kyiv_rus_slip

наголошується, що тоді русичі дуже жорстоко чинили з греками, руйнували християнські церкви. 944 р. Ігор знову пішов на греків, 945 р. він підписав договір із ними про мир. Жадібність – риса характеру князя, яку літописець вважає поганою і негативною, що й стала причиною його смерті. 945 р. Ігор вирушив із дружиною на древлян. Зібравши належну данину, він ще нову данину вирішив узяти, бажаючи більшого багатства. Тоді древляни сказали: «Аще ся увЂвадить волкъ въ овць, то относить по єдиной всє стадо, аще не убьють єго» [352, с. 515],

що й зробили. Загалом літописець не давав прямих негативних оцінок Ігоря,

натомість слабкості характеру князя постають з літописних оповідей.

Образ княгині Ольги був започаткований «ПовЂстю врЂмяньных лЂт». Тут він є первісним, а далі поступово перетворюється у міфологічний з художніми домислами та сакральним ореолом. «Біографічний час» Ольги дуже швидко став ототожнюватися з часом агіографічним, оскільки на основі історичних фактів виникли житія княгині, яка була канонізована. Щодо оцінки образу Ольги існують різні думки. Так, М. Грушевський вважав, що «фігура суворої героїні, нелюдської,

підступної месниці за свого чоловіка, притемнена потім у книжній традиції образом «начальниці руських синів» у християнстві, релігії любови й пробачення,

що так мало відповідає легендарному характерові» [89, с. 449]. В.

Горський вважає, що всі джерела, присвячені Ользі, «наводячи цілком вірогідні історичні відомості, водночас рясніють фантастичними, подекуди анекдотичними вигадками» [77, с. 27]. Більшість дослідників переконані, що образ княгині Ольги є контамінованим у результаті синтезу історичних, епічних, міфологічних,

зокрема язичницьких і біблійних, елементів. Остаточно він був створений відповідно до вимог християнського житія, тому став втіленням морально-

етичного ідеалу мудрої правительки та справжньої християнки. У «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» бачимо прагнення літописців синтезувати, поєднати суперечливий історичний матеріал і державну ідеологію свого часу. Основна риса характеру Ольги – мудрість – «смислєна», «мудрєйши всЂх чЂловекь». Це не лише Божа мудрість, а й життєвий досвід.

Літопис свідчить, що 903 р. Ольгу привезли зі Пскова як дружину для Ігоря.

Очевидно, це було зроблено для того, аби підкреслити її слов`янське походження.

Але «Ольга – валькірія, і то не тільки в переносному, а й в історично зумовленому значенні. Вона, як і варяг Олег, належить helgi – (жіноча іпостась вовка)» [368, с. 184]. Можливо, Ольга була з варязького роду, що міг прижитися у Псковській землі. До смерті Ігоря 945 р. вона перебувала у тіні чоловіка. Не виключено, що у ці роки Ольга боролася за владу, тому неодноразово у дослідників виникало питання: хто насправді убив Ігоря: варяги чи древляни? Саме варязьке угрупування підтримало прихід Ольги до влади, а її помста древлянам стала підставою для їх завоювання. Власна історія Ольги починається саме з помст за смерть чоловіка, в яких вона розкривається та утверджується як лідерка. Вся її життєва історія символічна, слова і вчинки – багатоаспектні, багатозначні.

Загалом у помстах Ольги багато паралелей із давнім скандинавським епосом. У

першій помсті Ольги древлянам втіленням помсти-кари є земля, у другій помсті – вода і вогонь. Відповідно до язичницьких уявлень східних слов`ян із їхніми культами Сонця (вогню) та Води обидва уявлялися як сили, здатні очищувати людину. Третя помста – кривава тризна. В усіх трьох помстах княгиня Ольга постає жорстокою, хитрою, підступною особою. Літописець не бачить у ній дружини, котра втратила чоловіка, вона не є також жінкою, яка тужить через смерть свого чоловіка. У його розповідях про помсти Ольга постає як мстива валькірія, яка одна за одною здійснює криваві розправи з древлянами. Вони для неї – вороги, яким княгиня доводить силу своєї влади. Останній цикл помсти – зброєю, коли 946 р. відбувся похід Ольги проти древлян. Літописець досить прихильно описує хитрощі Ольга при взятті міста, що є власне переробкою відомих писемних джерел. Наприклад, мотив про пташок зустрічається у Біблії,

коли Самсон спалив поля філістимлян, у повістях про Олександра Македонського,

у сагах про конунга Гаральда. Так літописець підкреслює мудрість княгині.

Загалом літописна розповідь про помсту Ольги, очевидно, є легендарною. Вона сповнена епічної повчальності, а жорстокість і підступність княгині пояснюються літописцем як вищий, справедливий суд, бо княгиня діє в ім`я утвердження

централізації Русі. Але похід на Іскоростень – це цілком реальний акт. Тому можна говорити про те, що історія цього походу, яка є фактично продовженням сказання про помсту, подається літописцем з певних суспільно-політичних позицій. Він стоїть на тому, що дії руської правительки утверджують ідею єдності Руської землі, силу і непереможність князівського роду, а також цілком прийнятну для доби Середньовіччя тезу про те, що кара є неминучою, вона очікує кожного,

хто здійснить злочин. А древляни, в інтерпретації літописця, були злочинцями, бо,

убивши Ігоря, піддали Русь небезпеці.

Образи перших руських князів-язичників, представлені у «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», фактично позбавлені морально-етичних оцінок, їх вчинки,

незалежно від того, позитивним чи негативними вони були, в основному фіксувалися. Те ж саме стосується також язичницького періоду в житті та діяльності княгині Ольги. Так, розповідаючи про помсту Ольги древлянам,

літописець фактично не дає оцінки убивства послів, підпалу Іскоростеня та іншим її вчинкам. Він стоїть на тому, що велика княгиня діє відповідно до родово-

племінного звичаю кровної помсти. Це право було зафіксоване у «Правді Руській». Крім того, випадки розправи над представниками влади, знатними людьми, які мають безпосереднє відношення до державного життя, ставалися дуже часто у часи суспільних бід і катастроф. Ці випадки мали сакральний

(магічний) характер: на людей покладалася відповідальність за нещастя, котрі лягли на общину, тому в актах їх покарання вбачалися засоби для відновлення суспільного благополуччя [509]. Розправа над суспільними діячами чинила колосальний психологічний вплив на свідомість людей, паралізуючи волю до спротиву. Фактично літописець, не засуджуючи прямо і відкрито акти помсти Ольги, стоїть на її боці, усвідомлюючи цю діяльність як таку, що спрямована на захист безпеки Руської землі, її сили і стабільності. Л. Задорожна пише, що

«княгиня Ольга, по суті, послідовно доводить не лише право Києва на першість серед племен, але й винятковість його у племінному союзі в тому сенсовому аспекті, що він перекриває своєю роллю цей союз як спілку між суверенними племенами» [141, с. 9]. Оцінюючи діяльність Ольги, літописець робить це у плані

загальнодержавному. Тобто те, що корисно Руській землі, – він виправдовує,

навіть якщо при цьому були людські жертви. Ольга виступає представницею і правителькою руського етносу, тому при творенні її образу на перше місце висувається державно-будівнича роль княгині.

Після помсти древлянам та утвердження Ольги на великому київському столі 947 р. княгиня здійснила похід на Новгород, встановивши данину для Києва. 955 р. ходила у греки, до міста Царгорода, де на той час царював Костянтин. Він

«видЂв ю добру сущю лицємь и смыслєну вєлми» [352, с. 523], християнський правитель перш за все відмітив такі риси Ольги, як доброта, врода, розум, «удивися царь разуму єя», сказав: «подобна єси царствовати в городь сємь с нами»

[352, с. 523]. Ольга відповіла, що вона поганка і попросила її охрестити. Грецький патріарх сказав їй: «Благословєна ты єси в Руських князєхь, яко възлюби свЂть, а

тму остави; благословити тя имуть сыновє Рустии и въ послЂдний родЂ внукъ твоихь» [352, с. 523]. Літописець наголошує, що Ольга покірно слухала і вбирала християнські настанови у свій розум і серце. У хрещенні вона була названа Оленою на честь матері Костянтина. Коли грецький цар хотів узяти Ольгу за дружину, вона сказала, що він її хрещений батько, на що той відповів: «пєреклюка мя, Ольга» [352, с. 524]. Так візантійський правитель відкрито визнав, що руська княгиня його перехитрила. Цей сюжет з елементами легенди виник не випадково,

а мав під собою підстави, оскільки Ольга будувала серйозні матримоніальні плани. Не виключено, що вона вела переговори з приводу шлюбу однієї з принцес імператорського дому з її сином Святославом. Літописець робить яскраво виражений акцент на розумі великої княгині, називає її «блаженною», бо вона шукала мудрості Божої, підкреслює, що Ольга була «добра лицемь». Духовна краса і достойна поведінка правительки визначають загальний образ княгині. Не забуває літописець і про суто жіночі риси Ольги, адже вона фактично не бере участі у битвах, а лише талановито веде перемовини. Коли Ольга повернулася до Києва, візантійський імператор відправив до неї послів. Ольга змусила їх довго чеками на прийом у Почайні, як вона чекала на прийом у Суді. Так підкреслюється гордість і високий статус руської княгині, котра мислить себе на

одному рівні з візантійським самодержцем. Образ Ольги є по суті своїй новаторським, у ньому репрезентовано цілком новаторський тип свідомості,

якому притаманні візантійська вишуканість, навіть підступність, подвійний смисл слів, уміння приховати істинні почуття, колосальна хитрість. Згадаймо слова послів Ольги до древлян, які говорять про те, що княгиня кличе їх «на честь велику». Слова «честь» і «почтити» в особливих контекстах могли набувати семантики смерті. Але цей підтекст древляни-свати не усвідомили, що свідчить про значну розумову вищість київської правительки над ними. А наприкінці другої помсти Ольга схиляється над ямою, де мають закопати послів, і запитує у них, чи «добра честь» їм виявлена. Відчувається величезна іронія питання,

зрозумілим стає те, що справжній смисл слів і учинків правительки можна зрозуміти тільки в її іносказаннях. Остання помста Ольги – це не тільки тризна за Ігорем, а й тризна за древлянами. Погойдуємося з думкою А. Шайкіна про те, що

«у своїй сумі ці епізоди складають істинний художній твір. Тут немає прямих оцінок, дидактичних повчань, декларацій. Тут подані характери, різні рівні свідомостей, і вони приведені у зіткнення. Автор по ходу оповіді ніби то стежить разом із читачем, що із цього вийде. Його симпатії, звичайно, на боці Ольги, адже зображення древлян забарвлено іронією. У діалогах, гордовитих позах, реакціях на слова Ольги вони виглядають фольклорними дурнями. Їх загибель – справедлива помста за їхні злодіяння. Але крім того, вона виправдана тим весільним ритуалом, який відображений казкою. Ольга карає їх ніби то не за вбивство чоловіка, а за те, що вони, недогадливі свати, не здатні вирішити загадки нареченої, адже погано поінформовані у «таємницях, специфічних для того родового об`єднання», на шлюб з володаркою якого претендують. Вони не витримають випробування обрядом ініціації, через який зобов’язаний був пройти наречений» [533, с. 97]. Ольга постає хитрою і мудрою правителькою. Вона є джерелом подій, їхнім провокатором, вони фактично розвиваються навколо її постаті як центральної. Літописцеві вдається репрезентувати один із перших сильних руських характерів.

Важливою рисою у характері княгині Ольги є її прагнення навернути сина Святослава до християнства. Він не послухався матері, але водночас не заперечував іншим бути християнами, приймати нову віру. У літописній оповіді

968 р. розповідається, що Ольга була у Києві з онуками, а Святослав вирушив у похід на Дунай, підкреслюючи материнський образ княгині, яка дбає про онуків.

Померла княгиня Ольга 969 р., заповівши поховати її за християнським звичаєм.

Літописець пише: «Си бысть прєдьтєкущия христьянской зємли аки дЂница прєдъ солнцємь и аки заря прєдь свЂтомь, си бо сияшє аки луна в нощи, тако си в нєвЂрныхь чєловЂцьхъ свЂтяшєся аки бисєрь †калЂ» [352, с. 532–533]. Як бачимо, головною заслугою Ольги є те, що вона стала предтечею християнства на Русі. Говориться, що Ольга омилася святою купіллю, скинула гріховний одяг Адама й одяглася у Христа. Вона першою на Русі увійшла у царство небесне, тому літописець прославляє Ольгу як зачинательку християнської віри. Доказом святості Ольги є те, що її тіло протягом багатьох років не піддавалося тлінню.

При творенні образу княгині Ольги літописець вдається до переосмислення біблійних сюжетів і творення до них руських паралелей. Так, візит Ольги у Константинополь має яскраво виражену паралель із візитом цариці Савеї до Єрусалиму, щоб випробувати царя Соломона загадками. І. Данилевський щодо цього зазначає: «Але константинопольський патріарх, на відміну від легендарного правителя Єрусалиму, виявився не здатним пояснити прибувшій «цариці» (та й собі самому) її питання. Не розгадавши істинний смисл пропозицій Ольги, він змушений проти своєї волі виконати всі її бажання і визнати її мудрість […]. У

результаті візантійський імператор і давньоруська княгиня міняються «ролями»

[108, с. 161]. Цікаво, що ця паралель є цілком свідомою, оскільки літописець сам наголошує на паралелі між Ольгою та царицею Савською. Головною рисою княгині Ольги літописець вважав не жорстокість, хитрість і підступність, а її державницький хист, прагнення утвердити Русь у світі, просвітити її новою християнською релігією. Тому апостольський подвиг Ольги має головне значення.

Також вона добре знається і розуміється на різних обрядах і звичаях, уміє використовувати їх для того, аби утвердити честь і славу київського князя.

Літописець наголошує на державницькому розумі Ольги, виконанні нею вимог князівської честі та моралі. Слід погодитися з тезою А. Дьоміна про те, що «персонологічна позиція літописця не змінювалася, чи говорив літописець про Ольгу-язичницю, чи про Ольгу-християнку: він виходив із передумови, що дотримання князем прийнятих законів та звичаїв служить честі князя та має державне значення, честь князя – це честь країни» [108, с. 34]. Літописець певною мірою зіставляє Ольгу-язичницю й Ольгу-християнку. Бачимо, що глибоких внутрішніх змін у її свідомості й характері не відбувається. Ставши християнкою,

вона демонструє хитрість, «переклюкавши» свого хрещеного батька – візантійського імператора. Київська правителька залишається «мудрою дівою» від початку і до завершення свого життя.

Культ вояцької честі, рицарства і геройства поряд із християнськими цінностями визначали стиль життя і діяльності людства в епоху Середньовіччя.

Виник образ героя, який виступав носієм цього світогляду – воїна, рицаря.

Відповідно і мистецтво шукало певних форм для того, аби зафіксувати цей дух і порив, донести його до нащадків. Жанр героїчної (дружинної, воїнської) повісті найбільшою мірою відповідав настроям доби, яка культивувала рицарські ідеї,

підносила на високий п’єдестал героїзм і воїнську честь. Цей жанр був суголосним часові, звучав в унісон із його потребами, інтересами, вимогами. Воїнська повість дійшла до нас у складі літописів епохи Київської Русі, які стали зводами тогочасної літератури, включивши до свого складу і синтезувавши у собі багато творів доби. У літописі гармонійно поєднувалися історична фактографічність та її художня інтерпретація. М. Грушевський одним із перших сказав про існування жанру дружинної повісті у складі літопису й поставив проблему виокремлення її як окремого жанру [91, с. 5]. У центрі воїнської повсті – образ героїчної особистості. На відміну від річного запису і літописного оповідання, воїнська

(героїчна) повість постає як своєрідне й оригінальне літературне явище.

Незважаючи на певну подібність до оповідання, повість відрізняється від нього перш за все тим, що вона більш-менш послідовно витримана у рамках певного літературного стилю. У повісті, як правило, дійсність відображається не

безпосередньо, а постає у світлі авторської інтерпретації, забарвлена певним художнім осмисленням. І події, і людина та її поведінка у повісті набирають нових обрисів, далеких від звичної нам за оповіданням документальності. Воїнська повість як окремий літературний жанр остаточно сформувалася у ХІІ–ХІІІ ст. Слід зазначити, що ранні зразки такої повісті є у «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», але остаточно цей жанр був вивершений авторами Київського і Галицько-

Волинського літописів. Саме у цьому жанрі представлено образ не просто правителя, а правителя-воїна, правителя-героя. На відміну від літописного сказання (історичної народної легенди в обробці літописця) та літописного

«житія», героїчна повість розгортається навколо постаті героя, будується на основі прагнення автора донести до нащадків цей образ. Водночас вона перевантажена різноманітними фактами, які покликані репрезентувати життя і діяльність рицаря-

героя у контексті реальних історичних фактів. Часто ці факти бралися з річних записів. Воїнська повість завжди має сюжет. Такі твори, що описували події до народження автора, ще називають історичними повістями, оскільки книжники Київської Русі розглядали цей жанр як історичні документальні свідоцтва і прагнули донести до нащадків реальний правдивий образ героя.

Найбільш довершена воїнська повість у складі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» присвячена князю Святославу. Загалом образ є досить узагальненим. Після смерті царя Симеона Болгарія розпалася на дві частини. Щоб убезпечити себе остаточно від цього військового суперника, візантійський імператор Никифор Фока вирішив застосувати найулюбленіший стратегічний метод імперії – знищити свого ворога руками іншого народу. Для цього він звернувся до київського князя Святослава,

який не змусив себе чекати і 967 р. вирушив у похід на Болгарію. Він швидко захопив схід країни, тому не розв’язалася така бажана для Візантії тривала війна,

яка б ослабила Русь і Болгарію. Проте Святослав змушений був швидко вернутися до Києва, аби захистити його від скерованих сюди Візантією печенігів. 969 р. він знову вирушив на Болгарію, хоч тепер Візантія вже захищала цю державу. Похід руського князя був переможним, а до Царгорода залишалося зовсім небагато. У

цей час владу у Візантії захопили Іоан Цимисхій та Феофана, убивши Никифора

Фоку. Цимисхій запропонував Святославу залишити Болгарію, але той відмовився. Весною 972 р. відбулася велика битва. Візантійський історик Лев Диякон захоплено писав про мужність русів та їхнього князя. Оточений ворогом біля Доростолу, Святослав все ж відмовився відступити. У договорі про перемир’я, підписаному в Доростолі, Святослав домігся двох важливих умов:

вивести все своє військо додому озброєним та отримати провіант. Він залишав Болгарію, маючи намір повернутися сюди з новими силами, але загинув на Дніпрових порогах, де його за намовленням греків чекали підступні печеніги.

Воїнська повість про Святослава у «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» — це яскрава біографія героїчної особистості, факти якої відповідають дійсності.

Повість у складі літопису розбита датуванням, що є, очевидно, пізнішим. Цікава інтрига героїчної повісті: Святослав – князь могутньої держави, мандрівний воїн,

непереможний у відкритому поєдинку, який трагічно загинув унаслідок підступності ворогів. Воїном він став ще з дитячих років – таким чином автор повісті закладає основу і визначає суть сюжету та інтриги повісті. Святослав першим розпочав битву, коли його мати княгиня Ольга мстилася убивцям свого чоловіка Ігоря. Тоді юний княжич кинув списа, чим ознаменував початок бою для дружини. Літописець пише, що князь Святослав, «възрастьшю и възмужавшю,

нача воя съвокупляти много и храбры, бЂ бо и самъ хоробръ и легок, ходя акы пардусъ, воины многи творяшє. Возъ бо по сєбь нє возяшє, ни котла, ни мясь варя,

но потонку изрЂзавь конину, или звЂрину, или говядину, на угьлєхь испєкь,

ядяшє; ни шатра имяшє, но подъкладЂ постилашє, а седло въ головах; такожє и прочии вои єго вси бяху. И посылаше къ странамъ глаголя: «хочю на вы ити» [352,

с. 528]. Як бачимо, автор акцентує увагу на близькості князя і дружини, він – один із них, що було обов’язковою вимогою тогочасної лицарської моралі. 965 р.

Святослав ходив на хозар, 967 р. – на болгар. Коли печеніги 968 р. обступили Київ, він був у черговому поході. Тоді бояри звинуватили князя: «Ты, княжє,

чюжєй зємли ищешь и блюдешь, а своєя ся лишивъ» [352, с. 531]. Святослав говорив Ользі, що не любо йому жити в Києві, а хоче сісти у Переяславці на Дунаї. Таке прагнення князя літописець засуджує, вважаючи, що головною рисою

правителя має бути патріотизм. Водночас книжник звеличує мужність і сміливість князя, котрий звертається до воїнів перед боєм зі словами: «Ужє намъ зудь пасти;

полягнємь мужськы, братьє и дружино!» [352, с. 535], «Ужє намь нокамо ся дети,

и волєю и нєволєю стати противу: да нє посрамимъ зємли Рускиє, но ляжємь костью ту, и мертвый сорома нє имаєть; ащє ли побЂгнємь, то срамъ намъ; и нє имамь убЂгнути, но станємь крепко, азъ жє прєдь вами пойду. Аще моя глава ляжєть, тожє промыслитє и сєбь». И рЂкоша вои: «идєжє глава твоя ляжєть, ту и главы наша сложимъ» [352, с. 535–536].

Повість про Святослава – це поетичний твір, «слово», власне, дружинний епос, відповідно до вимог якого твориться й образ героя. Сюжет твору ускладнений численними промовами князя, його виступами перед дружиною,

різними додатковими фактами, деталями. Повість сповнена, відповідно до епічної традиції, мандрівних мотивів. Зокрема, до таких належить розповідь про випробування Святослава грецькими дарами, коли він обрав не золото, а меч.

Убивство Святослава було для печенігів великою перемогою. Князь Куря наказав зробити із черепа великого руського правителя і воїна чашу, визнаючи його силу і мужність. Літописець, роздумуючи над причинами смерті Святослава, головним уважає те, що він не прислухався до слів княгині Ольги, не прийняв християнства,

а також часто гнівався, прагнув правити у Переяславці, часто залишав Київ, був надзвичайно войовничим. Загалом, як зазначає А. Дьомін, «за персонологією літописця, князі-язичники не могли мати благополучної долі й самі вели себе до гибелі – Олег, Ігор, Святослав» [115, с. 36]. У «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» є

яскрава біблійна паралель до образу Святослава, коли він порівнюється із перським царем Кіром. Перелік усіх благ, що стікаються до Переяславця,

практично співпадає з приношеннями, які доставляють для будівництва храму в Єрусалимі та відродження міста. Відродити Єрусалим і Храм Господній, за пророцтвом Ісаї, повинен язичник – перський цар Кір. Історія з відрубаною головою Кіра нагадує історію про смерть Святослава. Руський князь правив 28, а

Кір – 29 років. Ідея Святослава перенести столицю в Переяславець на Дунаї відображає думку книжника про те, що це місто виконувало свого часу функцію