kyiv_rus_slip

Світову історію наші предки знали у викладі візантійських істориків Іоанна Малали (із сирійської – проповідник) та Георгія Амартола (з грецької – грішник).

Їхні твори перебувають на межі історіографії та белетристики. Історичний матеріал тут покликаний підтверджувати християнські принципи життя,

підносити певні цінності.

Хроніка Іоанна Малали складається з 18 книг, які репрезентують історію людства від Адама і Єви до історії Ассиро-Вавилонії, Єгипту, Персії, Греції, Риму,

Візантії. У 1, 2, 4 і 5 книгах описуються античні міфи та історія Троянської війни.

Далі мова йде про східних царів, Рим і Візантію до часів імператора Юстиніана

(VІ ст.). Хроніка Малали цікава тим, що несла нашим предкам відомості про античну міфологію, містила детальні описи історії Ромула і Рема, картини з життя ряду візантійських імператорів.

Хроніка Георгія Амартола складається з 4 частин. Перша містить опис подій від Адама і Єви до смерті Олександра Македонського. Друга частина – це історія євреїв. Третя – історія Римської імперії. Четверта частина – політична історія Візантії ІХ–Х ст. Твір наповнений різними богословськими роздумами,

зокрема детальними згадками про церковні собори, єресі, різні течії візантійської церкви. «Хроніка» Амартола побутувала в окремих списках. З часом вона стала частиною великого хронографічного зводу ХІІІ–ХІV ст. під назвою «Літописець еллінський і римський» (див. детальніше: Истрин В. М. «Хроника Георгия Амартола» в древнем славянорусском переводе. Текст, исследование и словарь. –

Т. І–ІІІ. – Пг. –Л., 1920–1930; Творогов О. В. Древнерусские хронографы. – Л., 1975). Обидва історичні твори використовували давньоруські літописці.

Приблизно на початку ХІІ століття на Русь прийшла «Історія Іудейської війни» Іосифа Флавія, написана у 75–79 рр. Твір відомий і під іншими назвами –

«Про розорення Єрусалиму», «Іудейська війна». Це – белетризована історична оповідь про боротьбу Іудеї з Римом, що тривала протягом століть, до зруйнування Єрусалима військом римського імператора Тіта. Автор брав участь у повстанні в Іудеї проти Риму, але перейшов на сторону римлян й отримав право на фамільне

прізвище імператорів Флавій. «Історія» складається із 7 книг – так званих «слів».

У перших двох словах описано історію Іудеї, у 3–6 книгах мова йде про придушення повстання Веспасіаном і Тітом, у 7 книзі змальовано їхній тріумф у Римі. Твір має яскраво виражені ознаки літературні та публіцистичні. Автор виступає виразником інтересів римських імператорів. Довершеними є промови головних героїв, їхні діалоги, а також описи природи, міст Іудеї, битв. «Історія» написана римованим складом, наповнена яскравими епітетами й метафорами.

Повісті

Історія серйозного наукового вивчення цього масиву літератури почалася створенням у 20-х ХХ ст. при Всеукраїнській Академії Наук Комісії давнього українського письменства, завданням якої було підготувати і видати серію у кількох томах під назвою «Давня українська повість». Дослідники визначили 29

повістей, які повинні були увійти до складу серії: «Александрія»; «Сказання» про Індійське царство; «Стефаніт й Іхнілат»; «Варлаам та Йоасаф»; «Сказання про Дракулу»; «Преніє живота і смерті»; Про царя Давида та царя Соломона; Історія сімох мудреців; Велике Зерцало; Римські історії («Римські діяння»); Петро – Золоті ключі; Історія про римського цесаря Отона; Про графиню Альтдорфську;

Про Бову Королевича; Повість про папу Григорія; Про Андрія Критського;

Повість про Юду зрадника; Про гордого царя Агея; «Історія про вибавлення від смерті богобійного млодзіенця»; Повість про царя Сонхоса; Про царя, що ходив красти; Повість про «премудрого младенча»; Повість про бражника; Приповість про трьох млоденців, як ошукала їх одна вдова; Переробка (віршова) Боккачевої новели; «Сказання про жіночу злобу»; «Книга про побоїще Мамая»; «Задонщина»; «Сказання про білого клобука». Цей перелік був запропонований секретарем академічної Комісії професором О. Назаревським, який присвятив даному питанню ряд праць, зокрема «Повістевий репертуар київських рукописних збірок», «До студій над давньої українською повістю». Це масив літературних текстів складає агіобіографію, що включає також дидактично-пригодницькі повсті

«Про Варлаама та Іосафа», «Повість про Акима Премудрого».

Першим романом в українській літературі І. Франко назвав «Житіє святих Варлама і Йосафа, царевича індійського», якому присвятив свою докторську дисертацію «Варлаам і Йосаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1897). Духовний роман про Варлаама та Йоасафа – християнська версія, зроблена у Візантії, однієї з версій індійської житійної повісті про Будду, яку приписували Іоанну Дамаскіну. Східні імена Балавхар і Будасаф було замінено на християнські Варлаам та Йоасаф. Цей твір являє собою своєрідний диспут чи діалог про сенс і велич християнства, його переваги над іншими релігіями світу. В основі твору лежить традиційний агіографічний сюжет.

Сину індійського царя Авеніра, що був ворогом християнства, Йоасафу астрологи пророкують те, що він стане проповідником нової віри. Не зважаючи на численні спроби батька оберегти сина від такої долі, пустельникові Варлаамові вдалося навернути Йоасафа до християнства. Ніщо не спокусило юнака – ні жінки, ні влада, ні багатство. Після смерті батька, який все ж таки охрестився, Йоасаф ступає на шлях християнського подвижництва разом із Варлаамом. Вони знайшли царство небесне, а їхні нетлінні мощі було перевезено до Індії. Твір сповнений численних алегорично-моралістичних притч, мета яких – переконати читача у перевагах християнства.

Трансплантувалася на руському грунті й белетризована воїнська повість чи роман. Зокрема, знали на Русі повісті про Троянську війну, про Александра Македонського. Особливою популярною на Русі була «Александрія» – історія життя і походів Александра Македонського, до яких ще додано фантастичні й казкові мотиви, сюжети. Твір прийшов на Русь не пізніше ХІІ ст. Роман про Александра Македонського було створено грецькою мовою на межі ІІ–ІІІ століть.

Це первісний витвір Александрійської культури. Приписують його сучасникові Александра, небожу Арістотеля – Калістенхомові, хоча це авторство заперечується більшістю дослідників, бо Каллістен помер раніше за Александра.

Часто твір називають псевдо-Каллістеновим.

Існує три редакції «Александрії». Перша – оригінальна версія, що постала в Александрії на єгипетській основі. У V–VІ ст. роман було перероблено

латинською мовою Юлієм Валерієм. Друга редакція – еллінська переробка, що стала найбільш популярною. Пізніше, у ХІІІ столітті, виникла третя – іудейсько-

християнська – версія твору, метою якої було посилити християнський елемент.

Повість про Александра була включена до складу Хроніки Малали і таким шляхом потрапила на Русь. Одна з численних редакцій «Александрії» була перекладена на Русі та з часом включена до складу хронографічних зводів, тому її називають хронографічною. Ця редакція відрізняється від сербської редакції твору, що прийшла на Русь в епоху Пізнього Середньовіччя (ХV ст.).

Очевидно, первісним завданням твору було описати життя і подвиги Александра Македонського. Первісна біографічна канва в «Александрії» ледь помітна. З часом твір перетворився на типовий пригодницький роман. Тут біографія відомої людини є тією основою, на яку нанизуються численні легендарні, казкові, екзотичні, фантастичні мотиви. Читача захоплюють гострий сюжет, дивовижні описи природи екзотичних країн, величні батальні сцени.

Історична тема відсовується на другий план, а первинною стає ідеалізована постать героя (див.: Кузнецова Т. И. Историческая тема в греческом романе. «Роман об Александре». – М., 1969). Александр Македонський постає з твору як непересічний державний діяч і геніальний полководець. Він – людина з богатирською силою, відважний і сміливий, водночас розумний і добре освічений,

шанує і любить матір.

Вже саме народження Александра сповнене таємниць. Він – позашлюбний син дружини македонського царя Філіпа Олімпіади та колишнього єгипетського царя-чародія Нектонава (Нектанеба), який спокусив Олімпіаду під виглядом бога Аммона. Природа вітає народження майбутнього великого героя громом, від якого здирається земля. Наставником Александра був великий філософ Арістотель.

Александр брав участь у військових походах із 12 років. У 15-літньому віці він приборкав вологолового коня-людожера Буцефала і від того часу їздив лише на ньому. На олімпійських іграх він переміг арканського царя Миколая, у двобої подолав індійського царя Пора. Александр Македонський завоював Персію,

Єгипет, Грецію, Західну Індію, Рим. Його столицею став Вавілон. Завоювавши

Єгипет, у гирлі Нілу він заснував Александрію. Таким чином наголошується на тому, що великий воїн не тільки завоював Перську державу, а увесь світ. Усього він підкорив своїй могутній владі 22 варварських і 14 еллінських народів.

Перський цар Дарій, смертельно поранений своїми сатрапами, сам вручає Александру владу і благословляє його шлюб зі своєю дочкою Роксаною

(насправді Роксана була дружиною одного бактрійського сатрапа). Історичні факти подаються у творі у світлі легендарному, аби піднести постать головного героя.

У текст пам’ятки майстерно вплетено листи Александра до вчителя Арістотеля, матері Олімпіади, дружини Роксани. Тут великий воїн детально розповідає про те, як він зустрічався з велетенськими людьми з левиними мордами, бачив людей без голів, ослів із 6 очима, слухав дерева, які говорили людською мовою, бачив жінок-амазонок. Александр відвідував капище Орфея, а з нагомудряцями-рахманами (брамінами) провадив філософські бесіди про сенс людського життя. Саме вони напророчили йому суєтність буття. Він був отруєний на бенкеті у розквіті сил на 33 році життя (323 р. до н.е.). Постать Александра Македонського у творі ідеалізована. Він наділений рисами надприродними,

виступає символом ідеального правителя.

Знали давньоруські книжники і повість про Трою, що прийшла на Русь у складі Хроніки Малали.Вплив на формування давньоруської епічної літератури мав твір під назвою «Девгенієве діяння» (інша назва – «Повість про Василя Дігеніса»). Його текст, як і «Повість про Акира Премудрого», містився у

«Хронографі», де було «Слово о полку Ігоревім». Відомо, що цей рукописний список було втрачено. «Девгенієве діяння» – це прозовий переклад грецького епосу Х століття про богатирів-акртів, які мужньо охороняли Візантію. Це розповідь про Дігеніса Акріта – сина християнки та язичницького царя Аміра,

який із часом також охрестився. Девгеній – ідеальний герой – красивий і сильний.

Він схожий на Александра Македонського, але його велич полягає у християнських вчинках, покірності перед Богом. Д. Чижевський наголошував, що

«Історія Девгенія – не лише цікавий приклад епічного твору, що мав вплив на

київський епос, але й, мабуть, найрозкішніший та найпишніший стилістичний твір старої київської літератури. Зображення надзвичайно мальовниче, переобтяжене золотом та барвами […]. Ця мовна розкіш помітно позначилася на пишноті такої історичної та епічної літератури, як Галицький літопис, «Слово о полку Ігоревім» тощо. Переклад постав не пізніше 12 ст. в Києві» [528, с. 66].

Моралістично-дидактична «Повість про Акіра Премудрого» – це фактично єдина белетристична пам’ятка світської літератури, що була перекладена в ХІ–ХІІ ст. безпосередньо з вірменського чи сірійського варіанту. Сюжет складає асірійсько-вавілонська повість про радника царя Сеннахеріба Ахікаре. Події відбуваються у VІІ ст. до н.е. У руському варіанті Ахікаре – це Акір, а цар – Синагріп. Акір втілює образ чесного і самовідданого радника. Йому протиставляється його небіж Анадан. Твір будується на використанні численних притч, афоризмів, за допомогою яких розкриваються складні людські стосунки,

пояснюються такі категорії, як справедливість, любов, дружба, брехня, зло,

корисливість. Твір має яскраво виражену моралізаторську спрямованість.

Отже, «склад старої перекладеної повістярської літератури дуже різноманітний. Тут і авантюрний героїчний роман-епос, і роман типу «житія», і

повісті «ідеологічні», й повісті військові. З них можна було вчитися і вміння викладу, і пишності мови, і мистецтва байки, і стислості виразу. Вплив цієї літератури чималий. Учні в Києві та в Галичині знайшлися добрі. Цікаво, що вплив повістярства захопив і такі літературні жанри, літопис» [528, с. 68].

Перекладна література дала давньоруському суспільству цікаві твори для читання,

а також – мотиви та форми їх втілення, збагативши національне письменство як на ідейному-тематичному, так і жанровому рівнях.

1.6. Світоглядні та естетичні засади

книжності Раннього Середньовіччя

Перед нами ніби то відразу – твори літератури зрілої та досконалої,

складної й глибокої за змістом.

Д. Ліхачов

На українських землях християнство з`являється вже у перші століття свого існування. Чорне й Азовське моря сприяли тому, що разом із мандрівниками й купцями з Єрусалиму, Антіохії, Сирії, Малої Азії, Візантії проникали на Русь християнські ідеї. Сюди вирушали й ченці константинопольського чернецтва у часи так званого іконоборства у Візантії. Незаперечні християнські традиції мав Крим, на території якого процвітала могутня Понтійсько-Боспорська держава.

Географічне положення України характеризує її як державу прохідну, через яку завжди пролягали найважливіші економічні шляхи Європи та Азії. Крім географічних чинників, вагомий вплив на процес християнізації Русі мали й політично-державні. Визначальними на той час були такі: колонізаційний напір середземноморського Півдня, тобто Візантії на Північ, через Чорне море і Балкани; етнічний і політичний рух зі Сходу на Захід (пересування германських і фінсько-монгольських племен); воєнно-торгівельні походи скандинавських норманів-варягів на Південь, через Дніпро на Константинополь; рух християнізованих германських народів на Схід. Всі ці історичні процеси перетиналися на українських землях, формуючи нові феномени політично-етнічні та культурно-релігійні. Певною мірою ці процеси були місійними, хрестоносними,

оскільки несли християнські ідеї на Русь.

Нові ідеї, які приходили на Русь, у тому числі й християнські, сприяли тому,

що світогляд, побут, життя і культура прадавнього населення України постійно розвивалися і змінювалися. Головним напрямом, в якому тривали такі зміни, був державотворчий. На думку Є. Маланюка, чинником, який збудив в осілого

хлібороба державницькі амбіції, який прищепив йому почуття «меча» і «держави» […], були нормани, що їх літопис «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» називає

«варягами». Є цілий ряд фактів, які говорять про те, що «варягізація» українського народу «не була епізодом, але історичним процесом, що тривав віки, процесом,

зв`язаним із заснуванням Дніпрового шляху – «путь із варяг у греки». Саме цим шляхом із Новгороду Великого приходить норманська династія Рюриковичів до Києва. Цей шлях […] відіграв велику роль у нашій історії і був і залишається геополітичною віссю нашої землі» [286, с. 26].

Нова християнська релігія змінила світогляд руського народу, що знайшло безпосереднє відображення у книжності. Релігійні вірування репрезентують світовідчуття етносу, оскільки синтезуються з автентичною традицією, що склалася історично протягом століть на певних територіях. У результаті у кожного етносу формуються ментальні стереотипи поведінки, які знаходять свій вияв у книжності, зокрема витворених нею образах. На теренах Руської держави процес християнізації був тривалим, оскільки утвердження православ`я викликало спротив як із боку старої язичницької віри, так і з боку інших релігійних доктрин,

зокрема католицької, котрі прагнули утвердитися на Русі.

Русь приймала християнство поступово. Свідченням про факт хрещення Русі ще в 60-ті роки ІХ ст. є розповідь про вбивство Аскольда, де говориться, що були вбиті Аскольд і Дір і поховані на горі, що нині називається Угорське. На тому місці поставлено церкву святого Миколи. В. Татіщев писав, що християнське ім`я

Аскольда було Микола, також з огляду на те, що він прийняв смерть за християнську віру, його треба вважати першим руським мучеником. Часи правління князя Ігоря характеризувалися віротерпимістю. Договір 944 р.

репрезентує пожвавлення християнства на Русі, де русь-християни і русь-

язичники є цілком рівноправними. Деякі дослідники і самого князя Ігоря вважали таємним християнином, що є малоймовірним. Проте він був людиною дуже терпимою до християнства. П. Толочко пише, що наявність впливової християнської громади у Києві та на Русі у часи його князювання, соборної церкви Святого Іллі на Подолі дають підстави говорити про відновлення діяльності

руської єпархії. Вчений наголошує, що письмові джерела не повідомляють, хто очолював у цей час Руську православну церкву, але не викликає сумнівів факт її існування. Можливо, що місцем єпископської (митрополичої) кафедри і була подольська соборна церква Святого Іллі [383, с. 163].

Відомо, що княгиня Ольга стала християнкою між 955 і 957 рр. Якби вона прийняла християнство під час свого візиту до Константинополя 955 р., то про цей факт написали б тогочасні грецькі хронічки. Натомість маємо тільки статтю у літописі «Повість врем`яних літ» під 955 р. Найбільш імовірним є те, що Ольга прийняла християнство раніше, на Русі, адже в її почті вже був священик Григорій. А у Константинополі вона тільки взяла благословення у патріарха. У

часи свого правління княгиня Ольга підтримувала церковно-політичні контакти не тільки з Константинополем, а і з Римом. Офіційно на державному рівні нову релігію запровадив її онук князь Володимир 988 р. Зовнішні чинники мали вирішальний вплив на рішення Володимира, але не слід забувати і про внутрішні причини такого кардинального як для всієї держави, так і для кожного її представника рішення. Вибір великого київського князя відповідав не тільки суспільно-політичним інтересам Русі, а й гармоніював із загальним світоглядом самого руського володаря як мислителя і державника. Іларіон у слові «О ЗаконЂ и о БлагодатЂ» говорить, що Володимир дійшов до пізнання правди, себто до усвідомлення суті християнства та істинного Бога, через «просвічення» ума і серця. Нестор у житії Бориса і Гліба пише про «просвічення з висоти» Володимира. Іаков Мних у творі «Память и похвала» («Пам`ять і похвала») на честь князя Володимира приписує навернення Володимира до християнства

«небесному просвіченню» та прикладові його бабки княгині Ольги. Загалом же Володимир прийняв християнство як із цілком раціональних спонук і державної потреби, так і керуючись власними духовними пошуками.

У літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» вміщена оповідь про вибір віри князем Володимиром. Літописець пише про чотири релігійні посольства до Києва:

від магометан, латинян, євреїв, греків. Про три перші згадано дуже коротко, а

останньому присвячено у літописі близько 16 сторінок. Можливо, літописна

повість про хрещення Русі та змалювання грецького філософа є пізнішою вставкою, про що писали Е. Голубинський, О. Шахматов та інші дослідники.

Оповіді про ці посольства, найімовірніше, мають пізніше походження, а Русь прийняла хрещення не внаслідок чужої місіонерської акції, а в результаті власних переконань, зокрема її лідерів. Літописне оповідання роком хрещення Русі називає

988, а Іаков Мних говорить про 987 р. як час хрещення князя. Те ж саме стверджує і Нестор у «Чтении о житии и о убиении блаженную страстотерпца Бориса и ГлЂба». Погоджуємося з думкою П. Толочка про те, що «зміст переговорів визначав у першу чергу не вагання Володимира. Ці перемовини повинні були продемонструвати Візантії, що імперія не єдина країна, від якої Русь може прийняти нову релігію. А вибір був зроблений раніше і на користь візантійського християнства. Його зробило саме життя. Навіть якщо б Володимир серйозно вирішив віддати перевагу якійсь іншій релігійній системі, зробити це було б надзвичайно важко. Традиція візантійської церкви на Русі нараховувала вже біля двохсот років. Володимиру треба було тільки узаконити її державний статус. Що він і зробив» [385, с. 182–183].

Володимир прийняв християнство, бо до цього його спонукали державницькі інтереси, обсяги міжнародної політики Русі та власні духовні переконання.

Очевидно, питання про хрещення Русі не слід ставити у зв`язок із розповіддю про облогу Корсуня. Ця легенда покликана була відстояти ідею про те, що Володимир хрестився у візантійському місті. Іаков Мних же говорить, що князь прийняв хрещення у Києві. Найімовірніше, що Володимир хрестився у Києві перед походом на Корсунь, або ж прийняв хрещення у Василеві біля Києва, звідки і походить назва місцевості, бо християнське ім`я князя – Василь. Найбільш обґрунтованою є теза про те, що Володимир прийняв християнство через Болгарію. По-перше, він шукав союзників у боротьбі з печенігами. По-друге,

суттєву роль могли зіграти й особисті причини: одна з його дружин була болгаркою-християнкою, мати улюблених синів князя – Бориса і Гліба. З огляду на це «зворот Володимира до Болгарії міг бути подиктований так міжнародною ситуацією, як і особистими обставинами його сімейного життя. Він забажав мати