2.3. Створення Ліги Націй як першої міжнародної організації з питань колективної безпеки.

Питання про Лігу Націй в порядку денному Паризької мирної конференції 1919 – 1920 років виявилось одним з головних як мінімум з двох основних причин. По-перше, як міжнародний орган Ліга Націй справді могла зробити практичний внесок у регулювання безпеки міжнародних відносин. По-друге, Ліга Націй та її Статут були покликані дати правову і моральну санкцію політиці великих держав, легалізувати її в очах громадської думки, яке в післявоєнний період вже ставало важливим політичним чинником –передусім в демократичних і ліберальних країнах. Питання про створення Ліги Націй викликало серйозні суперечки між головними учасниками Паризької мирної конференції. На одному з перших засідань з'ясувалося, що плани її створення, які надходять від різних делегацій, відрізняються між собою. Так, французький план непримиренно вимагав включення в Статут Ліги Націй пункту про створення міжнародних збройних сил, здатних підтримувати безпеку в Європі. Франція сподівалася використовувати свою перевагу в сухопутних силах і зробити їх основою майбутньої міжнародної армії, яку при необхідності можна було б спрямувати проти Німеччини. Одночасно французька делегація вважала, що спочатку необхідно підготувати і підписати мирний договір з Німеччиною, а вже потім займатися створенням міжнародної організації [17, c. 315]. У цьому Ж. Клемансо зустрів серйозний супротив В. Вільсона, який вважав, що створення світового порядку потрібно починати саме з будівництва Ліги Ницій. На думку американського президента, Лізі Націй як головній міжнародній організації із створення системи колективної безпеки можна було навіть взагалі делегувати право розробки мирного договору з Німеччиною. В. Вільсон наполіг на підготовці проекту створення Ліги Націй спеціальною комісією. Тому у рамках Паризької мирної конференції був утворений 25 січня 1919 року комітет з підготовки проекту Ліги Націй [17, c. 317]. Резолюція про створення Ліги Націй, запропонована британською делегацією, передбачала, що Ліга Націй буде створена для врегулювання всіх питань, пов'язаних з встановленням миру та сприяння міжнародному співробітництву, здійсненню гарантій виконання прийнятих міжнародних зобов’язань; стане невід'ємною частиною загального договору про мир і залишиться відкритою для приєднання кожної цивілізованої нації, яка прийме і підтримає її цілі; забезпечить періодичні зустрічі її членів на міжнародних конференціях (сесіях), в інтересах яких будуть створені постійна організація і секретаріат для забезпечення роботи Ліги Націй в перервах між конференціями (сесіями) [16, c. 110]. Прийняття резолюції Ліги Націй, в свою чергу, було безсумнівним успіхом В. Вільсона, проте це не гарантувало підготовки Статуту організації до закінчення підготовки мирного договору з Німеччиною. Опоненти В. Вільсона не приховували надій на провал роботи комісії по розробці Статуту Ліги Націй. Проте американська делегація проявила наполегливість у цьому питанні. Сам президент США за допомогою члена американської делегації Д.Х. Міллера двічі переробляв свій оригінальний проект Ліги Націй. Останній проект був закінчений вже 2 лютого 1919 року. Вже 11 квітня 1919 року вся робота по Статуту Ліги Націй після суперечок і погоджень була завершена. 28 квітня 1919 року Статут Ліги Націй був схвалений Паризькою мирною конференцією і увійшов складовою частиною в усі мирні договори з Німеччиною та її європейськими союзниками – Версальський, Сен-Жерменський, Тріанонський і Нейський [21, c. 118].

Статут Ліги Націй був розрахований на перетворення Ліги Націй в головний інструмент встановлення та регулювання безпеки нового світового порядку. Передбачалося, що поступово Ліга Націй замінить собою Верховну раду Антанти. У преамбулі Статуту проголошувалися основні принципи міжнародного співробітництва для досягнення миру і безпеки, серед яких: протидія війні; розвиток відкритих, справедливих відносин на основі визнання принципів міжнародного права, суворої поваги і виконання всіх зобов'язань, що випливають з міжнародних договорів. Перша стаття Статуту Ліги Націй визначила членство в організації. У Лізі Націй було представлено три типи держав. Першу групу склали держави-засновники, які підписали Статут Ліги Націй як частину мирного договору та зазначені в додатку до Версальського мирного договору 1919 року (країни-союзники). Друга категорія складалася з країн, які не брали участь у Першій світовій війні і тому не значилися в списку держав, які підписали мирні договори (шість європейських, шість латиноамериканських країн та Іран). До третьої групи відносилися всі інші держави [20, c. 95]. Головними органами Ліги Націй були Асамблея, Рада та постійний Секретаріат. Асамблея була зібранням, яке складалося з представників усіх членів Ліги Націй, і скликалася, як правило, один раз на рік або при необхідності всякий раз, коли виникала загроза миру. Асамблея могла розглядати будь-які питання, що стосуються «миру у всьому світі» і дотримання договорів. Рада Ліги Націй складалась з постійних представників початково п'яти головних союзних держав (Великобританії, Італії, США, Франції, Японії) і чотирьох непостійних, які обиралися з членів Ліги Націй на Асамблеї. Рада повинна була збиратися періодично, але не рідше одного разу в рік, і розглядати широке коло питань, що знаходилися в компетенції Ліги Націй або впливали на підтримку миру в усьому світі і дотримання договорів. П'ята стаття Статуту Ліги Націй регулювала правила прийняття рішень в Лізі. За винятком спеціально обумовлених випадків, всі рішення, прийняті на Асамблеї і Раді, вимагали консенсусу, тобто одноголосного голосування. Місцеперебуванням Міжнародного секретаріату, згідно шостої статті Статуту Ліги Націй, була визначена Женева. Перший генеральний секретар Ліги Націй був призначений Верховною радою Антанти 5 травня 1919 року, ним став британський дипломат Э. Друммонд [20, c. 98].

У статті 8 Статут Ліги Націй вимагалось скорочення національних озброєнь до низького рівня, який відповідав би національній безпеці і міжнародним зобов'язанням. Рада, приймаючи до уваги географію та інші обставини, повиннна була формулювати план скорочення озброєнь, і пропонувати його відповідним урядам для розгляду. Члени Ліги Націй також зобов'язалися обмінюватися «повною і чесною» інформацією про рівні озброєнь, військові програми і воєнне виробництво. Десята стаття Статуту Ліги Націй повинна була стати однією з ключових, оскільки в ній говорилося, що держави-члени Ліги Націй брали на себе зобов'язання «протидіяти агресії, поважати територіальну цілісність і існуючу політичну незалежність членів Ліги». У разі будь-якої агресії або небезпеки її виникнення Рада Ліги Націй мала визначити засоби та колективні дії, за допомогою яких можна було виконати зазначені вище зобов'язання. Однак, чітких гарантій або порядку дій у випадку загрози агресії стаття не передбачала, так і самого визначення агресії в документі не було. Відповідно до статті 11, будь-яка війна або її загроза проти члена Ліги Націй або будь-якої іншої країни, повинні були стати предметом обговорення всієї міжнародної організації, і Ліга Націй повинна була вживати заходів по збереженню миру. У разі появи такої небезпеки генеральний секретар Ліги Націй був зобов'язаний зібрати Раду на вимогу одного з членів Ліги. Будь-яка країна-член організації мала право привернути увагу Асамблеї або Ради до будь-яких порушень нормальних міжнародних відносин, що загрожує світу й доброму порозумінню народів. Члени Ліги націй, як це було записано в 12, 13 і 14 статтях Статуту, були зобов'язані в разі спорів передавати спірні питання, що загрожують виникненням військових конфліктів, міжнародному третейському суду або на розгляд Ради. Вони також зобов'язувалися утримуватися від оголошення війни протягом трьох місяців після оголошення рішення третейських органів. Третейський суд зі свого боку повинен був приймати рішення в найбільш короткі терміни, а Рада була зобов'язаний протягом шести місяців після звернення до нього одного або обох учасників конфлікту вивчити ситуацію і представити Асамблеї відповідну доповідь. Для вирішення конфліктів і спорів між державами створювався Міжнародний суд у Гаазі. Важливим нововведенням стала стаття 16. У першому параграфі цієї статті говорилося, що в разі порушення однією з держав-членів Ліги статей 12, 13 або 15 і розв'язування ними війни такі дії повинні розглядатися іншими учасниками Ліги Націй як акт війни проти всіх них. Всі держави в цьому випадку повинні були припинити будь-які відносини з агрессором [20, c. 100].

З точки зору нового світоустрою дуже велике значення мала стаття 22 Статуту Ліги Націй, яка була однією з найбільших за обсягом і містила положення, що стосувалися міжнародної опіки. В першу чергу, мова йшла про визначення долі колишніх німецьких колоній в Африці і Океанії і про арабські провінції Османської імперії. Ідея опіки була побудована на припущенні провідних держав щодо того, що велика частина неєвропейських територій, які перестали бути під суверенітетом держав після Першої світової війни, була не в змозі самостійно керувати собою в «особливо складних умовах сучасного світу». Виходячи з цієї логіки, Ліга Націй повинна була довірити опіку над ними «передовим націям світу», щоб вони керували відповідними територіями від імені Ліги Націй і в якості її мандатаріїв. Мандати Ліги Націй ділилися на три категорії: А, В і С. Тип мандату залежав від оцінки великими державами ступеня розвитку території. Так, до класу «А» були віднесені території Османської імперії, до класу «B» – володіння Німеччини в Центральній Африці, до класу «С» – Південно-Західна Африка та острови Тихого океану. При цьому зазначалося, що в разі виходу держави-мандатарія з Ліги Націй мандат втрачав свою силу [20, c. 102]. Німецькі володіння були розподілені між союзниками на нарадах «Великої трійки» 6 травня 1919 року і на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 року в Парижі [20, c. 105]. Колишні території Османської імперії були розподілені на конференції в Сан-Ремо 19-26 квітня 1920 року [20, c. 107]. Питання про мандати в зоні Тихого океану вирішувалося довго і було врегульовано лише після Вашингтонській конференції 1921 – 1922 років [20, c. 110]. В свою чергу, Великобританія отримала мандати на Палестину (з складу якої виділила пізніше підмандатну територію Трансіорданії) і Месопотамію (мандат був оформлений британо-іракським договором 1922 р.), а також Танганьїку, частину Того і Камеруну; Франція – мандати на Сирію, Ліван та фрагменти Камеруну і Того, що не увійшли до мандату Великобританії; Бельгія – мандати на Руанду-Бурунді; Японія – мандати на Маршаллові, Каролінські та Маріанські острови; Південно-Африканський Союз – мандати на колишню німецьку Південно-Західну Африку; Австралія – мандатаи на о. Науру, колишню німецьку частину о. Нова Гвінея і острови на південь від екватора; Нова Зеландія – мандати на остров Західне Самоа [32, с. 36].

Таким чином, на Паризькій мирній конференції 1919 - 1920 років була заснована Ліга Націй. Основними завданнями Ліги Націй було збереження миру. До числа заходів, застосовуваних для збереження миру, належали скорочення і обмеження озброєнь; зобов'язання держав-членів Ліги Націй виступати проти будь-якої агресії; взаємні угоди з арбітражу, юридичного врегулювання чи здійснення спеціальних розслідувань Ради; угоди членів Ліги Націй про взаємні дії у застосуванні економічних і військових санкцій. Також на цій конференції було підписано Версальський мирний договір. Цей договір з Німеччиною разом з договорами, підписаними країнами Антанти з Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною (Сен-Жерменський від 10 серпня 1920 року, Нейиский від 27 листопада 1919 року, Тріанонський від 4 червня 1920 року і Севрський від 10 серпня 1920 року), становить так звану Версальську систему післявоєнного устрою світу. Держави-переможниці поділили між собою німецькі колонії, однак, прагнучи замаскувати цинічний переділ світу, творці Версальської системи ввели систему «мандатів», тобто формально колишньою колонією держава-мандатарій управляла за дорученням Ліги Націй. Що стосується «руського питання», то на Паризькій мирній конференції, незважаючи на те, що Росія не була представлена на мирній конференції, воно займало в її роботі першорядне місце і часом навіть відтісняло на другий план її основну проблему – німецьку. Серед головних рішень слід зазначити: передачу Бессарабії Румунії, а Східної Галичини – Польщі; надання статусу автономій країнам Прибалтики та права самостійно входити у відносини з союзниками по Антанті та інші.

РОЗДІЛ III. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА ФОРМУВАННЯ ВЕРСАЛЬСКО-ВАШИНГТОНСЬКОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Рішення Паризької та Вашингтонської мирних конференцій у своїй сукупності заклали підвалини післявоєнного устрою світу. Система міжнародних відносин, створена мирними договорами з Німеччиною та її союзниками, відома під назвою Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин. В свою чергу, Версальско-Вашингтонська система міжнародних відносин мала як позитивні, так і негативні сторони. Серед позитивних сторін Версальсько-Вашингтонської системи було, по-перше, забезпечення переходу до нової конфігурації міжнародної політики в умовах миру, що дозволило послабити післявоєнну напруженість і закласти основу для відносно стабільних міжнародних відносин у міжвоєнний період. По-друге, рішення Паризької мирної конференції містило низку нових положень, які свідчили про зростаюче розуміння необхідності оновлення базових принципів міжнародних відносин, серед яких визнання права на самовизначення народів. У міжнародному плані рішеннями Паризької мирної конференції були створені нові держави, серед яких: Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (майбутня Югославія), відтворена Польща, в нових кордонах повстали Австрія й Угорщина. Версальська система міжнародних відносин також закріпила нове співвідношення сил, закріпивши переважання Франції на Європейському континенті внаслідок розгрому Німеччини і провідну роль Великобританії на Близькому Сході. Помітно зросла питома вага в міжнародних справах і британських домініонів, які отримали мандати на управління деякими німецькими колоніями.

Враховуючи настрої населення й піднесення демократичних рухів після Першої світової війни, творці Версальсько-Вашингтонської системи змушені були підтримати заклики В. Вільсона будувати новий світовій порядок на базі демократичних принципів і міжнародного співробітництва.

В той же час, сама Версальсько-Вашингтонська система міжнародних выдносин за своєю сутністю не могла розраховувати на тривалість свого функціонування. Ненадійність, слабкість і вибухо-небезпечність створеної структури післявоєнних міжнародних відносин були обумовлені насамперед тим, що творці цієї системи поставили надто багато держав і народів у таке становище, яке спонукало їх боротися проти цієї системи. Це добре усвідомлювали найбільш тверезомислячі й проникливі учасники Паризької мирної конференції 1919 – 1920 років. Так, експерт британської делегації Гарольд Нікольсон свідчив: «Ми прибули з твердим переконанням, що повинен бути укладений справедливий і розумний мир. Ми поїхали з усвідомленням, що договори, які ми нав'язали нашим ворогам, були несправедливі й нерозумні» [4, c. 230]. Франческо Нітті, колишній прем'єр-міністр Італії, у своїй праці «Виродження Європи» писав: «Європа зробила крок назад на шляху цивілізації. Тривалий період росту культури, правопорядку та добробуту нові договори звели нанівець... Нові договори зі своїми арміями та взаємною недовірою, що постійно зростають, започатковують майбутнє, перспективи якого сумні для переможених та загрожують самим переможцям» [19, c. 57].

В основі хиткості й нестійкості Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнного устрою світу була ціла низка чинників, серед яких:

- значною мірою несправедливий (а часто й грабіжницький) характер мирних договорів з переможеними країнами;

- поглиблення протиріч між переможеними і переможцями;

- незадоволення підсумками Першої світової війни окремих країн з табору переможених і загострення суперечок між переможцями;

- обурення малих країн, інтересами яких часто нехтували;

- нерівномірність розвитку країн, що зумовлювало постійні зміни у співвідношенні сил між ними;

- невирішеність проблеми кордонів між європейськими країнами;

- відсутність у Ліги Націй дієвого механізму контролю за реалізацією своїх рішень;

- відсутність у роботі Ліги Націй США, Німеччини і СРСР [19, c. 58].

Після Першої світової війни загострилися протиріччя між державами-переможницями. Так, між Великобританією і Францією, вчорашніми союзниками по Антанті, розгорнулася боротьба за гегемонію в Європі. США, які не змогли досягти реалізації своїх планів щодо здобуття світового лідерства за рахунок послаблення позицій Великобританії і Франції в Європі та на Сході, відмовилися ратифікувати Версальський мирний договір 1919 року і Статут Ліги Націй, значною мірою знецінивши їх стабілізуючу роль у післявоєнних міжнародних відносинах.

Розробляючи принципи мирного врегулювання і створюючи систему післявоєнного світового порядку, представники великих держав припустилися низки фатальних помилок, які негативно позначилися па стані міжнародних відносин у міжвоєнні роки. Так, союзниці по Антанті виявили на Паризькій мирній конференції 1919 – 1920 років повну зневагу до можливих економічних наслідків договорів, які обтяжували світове господарство надмірними репараційними платежами і штучним припиненням економічних зв'язків, що складалися століттями. Так, Нітті писав в своїх мемуарах, що «Версальський договір і ще більше той спосіб, яким він застосовувався, розладнав усе виробництво, дезорганізував товарообмін і привів усі економічні відправлення країни в цілковитий розлад» [21, c. 154]. В той же час, поява нових держав на обширі Європи ще більше ускладнила економічну ситуацію. Держави Антанти і США виявилися напрочуд короткозорими, коли примусили підписати ганебний для німців Версальський мирній договір 1919 року.

Проголосивши принцип національного самовизначення народів як основу для національно-державного розмежування, «архітектори» післявоєнного устрою світу неодноразово його порушували самі або закривали очі, коли їх порушували інші. Втілити в життя ідеї та принципи, які в теорії виглядали розумними і справедливими, виявилося надзвичайно важко. Вже під час Паризької мирної конференції стала очевидна нездійсненність намагань В. Вільсона співвіднести кордони створених або реорганізованих держав з національно-етнічними ареалами народів, які там проживали. Майже кожна з держав, що були створені на руїнах старих імперій, відтворювала в мініатюрі ту імперію, до складу якої входила до Першої світової війни, тобто включала в себе етнічні меншини, невдоволені своїм становищем у нових державах, уряди яких не визнавали за ними права на самовизначення, хоча скористалися ним для своїх народів. Наприклад, про ставлення правлячих кіл Чехословаччини (яку вважали зразком демократії в Центральній Європі) до інтересів українського населення Закарпаття свідчать слова її міністра закордонних справ Е. Бенеша: «Доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена вона остаточно... Чехословаччина ніколи не віддасть цієї землі» [22, c. 253]. Таким чином, післявоєнне мирне врегулювання посилило етнічну ворожнечу між країнами Центральної і Східної Європи, що робило співробітництво між ними, як на це сподівався В. Вільсон, малоймовірним.

Таким чином, Версальсько-вашингтонська система мирного врегулювання була встановлена державами переможцями, головним чином Великобританією, Францією, США і Японією, після Першої світової війни. Основу цієї системи становили Версальський мирний договір та пов'язані з ним договори з колишніми союзниками Німеччини та угоди, укладені на Вашингтонській конференції 1921 – 22 років. Європейська (Версальська) частина цієї системи в значній мірі була сформована під впливом політичних і військово-стратегічних міркувань країн-переможниць у Першій світовій війні (головним чином, Великобританії, Франції, США і Японії) при ігноруванні інтересів переможених і новостворених країн (Австрії, Угорщини, Югославії, Чехословаччини, Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії), що робило цю структуру вразливою з-за вимог її перетворення і не сприяло довготривалої стабільності в світових справах.