Лекція 11 – 12 Мова і культура

1. Культурне і природне в мові

Проблема „мова і культура” багатоаспектна. До неї по-різному підійдуть історик культури і лінгвіст, філософ і психолог, етнограф і літературознавець. Проте і мовознавчий аспект проблеми щонайменше двоплановий, оскільки мова і культура взаємодіють. Тому відразу постають два питання: 1) як різноманітні культурні процеси впливають на мову? 2) як мова впливає на культуру? Проте, перш за все законне питання про співвідношення понять „мова” і „культура”: якою мірою мова – це культура?

Культура протистоїть природі. Лат. cultura (від colo – обробляю, розводжу) означало щось вирощене працею людини, на відміну від дикорослого. Культура – це продукт соціальної, а не біологічної активності людей. Мова ж виступає як явище і культури, і природи. Безперечно, що мова – це одне з найважливіших досягнень соціальної історії людства, складник культури та її знаряддя. Однак, з іншого боку, у самій матерії мови, у ряду істотних характеристик мовної структури позначилася біологічна природа людини. Тут багато що визначене можливостями фізіології й психофізіології мовної діяльності. Так, наявність у всіх мовах голосних і приголосних і переважання звукових ланцюгів з чергуванням голосних і приголосних зумовлено не культурою, а природою: людина не в змозі ні вимовляти, ні сприймати мову з одних голосних або одних приголосних. Психофізіологічні можливості знакової діяльності людини зумовили багаторівневу організацію мови, визначили кількісні параметри окремих рівнів, наприклад, обсяг фонологічної системи, що коливається в різних мовах в інтервалі від 10 до 100 одиниць; обсяг словника в інтервалі від 10 тисяч до півмільйона слів; вияв надмірності в мові. Обсягом оперативної пам’яті людини обмежена: середня довжина речення, середня глибина й ширина підрядних зв’язків при розгортанні вислову, середня довжина синонімічного ряду, розміри лексико-семантичних груп. Природа визначає в мові найбільш глибинні риси його структури й закономірності породження й сприйняття тексту. Культура визначає план змісту мови.

Сучасному знанню відкривається вражаюче глибоке взаємопроникнення природи та культури, і мова – один з яскравих його проявів. У молекулярній біології і семіотиці був виявлений ізоморфізм (структурна схожість) генетичного коду і мови. Вони розглядаються як інформаційні системи, які служать і для породження текстів шляхом комбінаторики деяких початкових елементів: у механізмах генетики – чотирьох хімічних радикалів при розгортанні „хімічного тексту” спадковості; у механізмах мови – набору фонем при породженні мови. Р. О. Якобсон висловив припущення, що схожість мови з генетичним кодом виникла в результаті того, що в процесі філогенезу людина несвідомо конструювала мову за зразком генетичної коду. Це копіювання генетичного коду в мові можливе завдяки тому, що організм неусвідомлено володіє інформацією про свою будову, зокрема – про будову свого генетичного коду

Дискусійним залишається питання про співвідношення природженого й набутого в мовній діяльності людини. Загальновизнано, що людина володіє природженою мовною здатністю, тобто психофізіологічним механізмом, який забезпечує можливість мови. На думку більшості дослідників, це означає здатність людського мозку в перші роки онтогенезу засвоїти, по-перше, систему знаків конкретної мови і, по-друге, правила, що дозволяють будувати тексти, вибираючи й комбінуючи потрібні знаки. Реалізація мовної здатності відбувається в процесі спілкування людини з оточуючими людьми – носіями конкретної мови (або мов). Згідно радикальній концепції відомого американського дослідника Ноема Хомського, природжений компонент мовної здатності є найбільш змістовним, тому засвоєння мови в онтогенезі починається не „з нуля”. Мовна здатність включає деякі природжені й універсальні знання, за допомогою яких людина будує і розуміє речення. Таким чином, за Хомським, найбільш глибокі риси мовної структури й семантики мають природно-генетичну основу.