Висновки

На наш погляд, політичні комунікації є інтелектуально привабливим і потенційно вельми плідним полем для досліджень. На підтвердження цієї тези розглянемо низку аргументів.

По-перше, враховуючи центральне становище системи політичної комунікації для демократичного управління суспільством, не дивно, що саме вона перебуває у центрі уваги політичної науки і що з нею пов'язано деякі фундаментальні питання, що становлять інтерес для вчених. Це питання про співвідношення сили та влади у ліберально-демократичному суспільстві, про те, як здійснюються політичні зміни, як досягти суспільної злагоди, які інтереси, цінності і процеси впливають на політичні результати і взагалі наскільки добре політична система задовольняє потреби людей, що живуть під її юрисдикцією. Спільним "знаменником", що об'єднує всі ці питання, є інституції та процеси політичної комунікації і особливо новинні ЗМІ; вони допомагають людям сформувати уявлення про політичний світ завдяки властивим їм функціям встановлення порядку денного, спрямування уваги та структуризації поглядів, а також надзвичайно складним (часом неусвідомлюваним) процесам взаємодії з іншими політичними інституціями.

По-друге, політичні комунікації є сферою, для пояснення якої застосовують різні теорії, що часто суперечать одна одній. Відсутність остаточних відповідей на питання стосовно функціонування новинних ЗМІ як політичних інституцій є ще однією причиною їх привабливості як об'єкта наукових досліджень. Як ми показали у Розділі 2, існують кілька інтелектуальних традицій, що пропонують різні варіанти відповідей на ці питання. Впродовж десятиліть у сфері політичної комунікації домінуюче становище посідали дві загальні філософські концепції: ліберальний плюралізм, який розглядає ЗМІ як незалежні інституції, що виконують переважно позитивні функції, та "критична" парадигма, яка розглядає новинні ЗМІ як обмежені і підпорядковані могутнім економічним й політичним силам.

До того ж сферу політичної комунікації не слід розглядати як поле битви виключно між цими двома парадигмами. На наш погляд, для цього є кілька причин. Перш за все існує низка наукових традицій на зразок технологічного детермінізму чи постмодернізму (див. Розділ 2), які не зводяться до зазначених двох головних наукових напрямків.

По-друге, у низці випадків між двома базовими парадигмами спостерігають ознаки зближення, натомість у рамках кожної з них існують істотні розбіжності і різні напрямки, що суперечать одне одному. Зокрема, один з напрямків у рамках критичної школи - "структурний детермінізм", що приділяє особливу увагу впливові об'єктивних інституційних сил, часом суперечить іншому, так званому "інструменталізму", прихильники якого розглядають ЗМІ як такі, що перебувають під безпосереднім контролем політичних та економічних еліт (Hackett, 1988); так само немає згоди й щодо того, наскільки зміст новин визначають інституційні умови і чи не слід вважати його результатом боротьби між різними і часто нерівними силами. У рамках ліберально-плюралістичної парадигми також існують різні напрямки. Наприклад, багато хто з прихильників цієї парадигми, особливо ті, хто приділяють достатню увагу ролі груп, соціальних норм та інституційних субкультур у соціальному житті, не згодні з положеннями ліберальної концепції вільного ринку (ринкового лібералізму). Прихильники цієї концепції застосовують до аналізу ЗМІ та політичних систем концептуальні засоби, запозичені з класичної ліберальної економіки. Засадовою стосовно теорії ринкового лібералізму зроблено концепцію людини як незалежного індивіда, дії якого спрямовані на досягнення максимальної вигоди, а самоусвідомлення є абстрактним. Взяті разом, такі індивіди утворюють світ, що складається з "суверенних споживачів" інформації і політиків від комунікації, що обстоюють власні інтереси.

По-третє, результати досліджень у рамках ліберально-плюралістичної та критичної парадигми не обов'язково взаємно виключають одне одного; нам не завжди доводиться обирати серед них. Ті й інші містять цікаві положення та висновки. Певною мірою те, що різні школи пропонують різні відповіді на питання щодо політичних комунікацій, пояснюється відмінністю їхніх відповідних первинних припущень і постулатів, у результаті чого проблеми для розв'язання формулюються по-різному. Розглянемо, наприклад, тривалі суперечки з приводу наслідків відбиття насильства засобами масової інформації. Прихильники "критичної" традиції часто розглядають це питання з огляду на те, "чи сприяє зображення насильства засобами масової інформації легітимізації сил закону і правопорядку, мобілізації громадської думки на користь жорсткішого державного регулювання та делегітимізації порушників і дисидентів" (Curran, Gurevіtch and Woollacott, 1982, 14-15). У такий спосіб вони досліджують вплив ЗМІ за умов, коли ті діють за підтримки інших суспільних інституцій (школа, поліція тощо) та громадської думки, прихильно налаштованих до влади і негативно до студентів-радикалів, малолітніх злочинців та інших груп, дії яких вважають "дисидентством" і відхиленням від норми. У такому контексті "критичні" дослідники найімовірніше зроблять висновок, що ЗМІ є джерелом істотного політичного впливу, спрямованого на підтримку status quo.

На противагу їм емпіричні дослідження, автори яких додержуються ліберальних поглядів, часто підходять до зображення насильства засобами масової інформації з іншого боку: чи сприяє воно поширенню агресії, іншим проявам антисоціальної поведінки у щоденному житті. У такому контексті ЗМІ розглядають як такі, що діють проти інших добре обгрунтованих моральних норм та інституцій. Враховуючи особливості постановки питання, не дивно, що автори таких досліджень зазвичай доходять висновку, що вплив ЗМІ відносно слабкий (Curran, Gurevіtch and Woollacott, 1982, 14-15).

Як ігнорувати, так і заперечувати наявність протиріч між двома парадигмами було б нерозумно. У Розділах 3 та 4 ми розглянули спроби теоретичного обгрунтування того, які чинники впливають на зміст інформації, що її поширюють ЗМІ, і як самі новинні ЗМІ впливають на політику. Незалежно від того, на платформі якої парадигми сформовано погляди дослідників, отримані висновки можуть сприяти підтримці будь-якої з них. Наприклад, у дебатах стосовно чинників, які впливають на зміст новин, частина дослідників додержується думки, що зв'язок між журналістами та їхніми джерелами інформації є симетричним. Обидві сторони мають власні силові ресурси і жодна із сторін не займає постійного домінуючого становища. Такі погляди цілковито співпадають з ліберально-плюралістичним постулатом автономії ЗМІ. І навпаки, висновок, що роботу журналіста структурно підпорядковано авторитарним інституційним джерелам, збігається з ідеями критичної парадигми.

Так само аргументи на користь того, що аудиторія фільтрує інформаційні повідомлення на підставі своїх власних критеріїв пізнання та ставлення до різних суспільних груп, відповідають постулатам радше ліберально-плюралістичної, ніж "критичної" парадигми. Прихильники "критичної" школи наголошують на асиметричності владних зв'язків між ЗМІ, що визначають порядок денний суспільних дискусій, та їхньою аудиторією; а також на суспільному розшаруванні самої аудиторії. Варто зазначити, що концепція визначення порядку денного, спрямування уваги аудиторії та використання стандартних форм не обов'язково суперечить припущенням ліберального плюралізму. Навпаки, ці припущення можна легко узгодити з цією концепцією, якщо припустити, що зміст інформації, поширюваної через ЗМІ, помірно відображає різноманітні інтереси й формується внаслідок змагання між різними групами або між різними лідерами всередині однієї еліти.

Крім того, що політичні комунікації займають центральне становище і життєво важливі як галузь емпіричних досліджень, іншою причиною інтелектуальної привабливості цієї сфери є їх тісний зв'язок з ключовими питаннями нормативізму, що стосуються значення та можливостей демократичного управління. Прихильники різних шкіл розглядають політичні комунікації залежно від свого бачення демократичних цінностей.

Як краще уявити демократію: як процес добору еліт чи як процес проникнення до найширшої публіки демократичних цінностей, таких, як поінформованість громадян та дбайливе ставлення до різноманітності? Чи є політична стабільність головною цінністю демократії, чи, навпаки, такі цінності, як рівність та участь громадян у розв'язанні політичних питань, є важливішими, навіть у разі, коли втілення їх у практику вимагає реалізації політичних змін? Чи повинна політика у сфері комунікації (див. Розділ 5) відбивати цінності технологічної інновації, економічної ефективності та свободу індивідуального споживчого вибору, як це пропонують прихильники "ринкового" підходу до проблем регулювання ЗМІ? Чи цей підхід спричиняє структурний ухил, який підриває засади демократичної суспільної сфери, як це стверджують прихильники концепції відображення суспільних інтересів через державне регулювання? У будь-якому разі дослідження "найкращої" моделі демократичного управління з позицій нормативізму не можуть обійти питання впливу за участі комунікацій та інформаційних структур.

Незважаючи на свою концептуальну відокремленість, "тлумачні" та "нормативістичні" теорії демократичної політичної комунікації нерозривно пов'язані між собою. Сфера "нормативістичних" інтересів лежить не набагато глибше від поверхових тлумачних теорій, які аналізують чинники, що впливають на ЗМІ, та вплив самих ЗМІ на політичне життя. За багатьма на перший погляд об'єктивними емпіричними дослідженнями новинних ЗМІ приховано критику певних теорій і спроби їх подальшого розвитку. І, навпаки, навіть найабстрактніші нормативні моделі того, як ЗМІ повинні функціонувати за умов демократії, пов'язані з певними оцінками реальності та припущеннями стосовно якості виконання засобами масової інформації своїх функцій і можливостей її підвищення в результаті реформ.

Таким чином, дослідники повинні чітко усвідомлювати ті цінності, що є орієнтирами в їхній роботі, а також те, яким чином засадові для них теоретичні припущення можуть вплинути на результати. З іншого боку, як аудиторія, так і дослідники політичних комунікацій повинні навчитися розрізняти закладені в текст припущення та моделі. Найімовірніше "твердих законів" та "вічних істин" у сфері демократичної комунікації за умов демократичного суспільства не існує, проте шляхом наполегливих, саморефлективних досліджень і відкритих наукових дискусій ми можемо досягти певного її (сфери) розуміння.