kyiv_rus_slip
.pdf3.9. Києво-Печерський Патерик
Специфіка материкових житійних новел полягає у тому, що вони репрезентують тенденцію до розкриття внутрішнього світу своїх героїв, який виявляється у щоденному житті, подвигу подолання сходинок пристрастей.
В. Ключевський наголошував на тому, що у житіях святих повинні бути присутні
«образи без облич», а у патерикових житіях акцент робиться на внутрішньому світі святого. Подвижники патерика репрезентують моральний ідеал як норму
чернечого життя.
Провідним є топос віри у пам’ятці «Патерикъ Печерскый». Фактично твір перебуває на межі двох періодів давньоруської літератури – Високого і Пізнього Середньовіччя, а також на межі київської та північно-східної, володимиро-
суздальської літератур. Його виникнення на початку ХІІІ ст. було зумовлене суто духовними і літературними чинниками, а не суспільно-політичними подіями.
В. Істрін називає твір лебединою піснею старого київського періоду [159, с. 199].
Патерик має власну концепцію викладу матеріалу, принцип організації тексту. В
основі «ПатерикъПечерскый» лежить художній витвір двох ченців Києво-
Печерського монастиря – єпископа Симона та ченця Полікарпа. Вони жили у Києво-Печерському монастирі. Симон був старшим учителем Полікарпа, його наставником. Їх єднала велика дружба і, можливо, родинні стосунки, як припускає Н. Протопопов [370, с. 64]. Спочатку Симон був ченцем Києво-Печерського монастиря, а коли Юрій Всеволодович став великим князем Володимирським, він відділив своє стольне місто від ростовської єпархії. Наприкінці ХІІ ст. Симона було переведено на посаду ігумена Рождественсько-Богородицького монастиря у Володимирі, а 1214 р. він став єпископом володимирським і суздальським. 1219 р.
Симон освятив церкву Різдва Богородиці у своєму монастирі, а 1225 р. – храм Пресвятої Богородиці у Суздалі. Помер Симон 1226 р. Спочатку був похований у володимирській соборній церкві, а потім його мощі, відповідно до заповіту старця,
було перенесено до Києво-Печерського монастиря.
Далеко від рідного монастиря Симон сумував. Він писав Полікарпу, що рідний монастир для нього дорожчий за всі єпископські кафедри, закликав його
увічнити славу Києво-Печерського монастиря і його подвижників. Свою працю Симон розпочав із опису історії заснування церкви святої Богородиці у Печерському монастирі, оскільки у Суздалі він зустрівся із родом варяга Шимона,
котрий, за переказами старців Києво-Печерського монастиря, брав активну участь у справі побудови Печерської церкви, він дав Антонію і Феодосію золотий пояс і вінець. Цей лист було написано до 1222 р. Симон зазначає, що Полікарп може знайти подібні розповіді у житіях Антонія і Феодосія. Потім Симон починає писати житія подвижників: 9 оповідань з життя 11 печерських (Євстратія, Никона,
Кукши, Пімена, Афанасія, Святоші, Еразма, Арефи, Тіта та ін.) ченців із різноманітними повчаннями. Полікарп вважав себе начитаним, мудрим,
достойним сану ігумена. Двічі він отримував цей сан, але не приживався у монастирях і повертався назад. Його покровителька – дружина князя Ростислава Верхуслава – писала до Симона і просила, аби він посприяв призначенню Полікарпа на посаду єпископа у Новгороді чи Смоленську. Але Симон не зробив цього, закликаючи Полікарпа залишитися у рідному монастирі. Полікарп написав Симону листа, де жалівся на неналежне ставлення до нього у Печерському монастирі. Тоді Симон вирішив дати Полікарпові належні повчання, що зробив
1225 р., додавши до листа житія печерських подвижників із повчальною метою.
Таким чином у Симона вийшло дві редакції його праці – первісна, без особистого елементу, без докорів Полікарпу, і друга – з повчаннями, адресованими особисто Полікарпу. Ігумен Печерського монастиря Акиндин умовляв Полікарпа описати житія подвижників. У відповідь Полікарп написав листа до Печерського ігумена Акиндина (1214–1231 рр.) і ще 11 оповідань про 13 ченців. Можливо, це була лише літературна форма твору, а не автентичне листування, бо Полікарп і Акиндин жили в одному монастирі, потреби листуватися у них не було. Пізніше ці два твори було об`єднано, додано до них інші матеріали про Печерський монастир. Таким чином постав патерик як збірка оповідань про життя ченців,
описи визначних епізодів із цього життя. Дослідники дійшли до висновку про те, що «боротьба різних принципів групування творів усередині Київського материкового зводу завершилася циклізацією матеріалу згідно з його авторською
приналежністю, тобто окремим циклом оформлювалися житія, написані Нестором чи створені на основі його літописні й агіобіографічні твори; окремим – твори Полікарпа; й окремим – твори Симона; на завершення вміщувалися послання Полікарпа і Симона, куди відносилися всі навчальні настанови і відступи особистого характеру із оповідань про печерських подвижників. Всередині ж утворених оповідно-тематичних циклів утвердився біографічний метод, у
результаті чого відбулася жанрова уніфікація патерикових слів» [237, с. 329].
Особливістю Патерика є те, що герої йдуть у монастир не для того, щоб утекти від світського життя, а з метою впливати на нього належним чином. Саме монастир,
чернечий чин дають їм таку особливу духовну владу над суспільством,
фактично всі герої є активними учасниками історичного процесу.
Дійшло дві редакції патерика. Перша (старша) – Арсеніївська, створена 1406
р. з ініціативи тверського єпископа Арсенія. Друга (молодша) – Касіянівська, 1462
р. постала у Києво-Печерському монастирі. М. Грушевський визначив основу, на якій постали старша та молодша редакції Патерика: «Найстарша редакція
«Патерика» містила в собі такі твори […]: а) повість про чуда, зв`язані з будовою Печерської церкви, б) посланіє Симона до Полікарпа з додатком 9 оповідань про святих, в) повісті Полікарпа (числом 11), г) слово о первих чорноризцях печерських (літописна повість). В чистій формі ся редакція не заховалась […].
Друга редакція представлена найширшим кодексом 1406 р., списаним для Арсенія, єпископа тверського, правдоподібно – печерського постриженця і фундатора монастиря Успенія, Антонія і Феодосія коло Твері. […] Крім вичислених вище чотирьох основних статей, вона містила службу св. Феодосія,
Несторове житіє його (з деякими змінами), похвалу св. Феодосієві і в деяких копіях ще «Слово от чего прозвався Печерський монастир» (друга частина літописної повісті)» [91, с. 108–109]. Крім того, початки патерика можна вбачати ще у літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», зокрема оповіді про заснування Києво-Печерського монастиря, про подвижників Антонія та Феодосія.
Ціла система образів святих представлена у пам’ятці «Патерик Печерскый».
Ядро патерика, його первісну редакцію складають оповідання Симона «О създаніи
церкви, яко Божіимь промыслом и пречистыа его матере сЂздана бысть церкви Печерская», його послання до Полікарпа із додатком житій печерських подвижників, а також послання Полікарпа до Акиндина і «О прьвых черноризцех Печерскых». Ця редакція не дійшла, але більшість дослідників відновлюють її саме в такому вигляді. Києво-Печерський патерик присвячений опису житій святих. У перекладі з грецької мови слово «патер» означає «отець», так називали подвижників, аскетів-відлюдників, поведінка яких репрезентує суперечності між ідеалами християнської релігії та традиціями античного суспільства. Їхня життєва позиція була своєрідним супротивом до офіціалізації церкви, підпорядкування її державі, тому ченці-відлюдники користувалися популярністю серед народу,
ставали героями, їхні подвиги прославлялися. Оповідання про аскетів у суті своїй були оповідями, де головним є образ подвижника, тому тематика твору будується виключно у християнському контексті. Завдання образу ченця – утвердження у суспільстві моральних та етичних цінностей християнства. В основі сюжету, як правило, лежить чудо, за допомогою якого агіограф чинить максимально великий вплив на читача.
Визначальна ціль Києво-Печерського патерика – довести святість
монастиря на прикладах його подвижників, опис подвигів яких є головним.
Їхні життєві шляхи репрезентують прагнення досягти аскетичного ідеалу життя,
що був вироблений грецькими та близькосхідними чернечими общинами. Вони ігнорують все земне, ведуть змагання із плоттю, коли завжди перемагає дух.
Чернецтво інтерпретується як утвердження морального імперативу, який відповідає всім ідеалам християнства, втілення подвигу монастирської святості.
Образи у складі Києво-Печерського патерика – представники аскетичного
подвижництва, зокрема «пістники» Євстратій і Пімен, «затворники» Афанасій,
Іоанн, Лаврентій, Микита, мученики цнотливості Іоан і Мойсей Угрин, «безкорисливий» лікар Агапіт та ін. Апологія віри, репрезентована «Патериком Печерськым», практично накладається на апологію чернецтва. Особливо
яскраво це проявляється в оповіданні про чернігівського князя Святослава
Давидовича, що постригся у ченці під іменем Миколи Святоші у
1106 р.
«Патерикъ Печерськый», хоч і є витвором двох авторів, Симона і Полікарпа,
представляє собою художню цілість. Усі твори, які входять до його складу,
об’єднані єдиною ідеєю – апологією чернечого подвижництва. Формування образів залежить від характеру і позицій їхніх творців. Симон був пострижеником Києво-Печерського монастиря. Очевидно, 1197 р. він став ігуменом монастиря Різдва Пресвятої Богородиці у Володимирі. Як людина, наближена до роду Мономаховичів, він наголошує на їхній високій місії у справі об`єднання Русі.
Полікарп прагнув бути ігуменом в якомусь монастирі, а Симон як старший закликав його не залишати Києво-Печерської обителі. З огляду на такі позиції у першій частині Симон звинувачує Полікарпа в «неіночеському» житті, закликає до чернечої доброчесності. У другій частині патерика бачимо, як змінюється Полікарп під впливом повчань свого наставника. Він сприймає їх із християнським послухом. Психологічна канва нагадує бесіду мудрого вчителя з учнем, який перероджується завдяки благодійній проповіді. Такий сюжет був дуже популярний у середньовічній літературі. Творення образів Симоном і Полікарпом має так само повчальну мету – виховання християнина шляхом представлення життєвих шляхів печерських подвижників.
«Патерикъ Печерскый», який поставав у 30-ті рр. ХІІІ ст.,
репрезентував підсумок у творенні образу святості, морального ідеалу Русі,
засвідчив розвиток традицій руської агіографії. Загалом християнська традиція розвинула два напрямки у поясненні суті аскетичного подвигу чернецтва, що визначало особливості розуміння образу святості. Перший напрям, представлений оповідями про єгипетських та сирійських отців, наголошує на героїчній аскезі,
дарі чудотворення та піднесенні споглядальності. У центрі тут – непересічна особистість, котра відмовляється від порятунку своєї душі у світському житті,
прагне до усамітнення і молитви. Другий представлений оповідями про палестинських монахів, що стали втіленнями розважливості, чуття міри, духовної тактовності. Їхній аскетичний ідеал ближчий до народу, тут образ святого
значною мірою гуманізується, наближається до людей. Цей напрям і реалізується у «Патерику Печерскому».
Перша серія повістей патерика починається посланням Симона до Полікарпа. Очевидно, початкове повчання було написано під впливом Єфрема Сирина. Пізніше стає зрозуміло, що приводом слугували листи Симона до Полікарпа. Потім іде вісім повістей, які на прикладах різних печерських подвижників покликані представити святість Печерського монастиря і його ченців. Повісті різні за своїм характером. Наприклад, оповідь про Євстратія і Никона написано в історичному-побутовому стилі. Далі йде частина, призначена для загального читання. Вона менше пов’язана з Полікарпом. В основному тут містяться легенди про виникнення Печерського монастиря, які утверджують ідею про те, що його заснування – одне з величних чудес Бога. Це перша серія повістей патерика. Друга серія повістей починається передмовою до печерського ігумена Акиндина, який колись спитав Полікарпа про подвиги чорноризців печерських, і
нині той хоче детально це описати. Ці одинадцять повістей мають єдиний літературний стиль і розміщені в короткій редакції у хронологічному порядку:
постриженці Антонія, постриженці Феодосія, сучасники Никона, подвижники часів Святополка. Таким чином повісті охоплюють перші п’ятдесят років століття існування Печерського монастиря.
У другій чверті ХІІІ ст. тривав новий етап роботи над Києво-Печерським патериком. Про це свідчить звернення до Акиндина із ширшої редакції Полікарпових повістей. На думку М. Грушевського, невдовзі після смерті Симона до його послання було додано ряд інших оповідань, які повинні були ілюструвати святість Печерського монастиря [91]. Послання Симона також обросло додатками.
Після такої першої серії оповідань було складено другу – про Божі чуда,
безпосередньо пов’язані з Печерською церквою. Потім було додано третю серію печерських оповідань – своєрідний збірник чудес Божих. Кожне з оповідань Києво-Печерського Патерика є невід’ємною частиною пам’ятки. Водночас всі твори у його складі – окремі оповідання, з власними сюжетами і героями.
Починається патерик оповіданням «Патерикъ Печерскый, иже о созданіи церкви,
да разумеють вьси, яко самого Господа промислом и волею и его пречистыа матере молитвою и хотЂніемь създася и съврьшися боголЂпнаа, небеси подобная,
великая церкви богородичина Печерская, архимандритія всея Рускыа земля, еже есть лавра святаго и великого отца нашого Феодосиа. Слово 1» («Патерик Печерський про заснування церкви…»). Мова йде про те, як Антоній і Феодосій заклали церкву святої Богородиці. Далі подано оповідь про прихід майстрів із Царгорода для будівництва церкви. Розповідається, як обирали місце для церкви,
що була заснована у часи князювання Святослава, сина Ярослава. Вміщено тут і слово про прихід писців із Царгорода до ігумена Никона. Святість церкви в
інтерпретації автора постає як символ святості монастиря.
Антоній був першим ченцем-ісіхастом на Русі, фундатором чернечого подвижництва, релігійний ідеал якого полягає в обожненні людини, поєднанні у ній людського з Христом у Дусі Святому. Подвижництво як фізичне (різне утримання, боротьба з плоттю), так і духовне (перемога над своєю волею, повна посвята себе Богові) є шляхом до очищення людської натури та її обожнення.
Обожнений подвижник стає носієм Божественного начала. Далі у патерику подано «Нестора, мниха обители манастыря Печерьскаго, сказаніе что ради прозваси Печерьскый манастырь». У часи князювання Володимира, якого названо світильником Руської землі, благочестивий чоловік із міста Любеча Антоній пішов на Святу Гору Афон, де жив серед ченців: «Антоній же въ всемь Богу угаждаа, на прочаа подвизаася въ покореніи же и въ послушаніи, яко всЂм радоватися о нем» [3, с. 16]. Ігумен сказав Антонію, що він повинен іти у Руську землю, «да тамо прочіим на успіх и утврьжденіе будеш, буди ти благословеніе Святыа Горы» [3, с. 16]. Антоній повернувся і на горах біля Берестового, недалеко від Києва викопав печеру для молитви. У той час Святополк убив Бориса і Гліба, й
Антоній знову повернувся на Святу Гору. Коли Ярослав переміг Святополка і став княжити у Києві, у церкві святих апостолів у Берестовому священик Іларіон, що був «муж благочестивъ, божественным писанім разуменъ и постникъ» [3, с. 17],
викопав собі печеру для молитви. З часом Ярослав поставив його митрополитом, а
печера залишилася. У той час ігумену Афону прийшла звістка від Бога, щоб він відпустив Антонія на Русь. Ігумен сказав: «Антоніе, иди пакы вь Русію, Богу тако хотящу, и буди благословеніе от Святыа Горы, яко мнози от тебе имуть черноризци быти» [3, c. 17]. Антоній повернувся на Русь і поселився у печерці Іларіона. Так було закладено Києво-Печерський монастир. Після приходу до нього Феодосія «нача Бог умножати чрьноризца молитвами пречиста Богородица и преподобнаго Антоніа, и сьвЂть сьтвориша братіа с ігуменом поставити манастырь» [3, с. 18].
Далі подано житіє Феодосія, написане Нестором, на якому ми вже зупинялися вище. У слові 9 «Нестора, мниха манастыря Печерьскаго о пренесеніи мощемь святого преподобного отца нашого Феодосіа Печерьскаго» («Про перенесення мощів Феодосія Печерського») додано нові штрихи до образу Феодосія. Вже говориться про нього, як про святого, його святість – факт доконаний і доведений: «И яко же прикопах вельми, и преклоншеся, и видихом его лежаща мощи святолЂпно, но и состави его цЂли Баху вси и тлЂнію непричастни» [3, с. 81]. Розповідається про те, як Феодосій передбачив місце свого поховання, що стало виконанням його волі: «Вижьте ми досточюднаго сего мужа, еже сьбысться прореченіе преподобного Феодосіа, добляго пастиря, иже пасяша словесна овца нелицемЂрно, съ кротостію и съ расмотреніемь съблюдаа их и бдя за ня, и за землю Рускую» [3, с. 83]. Тут же подано «Похвалу преподобному отцю нашему Феодосію, игумену Печерському, иже есть въ богоспасаемом градЂ Кие※. Його названо «дружній світильник», «трудоположникъ же и чудотворець въ земли Рускьи» [3, с. 87]. Феодосій був сповнений мудрості Святого Духу, він «прописатель и образе пути істинному,
вождь и правитель и наставнице мнишескому житію!» [3, с. 90]. У нарисі «О
святых блаженых первых черноризцьх Печерьскых, иже в дому пречиста Божіа Матере въ божественых добродЂтелех посиявших, въ пощеніи же и въ вдЂніи и въ прорицаніи дара, въ святЂм манастыри Печерськом. Слово 12» («Про перших чорноризців печерських») подано систему образів святих, імена яких пов`язуються із заснуванням монастиря. Найперший із засновників монастиря –
Антипа. Його життєвий шлях є втіленням ригористичного напрямку чернечого подвижництва. Від юних років Антипа прагнув до усамітнення, що й привело його на Афон, де він постригся під іменем Антоній. Таким чином підкреслюється зв`язок руського подвижника Антонія з єгипетським аскетом Антонієм Великим.
Монастир назвали Печерським, оскільки жили ченці спершу в печерах.
Зазначається, що монастир цей – «від благословіння Святої Гори». Князь Ізяслав,
який сів на київському столі після смерті Ярослава Мудрого, віддав всю ту гору у розпорядження монастиря, володіння якого постійно зростали. Коли ігуменом став Феодосій, у монастирі запровадили Студитський устав, а потім усі інші монастирі перейняли його, через що «був монастир Печерський як найперший та чесніший од усіх». У патерику немає окремого розділу, присвяченого житію Антонія. Очевидно, й канонізованого його було досить пізно, не раніше ХІІІ ст.
На Русі віддавали перевагу культу Феодосія, який був канонізований значно раніше. Загалом Феодосій для Русі став ідеалом святого, на якого рівнялися
протягом багатьох століть, «батьком» руського чернецтва.
У нарисі «О блаженнЂм НифонтЂ, бывшу епископу Новограда, како въ святЂм монастыри Печерськомъ въ божественьмь откровеніи видЂ святаго Феодосіа. Слово 13» («Про блаженного Нифонта») представлено образ блаженного Нифонта, якому являвся святий Феодосій, тому він прилучається до подвижників монастиря. У нарисі «Посланіе смиренаго епископа Симона Владимерьскаго и Суждальскаго к Полікарпу, черноризцу Печерьсккому. Слово
14» («Послання Симона до Полікарпа») звучить заклик до Полікарпа згадати, що завдання ченця – віддано служити Богові. А Полікарп «прищед на спасенне, а не духовнаа твориши, и что ради в чернеческое имя облЂкся еси?» [3, с. 99]. Симон говорить, що блаженним є той, хто зненавидів світ, а «ты же не чернечьскыи живеш» [3, с. 99]. Симон закликає Полікарпа подумати про душу, категорично засуджує його бажання залишити монастир заради посади єпископа,
підкреслюючи, що «неугодно Богу твое старьйшиньство» [3, с. 101], «разумЂх бо тя санолюбца, и славы ищеши от человЂкь, а не от Бога» [3, с. 101]. Такими закликами і повчаннями Симона до Полікарпа окреслюється образ істинного
ченця, яким бачить його Симон. Він стоїть на тому, що покликанням істинного ченця є дбати про душу, терпіти все, каятися, просити прощення. Симон засуджує прагнення Полікарпа шукати слави від людей, а не від Бога, називаючи його
«санолюбцем», говорить, що йому слід обрати тихе і спокійне життя у монастирі,
до якого покликаний Богом. Автор високо підносить Печерський монастир, бо це
– свята обитель, яких дуже мало, наголошує, що один день у Домі Божої Матері кращий від тисячі років, прожитих в інших місцях. Як свідчення святості Києво-
Печерського монастиря Симон представляє чудеса, що відбуваються лише тут.
Він ставить запитання, котре, власне, і не потребує відповіді: «Чи є блаженніші від печерських отців, які сяють над Всесвітом, наче промені сонячні?» І далі Симон подає житія цих печерських подвижників, кожен із яких репрезентує певну рису образу істинного служителя Бога.
У нарисі «Сказаніе Симона, епископа Владимерьскаго и Суждальскаго, о
святых черноризцах Печерьскіх, что ради имЂти тщаніе и любовь к преподобным Антонію и Феодосію, отцем Печерьскым. Слово 15» («Сказання Симона про чорноризців печерських»). Крім згаданих образів Антонія та Феодосія, тут подано образ ченця Онісіфора, про якого сказано: «мужь сьвершень въ всякои добродЂтели […] и прозорлива дара исподобися от Бога, еже видЂти на всяком человЂць сьгрЂшенія» [3, с. 104]. У слові 16 «О блаженнЂм Естратіи ПостницЂ»
(«Про блаженного Євстратія Пісника») розповідається про життєвий шлях Єстратія. Він прийшов у монастир із Києва, усе своє майно роздавши убогим. Був
«постникъ и послушникъ во всем» [3, с. 106]. Коли його захопили у полон погані,
закликав християн зберігати свою віру, не відступатися від неї, за що був розіп`ятий на хресті. За подібних обставин відстоює християнську віру і Никін,
образ якого змальовано у слові 17 «О смиреннЂм и многотерпЂливЂм НиконЂ черноризцЂ» («Про смиренного і терпеливого чорноризця Никона»). Никін також був у полоні, де половці катували його, вимагаючи відректися від своєї віри. Але він не зрадив віри Христа і вийшов духовним переможцем у змаганні з невірними.
Неординарним є образ Пиміна Пісника у «О святЂм священномученицЂ КукЂши и о ПиминЂ ПостьницЂ. Слово 18» (Про святого священномученика