kyiv_rus_slip

творчість не роз’єднані виразною межею, бо те, що відтворено на письмі, може переходити в усну традицію, у пам’ять і життя нових поколінь і, навпаки, з

народної словесності – у писану літературу. Дослідник доводить це на прикладах мандрівних образів, спільних для обох сфер. Літературу Франко поділяє на наукову і «красну», тобто художню, що є найвищим виявом людської цивілізації.

Саме художня національна література, за Франком, є в більшій чи меншій мірі

«органічний виплід свойого, місцевого, оригінального і своєрідного з привозним,

чужим, перейнятим із міжнародних зносин» [500, с. 10]. Як дослідник літератури Київської Русі Франко зробив важливий внесок в утвердження тези про її український характер. Його періодизація досить загальна, проте вчений дав ґрунтовний аналіз книжних текстів.

На відміну від І. Франка, Н. Протопопов у дослідженні «Нариси з історії давньоруської писемності. Від початків писемності до ХVІІІ ст.» розглядає лише книжну оригінальну літературу. Його періодизація спрощена, побудована за століттями. Оглянувши коротко перекладну літературу, вчений звертається до ХІ ст., куди відносить наступні джерела: «Поучєниє к братьи» («Повчання братії»)

новгородського єпископа Луки Жидяти, «О ЗаконЂ МоисЂомъ данЂмъ и о БлагодЂти и ІстинЂ» (далі – «О ЗаконЂ и о БлагодЂти»– О. С.) («Слово про Закон і Благодать») Іларіона, твори Феодосія, літопис «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», укладачем якого був Нестор. До ХІІ ст. дослідник відносить твори Кирила Турівського, «Житьє и хождєньє» («Житіє і ходіння») Данила Ігумена, «Поучєниє» («Повчання») Володимира Мономаха, «МолЂниє» («Моління»)

Данила Заточника, «Слово о плъку ІгорєвЂ». ХІІІ ст. Н. Протопопов поділяє на два періоди: перший – до нашестя татар, коли було створено листи Симона і Полікарпа, тобто початки Києво-Печерського патерика; другий, коли постали повчання Серапіона [370].

Загалом наукові студії, проведені українськими вченими ХІХ ст., сприяли утвердженню тези про те, що література Києворуської держави є спадщиною перш за все українського народу. Ця теза обґрунтовувалася у процесі дискусій і полемік, що стали основою для розвитку наукових концепцій у ХХ ст., коли

більша увага звертається на визначення суті та призначення літератури, її періодизацію. Серед наукових студій над києворуською літературою у ХХ ст.

однією з перших стала праця Б. Лепкого «Начерк історії української літератури.

Книга 1 – до нападів татар. Книга 2 – від нападів татар (до половини ХVІ ст.)»

(1909, 1912). Учений зробив першу спробу висвітлити історію української літератури за її іманентними властивостями, дослідити те, «як почуття естетичне об’являлося у нас у творах словесних (говорених і писаних), як розвивалося у них те чуття та як росла уява, – значиться, безумовним постулатом літератури покласти красу, до котрої рветься дух людський, а котрої докази дав і наш народ у своїх прекрасних піснях» [238, с. 21–22]. Учений послідовно наголошує на окремішності та самостійності розвитку української літератури від найдавніших часів. Лепкий стоїть на тому, що література включає у себе творчість народну та освічених осіб, наголошує на ролі впливів у середньовічній літературі, зокрема візантійських, індійських, хозарських тощо. Він прослідковує ці впливи на окремих образах, наголошуючи на їх естетичній вартості та значущості.

Інший підхід бачимо у праці С. Єфремова «Історія українського письменства»

(1911). Для нього предметом дослідження була виключно літературна (книжна)

творчість українського народу від найдавніших часів до першої чверті ХХ ст. На думку вченого, вага письменства визначається більшою мірою не його естетичністю, а здатністю «духовну суть свого народу виявляти […]. Історія письменства […] – є насамперед історія в людській творчості ідей, а не ідеї, хоча б якими величними абсолютами вона не прикривалась. […] історія письменства є історія ідей, а не книг [130, с. 27]. Головним є принцип не естетичний, а ідейний.

С. Єфремов виділив такі основні риси літератури: «елемент свободи»,

національно-визвольна ідея та ідея народності у змісті й формі. Відповідно, в

основі літературної періодизації С. Єфремова лежить ідея державності. Епоху Київської Русі він визначає як добу «національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою і Польщею (кінець ХІV ст.)» [130, с. 31]. Концепція С.

Єфремова стала важливим кроком для утвердження тези про те, що для

періодизації літератури, зокрема давніх часів, стан державності відіграє визначальну роль.

В. Істрін у праці «Нарис історії давньоруської літератури до московського періоду (11–13 ст.)» («Очерк истории древнерусской литературы домосковского периода (11–13 вв.)» (1922) виділяє давньоруський період, окреслюючи його ХІ– ХІІІ ст. І визначаючи як «общерусский», тобто такий, що належить українцям,

росіянам, білорусам. Дослідник стоїть на тому, що географічне поширення книжності визначалося з Києва до інших міст, у першу чергу – Новгорода,

Смоленська, тому вплив Києва на інші міста є незаперечним. Розгляд пам’яток літератури Істрін здійснює за століттями: ХІ, ХІІ і ХІІІ. На думку вченого, початок

«руської» літератури пов’язаний із південною Руссю, в основному Київською областю і головним чином із самим Києвом. Більшість творів постали саме тут,

зокрема йдеться про «Чтєнии о житии и о убиении блаженную страстотерпца Бориса и ГлЂба» («Читання про Бориса і Гліба») та «Житіє преподобного отца нашого Феодосіа» Нестора, ряд творів Феодосія, «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона, «ПовЂсть времяньных лЂт», твори Якова Мниха, «Поучєниє» Володимира Мономаха, лист Клима Смолятича Фомі, Полікарпові житія Печерських подвижників [159, с. 43–44]. Аналізуючи літературу Київської Русі, В.

Істрін спочатку говорить про вплив на неї перекладної літератури (збірників,

хронографів, повістей, патериків, житій, апокрифів), а далі досліджує пам’ятки за століттями. До ХІ ст. він відносить житія Бориса і Гліба, творчість Іларіона,

літописи, житіє Феодосія, написане Нестором. До ХІІ ст. – твори Данила Паломника, Володимира Мономаха, Клима Смолятича, Кирила Турівського, «Слово о плъку ІгорєвЂ». До ХІІІ ст. – «Патерикъ Печерскый», житіє Авраама Смоленського, «Толкову Палею» та апокрифічну літературу, літописець Переяслава Суздальського, «МолЂніє» Данила Заточника, літературні твори,

пов’язані з татарським нашестям, житіє Александра Невського, твори Серапіона Володимирського. Досліджуючи пам’ятки, вчений звертає увагу на автентичний характер тлумачення образів [159].

М. Возняк у своїй «Історії української літератури» використав існуючий на той час історико-літературний апарат і фактичні матеріали. Його праця цікава детальним дослідженням джерел, аналізом їх змісту, виділенням найбільш оригінальних образів, багатством цитат, широкою бібліографією, ілюстраціями.

Вчений поділяє історію української літератури на три доби: давня, середня, нова.

Стара доба, на його думку, охоплює період від Х до кінця ХV ст. Дана періодизація є узагальненою, але утверджує ідею про наявність доби Середньовіччя в історії української літератури. Визначальна теза концепції вченого: література народу відображає та репрезентує його духовне життя. В

основі методології дослідження лежать принципи історизму, реалізму, зв’язку літератури з настроями та ідеями доби.

«Історія української літератури» М. Грушевського стала новим кроком в осмисленні літератури доби Києворуської держави. Її масштабний і панорамний характер (у 6-ти томах і 9-ти книгах) дав змогу вченому охопити і репрезентувати колосальний масив матеріалу. Свій науково-методологічний підхід до побудови концепції історії української літератури Грушевський назвав «соціологічним».

Літературу він розглядав як ключ до пізнання соціального життя суспільства, що передбачало і вивчення художньої форми як важливого культурно-історичного явища. Історія літератури, за М. Грушевським, – з одного боку – «історичний огляд не всіх взагалі писаних пам’яток, а тільки так званої «красної» чи «гарної літератури», котрі підходять під поняття творів артистичних, які задовольняють естетичне почуття. З другого боку, в обсяг історії літератури дуже часто вводяться словесні твори не писані, а передані усною традицією, оскільки вони відповідають тим же артистичним вимогам» [89, с. 42]. Завдання історії літератури М.

Грушевський визначив таким чином: «[…] подати образ «літературної творчості»

[89, с. 49]. Відповідно до визначення специфіки літератури вчений дав власний поділ матеріалу староруської доби, виділивши чотири цикли книжної літератури:

1. Передярославський (старша редакція «Руської Правди» (12 параграфів),

договори русі з греками 911–972 рр.). 2. Часи київського розквіту (Іларіон, Яків,

Нестор, Мономах). 3. Золотий вік староруської літератури («Слово о плъку

ІгорєвЂ», проповіді Кирила Турівського, повісті про київські усобиці ХІІ ст.,

печерські повісті). 4. Доба галицько-волинська. Дана періодизація основується на синтезі двох чинників: історичного та ідейно-тематичного й відображає багато важливих рис руської середньовічної літератури.

М. Гнатишак у своїй «Історії української літератури. Кн. Перша» (1940),

яка побачила світ у діаспорі, першим почав розглядати літературу за стилями.

Його періодизація літератури Київської Русі є такою: 1. Староукраїнський стиль. 2. Візантійський стиль. 3. Пізньовізантійський переходовий стиль. До староукраїнського стилю М. Гнатишак відносить усну народну творчість. В епоху візантійського стилю він включає практично всю літературу ХІ–ХІІІ ст., яка формувалася під сильним впливом перекладної християнської книжності, що прийшла з Візантії. Пізньовізантійський стиль – це література ХІV–ХVст. Такий підхід засвідчує використання художньо-стильового і стильово-світоглядних принципів, що дає змогу знайти спільні площини синтезу християнського та національного дискурсів. Водночас це дещо обмежує погляд на літературу,

оскільки не дає змоги виділяти оригінальне начало у руській літературі як визначальне й основоположне. Аналізуючи образи окремих творів, М. Гнатишак акцентує увагу на впливі візантійської культури на їх формування. Існує твердження про необхідність вивчення руської літератури на основі візантійської культури, вважаючи її головним джерелом першої. З огляду на це положення деякі дослідники називають другу половину великокнязівського періоду, тобто ХІ–ХІІ ст., періодом русько-візантійського мистецтва. Загалом незаперечним є вплив візантійської культурної традиції на руську книжність, проте це не було сліпим наслідування і копіюванням. Традиції Візантії творчо осмислювалися руськими книжниками, адаптувалися і пристосовувалися ними до національної традиції та власних життєвих реалій.

Значний внесок у вивчення середньовічної літератури України-Русі зробили В.

Перетц [418, с. 82–89] та представники його школи. Створені ним філологічний семінар (Д. Багалій, С. Маслов, І. Огієнко, П. Попов, В. Рєзанов, К. Студинський та ін.) і Комісія давнього українського письменства (В. Адріанова-Перетц, М.

Гудзій, І. Єрьомін, Н. Кістяківська та ін.) займалися виявленням, збиранням,

систематизацією, текстологічними студіями пам`яток, заснувавши й утвердивши філологічний метод вивчення середньовічного письменства, зокрема літературних образів. Студії історико-філологічного відділу ВУАН у 20-х рр. ХХ ст.

репрезентують наявність різних підходів до вивчення літератури та її образів,

зокрема – культурно-історичний (О. Дорошкевич), формально-соціологічний (А.

Шамрай), формально-стилістичний (М. Зеров, П. Филипович, В. Петров),

вульгарно-соціологічний (В. Коряк). Реалізацію цих підходів і методів бачимо у створених тоді підручниках і хрестоматіях з давньої літератури: «Хрестоматія по українській літературі для народних учителів» М. Сумцова, М. Плевако, Д. Багалія

(1918), «Хрестоматія по історії української літератури» О. Дорошкевича та Л.

Білецького (1918), «Короткий курс українського письменства» В. Радзикевича

(1922), «Історія українського письменства» М. Сулими (1923), «Підручник історії української літератури» О. Дорошевича (1924), хрестоматія «Старе українське письменство» М. Возняка (1924), «Нарис історії української літератури» В. Коряка

(1925), «Хрестоматія української літератури» М. Плевако (1926), «Українська література» М. Шамрая (1927) та ін.

У 30–70-х рр. ХХ ст. розвиток української літературної медієвістики був значною мірою загальмований. Переважно спадщина Київської Русі досліджувалася російськими вченими, зокрема представниками московської та ленінградської шкіл, концепції яких були позначені радянською ідеологією,

класовістю, народністю, партійністю. Дослідження українських вчених, зокрема М. Гудзія, О. Лазаревського, С. Маслова, В. Перетца, В. Рєзанова та ін., як правило, були присвячені пам`яткам ХVІ–ХVІІІ ст.

Українське радянське літературознавство дало періодизацію літератури з урахуванням принципу історизму, що представлена в «Історії української літератури» у 8-х томах (том 1, автори – В. Колосова, В. Крекотень, Л. Махновець,

О. Мишанич). У запропонованій періодизації перший етап складає література Київської Русі (ХІ–перша половина ХІІІ ст.), тобто до монголо-татарського нашестя. Головна увага зосереджувалася на жанровому аспекті творів. З часу

Київської держави детально розглядалися лише три пам`ятки – «Поучєниє» Володимира Мономаха, «Слово о плъку ІгорєвЂ», «МолЂніє» Данила Заточника.

Жанровий принцип розгляду літератури призвів до знеособлення літератури, але ж саме окремі постаті є творцями стилів, жанрів, різних літературних явищ.

Новим поглядом на літературу доби Середньовіччя стала праця «Історія української літератури» Д. Чижевського (1956), що вийшла друком у діаспорі

[428, с. 297–301]. До літератури періоду Київської Русі вчений застосовує терміни

«київська», «київська стара», «рання київська», «староруське письменство». В

інтерпретації Чижевського вперше ідеологічна спрямованість літератури визначається її художньою формою, стильовою динамікою, уявленням про творчість як естетичний феномен. Метою дослідника є дати синтетичне осмислення літературного процесу, тобто формотворчий та змістовий аналіз кожного твору. Категорії «стиль» і «культурно-історична епоха» є головними в періодизації літератури, адже «аналіз стилю привів до висновку, що саме зміни літературних стилів дають найкращі та суто літературні критерії для періодизації літератури […]. Головним завданням періодизації є характеристика окремих епох,

при чому поруч проблеми стилістики велику роль грають і питання ідеологічного розвитку» [528, с. 28–29]. Відповідно до цього Д. Чижевський дав наступну періодизацію києворуського письменства: І. Доба монументального стилю – ХІ ст.; ІІ. Доба орнаментального стилю – ХІІ–ХІІІ ст. Очевидно, не варто обмежувати існування певного стилю конкретним часовим проміжком. Аналіз літературних текстів Середньовіччя дозволяє говорити про те, що монументальний стиль був притаманним як книжності ХІ, так і ХІ–ХІІІ ст. Так, проповіді Серапіона у ХІІІ ст.

написані у строгому монументальному стилі, а у спадщині Іларіона спостерігаємо яскраві риси орнаменталізму [528].

У 80-х рр. вчені материкової України виявляють науковий інтерес до літератури Києворуської держави. Побачили світ збірники наукових статей

«Літературна спадщина Київської Русі та українська література ХVІ–ХVІІІ

століть» (1981), «Писемність Київської Русі і становлення української літератури»

(1988), перший переклад «Літопису Руського» на українську мову Л. Махновця

(1989), низка статей до 800-ліття «Слова о плъку ІгорєвЂ», наукові та науково-

популярні дослідження про духовну спадщину тих часів тощо. 1989 р. В.

Яременко та Ю. Ісіченко у навчальній програмі для вузів «Історія української літератури Х–ХVІІІ ст.» (Харків, 1989) вперше запропонували як методологічний принцип прочитання давніх пам`яток літературознавчу герменевтику, поставивши питання про теорію жанрів і стилів щодо давнього письменства, пов’язавши розвиток української літератури даного періоду з іншими слов`янськими літературами. Літературу Середньовіччя дослідники поділяють на наступні періоди: Раннє Середньовіччя (дописемна творчість), Зріле Середньовіччя (кінець Х–початок ХІІІ ст.), Пізнє Середньовіччя (середина ХІІІ–середина ХV ст.). Дана періодизація реалізована у хрестоматії за редакцією В. Яременка

«Золоте слово» (2002), упорядники – В. Яременко, Оксана Сліпушко. Натомість ми стоїмо на тому, що Середньовіччя має суто християнський характер, тому питання ідентифікації Раннього Середньовіччя з дописемною творчістю,

християнських пам`яток якої не виявлено, є дискусійним.

На межі ХХ–ХХІ ст. нове осмислення літератури Середньовіччя та окремих аспектів її образної системи репрезентоване працями О. Александрова

«Старокиївська агіографічна проза ХІ–першої третини ХІІІ ст.» (1999), Б. Яценка

«Слово про Ігорів похід» (2000, 2006), О. Пахльовської «Українська літературна цивілізація» (2000), О. Сліпушко «Софія київська. Українська література Середньовіччя: доба Київської Русі (Х–ХІІІ ст.)» (2002), «Образ автора у літературі Києворуської держави (ХІ–перша половина ХІІІ ст.)» (2009, 2011), Ю.

Пелешенка «Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ– ХV ст.) (2004), В. Шевчука «Муза Роксоланська: У 2 кн.» (2004), науковими збірниками «Медієвістика» (Одеса), «Львівська медієвістика» (Львів) тощо.

Послідовно на теренах вивчення літератури Києворуської держави працює П.

Білоус («Світло зниклих світів» (2003), «Давньоукраїнська література і фольклор:

проблема художнього коду» (2006), «Українська середньовічна література:

Лекції» (2008), «Актуальні питання української літературної медієвістики» (2009)

та ін. 2011 р. П. Білоус видав у 3 томах вибрані студії «Літературна медієвістика».

Том 1 «Зародження української літератури», том 2 «Художній світ давньої української літератури», том 3 «Українська паломницька проза. Історія. Поетика.

Постаті». Праця є цікавим і новаторським поглядом ученого на українську середньовічну книжність, її найбільш актуальні питання і проблеми. Також за редакцією професора П. Білоуса побачила світ хрестоматія «Українська література ХІ–ХVІІІ ст.» (2011), де виділено розділ «Українська середньовічна література

(ХІ–ХV ст.)».

Серед сучасних синтезованих авторських праць із давньої української літератури, де окремі розділи присвячені добі Середньовіччя, слід назвати коротку

«Історію української літератури Х–ХVІІ ст.» В. Полєка, в якій виділено літературу княжої доби Х–ХІІІ ст. Принцип культурно-історичної (чи культурно-

стилістичної) епохи використовують сучасні дослідники В. Шевчук, В. Яременко та ін. В. Яременко запропонував запровадити у науковий обіг термін «історико-

літературна ера», виділяючи при цьому еру Старої літератури (ІХ–ХVІІІ ст.) [147].

На нашу думку, культурно-історична епоха – це умовно хронологічно окреслений історичний період, у контексті якого певні художньо-естетичні й літературні тенденції народжуються, досягають найвищого рівня розвитку, себто стають визначальними і вершинними, і в результаті подальшої еволюції мистецтва слова вичерпують себе, трансформуються в інші, що є їх логічним продовженням або ж запереченням. Слід підкреслити, що так званих «чистих» культурно-

мистецьких чи культурно-історичних епох не буває. Кожна епоха поєднує у собі елементи попередньої і характеристики нинішньої, а також тенденції майбутньої.

У кожну епоху залишаються актуальними і домінуючими архетипні ідеї, які репрезентують певні явища. Кожна доба пояснює ті ж самі явища та феномени по-

своєму, збагачуючи таким чином літературний процес. Визначальна роль тут належить не стільки колективному чиннику, скільки індивідуальному. Ця специфіка і неповторність знаходить своє відображення у стилях, формах,

жанровій системі. Художньо-естетична система нової епохи основується на запереченні попередніх цінностей та їх розвитку у нові. У кожну епоху відбувається зміна мистецького смаку та естетичного ідеалу. Кожна нова доба – це

цілість, система рухів, які мають спільний напрям, власне обличчя, характер і стиль.

Література Київської держави – це епохи Раннього і Високого Середньовіччя

(ХІ–перша половина ХІІІ ст.). Пропонуємо власну періодизацію літератури цього періоду [423, с. 298–302]. Добу християнського Середньовіччя умовно можна поділити на два періоди. Перший почався 988 р. і тривав до початку ХІІ ст. Д.

Чижевський визначив його як монументальний стиль [528]. М. Грушевський назвав часами київського розквіту, який репрезентують постаті Іларіона, Якова,

Нестора, Володимира Мономаха [90]. На нашу думку, творчість Мономаха належить уже до наступної доби. Ми виділяємо період від 988 р. до початку ХІІ ст. Це – період Раннього Середньовіччя. Сюди відносимо Ярослава Мудрого і

«Правду Руську», Іларіона, Григорія, Луку Жидяту, Феодосія Печерського,

Нестора, «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», Якова Мниха, Данила Паломника [438, с.

384–391].

Епоху ХІІ ст. Д. Чижевський назвав орнаментальним стилем у літературі [528],

а М. Грушевський схарактеризував як золотий вік староруського письменства,

куди відніс «Слово о плъку ІгорєвЂ», проповіді Кирила Турівського, повісті про київські усобиці ХІІ ст., печерські повісті [90]. У нашому баченні цей період можна визначити як Високе Середньовіччя, що починається від початку ХІІ ст. і

триває сто років. Сюди належать Клим Смолятич, «Слово о князях» («Слово про князів»), Данило Заточник, Кирило Турівський, Володимир Мономах, Никифор,

Мойсей і Київський літопис, «Слово о плъку ІгорєвЂ». Загалом ХІІ ст. у розвитку руської книжності було «золотим віком», часами найвищого розквіту середньовічної літератури. ХІІІ ст. М. Грушевський називає добою галицько-

волинською [90]. Таке територіальне обмеження не визначає суті літературного періоду, оскільки книжність творилася і в Києві та його околицях, і на Галичині й Волині. Перша половина ХІІІ ст., на нашу думку, – це також доба Високого Середньовіччя. Сюди належить Галицько-Волинський літопис (формально ще існувала Київська Русь і Галицько-Волинська держава була по суті її частиною і