16.Поняття дійсності правочину. Класифікація дійсних правочинів

див курсову

17.Форма правочину, юридичне значення форми правочину

див статтю!!

Новий Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-ІV (надалі – ЦК України) поділив форми правочинів на письмову та усну. Утім, науковці ще не досягли єдності думок щодо форми правочинів. Досліджуючи історію розвитку форм правочинів, а також позиції дослідників та законодавця на поняття та класифікацію форм правочинів, ми спробуємо визначити місце договорів, вчинених із використанням електронних засобів зв’язку, серед інших форм правочинів.

ІСТОРІЯ ФОРМ ПРАВОЧИНІВ

Історія форм правочинів є нерозривно пов’язаною з історією цивілістики, що бере свій початок за часів Стародавнього Риму. В архаїчному Римі VІ-ІV століття до н.е., угода – nexum (nexum – з лат., будь-яке боргове зобов’язання, що укладалося у формі манціпації (купівля-продаж основних засобів виробництва) та затверджувалося клятвою боржника) мала публічний характер. При її укладенні мали бути присутніми п’ять свідків із різних прошарків суспільства, у присутності котрих боржник присягав, що поверне борг. Невиконання присяги тягло поневолення боржника без суду.

У Стародавньому Римі будь-яке договірне зобов’язання супроводжувалося ритуалом жертвоприношення та сакральними присягами. Договори ділилися на два основних типи: 1) зобов’язання приватної або посадової особи, чи усієї громади в цілому, що укладалися безпосередньо з Богом; 2) зобов’язання між приватними особами, що супроводжувалися присягами. Причому присяга могла здійснюватися як в усній, так і в письмовій формі. Письмові зобов’язання записувалися на так званих мотивних таблицях (див.: Кофанов Л.Л. Обязательственное право в архаическом Риме: Долговой вопрос. (VI-IV вв. до н.э.): М.: 1994, «Юрист». – С.7, 63-64).

Таким чином, римські юристи за формою розрізняли правочини вербальні (verbus – коли для виникнення зобов’язання сторонам необхідно було зміст право чину передати словами) та літеральні (litteris – фіксувалися на носієві). Під формою правочину вони розуміли спосіб фіксації волі учасника. Із розвитком римського права в класичний період угоди, що не обмежувалися вимогою форми, набули більшого поширення. Особливо це стосувалося консенсуальних та реальних договорів, які перетворилися на основний інструмент правового регулювання економічних відносин в суспільстві.

Внаслідок рецепції римського права зазначену вище типологію форм правочинів було сприйнято у країнах континентальної Європи, Англії, а пізніше і у США.

Згідно англо-американської системи права односторонні правочини носили зобов’язальний характер тільки у випадках, якщо вони містилися в документах “за печаткою” (“underseal”). Раніше дана печатка була необхідним атрибутом подібних документів. Однак уже давно ця вимога перетворилася на звичайну формальність. І тепер достатньо, щоб на документі було надруковано літери “L.S.” (“locus sigilli” з лат., “під печаткою”) або слово “Seal” (“печатка”). Достатньо також, щоб зобов’язана особа (або її повірений) наклеїла на документ ярлик червоного кольору, який можна було знайти у кожному кіоску.

Законом про власність 1989 року (Low of property Act 1989) законодавець скасував вимогу “за печаткою”. Замість нього зайняв місце документ під назвою “діяння” (“deed”). Цей документ становить письмове зобов’язання особи, яка його підписує, виконати обіцяне даним “діянням” (“deed”). Окрім підпису зобов’язаної особи вимагається ще й підпис одного свідка, який засвідчує підпис боржника як свій власний (див.: Цвайгерт К., Кётц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х тт. –  Том 2 – Пер. с нем. – М.: Междунар. отношения, 1998. – С.71).

Окрім зазначеної форми правочинів англо-американська система права практикує також ще дві форми договорів – це договори за рішенням суду (contracts of records) та прості (неформальні) договори (contracts). Договір за рішенням суду передбачає встановлення зобов’язань, які покладаються на учасників відносин судовим рішенням. Часто метою таких рішень стає надання договору більшої юридичної сили – значення публічного акта, створюваного владою. Решта договорів є простими  (окрім “діянь” та “судових договорів”). Вони можуть укладатися як в письмовій, так і в усній формі. Дійсність таких договорів залежить від зустрічного задоволення (див.: Богатых Е.А. Гражданское и торговое право. От древнего римского к современному российскому. – Ч.І. - М.: Инфра – М, 1996. – С.168).

Сучасні правопорядки більшості країн світу встановлюють, що для чинності деяких видів правочинів при їх вчиненні необхідно дотримуватися певної форми. Вимога певної форми наразі стає виключенням із загального принципу свободи форми.

Вже на початку ХХ століття у дореволюційній Росії спостерігався відхід від надмірної формалізації правочинів. У літературі, зокрема, зазначалося, що на противагу старому праву, сучасне право дотримується принципу безформності правочинів. Цей принцип означає відсутність не будь-якої форми, а лише форми обов’язкової, недотримання якої тягне за собою ті чи інші невигідні наслідки. Хоча дореволюційне законодавство стояло ближче до старого права, ніж сучасного, з точки зору форми, правочини поділяли на формальні та неформальні. Формальними називалися правочини, для виникнення яких дотримання певної форми є суттєвою умовою, або форма є окремим доказом, що вимагається законом. Неформальні правочини – це ті, для яких форма не має ані суттєвого, ані доказового значення (див.: Синайський В.И. Русское гражданское право. – М.: “Статут”, 2002. – С.163-164).

Зазначену думку поділяли радянські цивілісти (див.: Советское гражданское право. Том 1. Под ред. проф. Д.М. Генкина. – Государственное издательство юридической литературы, М.: 1950. – С.399-400), які зазначали: якщо угоди і можна ділити на формальні та неформальні, то лише умовно. В одному випадку сторони є повністю вільними у виборі способів вираження волі і можуть обрати більш прості або більш складні способи вираження на свій розсуд. Такі угоди називаються неформальними.

В інших випадках закон (чи угода сторін) встановлює пряму вимогу дотримання певної форми угоди або обмежує вибір контрагентами способів вираження волі (наприклад, не допускається усне вчинення правочину між юридичними особами). У такому випадку дані правочини будуть формальними.

Сучасні правові системи базуються на принципі неформального вчинення договорів. Як правило, для вчинення більшості договорів достатньо простої письмової форми. Уведення більш-менш складної форми договорів наразі означало б звуження цивільного обороту. Таким чином, складна форма договорів, може викликати уповільнення та ускладнення, які можуть завадити розвитку цивільних відносин.

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ ПОНЯТТЯ “ФОРМИ ПРАВОЧИНІВ”  ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЇ

На відміну від римських правників російські вчені розробили власний підхід до розуміння поняття “форма правочину”. Вони розглядали її не як спосіб фіксації, а як форму вираження волі учасника цивільних відносин. Класики російської цивілістики Д.І. Мейер та Г.Ф. Шершеневич вважали, що форма угоди буває словесна, коли угода здійснюється на словах: наприклад, купівля-продаж рухомого майна. Також форма угоди може бути письмовою, коли воля, спрямована на зміну правовідносин, виражається письмово. Крім цього вони зазначали, що угоди можуть здійснюватися самими діями, в яких виражається воля на здійснення правочину (див.: Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По исправленному и дополненному 8-му изд., 1902. Изд. 3-е, испр. М.: «Статут», 2003. – С.208-209; Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). – М.,1995. – С.118-199).

У радянські часи і до сьогоднішнього дня більшість вчених продовжує підтримувати думку, що під формою правочину слід розуміти форму вираження волі (див.: Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. – М.: Госюриздат., 1954. – С.55; Советское гражданское право: Учебник. Под ред. проф. О.Н. Садикова – М.: Юрид. лит., 1983. – 464 с. – С.80-81). Серед українських учених даний погляд поділяє Діна Василівна Боброва, котра зазначає, що новий Цивільний кодекс України допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення) осіб (див.: Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (керівник авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – Кн. 1 - С.169).

Іншої думки щодо поняття форми правочинів дотримуються О. Іоффе, О. Пушкін, В. Єм (див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. – М., 1967. – С.143; Советское гражданское право Часть первая. Второе изд., перераб. и доп. Под общей ред. д.ю.н., проф. В.Ф. Маслова и д.ю.н. проф. А.А. Пушкина, Киев, Головное издательство изд. объединения «Вища школа», 1983. - С. 210; Гражданское право: В 2 т. Том I: Учебник / Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2003. – С.346), які є прихильниками римського підходу, відповідно до котрого формою правочину є спосіб закріплення (фіксації, об’єктивування) волі. О. Пушкін погоджується з вищенаведеною позицією щодо форми правочину, як зовнішнього вираження волі. Водночас, на його думку, коли мова йде про форму правочину в спеціальному значенні цього поняття, то під формою правочинів необхідно розуміти форму, в яку втілюється волевиявлення, тобто вже об’єктивно виражена ззовні воля на здійснення правочину. В. Єм, даючи визначення письмової форми правочину, зазначає, що йдеться про волю осіб, котрі її здійснюють, закріплену (об’єктивовану) в документі, підписаному сторонами.

Нема у науці цивільного права єдиної точки зору і щодо класифікації форм правочину. На нашу думку, це зумовлюється неоднозначністю у підходах до визначення поняття форм правочину, а відтак – і до критеріїв класифікації. Аналізуючи позиції різних учених-цивілістів, можна поділити підходи до типології форм правочинів на дві основні групи.  

Перша група вчених, до якої відносяться О. Красавчиков, В. Синайський, Є. Харитонов, С. Братусь, вважає, що форма угоди є способом вираження волі сторін, які беруть участь в угоді. Форми угод вони поділяють на конклюдентну, мовчазну, словесну (усну) та письмову.

Конклюдентним є спосіб вираження волі, при якому звичайна при даних обставинах поведінка особи, свідчить про його наміри (бажання) вчинити правочин на раніше відомих умовах. Вираження волі, на їх думку може мати місце і шляхом мовчання, однак, таке волевиявлення допускається лише у прямо передбачених законом або угодою сторін випадках. Так, сторони можуть домовитися про те, що мовчання одного з учасників договору на пропозицію другого про зміну умов договору означає його згоду із пропозицією. Проте, більш прийнятним способом вираження волі визнається словесний спосіб, коли судження про волю особи робиться не припущено, а на основі прямо висловленого бажання. Письмова форма дозволяє найбільш точно зафіксувати волю суб’єктів угоди і тим самим закріплює докази дійсних намірів сторін (див.: Советское гражданское право: Учебник: В 2-х т. – Т.1 / Т.И. Илларионова, М.Я. Кириллова, О.А. Красавчиков и др.; Под ред. О.А. Красавчикова. – 3-е изд., испр. и доп. – М., 1985 – С.222-226; Синайський В.И. Русское гражданское право. – М.: “Статут”, 2002. – С.164; Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: Учебное пособие. – К.: А.С.К., 2001. – С.151-153).

 Прихильник такого поділу форм правочинів С. Братусь зазначає, що форми правочинів слід ділити на прямі форми, в яких воля осіб виражається на словах чи у письмовому документі та на непрямі, які виражають волю шляхом вчинення конклюдентних дій чи мовчання (див.: Гражданское право. Учебник для юридических школ. М.В.Зимелева, В.И.Серебровский, З.И.Шкуднин. Под ред. проф. С.Н. Братуся. Изд. 3-е, исправленное и дополненное. Юридическое издательство министерства юстиции СССР. – М.: 1947. – С.74).

На противагу вищенаведеній класифікації інша група науковців вважає, що під формою правочинів необхідно розуміти форму, в яку втілюється волевиявлення, тобто вже об’єктивно виражена ззовні воля на здійснення правочину. В таку форму може втілюватися лише волевиявлення, виражене словами, тобто правочини можуть здійснюватися в усній чи письмовій формі (див.: А.А. Пушкин – Вказ. пр. – С. 210). Прихильником такої думки є В. Єм, який вважає, що правочини можуть вчинятися в усній формі, коли сторони виражають свою волю словами (під час зустрічі, по телефону), завдяки чому воля сприймається безпосередньо та в письмовій формі, коли воля осіб, що здійснюють правочин, закріплюється (об’єктивується) в документі, що підписаний особою чи особами, що здійснюють правочин, або уповноваженими на це особами.

 Правочини, що вчиняються усно, можуть здійснюватися також шляхом конклюдентних дій та мовчання (див.: В. Ем – Вказ. пр. – С.344-346). Його думку поділяє Д.Генкін, котрий зазначає, що до словесної (усної) форми волевиявлення може бути прирівняне мовчання та вчинення конклюдентних дій (див.: Д. Генкин – Вказ. пр. – С.222). На думку М.В. Кротова, пряме волевиявлення здійснюється в усній або письмовій формі. Окрім прямого він також виділяє непряме волевиявлення, тобто конклюдентні дії; така форма волевиявлення може застосовуватися лише у правочинах, які вчиняються усно (див.: Гражданское право: Учеб.: В 3 т. Т.1. – 6-е изд., перераб. и доп. / Н.Д. Егоров, И.В. Елисеев и др.; Отв. ред. А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – С.281).

Професор М.І. Брагінський указує, що усні угоди – це “решток”, вони вчиняються в усіх випадках, коли законом або угодою сторін не вимагається письмова форма. Конклюдентні дії, на його думку, мають юридичне значення лише в тих випадках, коли закон допускає вчинення відповідного правочину (договору) усно. Він вважає, що мовчання взагалі не є конклюдентною дією, оскільки не може дати уявлення про волю особи. Тому необхідно, щоб законодавець визначив або ж самі сторони заздалегідь узгодили, що буде означати мовчання (Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Изд. 3-е, стереотипное. – М.: «Статут», 2001. – С.342-346).

МІСЦЕ “ЕЛЕКТРОННОЇ” ФОРМИ ПРАВОЧИНІВ СЕРЕД ІНШИХ ФОРМ

Аналіз усіх наведених вище поглядів надає можливість вивести окрему власну теорію поняття форми правочинів та їх класифікації. Як зазначалося вище, думки вчених розділилися щодо підходів до тлумачення форми правочину: чи вона є способом вираження волі, чи способом фіксації (об’єктивування). Дане питання має важливе як теоретичне, так і практичне значення, оскільки від його вирішення залежить віднесення  “електронних” правочинів до однієї із вже існуючих форм або ж визначення їх у якості окремої нової форми.

На нашу думку способи вираження волі та форми правочинів не є тотожними поняттями. Воля осіб може виражатися у словах, діях або мовчанні. Утім, одного волевиявлення недостатньо, аби воно стало правочином. Для цього потрібно, щоб виражена воля набула однієї із форм, передбачених законом, та відповідала іншим умовам дійсності. У залежності від способів фіксації (об’єктивування) волі сторін правочини можуть вчинятися у письмовій формі, коли воля сторін, виражена словами, фіксується в документах; та в усній формі, коли воля сторін виражається за допомогою слів, дій або мовчання, які не фіксуються письмово.

Цивільний кодекс УРСР 1963 року (надалі – ЦК УРСР) у ст. 42 “Форма угод”, визначав, що угоди можуть складатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Разом із тим відповідно до ЦК УРСР угода, для якої законом не встановлювалася певна форма, вважалася також укладеною, якщо з поведінки особи було видно її волю укласти угоду. У випадках, передбачених законодавством, мовчання визнавалося виявом волі укласти угоду (ч.3 ст.42 ЦК УРСР). Таким чином, ЦК УРСР передбачав дві форми угод: усну та письмову, а конклюдентні дії та мовчання вважалися способами виявлення волі, які також можуть призвести до укладення угоди.   

Цивільний кодекс України змінив термін “угода” на “правочин” і встановив у ст.205 “Форма правочину. Способи волевиявлення”, що правочин може вчинятися усно або у письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлюється законом. При цьому обов’язковою може бути лише письмова форма (проста чи нотаріальна). Окрім цього, ЦК України передбачає можливість вчинення правочинів, для яких законом не встановлюється обов’язкова письмова форма, шляхом волевиявлення, яким може бути здійснення конклюдентних дій – “правочин … вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання правових наслідків”, а також просто мовчання – “у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням”.

Отже, можна зробити висновок, що відповідно до ст. 203 ЦК для дійсності правочину необхідно, аби його було вчинено у певній формі, встановленій законом. Закон передбачає лише дві форми: усну та письмову, проте, визнає можливість вчинення правочину конклюдентними діями чи мовчанням, які не можуть вважатися письмовою формою, очевидно, йдеться про усну. Іншими словами, конклюдентні дії та мовчання закон не визнає самостійними формами правочину, вважаючи їх способами волевиявлення, проте прирівнює їх до усної форми.

ЦК УРСР у ст. 154 встановлював, якщо згідно із законом або угодою сторін договір має укладатися у письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.  

ЦК України змінив вимоги до письмової форми правочинів. Відповідно до ст. 207 правочин набуває письмової форми, якщо його зміст фіксується в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. На нашу думку, таке формулювання норми закону не є досить коректним. Зазначена стаття розрізняє поняття “документ”, “лист”, “телеграма”, вказуючи, що кожен із них може фіксувати зміст правочину. Проте, якщо листи чи телеграми не будуть мати реквізитів документу, то вони не матимуть юридичної сили, а, значить, їх зміст не набуде статусу правочину.

 Правочин, вчинений у письмовій формі, може вважатися належно оформленим, якщо документ (и), який його закріплює, містить обов’язкові реквізити. Реквізити (від лат. requisitum – необхідне) є відомості про найменування кредитора, сума платежу, місце виконання зобов’язань, даті здійснення правочину, підписи сторін та ін., котрі мають міститися у письмовому документі(ах), яким оформлюється правочин (див.: В.Ем – Вказ. пр. – С.346). Тобто, правочин може бути викладеним як в одному, так і в кількох документах. Листи та телеграми, які складатимуть зміст правочину також будуть вважатися документами.

 Зокрема, С. Буткевич зазначає, що вимогу про укладення договорів у письмовій формі не можна розглядати як обов’язок підписання сторонами єдиного документа (див.: Буткевич С.А. Заключение хозяйственных договоров, Киев, Головное издательство изд. объединения «Вища школа», 1978. – С.7). В. Єм зазначає, що в усіх випадках правочин, вчинений у письмовій формі, становить один або декілька документів.

Відповідно до абзацу 2 ч.1 ст.207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражається за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку. У такий спосіб законодавець розширює можливості вчинення правочинів, надаючи переліку технічних засобів зв’язку невичерпності.

Окрему увагу слід звернути на віднесення правочинів, вчинених за допомогою електронних засобів зв’язку, до письмової форми. У літературі погляди на електронну форму правочинів, тобто форму правочинів, що вчиняються із використанням електронних засобів зв’язку, розділилися. Деякі науковці вважають електронну форму окремою формою правочинів, решта ж відстоює думку законодавця, що правочини, вчинені із використанням електронних засобів зв’язку, є різновидом письмової форми.

 Теоретична необхідність вирішення даного питання пов’язується із тим, що, якщо електронна є окремою формою, відмінною від письмової та усної форм, то потрібно встановити: у чому полягає ця відмінність, і які договори можуть вчинятися у такій формі? Якщо електронна форма є окремою формою, то до неї необхідно розробити спеціальні правила та вимоги.

 Із практичної точки зору необхідність вирішення даного питання викликається тим, що електронні договори набувають все більшого поширення у господарській діяльності, і вже існують прецеденти звернення до господарського суду осіб за захистом своїх законних прав та інтересів. Дані спори виникають у зв’язку із дискримінацією договорів, вчинених із використанням засобів електронного зв’язку.

Прихильники позиції, що електронна форма є окремою формою правочину вважають, що позиція підлеглості електронної форми письмовій суперечить загальноприйнятому у світі підходу до електронної форми як самостійного виду форми правочину. Свою думку вони обґрунтовують тим, що воля учасника цивільних правочинів може бути передана іншому суб’єкту за допомогою світлових, звукових або електричних хвиль. Однак вид хвилі, яка є передавачем даних, не впливає на інформативність повідомлення, а лише обумовлює форму, в якій таке повідомлення може існувати та фіксуватися. Саме зафіксоване волевиявлення, на їх думку, слід вважати формою правочину, яка надає можливість відтворити волю учасника цивільних відносин для інформаційних або доказових цілей. Тому правочин може вчинятися з фіксацією волевиявлення на носієві або без такої фіксації. Фіксований правочин може вчинятися у письмовій, електронній або у будь-якій іншій формі, що передбачає фіксацію волевиявлення на носієві.

Згідно із даною теорією “письмова” та “електронна форма” є видовими щодо родового поняття, яким слід вважати “запис”, тобто фіксацію змісту правочину на матеріальному або електронному носієві, який надає можливість зберігати інформацію про зміст правочину протягом тривалого часу і відтворити її на першу вимогу у формі, зрозумілій людині (див.: Сахарук Д. Поняття та види форми правочину // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №12. – С.44-47).

Наведена вище позиція безсумнівно заслуговує на увагу, проте, ми її не поділяємо із наступних причин. На нашу думку, технічний аспект передачі змісту правочину від однієї особи іншій, а саме, за допомогою світлових, звукових або електричних хвиль, не впливає на його юридичний зміст. Виділення окремих юридичних категорій через відмінності у технічних характеристиках було б з точки зору юридичної техніки нераціональним, оскільки відсутність фіксації на носієві усної мови, конклюдентних дій чи мовчання не робить їх вразливими у юридичному розумінні. Усна мова, конклюдентні дії і, навіть, мовчання можуть бути записані на матеріальний або електронний носій і відтворені на першу вимогу у формі, зрозумілій людині, однак вимога такої фіксації поставить учасників цивільних відносин у зайві обтяжливі рамки.

На нашу думку, правочини, вчинені із використанням електронних засобів зв’язку, є різновидом письмової форми. Обґрунтувати дану позицію можна наступним чином. Правочин, який вчиняється у письмовій формі має відповідати певним вимогам:

– змістом правочину є волевиявлення особи, спрямоване на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків;

– зміст правочину викладається за допомогою писемності, загальновідомих умовних знаків, які розташовуються у певному порядку, та фіксується в одному або кількох документах (листах, телеграмах), якими обмінялися сторони;

– матеріальним носієм закріплення даного документу(ів) є будь-який предмет незалежно від його форми, розміру, цілей, для яких він призначається, матеріалу, з якого він виготовляється;

– воля сторін може бути виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку;

– правочин має бути підписаний його стороною (сторонами).

Розглянемо відповідність електронних правочинів зазначеним критеріям. Текст електронних правочинів також може викладатися за допомогою писемності, загальновідомих умовних знаків, які розташовуються у певному порядку, змістом яких буде волевиявлення особи, спрямоване на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Даний текст може мати всі реквізити документу. Передається указаний текст правочину за допомогою електронного зв’язку. Підписуватися може шляхом накладення електронного підпису, який ідентифікує підписувача і захищає документ від підробки.

Єдиною відмінністю електронного правочину є те, що він фіксується на віртуальному папері, а не на виробленому із переробленої деревини. Як зазначає А. Чучковська, еволюція носія письмової форми не призводить до виникнення нової форми поряд із письмовою. На її думку, яку ми цілком поділяємо, використання в якості матеріального носія письмової форми каменя, пергаменту, паперу не створювало кам’яної, пергаментної чи паперової форми. Існувала одна й та сама форма – письмова. При цьому акцент робиться не на носії форми, а на способі її закріплення – письмо за допомогою умовних знаків, які розташовуються у певному порядку (див.: Чучковська А. Форма господарських договорів, що вчиняються через мережі електрозв’язку, зокрема через Інтернет // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №12. – С.9-10).

Професор Спасибо-Фатєєва зазначає, що віднесення правочинів, вчинених за допомогою електронних засобів зв’язку, до письмових слід розуміти як подання інформації (змісту правочину) на інших носіях, аніж папір, однак із фіксацією волі (думки, намірів) сторін через логічно упорядковані знаки. Матеріальним носієм, на її думку, буде комп’ютерний диск, із якого зчитується відповідна інформація через її сприйняття на моніторі або після роздруковування на папері. Тому електронно-цифрова форма є різновидом письмової форми з урахуванням специфіки мережі Інтернет (Спасибо-Фатєєва І. Актуальні питання форми правочинів (теоретико-практичний аспект) // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №8. – С.32).

Підводячи підсумки розгляду еволюції форми правочинів, слід звернути увагу на те, що вимога дотримання певної форми стала виключенням із загального принципу свободи форми. У літературі немає єдності думок щодо розуміння поняття “форма правочинів”, що і зумовлює неоднакові підходи до класифікації правочинів. Наша точка зору полягає у розумінні форми правочину як способу фіксації (об’єктивування) волі сторін. З огляду на це, вважаємо за доцільне виокремлювати лише усні та письмові форми правочинів.

 Новий Цивільний кодекс України розширив коло засобів зв’язку, з використанням яких може вчинюватися правочин, серед яких, зокрема, передбачив можливість вираження волі сторін за допомогою електронних засобів. Відповідно, вчинення правочинів із використанням електронних засобів зв’язку є лише проявом розширення кола різновидів письмової форми правочину, а не його окремої форми.