2. Утворення срср. Входження до нього урср.

Не зважаючи на те, що на чолі держави перебували більшовики, після закінчення громадянської війни радянська Україна юридично не входила до складу жодної держави, мала свої власні органи управління й вважалася незалежною. І хоча більшовицька партія з центром у Москві повністю контролювала діяльність українського радянського уряду, вона не могла розпустити або поглинути його, тим більш, що деякі групи українських більшовиків виступали за самостійність української радянської держави. Зрозуміло, що таке становище справ не могло задовольнити більшовицьку верхівку, яка розглядала усі національні рухи як “буржуазні елементи”, що не мають нічого спільного з інтересами робітничого класу. Тому спроби обмежити суверенітет України були зроблені вже протягом громадянської війни під приводом об’єднання загальних зусиль для перемоги у війні. Так, спочатку склався військово-політичний союз між радянськими Україною і Росією, який мав спільну армію і єдине військове керівництво, що діяло за вказівками і під контролем ЦК РКП(б).

З початку 1920-х років за двостороннім договором між РСФРР і УСРР відносини між радянськими республіками визначались як федеративні у формі т.зв. “договірної федерації”. Об’єднувались найважливіші наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, народного господарства. Але навіть наркомати, що офіційно не підпорядковувались центру, відчували втручання Москви і нехтування своїми правами. Центральний уряд, навпаки, прагнув більшої централізації та її юридичного оформлення.

З 1922 року розпочалась активна робота з підготовки союзного договору. Серед проектів побудови майбутньої держави можна виділити два головних. Перший: план “автономізації”, висунений Сталіним, який виступив із пропозицією створення унітарної централізованої держави шляхом входження до складу Російської федерації усіх інших республік на правах культурної автономії. Проти такого плану виступив В.Ленін і представники неросійських республік (особливо грузинської і української), зокрема, Х.Раковський, М.Скрипник. Вони вважали, що майбутній союз повинен будуватися на конфедеративній основі. В.Ленін запропонував, щоб усі республіки ввійшли на рівних правах у нове державне об’єднання. Під тиском В.Леніна пленумом ЦК РКП(б) був затверджений “федеративний” план, але в майбутньому він буде дуже нагадувати сталінський.

30 грудня 1922 року на І з’їзді Рад СРСР Російська і Закавказька федерації (Грузія, Вірменія, Азербайджан), Україна і Білорусія підписали договір, згідно з яким створювався Союз Радянських Соціалістичних Республік, затверджений з’їздами Рад цих республік. 31 січня 1924 року на ІІ з’їзді Рад була затверджена Конституція СРСР, а через кілька місяців нова українська. Вже той факт, що спочатку приймалась союзна конституція, а потім республіканська, свідчив про те, що союз будувався зверху вниз, як унітарна держава. Конституція закріпила входження УСРР до СРСР, у республіканському веденні залишались наркомат внутрішніх справ, юстиції, с/г, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення. До союзно-республіканського управління переходили продовольча справа, фінансові питання, робоча сила, промисловість, політику яких визначав центр. Інші наркомати перебували виключно у союзному віданні (зовнішня політика, армія і флот, зовнішня торгівля, засоби зв’язку). Конституція передбачала право виходу союзних республік із союзу, але механізм реалізації цього права прописаним не був. По суті, колишня Російська імперія перетворилась на нову – Радянську.