24.Право на захист суб’єктивного цивільного права (поняття та првова природа)

Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

1. Стаття 15 ЦК закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), споживачів (ст. 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (ст. 55). В ст. 15 ЦК безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав. Як випливає із змісту наступних статей цієї глави захист цивільних прав та інтересів здійснюють: суд, Президент України, органи державної влади, органи влади АРК або органи місцевого самоврядування; нотаріус. Цей перелік не є вичерпним. Крім органів, зазначених в ст. 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту органи прокуратури, органи внутрішніх справ, громадські організації споживачів (об'єднання споживачів). 2. Цивільно-правовий захист цивільних прав та інтересів як правова категорія може мати багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист може розглядатися як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін "право на захист", то, як правило, мається на увазі суб'єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реа

гування до порушників цивільних прав. Захист цивільних прав в юридичній літературі, в нормативно-правових актах може застосовуватися в значенні певної системи організаційно-правових заходів, застосовуваних у разі порушення цивільних прав. Необхідно чітко розмежовувати право на захист цивільних прав в матеріальному і процесуальному значенні. З позицій цивільного процесуального права є підстави вважати, що реалізація права на захист в суді здійснюється в межах самостійного процесуального правовідношення, яке виникає у особи з моменту звернення до суду за захистом порушеного цивільного права (інтересу). В цивільно-процесуальній науці суб'єктивне цивільне процесуальне право розглядається як встановлена і забезпечена нормами цивільного процесуального законодавства, можливість учасника процесу діяти певним чином або вимагати певних дій від суду або через суд від інших учасників процесу в межах порушеного провадження у тій чи іншій справі. Відповідно ж до ст. 122 ЦПК України таких можливостей особа може набути лише після відкриття провадження у справі на підставі, зокрема, заяви особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного інтересу. Звідси також можна дійти висновку про нетотожність суб'єктивного цивільного права на захист та суб'єктивного цивільного процесуального права вимагати захисту порушеного суб'єктивного матеріального права. Важливо те, що вони не конкурують між собою, а сприяють в рівній мірі захисту основного цивільного суб'єктивного права, наприклад, права власності. В цивілістичній науці є також дискусійним питання про співвідношення суб'єктивного цивільного права та права на захист. Одні вважають право на захист цілком самостійним правом, інші розглядають його елементом суб'єктивного цивільного права. Останню позицію слід визнати біль вдалою, адже ізольоване суб'єктивне цивільне право, позбавлене захисного елементу, втрачає юридичні можливості його реалізації. З моменту відкриття провадження у справі за ст. 122 ЦПК 2004 р. суб'єктивне матеріальне право на захист трансформується у суб'єктивне процесуальне право на захист відповідно до процесуальних процедур. Однак, у будь-якому разі право на захист є похідним від основного суб'єктивного цивільного права і не може існувати без останнього. Це власне і підтверджується нормою ст. 15, відповідно до якої "Кожна особа має право на захист…", а також нормою ст. 3 нового ЦПК України, відповідно до якої "Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів". Крім того, необхідно відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям, порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав та заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. В той же час, захисні норми спрямовані насамперед на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій. В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права. Під конституційно-правовим механізмом захисту прав розуміють систему влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується за допомогою держави і цієї процедури. (Конституційне право України. - К., 1999. - С. 220). Таке визначення конституційно-правового механізму захисту є дещо спрощеним, оскільки не містить вказівки на систему застосовуваних державою засобів. Отже можна відзначити, що цивільно-правовий захист - це також система активних заходів, які застосовуються суб'єктом цивільного права, компетентними державними чи іншими органами, спрямована на усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника. 3. Частина 1 статті 15 закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. Підставою для їх захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права. Зміст цих підстав захисту у коментованій статті не розкривається, але він простежується у відповідних нормах статей, що регулюють ту чи іншу категорію абсолютних чи відносних правовідносин. Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у: недодержанні сторонами при вчиненні правочину вимог закону (ст. 215 ЦК); поширенні про особу недостовірної інформації (ст. 277 ЦК); розкритті таємниці про стан здоров'я особи (ст. 286 ЦК); підданні фізичної особи катуванню, нелюдському поводженню тощо (ст. 289 ЦК); неповазі до гідності та честі фізичної особи (ст. 297 ЦК); протиправному позбавленні права власності чи його обмеженні (ст. 321 ЦК); безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК); вчиненні власнику перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїх майном (ст. 391 ЦК); неправомірному використанні товару без згоди автора (ст. 443 ЦК); невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов'язання (ст. 610 ЦК); безпідставній односторонній відмові від договору (ст. 651 ЦК); продажу товару неналежної якості (ст. 678 ЦК); втраті (нестачі) або пошкодженні речі (ст. 951 ЦК); заподіянні фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (статті 1166 - 1167 ЦК). Невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування житлом, на спадщину, на частку в спільному майні, яке безпосередньо не завдає шкоди суб'єктивному праву, але створює непевність у правовому статусі носія суб'єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Таким може бути невизнання нотаріусом правочину чинності наданого стороною правовстановлювального документа. Оспорювання суб'єктивного цивільного права відображає такий стан правовідношення, коли суб'єктивне цивільне право заперечується у юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то носій оспорюваного права може вимагати його визнання, за допомогою звернення з зустрічним позовом тощо. 4. До прав, що підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові та особисті немайнові права, належні суб'єктам цивільного права, що входять до змісту їх правоздатності. Значно складнішою є ситуація з визначенням інтересу, оскільки ні в ЦК, ні в інших актах законодавства України не дається його визначення. ЦК ставить єдине застереження про те, що захисту підлягає лише той інтерес, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Зазначене формулювання є дещо широким і може призводити до довільного тлумачення в судовій практиці. Певне вирішення цієї проблеми міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. у справі N 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої ст. 4 ЦПК України 1963 р., зокрема, тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", а також щодо надання роз'яснення, "Чи стосується це поняття інтересу юридичної особи - акціонера акціонерного товариства, що звертається до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства". Відповідно у зазначеному Рішенні Конституційний Суд України вирішив, що "поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам". В аспекті поставленого у конституційному поданні питання положення частини першої статті 4 ЦПК УРСР 1963 р., зазначив далі Конституційний Суд, треба розуміти так, що акціонер може захищати свої права та охоронювані інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства. Із змісту філософськи викладеного рішення важко зробити однозначні висновки щодо змісту поняття "охоронюваний законом інтерес". Проте в ньому простежується певна ідея, яка полягає у тому, що на думку Конституційного Суду України, охоронюваний законом інтерес необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Іншими словами, охоронюваний законом інтерес особи безпосередньо не ґрунтується на його наявному суб'єктивному праві, яке, однак, може у неї виникнути у результаті застосування відповідного способу захисту. Найбільш повно такий інтерес проявляється у випадках пред'явлення позовів про визнання правочинів недійсними. Так, акціонер може звернутися до суду з позовом про визнання договору відчуження майна акціонерного товариства третім особам з порушенням вимог статуту, оскільки у нього є інтерес як у власника акцій щодо ефективної діяльності товариства. Учасники аукціону можуть звернутися з заявою про визнання аукціону недійсним з підстав порушення правил його проведення (п. 14 Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою КМУ від 22 грудня 1997 р.). У разі появи фізичної особи, визнаної судом безвісно відсутньою або оголошеної померлою ця особа або інші заінтересовані особи можуть звернутися до суду з заявою про скасування його рішення (ст. 250 ЦПК 2004 р.). За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо волевиявлення заповідача не відповідало його волі (ст. 1257 ЦК). Такою заінтересованою особою може бути обійдений заповітом спадкоємець за законом. Вимагати спростування недостовірної інформації щодо померлої особи можуть члени її сім'ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи (ст. 277 ЦК).

Суб´єктивні цивільні права у разі їх порушення підлягають захисту. Перед тим, як дати визначення та розкрити зміст по­няття «захист» необхідно звернути увагу на те, що цивільне за­конодавство України використовує два схожих поняття: «охоро­на» та «захист» цивільних прав. Так, в ст.ст. 25, 31, 32, 202, 241 тощо ЦК України законодавцем використано термін «охорона» та похідні від нього слова, а в ст.ст. З, 15-20, 67, 69 тощо застосо­вано термін «захист» та похідні від нього слова. На нашу думку, ці поняття не слід ототожнювати.

Охорону можна розглядати як вид діяльності, спрямованої на проведення профілактичних заходів щодо укріплення правово­го стану носія суб´єктивного цивільного права (укласти договір охорони квартири, поставити ґрати на вікна, найняти особис­того охоронця тощо). Іншими словами, охорона - це сукупність заходів, спрямованих на недопущення порушень суб´єктивного цивільного права.

Охорону можна розуміти і більш широко, а саме - це сукуп­ність правових засобів, спрямованих на профілактику порушень суб´єктивних цивільних прав, а у разі їх порушення - на захист цих прав. У такому розумінні захист буде складовою частиною охорони.

На нашу думку, перевагу потрібно віддати першому варіанту, виходячи з наступного.

По-перше, цивільне право має низку інститутів, окремо спря­мованих на профілактику правопорушень суб´єктивних цивіль­них прав, а також низку інститутів, окремо спрямованих на за­хист суб´єктивних цивільних прав.

По-друге, аналіз ряду норм цивільного права, присвячених охороні суб´єктивних цивільних прав, дозволяє зробити висно­вок, згідно з яким охорона не включає у себе захист суб´єктивних цивільних прав.

Наприклад, в ст. 978 ЦК України подається визначення до­говору охорони. Так, за договором охорони охоронець, який є суб´єктом підприємницької діяльності, зобов´язується забезпе­чити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов´язані виконувати передбачені договором правила особистої та май­нової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

Аналіз цієї правової норми показує, що охорона, яка є об´єктом зазначеного договору, включає у себе лише дії по забезпеченню недоторканості особи чи майна, які охороняються.

Захист суб´єктивного цивільного права може здійснюватися:

-  безпосередньо носієм порушеного права;

-  уповноваженими державними органами чи посадовими осо­бами.

Захисні дії двох цих груп суб´єктів носять протилежний ха­рактер.

У першому випадку уповноважені особи можуть самостійно захищати порушене суб´єктивне право без звернення до ком­петентних державних органів з вимогою про його захист. Під захистом суб´єктивного цивільного права з таких позицій слід розуміти добровільне вчинення або невчинення уповноваженою особою відповідних дій, спрямованих на використання можли­востей, закладених у суб´єктивному праві на захист, з метою припинення порушення та відновлення чи визнання порушеного або оспорюваного суб´єктивного цивільного права.

Носій порушеного суб´єктивного цивільного права може без­посередньо захищати це право шляхом самозахисту.

Самозахист цивільного права - це самостійне вчинення упов­новаженою особою відповідних дій, спрямованих на припинення порушення і поновлення порушеного суб´єктивного цивільного права, без звернення до компетентних державних органів з ви­могою про його захист.

У переважній більшості випадків самозахист використо­вується для захисту особистих немайнових прав, речових та зобов´язальних прав.

З аналізу чинного законодавства можна зробити висновок, згідно з яким самозахист включає у себе:

1. Вчинення уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного характеру, спрямованих на захист її суб´єктивних цивільних прав.

2. Застосування уповноваженою особою по відношенню до правопорушника заходів оперативного впливу.

До першої групи входять дії фактичного характеру, тобто дії, що не регламентовані нормою права. Такі дії та порядок їх вчи­нення у межах, встановлених суб´єктивним цивільним правом, визначаються самою уповноваженою особою. У переважній біль­шості випадків ці дії використовуються для захисту особистих немайнових прав та речових суб´єктивних цивільних прав.

Найбільш поширеним у цивільно-правовій літературі та прак­тиці прикладом цього виду самозахисту є необхідна оборона (ст. 1169 ЦК України).

Заходи оперативного впливу застосовуються безпосередньо самою уповноваженою особою, яка є стороною у цивільно-право­вому зобов´язанні, без звернення за захистом до уповноважених органів чи посадових осіб.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та наукової літера­тури, можна виділити три основні групи таких заходів:

1. Заходи, пов´язані з виконанням уповноваженою особою не­виконаних або неналежно виконаних зобов´язань контрагента за договором за рахунок останнього.

Так, згідно з ст. 621 ЦК України у разі невиконання борж­ником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або до­ручити її виконання чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов´язання.

Можна навести й інші подібні приклади. Так, відповідно до ч. 2 ст. 696 ЦК України якщо сторона за договором купівлі-прода-жу, яка зобов´язана страхувати товар, не застрахувала його, друга сторона має право застрахувати товар і вимагати відшкодування витрат на страхування. Згідно з п. 1 ч. З ст. 776 ЦК України, якщо наймодавець за договором майнового найму не провів капітально­го ремонту речі, що перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, наймач має право відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користу­вання річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту.

2. Заходи, пов´язані з забезпеченням зустрічного задоволення.

Суть цих заходів полягає у тому, що з їх допомогою носій по­рушеного суб´єктивного цивільного права спонукає контрагента за цивільно-правовим договором виконати належним чином пе­редбачене цим договором зобов´язання, що виконується з певни­ми порушеннями або не виконується взагалі. Найпоширенішим прикладом таких заходів є зупинення виконання свого обов´язку у зустрічному зобов´язанні.

Так, згідно з ч. З ст. 538 ЦК України у разі невиконання однією із сторін у зобов´язанні свого обов´язку або за наявності очевид­них підстав вважати, що вона не виконає свого обов´язку у вста­новлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов´язку.

Можна навести й інші приклади цієї групи заходів оператив­ного впливу.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 545 ЦК України у разі відмови кре­дитора повернути борговий документ або видати розписку борж­ник має право затримати виконання зобов´язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Згідно з ч. З ст. 849 ЦК України якщо під час виконання ро­боти за договором підряду стане очевидним, що вона не буде ви­конана належним чином, замовник має право призначити під­рядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги - відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

3. Заходи, пов´язані з відмовою вчинити певні дії в інтересах несправного контрагента (заходи відмовного характеру).

Такі заходи полягають у вчиненні уповноваженою особою дій по відмові від прийняття зобов´язання або відмові від договору.

Слід зауважити, що згідно зі ст. 525 ЦК України односторон­ня відмова від зобов´язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічне положення закріплене і у ч. 1 ст. 615 ЦК України, відповідно до якого у разі порушення зобов´язання однією сторо­ною друга сторона має право частково або в повному обсязі від­мовитися від зобов´язання, якщо це встановлено договором або законом.

Тому застосування заходів оперативного впливу відмовного характеру можливе у випадках, передбачених законом або від­повідним договором.

Так, відповідно до ч. З ст. 612 ЦК України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов´язання втратило ін­терес для кредитора, він може відмовитися від прийняття вико­нання і вимагати відшкодування збитків.

Згідно зі ст. 665 ЦК України у разі відмови продавця переда­ти проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.

У другому випадку для того, щоб захистити своє порушене суб´єктивне право, його носію необхідно звернутися до компе­тентного органу з клопотанням про захист цього права.

Розглядаючи питання захисту суб´єктивних цивільних прав уповноваженими державними органами та посадовими особами, слід зазначити, що на сьогоднішній день згідно з чинним цивіль­ним законодавством суб´єктивні цивільні права можуть захища­тися судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами міс­цевого самоврядування, нотаріусом.

Необхідно вказати, що діяльність вищезазначених суб´єктів права по захисту суб´єктивних цивільних прав є обов´язком, покладеним на них державою.

Такі органи та посадові особи мають право відмовити в захисті лише у випадках, передбачених законодавством.

Крім того, при захисті суб´єктивних цивільних прав ці органи не мають права самостійно і на власний розсуд обирати способи, форму, порядок захисної діяльності, оскільки вони зобов´язані вчиняти таку діяльність у чіткій відповідності нормі права і ви­могам особи, яка звернулася за захистом.

Так, наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 ЦК України способами за­хисту цивільних прав та інтересів судом може бути:

1)   визнання права;

2)   визнання правочину недійсним;

3)   припинення дії, яка порушує право;

4)   відновлення становища, яке існувало до порушення;

5)   примусове виконання обов´язку в натурі;

6)   зміна правовідношення;

7)   припинення правовідношення;

8)   відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9)  відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10)   визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим спосо­бом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 16 ЦК України Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визна­чених Конституцією України.

У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та ін­тересу до органу державної влади, органу влади Автономної Рес­публіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борго­вому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.