18.Особливості тлумачення правочину

Стаття 213. Тлумачення змісту правочину

1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Коментар:

1. В новий ЦК вперше введена стаття 213 про тлумачення змісту правочину. Насамперед закон надає право тлумачити зміст правочину його сторонам (в односторонніх правочинах - стороні), що є проявом реалізації приватно-правового характеру цивільних правовідносин. У даному випадку йдеться про тлумачення змісту правочину, а не про тлумачення змісту законодавства. Однак ця обставина не заперечує можливості тлумачення правових норм, що регулюють такий правочин.

2. Тлумачення змісту одностороннього правочину його стороною не є обов'язковим для третіх осіб, особливо коли це стосується таких правочинів, як нотаріально посвідчена довіреність, заповіт. Сторони не завжди можуть дійти згоди щодо тлумачення дво- або багатостороннього правочину. Тому сторона або сторони можуть звернутися до суду з вимогою постановити судове рішення про тлумачення змісту правочину, яке матиме обов'язкову силу.

В ч. 3 ст. 213 сформульовано основні способи, застосовувані при тлумаченні змісту правочину. Насамперед необхідно брати до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Наприклад, якщо в договорі передбачено застосування за порушення договору залікової неустойки, то це положення необхідно тлумачити так, що вона застосовується за порушення будь-яких умов і будь-якою стороною. Якщо в договорі неодноразово вживаються терміни продавець, покупець, наймодавець, наймач, підрядник, замовник, то їм має надаватися однакове значення. Вживання в договорі без найменування термінів "підрядник", "замовник" за наявності сумнівів дає підстави класифікувати даний договір як договір підрядного типу, оскільки згадані терміни є загальноприйнятими у сфері підрядних правовідносин.

Використання способу виявлення буквального значення слів і понять та загальноприйнятого у відповідній сфері відносин значення термінів може не дати можливості встановити зміст окремих частин правочину. У такому випадку їх зміст має встановлюватися шляхом порівняння відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Наприклад, якщо в одній частині договору купівлі-продажу передбачається продаж 1000 чоловічих костюмів певного розміру, а в іншій визначається загальна ціна договору 500000 грн., то цілком логічним є висновок про те, що вартістю одного костюма є 500 грн., якщо така вартість не була прямо передбачена у договорі. Аналогічно, якщо в одній частині договору передбачена вартість одного костюма 500 грн., а в іншій ціна договору 500000 грн., то логічним є висновок, що продавець має передати покупцю 1000 костюмів.

3. Якщо ж за вищезазначеними способами тлумачення правочину неможливо встановити справжню волю сторони правочину, необхідно враховувати мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст письмового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Наприклад, упродовж чотирьох років підрядник здійснював переробку томатів, які щомісячно поставлялися замовником. Договір передбачав оплату переробки впродовж 10 днів після передачі виготовленої продукції замовнику. В новому договорі ця умова не була передбачена. У разі спору суд має підстави при тлумаченні нового договору вважати, що оплата продукції має здійснюватися також упродовж 10 днів з моменту передачі її підрядником замовнику.

4. Перелік способів тлумачення правочину, передбачених у частинах 3 і 4 ст. 213, не є вичерпним, оскільки можуть застосовуватися і інші способи. Наприклад, у разі наявності розбіжностей між найменуванням договору і його змістом правову природу такого договору необхідно визначати відповідно до його умов, а не найменування.

Тлумачення змісту правочину має здійснюватися також у контексті змісту закону. Тобто так чи інакше в суду може виникнути потреба у застосуванні загальноцивілістичних способів тлумачення правових норм, що регулюють спірні відносини. У тому ж разі, коли сторони взагалі не врегулювали договором певну частину відносин, суд має право поширювати на них відповідні правові норми. При тлумаченні правочинів, які є договорами, можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

5. При тлумаченні зовнішньоекономічних договорів необхідно також керуватися правилами їх тлумачення, закладеними в міжнародних конвенціях, угодах, якщо це не суперечить законам України.

Особливості тлумачення змісту правочину в українському законодавстві

Відповідно до ст. 213 Цивільного кодексу України зміст правочину може бути юридично розтлумачений. Тлумачення може бути здійснено двома способами, передбаченими вказаним нормативно-правовим актом. До видів тлумачення відносяться: тлумачення сторонами і судове тлумачення.

Стаття 213 Цивільного кодексу України є нормою, котра встановлює загальні правила тлумачення правочинів.

Оскільки правочином відповідно до українського законодавства є дія особи, що спрямовується на придбання, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, необхідність тлумачення змісту правочинів виникає у випадках нечіткого виявлення волі сторонами. У таких випадках необхідно встановити дійсні наміри сторін. Це означає, що суб’єкт тлумачення повинен встановити загальне для усіх сторін значення слів і понять.

Суб’єктами тлумачення змісту правочину, перш за все, є її сторони. Такий підхід обумовлюється тим, що тільки вони можуть правильно пояснити зміст їх волі та мету укладення правочину.

Причому кінцевий результат тлумачення до певної міри залежить від виду правочину. Односторонні правочини, такі як заповіти, довіреність, легати тлумачаться тільки однією особою, оскільки саме нею цю угоду було укладено. Таке тлумачення називається автентичним. Воно є найбільш точним і суперечностей у даному випадку, як правило, не виникає.

Проте, може виникнути ситуація, коли особа, що уклала односторонній правочин тлумачитиме її зміст невірно. Мотивом такого невірного трактування може бути несумлінність тлумача із метою змінити зміст правочину в корисливих інтересах. У такому випадку зацікавлені особи можуть звернутися до суду, якщо доведуть, що дана особа навмисно невірно тлумачить зміст правочину і, у такий спосіб, на шкоду іншим особам реалізує своє право. Відповідно до ст. 13 Цивільного кодексу України зловживання суб’єктивним правом є правопорушенням, і суд може зобов’язати тлумача припинити дані дії та тлумачити правочин відповідно до дійсних намірів, які були у нього під час її укладення.  

ОСОБЛИВОСТІ ТЛУМАЧЕННЯ ОДНОСТОРОННІХ ПРАВОЧИНІВ

Як уже зазначалося, ст. 213 встановлює загальні правила тлумачення правочинів. Утім, кажучи про односторонні правочини, необхідно згадати, що деяким із них є притаманними особливості тлумачення. Ці особливості, зокрема, викладаються у ст. 1256 Цивільного кодексу України – тлумачення заповіту. Заповітом, відповідно до ст.1233 Цивільного кодексу України, є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Особливості тлумачення заповіту обумовлюються тим, що разом із загальними правилами тлумачення (воно здійснюється заповідачем), зміст заповіту може тлумачитися й іншими особами. Цими особами є спадкоємці.

Проте, спадкоємці мають право тлумачити заповіт тільки після відкриття спадку, тобто після смерті спадкодавця. Таким чином, тлумачення заповіту може бути здійснено у два етапи: на першому етапі – заповідачем, на другому – спадкоємцями. Одночасно тлумачити заповіт ці суб’єкти не можуть, оскільки заповідач, як особа, що уклала правочин, має пріоритет. Спадкоємці ж є додатковими суб’єктами тлумачення, оскільки таке право у них виникає тільки після настання певного юридичного факту – відкриття спадку.

Тлумачення заповіту спадкоємцями може мати місце тоді, коли укладений заповіт не має суперечностей, позбавлений неточностей і не викликає жодних сумнівів щодо його змісту та волі спадкодавця. Такий стан гарантує відсутність спору між спадкоємцями, і кожен із них може здійснити правильне тлумачення.

У зворотному випадку, якщо є наявність спору між спадкоємцями, заповіт не може бути ними однозначно розтлумачений. Спір може виникнути внаслідок незрозумілого для спадкоємців змісту заповіту, якщо він має суперечливий характер, і таке інше. Нормою ст. 1256 Цивільного кодексу України передбачається подібний варіант і встановлюється правило поведінки для даного випадку. Частина 2 цієї статті має характер відсилання, і встановлює, що у разі виникнення спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 Цивільного кодексу України (тобто у порядку, загальному для всіх правочинів).

При цьому, суд має звернути обов’язкову увагу на загальноприйняте значення слів і термінів, а також використовувати однакове значення для всіх слів і понять. Якщо буквальне значення термінів і понять не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин заповіту, то їх зміст визначається порівнянням певної частини заповіту з іншими його частинами, усім його змістом і дійсними намірами заповідача.

ТЛУМАЧЕННЯ ДВОСТОРОННІХ ТА БАГАТОСТОРОННІХ ПРАВОЧИНІВ

Розглядаючи умови тлумачення правочинів загалом, необхідно також згадати і про те, що правило, наведене вище, розповсюджується також і на двосторонні та багатосторонні правочини. Двосторонніми і багатосторонніми правочинами, виходячи із норми ст. 202 Цивільного кодексу України, є договори. Прикладом двостороннього правочину може служити договір купівлі-продажу, найму тощо, прикладом багатостороннього правочину – договір про спільну діяльність.

Порівнюючи умови тлумачення односторонніх, двосторонніх і багатосторонніх правочинів, необхідно вказати, що тлумачення односторонніх правочинів є простішим щодо з’ясування дійсного наміру сторони. Оскільки тлумачення здійснюється однією стороною і саме тією, котрою правочин було укладено, вона може достатньо чітко сформулювати зміст правочину.

Набагато складнішою буде ситуація у разі тлумачення двосторонніх і багатосторонніх правочинів, які називаються договорами.

Проте і в цьому випадку тлумачення здійснюється відповідно до загального правила, передбаченого ст. 213, хоч і з урахуванням особливостей ст. 637 Цивільного кодексу України. Відповідно до першої норми зміст правочину може тлумачитися усіма її сторонами, причому у багатосторонньому правочині тлумачів може бути більше двох. При тлумаченні двостороннього і, тим більше, багатостороннього правочину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих або інших положень договору, слів і термінів є достатньо великою. Кожен з учасників такого правочину може мати власне бачення проблеми і пропонувати свої варіанти тлумачення.

Враховуючи, що необхідність тлумачення правочину, як правило, виникає якраз у випадку виникнення спорів, вірогідність однозначного її тлумачення зводитися до мінімуму. Причому, на цей чинник також впливає кількість сторін правочину. Тому можливість однозначного тлумачення сторонами умов, слів і термінів багатостороннього правочину виглядає вельми проблематично.

Для усунення даної проблеми законодавство України передбачає можливість судового тлумачення змісту правочину. Дана можливість передбачається у ст. 213 Цивільного кодексу і визначається як право однієї зі сторін (або кожної зі сторін) звернутися до суду для ухвали рішення про тлумачення змісту правочину. 

Аналізуючи механізми тлумачення правочинів в українському законодавстві необхідно згадати про те, що тлумачення двосторонніх і багатосторонніх правочинів (договорів) має ряд особливостей. Зокрема, вони передбачаються ст.637 Цивільного кодексу України. Норми цієї статті передбачають, що при тлумаченні умов договору можуть враховуватися також типові договори і типові умови, передбачені для певних видів договорів. Необхідно також відзначити, що і типові договори і типові умови можуть використовуватися при тлумаченні навіть у тому випадку, якщо правочин, котрий піддається тлумаченню не містить посилання на них.

Стаття 630 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо у договорі не містяться посилання на типові умови, то такі умови можуть застосовуватися як звичай ділового обороту. Аналізуючи норми статей 630 і 637, можна дійти висновку про те, що у разі виникнення розбіжностей між сторонами щодо тлумачення змісту двостороннього або багатостороннього правочину, вони можуть звернутися до типових умов як до звичаїв ділового обороту. Разом із тим, необхідно відмітити, що звичаями ділового обороту можуть бути не всі загальноприйняті правила поведінки, а тільки ті, які відповідають нормі ст. 7 Цивільного кодексу України (тобто не суперечать договору або нормам цивільного законодавства).

Таке звернення звичайно є необхідним для заповнення прогалин у праві, правильного розуміння правових норм і вироблення єдиної загальної думки при здійсненні тлумачення змісту правочину. Окрім того, звернення до типових умов і типових договорів є вкрай корисним для сторін двостороннього або багатостороннього правочину, оскільки ці умови виробляються шляхом узагальнення практики виконання правочинів. У свою чергу, результатом таких узагальнень є виділення найбільш ефективних норм і правил, які можуть використовуватися у певних видах правочинів і служити підставою для тлумачення їх умов.

Не дивлячись на деякі особливості тлумачення правочинів (таких, як заповіти і договори), у більшості випадків застосовуються загальні правила, встановлені ст. 213 Цивільного кодексу України. Ці правила тлумачення вживаються при всіх видах тлумачення. Проте наслідки різних видів тлумачення відрізняються за юридичною силою. Йдеться про автентичне тлумачення (тлумачення сторонами) і судове тлумачення змісту правочину.

Як уже згадувалося, при автентичному тлумаченні сторони самостійно тлумачать свої наміри, які були присутніми у них під час укладення правочину. Таким чином, вони висловлюють своє суб’єктивне ставлення до змісту і наслідків правочину. Проте, це ставлення може змінюватися залежно від мети, якої хоче досягти суб’єкт тлумачення, подальших консультацій, зміни думки тощо. Виходячи із цього, зміст правочину може тлумачитися сторонами декілька разів і, причому, із різними висновками. Тому автентичне тлумачення має форму рекомендацій, хоча, звичайно, береться до уваги у разі виникнення спору між сторонами правочину.

Судове тлумачення є ефективнішим, оскільки під час розгляду спору, суд спочатку вислуховує тлумачення сторін, а потім, враховуючи їх думки, тлумачить зміст правочину на підставі правових норм. Більш того, судове тлумачення має обов’язкову силу, хоч і може бути оскаржене в загальному порядку.

ПОРЯДОК ТЛУМАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПРАВОЧИНУ

Правила тлумачення змісту правочину, передбачені ст. 213 Цивільного кодексу України, рівною мірою стосуються і судового тлумачення, і тлумачення сторонами. Вказані норми передбачають порядок, за якого у разі неможливості тлумачити зміст правочину вузькими способами (з’ясування значення слів і термінів), залучаються усе нові і нові критерії перевірки правильності того або іншого трактування змісту правочину.

Спочатку тлумач повинен з’ясувати буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (граматичне тлумачення).

Потім, у випадку, якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину із змістом інших його структурних частин, усім його змістом, наміром сторін (структурно-системне тлумачення).

І нарешті, якщо жоден із попередніх двох етапів не дав можливості з’ясувати дійсні наміри особи, яка уклала правочин, використовуються будь-які інші обставини, які можуть допомогти з’ясувати відповідність волевиявлення дійсним намірам сторони (сторін) правочину. До уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, стала практика взаємовідносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору і таке інше. Цей список обставин не є закритим – закон передбачає, що до уваги повинні братися й інші обставини, які мають істотне значення.

Перше правило фактично відсилає інтерпретатора до мовного способу тлумачення, друге – до систематичного, вимагає розгляду незрозумілої умови як частини цілого договору в зв’язку і при зіставленні з іншими умовами.

Третє правило відсилає до використання правил функціонального тлумачення – встановлення свободи сторін з урахуванням цілей (функції) договору.

Ще одна можливість додатково розтлумачити умови правочину апелює до історичного способу тлумачення (робиться наголос на тому, що передувало правочину: переговори, попередню практику відносин між сторонами). І, нарешті, останньою можливістю тлумачити умови правочину є відсилання до змісту подальшої поведінки сторін, тобто до умов фактичного функціонування правочину, до функціонального способу тлумачення.

ПРАВИЛА ТЛУМАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПРАВОЧИНУ

При тлумаченні цивільно-правового правочину застосовуються такі специфічні правила:

1. Словам і висловам правочину потрібно надавати те значення, яке визначається самими сторонами. Таке визначення слів і термінів може бути зроблено безпосередньо у самому договорі, у додатку до договору або в окремій угоді. Очевидно, що перший варіант стосується укладення    правочину, а два наступних можуть бути визначені і після укладення правочину.  

2. Якщо сторони у тексті правочину або в іншому документі не визначились із значенням слів і термінів, то їм надається те значення, яке міститься у легальних визначеннях або іншим способом визначається законом. У даному випадку йдеться фактично про розуміння змісту правочину в контексті не тільки його самого, але і у контексті законодавства, що регулює дані відносини. Можна сказати, що використовується прийом систематичного способу тлумачення, при якому до  правочину включається система норм права певного інституту.

3. Якщо у договорі зустрічаються терміни і вислови спеціальної сфери діяльності і знань (наприклад, технічні, медичні терміни), то вони повинні розумітися у тому значенні, в якому вони використовуються у відповідній сфері діяльності.

4. Якщо зміст і значення слів і висловів не визначаються способами, викладеними у пунктах 1–3, то їм потрібно надавати те значення, яке застосовується у юридичній науці і практиці або літературній мові.

5. Слова і вислови у правочині потрібно тлумачити у контексті правочину. У сумнівних випадках належить віддавати перевагу тому розумінню, яке найбільш відповідає змісту правочину.

6. Ідентичним словам у різних пунктах правочину не можна додавати різне значення без достатніх на те підстав; неприпустимим є таке тлумачення правочину, при якому окремі слова і вислови вважалися б зайвими. Це правило витікає із презумпції того, що сторони детально і зважено підходили до укладення правочину, надаючи кожній фразі певного змісту, що має певне значення для дії правочину. Очевидно, що така презумпція може бути скасованою, і деякі слова і фрази можуть бути визнані непотрібними для правочину. Проте такий висновок повинен бути обґрунтований за допомогою вагомих аргументів.

7. Кожен пункт правочину належить тлумачити у взаємозв’язку із іншими положеннями правочину.

8. Тлумачення одного пункту правочину не повинне суперечити змісту інших пунктів правочину.

9. У разі суперечливих, сумнівних тлумачень належить віддати перевагу тому змісту, який більше відповідає усьому змісту і цілям правочину.

10. Мета правочину встановлюється на підставі аналізу сукупності всіх умов правочину. Якщо даним способом неможливо подолати сумнів, то потрібно звернутися до обставин, які передували і супроводжували укладення правочину. Перш за все, повинні бути проаналізовані документи, якими обмінювалися сторони із метою укладення правочину. При цьому необхідно розмежовувати документи у вигляді простих повідомлень, заяв і тому подібних від документів, які містять конкретні пропозиції щодо укладення правочину з описом істотних умов (оферта), і документів, які виходять від іншої сторони, які містять згоду укласти правочин на запропонованих умовах (акцепт) або зустрічний правочин. Останні можуть стати вагомим доказом на користь того або іншого розуміння умов правочину.  

Окрім цього, пункт 4 ст. 213 Цивільного кодексу України орієнтує при неясності пунктів правочину проаналізувати також практику, встановлену між сторонами до укладення правочину, який тлумачиться. Очевидно, що йдеться не про будь-які відносини, а лише про аналогічні відносини, які витікають із правочину, який інтерпретується, оскільки між сторонами можуть бути і інші відносини, що витікають із правочину іншого роду. 

Звернення до попередньої практики відносин може бути лише між сторонами, які підтримують тривалі зв’язки. Їхні відносини регулюються різною документацією, тому й аналіз практики відповідно зводиться переважно до аналізу відповідної документації. Звернення до попередньої практики не може служити єдиним доказом на користь того або іншого розуміння умов правочину, оскільки новий правочин якраз і може бути направлений на зміну цієї практики.       

Якщо при використанні вищенаведених правил є неможливим досягти чіткості у розумінні правочину, потрібно звернутися до подальшої поведінки сторін. У даному випадку йдеться не про будь-яку поведінку сторін, а про поведінку, яка є пов’язаною із правочином і направленою на його виконання. Проте дані про подальшу поведінку не повинні бути єдиним вирішальним аргументом на користь того або іншого розуміння умов правочину.

Усі умови, безпосередньо виражені у правочині, не тільки повинні бути правильно інтерпретовані, але й оцінені із погляду закону. Перш за все, вони повинні бути оцінені із погляду повноти істотних умов конкретного виду правочину.

Необхідно відзначити, що законодавство України щодо правового регулювання тлумачення правочинів не дуже відрізняється від законодавства інших країн. Так, наприклад, у багатьох іноземних правових системах також існують можливості тлумачення змісту правочинів (це, зокрема, стосується заповітів і легатів). Проте, українське право характеризується більшою уніфікацією правових норм щодо тлумачення змісту правочинів. Перевагою такого підходу є єдині правила тлумачення майже для усіх видів правочинів. Це забезпечує чіткість і ясність механізму тлумачення і гарантує відсутність можливості різних інтерпретацій одного і того ж виду правочинів.