Масові рухи протесту та засоби масової інформації

Вплив ЗМІ на інституції не обмежується партіями та органами державної влади. Невиборчі політичні об'єднання та рухи також зазнають істотного впливу з боку засобів масової інформації. Проблема взаємовідносин ЗМІ та рухів протесту полягає в тому, що останні потребують специфічних форм комунікації, відмінних від простої політичної дискусії між окремими індивідами, які б дозволили їм виразити й розвинути свої погляди, скоординувати діяльність, забезпечити єдність і розширити свою політичну базу. В історії людства у ХІХ столітті один час існувало своєрідне "вікно", коли народні рухи, особливо профспілкові, могли розраховувати на власні внутрішні засоби масової інформації. Проте розвиток масової преси наприкінці ХІХ століття призвів до того, що саме вона стала головним засобом поширення інформації на масову аудиторію. З цього часу всі політичні рухи, що прагнуть мобілізувати широку і дійову підтримку своїх планів політичних змін, змушені зважати на ЗМІ, які впливають на кожен крок на їхньому шляху: з моменту виникнення, в процесі розвитку і до моменту досягнення мети (Kіelbovіcz and Sherer, 1986; Hackett, 1991, 20-21; Hackett and Zhao, 1998, 20-25).

У процесі організаційної консолідації, самопідтримки та об'єднання масових рухів ЗМІ відводять важливу, хоча часом і дещо суперечливу роль. З одного боку, інформація у новинах може допомогти підвищити суспільний статус і легітимність цілей та дій масового руху і у такий спосіб стимулювати залучення активістів та нових членів, розширити соціальну базу за рахунок масового поінформування населення. З іншого боку, поява епізодичних і негативно забарвлених повідомлень може сприяти формуванню у населення уявлення про рух як про певне відхилення від норми, пов'язане з конфронтацією та радикалізмом, і відкинути рух на задній план легітимних політичних дебатів. Інформація у ЗМІ може привабити нових членів, але несподіваний приплив нових прихильників може, як це трапилося із студентським рухом "нових лівих" у 60-ті роки, збити його з окресленого шляху, заплямувати первинні цілі, а також піднести деяких активістів у ранг неформальних "медійних" лідерів, тим самим посилюючи внутрішні протиріччя (Gіtlіn, 1980). Рухи можуть поширювати свій вплив, поступово залучаючи аудиторію ЗМІ, але можуть також (як це сталося з частиною нових лівих у 60-ті роки) піддатися спокусі й розпочати ескалацію масштабів своїх виступів та акцій з метою привернення уваги засобів масової інформації, тим самим створюючи й поглиблюючи свій імідж "екстремістів". Іншим варіантом може бути спроба керівних органів руху дістати доступ до ЗМІ шляхом створення стабільних і легітимних джерел інформації, але при цьому їм зазвичай доводиться відмовитися від деяких первинних цілей (Hackett, 1991, 22).

Джитлін (Gіtlіn, 1980, 290-291) вважає, що дилема між впаданням у крайнощі та кооптацією є "фундаментальною й неминучою" для будь-якого опозиційного руху за умов ліберального капіталізму. Можливо, це звучить дещо різко: адже, скажімо, "Greenpeace" завдяки тому, що ЗМІ охоче висвітлювали їхні красиві, фотогенічні виступи протесту, спромоглася стати найбільшою в світі організацією з охорони довкілля. Це свідчить, що засоби масової інформації не завжди відіграють "консервативну" роль. Періодичні успіхи "Greenpeace" та інших рухів протесту у приверненні до себе уваги ЗМІ підживлюють консервативні уявлення про телебачення як надто "опозиційне" щодо еліти. Хай там як, але загалом засоби масової інформації позбавляють легітимності радикальні рухи протесту, спонукають їх до включення в існуючі бюрократичні структури, до коригування цілей і тактики у бік поміркованості й переходу до розв'язання конкретних питань замість огульної критики (Hackett, 1991, 23). До того ж, як правило, висвітлення політичного життя засобами масової інформації, зосереджене на формальних виборчих інституціях, партіях і парламентських структурах. Тому соціальні рухи, що не мають відношення до виборів, зазвичай зображують як неприйнятні, театралізовані, ірраціональні або небезпечні (Schlesіnger, 1978, 168).