kyiv_rus_slip

сприяло її включенню у систему європейського духовно-культурного простору,

контекст світових культурних цінностей. Русь прийняла християнство з Візантії,

внаслідок чого вона інтегрувалася у візантійську культурно-історичну спільноту.

Тому теза про «європейськість» руської літератури, обґрунтована М. Гудзієм, І.

Єрьоміним, Д. Ліхачовим, Д. Наливайком та ін., є цілком правомірною.

Києворуська література стала основою для формування книжності різних народів, зокрема не лише українців, а й росіян і білорусів. Як писав Л. Гумільов, «великороси, білоруси та українці по відношенню до давніх русичів – це те ж саме, що італійці стосовно римлян, з тією тільки різницею, що останні знайшли нову культурну домінанту – католицизм, а нащадки русичів зберегли давнє православіє, що визначило напрямок їхнього етногенезу, а тим самим й історичні долі» [98, с. 714]. Творцем літератури виступає нація на різних етапах свого зародження, становлення і розвитку. Ці етапи репрезентує література. Специфіка національної літератури постає також через форми вияву думок, через метод художнього осягнення дійсності, а також – через архітектоніку літератури, її значення і роль у системі загальнолюдських цінностей. Осягаючи значення та обсяги нашої національної сутності, культури і літератури, використовуємо поняття «геокультура», запроваджене у літературознавчий обіг Є. Маланюком

[286]. Українська культура не завжди була виключно «національною», бо межі й напрямки її розвитку, її глибинний зміст і внутрішня сутність часто диктувалися і визначалися саме географічним положенням території, яку нині займає Україна.

Таким чином, культурною спадщиною української нації слід вважати все те, що творилося на території сучасної України її автохтонним населенням протягом багатьох віків. Цей процес творчості супроводжувався осмисленням та адаптацією до автохтонного світогляду і світовідчуття тих культурних, духовних і суспільних ідей і впливів, котрі приносили на територію нинішньої України інші народи.

Етноніми «Україна», «український» вперше зафіксовані під 1187 р. у

Київському літописі, коли за померлим князем Володимиром Глібовичем

«Україна багато потужила». Тут термін «Україна» вживається на означення сучасної території південно-східної частини Київської області та південно-східної

частини Черкаської області. Під 1189 р. згадується Україна Галицька на означення сучасної південно-східної частини Тернопільської, південної половини Хмельницької та південно-західної частини Вінницької областей. З часом цим терміном окреслюють всю територію сучасної України. Але це не означає, що до цього часу цих понять не існувало, вони мали інші назви – «руський», «Русь». У

літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» («Повість врем`яних літ» – тут і далі подано один раз переклад кожної пам’ятки на сучасну українську мову – О. С.)

використовуються назви Русь і Руська земля, а терміни Києворуська держава,

Київська Русь – штучні, створені науковцями. На думку С. Висоцького, «терміни

«давньоруський», «давньоруська», «давньоруське» для часів Київської Русі обрані невдало й потребують заміни на «києворуський», «києворуська», «києворуське».

Вони є точнішими, тому що вказують на час події й столицю держави – Київ,

тобто на час Київської Русі – від середини ІХ – до середини ХІІ ст. Термін

«давньоруський» охоплює період від ІХ до ХVІІІ ст.» [56, с. 8]. Вважаємо, що обидва терміни мають право на існування і можуть використовуватися паралельно, як рівнозначні. Використання терміну «давньоруський» для періоду ХІV–ХVІІІ ст. вважаємо неправомірним, оскільки він окреслює саме добу Київської Русі.

Київ у добу Середньовіччя був центром, якому підлягало багато племен, а

також осередком високої духовності й культури. Тут формувалася традиція – політична, економічна, культурна, встановлювалися орієнтири, які розходилися по всій могутній імперії. Саме тому географічний чинник при визначенні національної приналежності пам’ятки є визначальним. У сучасній історичній науці поширена думка, що «творцями культури Київської держави були насамперед люди Південної Русі. Адже більшість […] шедеврів і в галузі літератури, і в галузі архітектури, і серед мозаїк та фресок народилася у Києві або в інших містах Південної Русі. Звідси зразки культури поширювалися на північні окраїни великої держави, впливаючи на розвиток культури давніх білорусів і росіян.

Сучасна наука розглядає Київську Русь з її культурними надбаннями як витвір українського народу в княжий період його історії» [242, с. 155]. Існувала так звана давньоруська народність, яка, за визначенням П. Толочка, визначалася

«державною і територіальною єдністю, наявністю спільної етнічної назви (чи самоназви), мовною спільністю, культурною єдністю, спільністю релігії, єдністю законодавства. Факторами, які сприяли етносоціальній консолідації народності були: боротьба з зовнішнім ворогом, облаштування державних кордонів,

внутрішня торгівля, кочування по Русі князів та їхніх дружин, централізація церковного управління, внутрішня міграція населення і т.п.» [385, с. 51–52]. Руські митрополити дуже шанували і підносили свій титул «всея Русі», що є яскравим доказом і підтвердженням прагнення об’єднувати Русь в єдине державне і ментальне ціле. Так було витворено і збережено києворуську (давньоруську)

парадигму світоглядних засад та ідеалів, яка основувалася на усвідомленні єдності Русі. У часи Києворуської держави усвідомлення єдності руського народу було результатом єдності матеріальної й духовної культури, єдності мови, релігії,

ідеології, політичного життя, державності, законів, побуту, звичаїв і т.п. [385, с. 80]. Визначальним об’єднуючим фактором була церква, відіграючи на теренах держави місію центру – духовного і політичного, центру «всея Руси». Слід наголосити, що на усвідомленні Києва як центра «всея Руси» більше наголошували митрополити, ніж великі київські князі. Саме перші передали другим ідею єдності Русі, вбачаючи у ній шлях до могутності та входження в європейський простір держав.

Другим, не менш важливим, є лінгвістичний аспект. Приналежними до української традиції слід вважати всі ті твори, що були створені на українських землях, мають виразні ознаки української мови. Історики мови довели, що книжна літературна мова, мова вищих станів суспільства доби Середньовіччя, виникла у Києві й була синтезом розмовної мови київського міського населення та мови писемної, що прийшла з Болгарії. Цю мову називають «давньоруською». Таким чином, києворуська (давньоруська) спадщина, що творилася на сучасних українських землях, – це давньоукраїнська спадщина епохи Середньовіччя. На

основі спадщини Київської Русі формувалися традиція і культура трьох народів – українського, російського, білоруського. Пристаньмо на позицію М.

Грушевського, який цілком справедливо та об’єктивно писав, що доба Київської Русі була «общеруською, але в тім значенні, що вся Русь, в широкім розумінні слова, – вся Східна Європа, яка входила в круг політичних і культурних впливів нашого українського центру, жила його політичним і культурним змістом. Та центр був таки український […]. Культура ХІ–ХІІ вв. була українська, як ми кажемо тепер, або «южноруська», як можуть казати ті, для яких назва української звучить дико в приложені до старших часів. Відтинати ж її від пізнішої галицько-

волинської і новішої київсько-галицької літератури, а пришивати під назвою

«общеруської» знов-таки до «руської» – великоруської – назавжди зостанеться операцією не науковою і науковим інтересам противною» [90, с. 55].

Українська література епохи Середньовіччя – це література Х–ХVст.

Творилася вона за часів існування двох держав – Київської Русі (Х– перша половина ХІІІ ст.) та Литовсько-Руської держави (друга половина ХІІІ–ХVст.). Це наше українське літературне Середньовіччя. Літературна система доби Середньовіччя формувалася на основі синтезу автохтонної традиції та християнства, під впливом азійського Сходу та європейського Заходу.

Для того, аби дати об’єктивну картину літератури часів Києворуської держави,

слід знати її обсяг. Не все з середньовічної спадщини до нас дійшло, але детальний аналіз існуючих творів дає підстави твердити про існування низки інших текстів, котрі загубилися або чекають на відкриття. Аналіз відомих джерел дає підстави говорити про існування пам`яток, з якими ми не можемо ознайомитися. Наприклад, Нестор у житії Феодосія говорить, що після того, як князь Святослав вигнав Ізяслава і посів київський стіл, Феодосій написав

«епістолію», в якій різко викривав політику нового правителя. Нестор навіть цитує цей твір, отже, він читав його. З літопису відомо, що Клим Смолятич написав кілька творів, але дійшов лише один. І таких прикладів багато. Більшість творів середньовічної літератури анонімні. Результатами цього факту є складність і часто неможливість встановлення часу та місця написання пам’ятки, яку ми вивчаємо в

основному за пізнішими списками. Така специфіка літератури українсько-

руського Середньовіччя визначалася як автентичною традицією, так і тими стосунками, котрі склалися у неї з іншими літературами.

Загалом назвати точну кількість книг, які перебували в обігу в Києворуській державі, фактично неможливо. Більшість дослідників сходяться на цифрі 10 тисяч назв, які перераховані у «Попередньому списку слов`яноруських рукописів ХІ– ХІV ст., що зберігаються в СРСР» («Предварительный список славянорусских рукописей ХІ–ХІV вв., хранящихся в СССР» (1966). До нашого часу дійшло 190

рукописних книг києворуської доби, з них 26 мають болгарське і сербське походження. ХІ ст. датуються 33 книги, межею ХІ–ХІІ ст. – 17, ХІІ ст. – 85, межею ХІІ–ХІІІ ст. – 40, 1200–1240 рр. – 15 книг.

Серед літератур доби Середньовіччя виділяють два головних типи. До першого належать ті літератури, в історії яких існувала класична доба античності,

яка з часом увібрала у себе християнські цінності. До другого типу належать літератури, в історії яких античність була слабко виражена чи взагалі відсутня.

Відтак, на основі цього сформувалися, як зазначає Д. Наливайко, «літератури впливаючі і літератури-реципієнти. У середньовічних літературних зносинах цього типу поширена така форма, як трансплантація цілої системи літератури, її структур і дискурсів, що супроводжувалося прийняттям мови впливаючої літератури. Власне, такою трансплантацією, але без перейняття мови-посередниці як літературної, були міжнаціональні відносини візантійської та південно- й

східнослов`янських літератур на стадії їх становлення (ІХ–ХІІ ст.)» [308, с. 40].

Таким чином, києворуська літератури доби Середньовіччя була літературою-

реципієнтом. Вона не стала копією літератури візантійської, але прийняла багато її елементів, осмисливши та адаптувавши їх до власного ґрунту. Феномен трансплантації був визначальним при формуванні середньовічної руської літератури.

Україна прийняла східний тип християнства, увійшовши в систему впливів візантійської культури. Цим вона засвідчила свою визначальну приналежність до православного світу, хоча водночас ніколи не поривала контактів із західним

католицьким простором. Через візантійську християнську культуру у руську книжність прийшло багато елементів давніх грецької, римської та східних літератур. Фактично, Візантія для Русі стала посередницею між Азією та Європою. Так формувалася руська середньовічна література, синтезуючи у собі автентичну дохристиянську традицію, впливи християнського Сходу і Заходу та витворені під впливом християнства нові культурні зразки.

Символіка й алегоризм християнського Середньовічного визначаються Святим Письмом, як і весь характер цього письменства. Вершиною духовної системи, що формує світогляд, виступає Бог. Кожен образ є знаком глибшої реальності.

Символ-образ – це форма пізнання світу, образ світобудови. Дійсність постає як ієрархія символів. Символ поєднує у собі суб`єктно-гносеологічний та об`єктно-

субстанційний аспекти. Символ сприймається не лише як спосіб пізнання світу, а

й сама сутнісна реальність. Середньовічна руська образність поєднала у собі традиції античного платонізму і неоплатонізму, візантійської містики,

християнської символіки, вітчизняної культури. Руська система образів формується під впливом євангельського моралізму грецьких і болгарських авторів та національної традиції.

1.2.Методологія вивчення

іпитання періодизації книжності Київської Русі

Канон – це творчий принцип,

присутній у художньому «продукті» опосередковано,

але без якого художня творчість істотно ускладнюється.

Л. Левшун

Методологія вивчення і питання періодизації літератури Києворуської держави на сучасному етапі розвитку науки історії літератури залишаються питаннями мало вивченими і дискусійними. Ключовим методологічним питанням є періодизація, але єдино прийнятої періодизації не існує, дослідники послуговуються різними схемами літературного процесу, вибудуваними на

відмінних методологічних засадах. Натомість саме її вироблення є важливим кроком на шляху нового осмислення середньовічної книжності, формування сучасної методології дослідження києворуського письменства. Систему періодизації літератури Ю. Ковалів називає необхідною як «умовний, зручний засіб для літературознавців при осягненні динаміки літературного процесу» [192,

с. 4]. Також важливим є дотримання притаманної для європейських гуманітарних наук тези про те, що література доби Середньовіччя – це книжні, писемні пам’ятки, а усна словесність складає окремий предмет дослідження.

Наукове осмислення літератури Середньовіччя розпочинається у ХІХ ст.

Перші спроби вивчення давньоруського письменства містили переважно його оцінки щодо національної приналежності, аналіз творів, визначення меж та суті літератури, а також спроби подати етапи розвитку в історичному контексті. Так,

М. Костомаров розглядав період Київської Русі як «южнорусский», але при оцінюванні літературних пам`яток використовував термін «русский» [204, с. 103]

у значенні «руський», а не «російський». Важливим кроком стала опублікована

1839 р. праця першого ректора Київського університету святого Володимира М.

Максимовича «Істория древней русской словесности». Тут вперше репрезентовано масштабну картину становлення і розвитку давньої української літератури у Х–ХVІІІ ст. Учений послідовно проводив думку про спадкоємність української літератури, наголошуючи на тому, що саме книжність князівських часів стала джерелом для розвитку пізнішого письменства [284, с. 122].

Максимович дав власну періодизацію літературного процесу і визначив вагоме місце руської книжності у світовому культурному контексті з огляду на наявність у ній унікальних пам`яток, як літописання Нестора, твори Кирила Турівського, «Слово о плъку ІгорєвЂ» («Слово о полку Ігоревім»). Також М. Максимович обґрунтував положення про те, що мова пам’яток літератури цього періоду репрезентує синтез південноруської мови та церковнослов’янської, тобто це стара українська літературна мова. За М. Максимовичем, письменство Київської Русі – окремий період, який поділяється на три підперіоди: перший – із 60-х рр. ІХ ст. –

до середини ХІ ст.; другий – із середини ХІ ст. – до 1125 р.; третій – від 1125 р.

(смерті Володимира Мономаха) – до 70-х рр. ХІІІ ст. [284]. Дана періодизація зроблена на підставі історичних фактів, із застосуванням історичного методу.

На Західній Україні першим дослідником давньої літератури можна назвати представника «Руської Трійці» І. Вагилевича, який 1848 р. у львівській газеті

«Щоденник руський» («Дневник руський») надрукував свої «Замітки о руській літературі». Вчений використав матеріали з праці М. Максимовича, збагативши їх даними, віднайденими ним самим в архівах. Його праця цікава з точки зору аналізу текстів, окремих образів, бібліографічних описів творів українських авторів. 1849 р. вийшла праця Я. Головацького «Три вступні виклади про руську словесність» («Три вступительные преподавания о русской словесности»).

Походження давньоукраїнського письменства вчений тлумачить як не дуже залежне від візантійського впливу, наголошує на його зв’язках із болгарською і сербською літературою, пише про осмислення руськими книжниками біблійних образів і сюжетів. Головним осередком книжності вважає Києво-Печерський монастир.

У середині ХІХ ст. А. Галахов у розвідці «Історія руської словесності, давньої і нової» («История русской словесности, древней и новой») поділив давнє письменство на такі періоди: перший – від початків до навали татар; другий – від навали татар до ХVІ ст. На його думку, за часів першого періоду література розвивалася в основному у Києві та Новгороді [66, с. 281–282], що були центрами політики, культури, духовності. Дана періодизація основується на простих історичних даних і фактично не враховує особливості літературного процесу. О.

Пипін у праці «Історія слов`янських літератур» («История славянских литератур») (1879) заперечив ідею так званої «спільної колиски» щодо літератури Київської Русі. Натомість зародження давнього українського письменства він пов`язував із

«литовською» добою [377]. 1880 р. вийшла книга М. Петрова «Нариси з історії української літератури ХVІІ–ХVІІІ ст. Київська штучна література ХVІІ–ХVІІІ ст.,

переважно драматична» («Очерки из истории украинской литературы ХVІІ–ХVІІІ

в. Киевская искусственная література ХVІІ–ХVІІІ вв., преимущественно драматическая»). В основу своїх досліджень автор поклав ступеневий розвиток

письменства, його еволюційний характер. М. Петров стоїть на тому, що необхідним є історичне дослідження української літератури, бо тільки таким чином можна розв’язати той гордіїв вузол заплутаних стосунків між обома гілками руської літератури, який силкуються розрубати. У рецензії на працю М.

Петрова «Відгук про твір п. Петрова. Звіт про 29 присудження Уваровських премій» («Отзыв о сочинении г. Петрова. Отчет о 29 присуждении Уваровских премий») (Петербург, 1888) М. Дашкевич українську літературу трактує як самостійний культурний комплекс. Вчений, розвинувши думку Пипіна про впливи на Україну слов’янського відродження, перший подав українську літературу у контексті культурних течій Європи, використавши культурологічний підхід [112].

1887 р. побачила світ праця О. Огоновського «Історія літератури руської», де проводиться думка про те, що література Київської Русі – це спадщина українського народу. Вчений назвав період ХІ–середини ХІІІ ст. «слов`яно-

руським», використовуючи на його означення терміни література «руська», «староруська», «стародавня». Цей період він називав важливим у розвитку української літератури, а його пам`ятки визначав як українські [322]. Подібну позицію займав М. Драгоманов. У рецензії на книгу І. Прижова «Малоросія в її словесності» («Малороссия в ее словесности») він наголошує на тому, що спадщина Київської Русі є суто українською, хоча використовує еклектичні терміни «южнорусская литература», «оитература древнекиевского периода», «древнерусские летописи», «великокняжеские времена». Такій позиції двох дослідників протистояв О. Пипін у праці «Історія слов`янських літератур»

(«Істория славянских литератур»). Між Огоновським і Пипіним розгорнулася полеміка. Історію української літератури Пипін почав від литовської доби,

вважаючи попередній її період спільною спадщиною українського та російського народів. О. Огоновський наполягав на тому, що літературу малоруську, або русько-українську слід уважати окремою від літератури російської, тому що народність русько-українська є окремою від народності великоруської, або російської.

Концепція І. Франка щодо середньовічної української літератури викладена у ряді синтетичних праць, зокрема «План викладів літератури руської: Спеціальні курси. Мотиви» (1898–1899), «Південноруська література» («Южнорусская литература») (1904), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910), «Історія української літератури. Часть перша. Він початків українського письменства до Івана Котляревського» (1907–1908), «Українці» (1911),

монографічних дослідженнях, статтях тощо.

«Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» І. Франка та видана після смерті автора «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського» являють собою своєрідний реєстр авторів, книг і видань. І. Франко одним із перших намагався поєднати в одній книзі науковий виклад історії літератури і хрестоматію. У «Плані викладів історії літератури» вчений подав власну періодизацію давньої української літератури, поділивши її на дві великі епохи: давньоруська і середньоруська.

Письменство Київської Русі дослідник здебільшого називав «південноруським».

До давньоруської епохи він відносив книжність Київської Русі. На думку І.

Франка, характерними рисами цієї епохи було домінування візантійського впливу,

певного літературного шаблону в жанрах і родах, «імперсональність» літературних творів. Ці якості дослідник назвав «традиційно-шаблоновим характером літератури», який частково тривав до першої чверті ХVІ ст. [500].

Літературу І. Франко вважав правдивим і свідомим виразом інтересів, смаків,

поглядів і почувань суспільства, тому застосовував у своїх дослідженнях, зокрема при періодизації, принцип «історизму». У вступній статті «Теорія і розвій літератури» до своєї незавершеної «Історії української літератури» вчений з’ясовує, що таке історія літератури, який її матеріал, тема, предмет, мета досліджень: «В найширшім розумінні сього слова література – се збір усіх духовних виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то збір більшої групи народів або й усього людства (всесвітня література)» [500, с. 7]. На думку дослідника, до літератури належить як усна словесність, так і письменство, між якими існує тісний і нерозривний зв’язок. Усна і писемна