Некультурна”

Проблема жінки, її свободи, самореалізації була для Кобилянської головною. Письменниця належить до тих митців, які увійшли в літературу, створивши образи сильних духом, вольових, незалежних, емансипованих жінок. Кожен її твір про жінку є глибокою оригінальним у своїй суті. Новела „Некультурна” – своєрідний твір, бо емансипованість головної героїні є природньою, до певної міри вродженою. До речі, така гуцулка справді існувала. Ольга Кобилянська часто розмовляла з нею під час своїх прогулянок. Гуцули... Цей вільнолюбний народ, чий гордий дух вихований на вершинах гір, спрямованих до безмежного піднебесся, а його краса як зовнішня, фізична, так і внутрішня, душевна, викохана в мальовничій барвистості глибоких пралісів, мислиться як органічна складова самої природи, зливаючись та розчиняючись у ній, становить з нею одне ціле... Гуцулка Параска... Кожен епізод з її життя, про який дізнаємося з її розповіді, наскрізь просякнутий відчуттям, а відтак і сприйняттям того, що все у світі наперед визначено. Усе, що відбувається з Параскою, що довелося їй пережити за своє життя, сталося тому, що так мало статися, за її словами: „така вже була воля Божа...” Ця глибока філософія життя сповнює її гармонійним спокоєм, надає гуцулці відчуття щастя. Але аналіз образу не може бути поверховий, коли йдеться про цілісну особистість, про „дитя природи”, про „некультурну”, яка перевершила своєю самодостатністю сотні „культурних”. Коли письменниця показує ближче свою героїню, то розповідає, що „коло хати город, а в городі всячина..., а жовтих гвоздиків цілі грядки...” [2, с.62]. Дізнаємося, що „в неї ніколи не було дітей”, але „вона любується кожною квіткою зокрема”. [3, с.63]. Читаємо далі: „В її хаті непорядок і убожество. Довга дубова лавиця, з погорілих дощок збите ліжко..., зате стіни майже повні. Барвні малюнки. Яскраві папери...” [4, с.64]. Хата – її світ. Чим же займається Параска у своїй хаті, у своєму світі? Сидить, пряде, курить, говорить... Крім прядіння, має ще одне заняття: вирізує з дерева „хрести, ложки, мисочки або що-небудь дрібне...” [5, с.65]. А ще вона бралася залюбки за будь-яку чоловічу роботу. Жіночу слабкість не визнавала, бо була сильна духом і тілом. Парасці було добре у своїй хаті та в долині між Рунгом і Магурою. Проте її гармонія порушується стосунками з оточенням, яке бачиться героїні через власну нарцисичну установку низьким і темним. Так, жінка відкидає кохання чабана, вбачаючи в ньому інстинктивну грубість. За Юрія виходить заміж, бо велів пан Куба. Параска визнає суспільний авторитет шлюбу, але про кохання марно було й думати, тому що жінкою воно не сприймається. Героїня страждає через непорядність сестри, через зрадливість коханця. Нещастя сиплються на її голову. Результатом чого вони є? Напевно, прокльонів, активних негативних дій самої Параски. Вона заходить у стан відчуження. А в цьому стані людина мусить зробити висновки, примиритися з нижчою частиною свого єства, визнати й свої гріхи. Тільки після цього відбувається примирення із самою собою. Людина стає цілісною, знайшовши дорогу до себе. Параска віднайшла у собі сили стати на шлях перетворення. Вона приймає у хату сестру, хоч, „серця для неї більше не має” [6, с.82], вирішує поєднати свою долю з новим чоловіком, намагається миритися з усім, в її особистість вкраплюється мудрість, духовне і моральне зцілення. Наприкінці твору Параска збирає малини. Це вже не крадіжка, як на початку опису подій: „саме тут заходила гуцулка Параска красти дрова” [7, с.59], а радісна праця. Завершується новела страшним сном, у якому жінці кажуть, що відтепер щастя покинуло її. Сон – наслідок пережитого страху. Але вона прокидається і відчуває, що її духовний здобуток не пропав даремно, він з нею: „Ні! Теміні нема! Довкола ясна днина і блиск полудневого сонця” [8, с.88]. ^ Полудень – символ зрілості кульмінації особистісного розвитку. ЇЇ попереднє щастя не було повним. Щасливою по-справжньому вона буде після сну, бо, пройшовши через нещастя, зуміла вийти зі стану відчуження. Ця природна особистість стала гармонійною і мудрою. Людина, яку обдарувала природа, проходить складний шлях, бо їй важче прийняти в собі нижче начало, якого боїться. Але нема світла без темряви, тому вона мусить визнати себе в усіх проявах, злитися із загальним життєвим потоком. Тільки тоді знайде дорогу до себе.