- •1.Барабанна перетинка
- •2. Носова кровотеча
- •3. Гортанна ангіна
- •1. Порожнини середнього вуха. Стінки і поверхи барабанної порожнини.
- •2. Гострий нежить
- •3. Флегмонозний ларингіт. Хондроперихондрит гортані
- •1. Слухові кісточки і м’язи барабанної порожнини
- •2. Хронічний атрофічний нежить. Озена.
- •3. Гострий ларинготрахеїт у дітей
- •1.Методи дослідження слуху
- •2. Фурункул носа.
- •3. Стадії стенозу гортані.
- •1.Звукопровідний та звукосприймальний апарат вуха
- •2) Гострий і хронічний сфеноїдит.
- •1,Вестибулометрія: мета, групи тестів.
- •1.Гематома і перихондрит вушної раковини.
- •2.Клінічна анатомія основної пазухи.
- •3.Хронічний ларингіт.
- •1.Зовнішній отит
- •1)Фурункул зовнішнього слухового ходу
- •2)Зовнішній дифузний отит
- •2.Клінічна анатомія решітчастої пазухи.
- •3.Хронічний тонзиліт.
- •1.Сторонні тіла вуха. Сірчана пробка.
- •2.Клінічна анатомія лобної пазухи.
- •3.Гострий стеноз гортані. Причини, патогенез, клініка.
- •1.Гостре гнійне запалення середнього вуха. Етіологія, патогенез, клініка.
- •2.Методи дослідження приносових пазух.
- •3.Консервативне лікування хронічного тонзиліту.
- •2.Мастоїдит.
- •3.Злоякісні новоутворення носа і приносових пазух.
- •1.Хронічне гнійне запалення середнього вуха. Обов’язкові ознаки. Мезотимпаніт. Епітимпаніт.
- •2.Клінічна анатомія верхньощелепної пазухи.
- •3.Хронічний тонзиліт. Класифікація. Формулювання діагнозу.
- •1.Консервативне лікування хронічного гнійного середнього отиту.
- •2.Фізіологія гортані
- •3.Паратонзиліт і паратонзилярний абсцеси. Латерофарингеальний абсцес
- •2.Катаральна ангіна.
- •3.Клінічна анатомія гортані.
- •24 Білет
- •1.Хвороба Меньєра
- •2 Методи дослідження носа
- •3 Фолікулярна ангіна
- •25 Білет
- •1 Сенсоневральна приглухуватість
- •1. Анатомія присінку внутрішнього вуха.
- •3.Гострий фарингіт.
- •1.Півколові канали.
- •2.Травми носа і приносових пазух. Сторонні тіла порожнини носа.
- •3.Хронічний фарингіт.
- •1.Спіральний орган.
- •1.Стінки і поверхи барабанної порожнини.
- •2. Викривлення перегородки носа, синехії та атрезії порожнини носа.
- •3. Вторинні ангіни.
- •2. Дифтерія глотки.
- •3. Іннервація гортані.
24 Білет
1.Хвороба Меньєра
Хвороба Меньєра. Етіологія, патогенез, клініка.
Етіологія та патогенез. Патоморфологічним підґрунтям хвороби Меньєра с ендолімфатичний гідропс, тобто підвищення тиску ендолімфатичної рідини. Він проявляється нерівномірним розширенням завиткової протоки, сакулюсу, меншою мірою – утрикулюсу та півколових каналів, деформацією, порушенням цілості перетинчастих утворень та вираженістю дегенеративних змін нервових структур неоднакового ступеня. До останніх належать зменшення числа волоскових клітин, втрата ними волосків, їх дегенерація, зниження кількості нейронів спірального ганглія.
Підвищення тиску ендолімфи є наслідком порушення циркуляції лабіринтних рідин та обміну речовин у них. Дисфункція судинної смужки, вазомоторні порушення у внутрішньому вусі можуть спричинити зміни проникності мембран ендолімфатичної системи та накопичення в ній надлишкової кількості ендолімфи. На думку різних дослідників, причиною виникнення ендолімфатичного гідропсу можуть бути дегенеративні зміни шийного відділу хребта, порушення проникності судинних стінок, дисбаланс в активності симпатичного та парасимпатичного відділів вегетативної нервової системи, порушення водно-сольового, білкового та вуглеводного обміну.
Клініка. Серед скарг хворих на першому місці стоїть шум у вусі, частіше постійний, у більшості змішаної тональності. Приглухуватість поступово прогресує. У міжнападовий період деякі хворі вказують на болюче сприйняття звуків. Другою за частотою ознакою є напади запаморочення. У більшості хворих запаморочення проявляється у вигляді обертання, плавання, хитання довколишніх предметів. Порушення рівноваги проявляється у вигляді відхилення тулуба під час ходьби чи стояння, падіння в один бік, рідше в різні боки. Спонтанний ністагм горизонтально-ротаторний, частіше спрямований у бік хворого вуха. Дослідження статокінетичних проявів у позі Ромберга, підчас прямої ходи, вказівної проби виявляють відхилення в бік повільного компонента спонтанного ністагму.
Вегетативні розлади під час нападу проявляються у вигляді нудоти, блювання, змін артеріального тиску, пульсу, підвищеного потовиділення, загальної слабкості, частого сечовипускання, позивів на дефекацію, проносу. Часто хворі скаржаться на головний біль, важкість голови, особливо в ділянці потилиці.
З урахуванням вираженості клінічних ознак захворювання виділяють 3 ступеня перебігу хвороби.
Легкий (І) ступінь характеризується однобічним захворюванням з рідкими (не частіше ніж два рази на рік) нападами тривалістю 1-2 год або більш частими нападами тривалістю не більш ніж півгодини без вегетативних та статокінетичних порушень або з незначними вегетативними та статокінетичними розладами.
Середній (II) ступінь захворювання характеризується частішими (до 1-2 разів на місяць) нападами тривалістю 2-3 год або до 1-2 разів на 3 міс тривалістю до 4-8 год. Вегетативні та статокінетичні порушення під час нападу достатньо виражені. Приглухуватість може бути значною заумови однобічного та більш вираженою – двобічного ураження. Зникнення порушень рівноваги та поліпшення слуху на тлі загальної тенденції до його погіршення настає через декілька днів після нападу. Працездатність порушена тільки під час загострення захворювання.
Важкий (III) ступінь захворювання, частіше в разі двобічного ураження, характеризується важкими щоденними або щотижневими нападами тривалістю 8 год та більше з вираженими вегетативними симптомами, швидко прогресуючою приглухуватістю, різким порушенням рівноваги. Вестибулярні розлади спостерігаються постійно в міжнападовий період, посилюючися під час нападу. Працездатність стійко обмежена або втрачена.
У разі класичної форми захворювання, яка проявляється порушенням слуху, шумом у вусі, нападоподібним запамороченням, що супроводжується порушенням рівноваги та вегетативними розладами, залежно від переважання в клінічній картині кохлеарної чи вестибулярної дисфункції, виділяють відповідно кохлеовестибулярну та вестибулокохлеарну форми хвороби. За умови атипового варіанта захворювання виділяють кохлеарну та вестибулярну форми.
Лікування хвороби Меньєра. Методи лікування гострої вестибулярної дисфункції.
Показаннями до консервативного лікування є напад запаморочення, рання стадія захворювання в разі зворотних явищ ендолімфатичного гідропсу та змін рецепторного апарату лабіринту. Крім того, консервативне лікування проводять у поєднанні з хірургічним.
Лікувальні засоби спрямовані на зниження збудливості вестибулярного аналізатора, блокування аферентної імпульсації з вушного лабіринту, нормалізацію мікроциркуляції та гідроптичних явищ.
Насамперед необхідно забезпечити спокій хворому, усунути всі можливі зорові та звукові подразники. Хворого вкладають у ліжко в зручне для нього положення. Застосовують відволікальну терапію: грілку на ноги, гірчичники на шийно-потиличну ділянку.
Медикаментозна терапія включає внутрішньовенне уведення 20 мл 40% розчину глюкози, внутрішньом'язове — 2 мл 2,5% розчину піпольфену або 2 мл 1% розчину димедролу, 1 мл 1% розчину аміназину, підшкірне — 1 мл 1% розчину атропіну або 2 мл 0,2% розчину платифіліну, 1 мл 10% розчину кофеїну. Добрий ефект дає послідовне уведення меатотимпанально 1-2 мл 1-2% розчину новокаїну, 0,5 мл 0,2% розчину платифіліну або 0,1% розчину атропіну.
Тепер для лікування хвороби Меньєра широко застосовують внутрішньовенне уведення 120-150 мл 5-7% розчину натрію гідрокарбонату; на курс лікування 15 вливань.
З метою корекції дисфункції апудоцитів лабіринту призначають коринфар по 10 мг 3 рази на день протягом 4-6 тиж, перитол по 4-8 мг 3 рази на день протягом 3-4 тиж, бемітол по 0,125 г 3 рази на день протягом 5 днів.
Доцільним є застосування седативних препаратів та засобів, що впливають на серцево-судинну систему.
Для лікування хвороби Меньєра використовують гіпербаричну оксигенацію. На курс лікування 10 сеансів щодня тривалістю 45 хв.
Під час приступу та в перші дні після нього показана безсольова дієта з обмеженням рідини та вуглеводів.
У міжнападовий період показана лікувальна фізкультура. Обов'язковою є санація всіх вогнищ хронічної інфекції.
Хірургічне лікування проводять за відсутності ефекту від консервативної терапії. Воно включає операції на нервах барабанної порожнини (резекція барабанної струни та барабанного сплетення); декомпресивні операції на ендолімфатичному мішку, на мішечках присінка (сакулотомія та утрикулотомія), на завитковій протоці (фенестрація завитки з дренуванням чи шунтуванням, шунтування завитки через її вікно); деструктивні операції (лабіринтектомія)