшись до нього, промовив:

«Як уступив, Одіссею, на мідний поріг ти у дім мій

5] Високоверхий, то певен я, що й до свого незабаром

Вернешся ти без блукань, хоч багато зазнав їх раніше.

Вам же, старшино шановна, що в домі моєму іскристе

П'єте пошани вино й наслухаєте співу аедів,

Ось що, до кожного й всіх вас звертаючись, маю сказати:

10] В гладко обтесаній скрині вже складено й шати для гостя,

Й вироби з золота тонко відлиті, й всі інші дарунки,

Що поприносили ви йому, радники славних феаків.

Даймо, крім того, йому по триногу великому кожен

І по котлові, а потім, з народу зібравши, свої ми

15] Втрати повернем; важкий для одного це був би дарунок».

Так говорив Алкіной, і подобалось всім його слово.

Потім вони спочивать по своїх розійшлися домівках.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

До корабля вони з мідним усі поспішили начинням.

20] Ходячи по кораблю, Алкіноєва сила священна

Порозкладала старанно під лавами всі ті дарунки,

Щоб не були на заваді гребцям, як за весла засядуть.

До Алкіноя посходились учту вони готувати.

їм заколола бика Алкіноєва сила священна

25] В честь темнохмарного Зевса Кроніда, що всім володіє.

Стегна спаливши, самі вони в учті розкішній велику

Мали утіху. Співав перед ними співець божественний,

Славний між людом усім Демодок. Одіссей же до сонця

Ясного голову все повертав з нетерпіння - коли вже

Зайде воно, так прагнув він швидше від'їхати звідти.

Так, як вечері жадає ратай, що майстерного плуга

На новині цілий день йому тягнуть воли винно-темні,

Й серцем радіє, коли вже на захід схиляється сонце

Й близько вечеря, і вже він іде, ледве тягнучи ноги,

35] Так же радів Одіссей, як на захід схилилося сонце.

До веслолюбних феаків тоді він почав говорити,

До Алкіноя свою найбільше звертаючи мову:

«О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!

Вирядіть в путь ви мене, узливання створивши, самі ж тут

40] Будьте здорові! Здійснилось-бо те, чого прагнув я серцем -

І поворот, і коштовні дари, - хай богове небесні

Благословлять їх, нехай безпорочною вірну дружину

Й друзів своїх у здоров'ї знайду я, додому вернувшись.

Ви ж залишайтесь на радість дружинам, від юності любим

45] Подругам вашим, і дітям своїм. Хай богове пошлють вам

Всякого щастя, й хай люд ваш ніякого лиха не знає!»

Так говорив він, і всі це схвалили й погодились гостя

Вирядить гідно в дорогу, усе-бо він мовив доладно.

От до окличника мовить тоді Алкіноєва сила:

50] «Воду з вином розведи, Понтоною, в кратері й навколо

Всім піднеси, щоб могли, помолившися батькові Зевсу,

Гідно ми нашого вирядить гостя до рідного краю».

Мовив він так, і вино розмішав Понтоной медоплинне

Й кожному в кубок налив, і усі, в своїх сидячи кріслах,

55] Вічним, блаженним богам, що простором небес володіють,

Стали творить узливання. Підвівсь Одіссей богосвітлий

І, до Арети наблизившись, келих подав їй дводонний,

Потім промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:

«Будь, володарко, здорова на довгі літа, поки прийдуть

60] Старість і смерть, - вони-бо нікого з людей не минають.

Я від'їжджаю, а ти будь щаслива у домі своєму

З любими дітьми, й людьми усіма, й владарем Алкіноєм».

Мовивши це, ступив на поріг Одіссей богосвітлий.

Разом послала й окличника з ним Алкіноєва сила,

65] Щоб на швидкий корабель до моря його супроводив.

Слідом служебниць-жінок Арета за ними послала,

З випраним чисто плащем прямувала одна і з хітоном,

Друга добротну несла прегарного виробу скриню,

Ще одна з хлібом і темно-червоним вином поспішала.

70] До корабля підійшли вони всі і до берега моря,

Славні супутники, з рук їх принесені речі прийнявши,

Склали на дно корабля - і вино, й розмаїті наїдки.

Для Одіссея ж вони на кормі корабля їх швидкого

Килим послали й ряднину, щоб міг на них він спокійно

75] Виспатись. Зразу ж тоді підійшов він до ложа і мовчки

Ліг спочивати. За весла вони посідали рядами

Й линви од каменів, з дір, в них пробитих, усі відв'язали.

І нахилились гребці й ударили веслами море.

Впав Одіссеєві сон найсолодший тоді на повіки,

80] Непробудимо солодкий, найближче до смерті подібний.

Мов у полях жеребці, четвернею запряжені в повіз,

Мчать як шалені під ляск батога по широкій дорозі,

Аж підіймаються високо вгору вони над землею,

Так піднімався і ніс корабля, а позаду багряна

Хвиля шумливого моря аж пінилась, так бушувала.

Плив корабель неухильно вперед, і ні яструб, ні сокіл,

Птах найбистріший, не міг би у летові з ним порівнятись.

Швидко летів корабель, морську розсікаючи хвилю

Й мужа везучи, що розумом був до богів лиш подібний,

90] Надто багато-бо горя зазнав він душею раніше

В січах тяжких з ворогами, у хвилях бурхливого моря.

Спав він спокійно тепер, про лихо колишнє забувши.

Ледве на небо зоря світлосяйна зійшла провістити

Близьке настання Еос, що з досвітньої мли виникає,

95] А корабель мореплавний до острова вже наближався.

Є на Ітаці затока, що назву від Форкіна має,

Старця морського; при вході до неї два миси обабіч,

З моря скелясті й пологі всередині тої затоки.

Миси від буйної хвилі її захищають, що зовні

100] Вітер здіймає, - всередину бухти тієї зайшовши,

Без якорів кораблі добропалубні можуть стояти.

Край узбережжя затоки стоїть довголиста олива,

А біля неї чудова тіниста печера, священний

Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.

105] Є у печері тій амфор камінних багато й великих

Келихів; бджоли роями гніздяться у ній медоносні.

Є ще великі там кросна камінні, - на них собі німфи

Тчуть пурпурово-барвисті вбрання, що аж глянути любо;

Є й дзюркотливі джерела. Два входи до тої печери:

110] Входом північним і людям до неї проходити можна,

Вхід же із півдня - лише для богів, і не вільно нікому

З смертних проходити ним, богам лише вхід той відкрито.

От увійшли вони в бухту знайому. І до половини

На узбережжя положисте їх корабель із розгону

115] Вибіг, - веслами руки гребців його так підганяли.

З добре обладнаних лав корабля вони вийшли на берег,

Насамперед із корми Одіссея гуртом перенісши,

Разом з рядниною й килимом ясним, що в них спочивав він,

На прибережний пісок оповитого сном положили.

120] Потім дарунки позносили, що на дорогу додому

Славні феаки дали, завдяки допомозі Афіни.

Склали докупи усе під оливу вони довголисту

Одаль дороги, щоб шкоди хто-небудь з людей перехожих

Не наробив, поки сам Одіссей ще від сну не прокинувсь,

125] Зразу ж додому назад попливли. Та землі потрясатель

Грозьб не забув, що раніш богорівному він Одіссею

Ними грозив, і у Зевса тоді попросив він поради:

«Зевсе, наш батьку! Пошани ніякої поміж богами

Більше не матиму я, якщо смертні мене не шанують,

130] Навіть феаки, що рід свій славетний від мене виводять.

Я сподівався, що, лиш перетерпівши лиха багато,

Вернеться все ж Одіссей; повороту додому від нього

Не відбирав я, бо ти ж обіцяв, головою кивнувши.

Сплячим його відвезли на швидкім кораблі через море,

135] І на Ітаці зсадили, й численних дарів надавали:

Золота, й міді багато, і тканого безліч одіння -

Стільки із Трої собі Одіссей не привіз би напевно,

Навіть із долею здобичі цілим додому вернувшись».

В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:

«Що це ти кажеш, землі потрясателю вельмимогутніи!

Не зневажали тебе ще боги. Та воно й неможливо

Не шанувать одного з найстаріших богів і найкращих,

А як з людей хто, могутністю й силою слабших, посміє

Не поважать тебе, завжди ти зможеш його покарати.

145] Отже, роби, як бажаєш, як серцю твоєму завгодно».

В відповідь мовив йому Посейдон, землі потрясатель:

«Так би зробив я усе, як мовиш мені, темнохмарний,

Тільки тебе я боюся і гніву твого уникаю.

Нині ж я хочу феаків отой корабель пречудовий,

150] Що із виправи додому вертається, в морі туманнім

Геть розтрощить, щоб назавжди одвикли вони подорожніх

Переправляти, ще й місто горою від них заслоню я».

В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:

«Друже мій, ось як моєму то серцю найкращим здається:

155] Тільки-но люди із міста побачать здаля корабель той,

Що підпливатиме, в камінь його оберни біля суші,

Виглядом схожий на той корабель, щоб усі дивувались

Люди, що довгою їхнє заслонено місто горою».

Щойно почув ці слова Посейдон, землі потрясатель,

ібо рушив він прямо до Схерії, де проживають феаки,

Й там дожидав він. Близько вже був корабель мореплавний,

Швидко йдучи. Наблизивсь до нього землі потрясатель,

Перетворив його в скелю; долонею вдаривши зверху,

Міцно його закріпив і сам відійшов після того.

165] Перемовлятись словами крилатими поміж собою

Славні тоді почали моряки, довговеслі феаки.

Переглядаючись, так поміж себе вони говорили:

«Лишенько! Хто ж то швидкий корабель, що вертався

додому,

Раптом у морі спинив, коли близько він там показався?»

170] Так то один з них, то другий казав, а що сталось - не знали.

Отже, озвався тоді Алкіной і так до них мовив:

«Горенько! Ось воно давнє збулося-таки віщування

Батька мого, що сказав: на нас Посейдон прогнівиться

Тим, що ми через моря перевозці для всіх безодмовні.

175] Прийде година, казав, коли наш корабель пречудовий,

Що повертатися буде з виправи, в туманному морі

Бог нам розтрощить і довгою місто заслонить горою.

Так повістив мені батько, і все це збувається нині.

Отже, послухайте всі і зробіть те, що зараз скажу вам:

180] Не перевозьте нікого з людей, хто б до нашого міста

Не нагодивсь. Посейдонові ж зараз дванадцять добірних

В жертву биків принесім, може, зглянеться він і ласкаво

Міста не буде високою нам заслоняти горою».

Так він сказав, і биків вони в страсі взялись готувати.

185] Потім щиро благать почали владаря Посейдона

Славні вожді та правителі всі феакійського люду,

Стоячи круг вівтаря. Одіссей пробудився тим часом,

Лежачи на вітчизняній землі, та її не впізнав він,

Бо не бував тут давно. Крім того, Паллада Афіна,

190] Зевсова донька, туманом її огорнула, щоб часом

Хтось і його не впізнав, щоб самій йому все розказати,

Щоб ні дружина, ні друзі й сусіди його не впізнали,

Поки на всіх женихах за зухвальство їх він не помстився.

Ось чому нині здавалося іншим усе владареві -

195] Бухти вигідної плесо, й виткі узбережні стежини,

И скелі стрімчасті, й дерева, що порозростались навколо.

Раптом підвівся і став, у рідну вглядаючись землю,

Й голосно він заридав, по стегнах долонями вдарив

І в невимовному жалі до себе самого промовив:

200] «Горе мені! До кого, в яку я країну потрапив?

Чи непривітні та дикі тут люди, що правди не знають,

Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?

Де ці скарби я великі подіну? І де ж це нарешті

Я опинився? Було б таки краще мені у феаків

205] Там залишатися! Вдався б до когось я з владців могутніх,

Хто полюбив би мене і до рідного вирядив краю.

Де ж це сховати тепер, я не знаю. А тут залишати

Я б не хотів, щоб усе воно здобиччю інших не стало.

Горенько! Несправедливі були і не дуже розумні

210] Славні вожді та правителі всі феакійського люду, -

В край мене інший вони завезли, обіцявши на острів,

Видний здаля, на Ітаку везти, й не дотримали слова.

Зевс їм відплатить, благаючих всіх оборонець, що й інших

Сам назирає людей і всім віддає по заслузі.

215] Гляну ж тим часом, скарби полічу я свої та побачу,

Чи не забрали феаки чого, кораблем від'їжджавши».

Мовивши так, заходивсь казани, і триноги лічити,

Й вироби всі золоті, і чудові одіння взористі, -

Не бракувало нічого. У тузі по рідному краю

220] Над узбережжям шумливого моря почав він блукати,

Тяжко сумуючи. Близько до нього підходить Афіна

В вигляді хлопця, овечих отар пастуха молодого,

Ніжного вродою, наче якогось державця дитина,

З гарним плащем добротканим, на плечах ізгорнутим вдвоє,

225] З списом в руках, а ноги світлисті в сандалії взуто.

Глянув на неї й зрадів Одіссей, і, підходячи навстріч,

Так він промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:

«Друже мій, першим тебе я у цій зустрічаю країні.

Будь же здоров і не стався до мене з чуттям зловорожим,

230] А порятуй мої речі й мене порятуй. Наче бога,

Щиро благаю тебе й до колін я твоїх припадаю.

Ти ж мені правду усю розкажи, щоб знав я напевно,

Що за земля, що за край тут. Який його люд населяє?

Острів то, що звідусіль його здалеку видно, чи берег

235] То суходолу родючого, що виступає у море?»

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

«Чи не дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,

Що запитав про цю землю у мене! Отож не така-то

Вже й невідома вона, - багато хто знає про неї

240] І поміж тими людьми, що далеко живуть на схід сонця,

І серед тих, що за нами на заході млистім домують.

Надто скеляста вона, так що кіньми по ній не проїхать,

Та не така-то вже й бідна, хоч, правда, не дуже простора.

Хліба родить вона і вина виноградного завжди

245] Вдосталь, бо часто й дощі тут ідуть, і роса випадає;

І пасовиська для кіз і свиней тут чудові, й багато

Всякого лісу навколо, й джерел із водою питною.

Тим-то, чужинче, Ітаки ім'я досягло і до Трої,

Що десь далеко, як кажуть, лежить від ахейського краю».

250] Мовила так, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,

Втішений тим, що він в ріднім краю, як йому сповістила

Зевса егідодержавного донька, Паллада Афіна.

Отже, озвавсь він і з словом до неї звернувся крилатим,

Та не повів усієї він правди, притримавши слово,

В серці, як завжди, багато ховаючи мислей лукавих.

«Чув про Ітаку давно я, ще бувши на Криті розлогім,

В морі далекому. Нині ж і сам я доплинув до неї

З скарбом своїм. Лишивши і дітям іще стільки само,

Втік я відтіль, бистроногого там Ортілоха убивши,

260] Що народився від Ідоменея й на Криті розлогім

В гонах швидких подолав навіть тих, що й годуються з цього,

Хтів-бо від мене він з Трої привезену всю відібрати

Здобич, що стільки вже горя за неї зазнав я душею

В січах важких з ворогами, у хвилях бурхливого моря,