5.Проблеми співвідношення цив права з іншими галузями права

Внаслідок диференціації наукових знань сформувалася сис­тема юридичних наук: теоретико-історичні, галузеві та міжга­лузеві, прикладні. Цивільне право — наука галузева. Вона тісно зв'язана з теорією держави і права, яка розробляє загальні для всіх галузевих наук проблеми, даючи їм можливість зосереди­тись на конкретних знаннях своєї галузі. Розв'язання загаль-нонаукових проблем є теоретичною базою для дальшого роз­витку науки цивільного права.

Наука цивільного права є джерелом, в якому теорія держа­ви і права знаходить практичні й інші наукові матеріали, не­обхідні для теоретичних узагальнень і висновків. Вона ста­вить перед теорією держави і права певні питання і тим са­мим сприяє її розвитку.

Теорія держави і права має власні категорії (предмет і метод правового регулювання, правовий принцип, правова функ­ція, норма права, правовий інститут, система права тощо), якими широко користується наука цивільного права, розкри­ваючи їх цивільно-правові особливості. Для останньої також надзвичайно важливою є розробка теорією держави і права питань прикладного характеру: законодавчої техніки, правил тлумачення і застосування права. Всі ці розробки використо­вуються наукою цивільного права. Тлумачення цивільно-пра­вових норм, аналіз судово-арбітражної практики застосуван­ня цивільного законодавства містяться в монографічних та навчальних виданнях. Такою є взаємодія теорії держави та права і науки цивільного права.

Наука цивільного права зв'язана з наукою сімейного права. Вона використовує розробки з понять сімейного права (бать­ки, усиновителі, спільна власність подружжя, опіка, піклу­вання). Одночасно результати цивілістичних досліджень з проблем правоздатності і дієздатності, умов та наслідків виз­нання особи безвісно-відсутньою й оголошення особи помер­лою, спільної власності, позовної давності, угод мають зна­чення для дальшого розвитку науки сімейного права.

Говорячи про сімейне право, як про самостійну галузь права, ми все-таки не можемо не помітити, що сімейне право має зв'язок з інститутами цивільного права.

Особливо із спадковим, де основним видом спадкування є спадкування за законом, тобто майно переходить до осіб, пов'язаних між собою відносинами подружжя, родинності. І хоча особа має право за заповітом позбавити свою родину спадщини, ст.535 Цивільного кодексу України встановлює правило обов'язковості долі в спадщині (неповнолітні або непрацездатні діти, непрацездатні дружина, батьки). Звідси можна говорити, що спадкування, в основному, носить сімейний характер.

У деякій мірі сімейне право пов'язане з житловим правом, де право на житлову площу виникає не лише з договору житлового найму, а також з сімейно-шлюбних відносин. Хоча поняття члена сім'ї по сімейному праву і житловому не збігаються, оскільки в сімейному праві при визначенні члена сім'ї ми виходимо з родства, шлюбу (або усиновлення), то в житловому праві має значення ще й спільне проживання.

Певний зв'язок існує з наукою трудового права. Ц

Певний зв'язок існує з наукою трудового права. Цивільне право користується науковими розробками з приводу мате­ріальної відповідальності робітників і службовців, щоб вия­вити відмінності цивільно-правової і трудо-правової відпові­дальності. Наука трудового права у своїх працях спирається на цивільно-правові вчення про правосуб'єктність громадян і організацій, договори, позовну давність, умови цивільно-пра­вової відповідальності.

Дві галузі приватного права: цивільне та трудове, - є історично взаємопов’язаними, адже трудове право виокремилося з системи цивільного в процесі історичної еволюції і ускладнення правовідносин, до цього перебуваючи його частиною. Дана теза підтверджується, якщо розглядати історію розвитку права, ще з часів Римської імперії, яка дала світу колосальну за значенням правову систему – римське право, правонаступником якого нині є цивільне право, яке займає центральне місце у правових системах держав світу і залишається найбільш розробленою галуззю права. На основі цивільного права переважно відбувалося і відбувається формування нових галузей правових систем. У трудовому праві, як і в праві соціального забезпечення, природоохоронному, патентному та інших використано понятійний апарат, юридичні конструкції і теорії, розроблені в цивільному праві. Важливу роль відіграє цивілістика і у розвитку сучасного правознавства. Можна зробити висновок про те, що трудове право в процесі закономірного розвитку держави і права виокремилося в самостійну галузь, причиною чого являється ускладнення трудових правовідносин.

Цивільне право виконує роль центрального розвитку правознавства, що особливо проявляється в державах, юридичну систему яких можна зарахувати до романо-германської сімї правових систем. Зазначаючи виняткову роль цивільного права у цих державах, Рене Давид писав, що „...справжнім правом залишається приватне право...” (західні юристи часто ототожнюють цивільне і приватне право) і що „...формування юриста може бути забезпечене... тільки вивченням цивільного права.”

Певна річ наразі не можна ігнорувати стрімкого розвитку інших галузей права, зокрема й трудового, а також їхнього впливу на зміст і методи цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Даний факт робить цивільне і трудове право ще більш взаємопов’язаними.

З вищенаведеного слідує, що спільними в системах цивільного і трудового права являються апарат визначень та понять, юридичні конструкції і правознавчі теорії. Спільним для цих двох галузей також являється переважаюча роль диспозитивного методу регулювання суспільних відносин, адже основою обох галузей являються договірні відносини. Але відмінним є те, що трудові правовідносини виникають на основі одного договору – трудового, який може бути індивідуальним або колективним,  цивільні – на основі багатьох різнопланових правочинів та договорів (купівля-продаж, міна, дарування, поставка, майновий найом, підряд, позика, доручення та ін.). До того ж трудові правовідносини виникають лише на основі двостороннього волевиявлення працівника та роботодавця, а основою цивільних правовідносин може бути і односторонній правочин (заповіт, дарування). Тому сфера дії цивільного права є значно ширшою і різноплановішою за сферу дії трудового права. Через трудові правовідносини реалізується конституційне право людини на працю (ст. 43 КУ), натомість через цивільно-правові відносини реалізується значно ширше коло прав людини.

Між представниками зазначених наук обговорюється питання про га­лузеву приналежність правових норм, які регулюють деліктну відпові­дальність за заподіяння трудового каліцтва. Це обговорення набуло ха­рактеру дискусії, її суть полягає в тому, що представники науки трудово­го права намагаються довести трудо-правову природу деліктної відпові­дальності за заподіяння трудового каліцтва, а також те, що норми ст.456 ЦК України об'єктивно є нормами трудового права.

Відстоюючи зазначену пропозицію вчені посилалися на такі аргументи: право на безпечні умови праці є суб'єктивним правом робітника як еле­мент трудового правовідношення, що виникає, як правило, з трудового договору. Отже, обов'язок підприємства відшкодувати робітнику збитки, заподіяні пошкодженням здоров'я на виробництві, — обов'язок однієї сторони трудового договору (підприємства) перед іншою (робітником).

Наведена аргументація є не досить точною і суперечить діючому зако­нодавству. Підприємство як сторона за трудовим договором має обов'я­зок «забезпечити безпечні й сприятливі умови праці робітнику». Юри­дичним фактом, що породжує право потерпілого робітника на відшкоду­вання збитків у зв'язку з пошкодженням здоров'я, є порушення абсолют­ного права на охорону здоров'я, передбаченого Конституцією України, а не трудового договору. Абсолютному праву на охорону здоров'я відпові­дає обов'язок кожного і всіх, в тому числі організації, з якою робітник перебуває у трудових відносинах, утримуватися від порушення зазначе­ного права. Порушивши право на охорону здоров'я свого робітника при виконанні ним трудових обов'язків, організація несе відповідальність пе­ред ним незалежно і поза трудовим договором. Ст.173 КЗпП України передбачає, що підприємства, установи, організації несуть відповідно до законодавства матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну робітни­кам і службовцям каліцтвом або іншим пошкодженням здоров'я, зв'яза­ним з виконанням ними своїх трудових обов'язків. Як бачимо, законода­вець не визнав трудо-правової природи деліктної відповідальності.

У чому відмінність і зв’язок між приватним і цивільним правом?

Кожна галузь права регулює суспільні відносини певного виду. Саме коло визначених відносин і складає предмет регулювання тієї чи іншої галузі права.

Предметом міжнародного приватного права є правовідносини двох груп. По перше, це так звані колізійні відносини, а по друге — приватноправові відносини в широкому розумінні слова, тобто власне цивільно-правові відносини — особисті немайнові та майнові, "обтяжені" іноземним елементом. Ці відносини випливають з права власності, права на підприємницьку діяльність, торговельних та інших відносин, відповідно до зовнішньоекономічних контрактів. При цьому головну увагу слід приділити саме останнім, оскільки традиційні сімейні, спадкові, трудові відносини достатньо повно відображені у наявній літературі.

Предмет правового регулювання цивільного права становлять відносини майнового та немайнового характеру. Майновими відносинами є правові відносини, що пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном (речами). Наприклад, майновими відносинами є відносини права власності на землю, будинок, меблі, гроші. Відносини немайнового характеру поділяються на дві групи:

1. відносини, пов’язані з майновими (наприклад, права автора на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);

2. відносини, не пов’язані з майновими (приміром, право особи на честь, гідність, ім’я, листування тощо).

Отже, предметами як МПрП так і цивільного права становлять власне цивільно-правові відносини — особисті немайнові та майнові, різниця між предметами правового регулювання цих двох галузей права є те, що відносини МПрП "обтяжені" іноземним елементом.

Взагалі, цивільне право серед цих галузей виконує інтегруючу міжгалузеву функцію. Багато його норм та інститутів субсидіарно застосовують для регулювання різноманітних відносин.

Наука цивільного права органічно зв'язана з наукою цивіль­но-процесуального права. Зміст наукових розробок з цивіль­ного процесу в багатьох моментах визначається особливостя­ми матеріально-правового вчення про відповідні цивільно-правові інститути. Це можна проілюструвати на таких при­кладах: цивільно-процесуальне вчення про докази відчуває на собі вплив матеріально-правової концепції про умови дійсності угод. На теорію цивільно-процесуальної відповідальності впли­ває матеріально-правове вчення про цивільно-правову відпо­відальність.¹ Таке співвідношення між зазначеними галузями юридичної науки є цілком закономірним, бо зміст цивільно-процесуальних норм багато в чому визначається змістом норм цивільного права.

-господ

Правильне розуміння приватного і публічного права багато в чому визначає вирішення питання про співвідношення актів цивільного і господарського законодавства, розуміння господарського права як комплексної галузі законодавства. Наукове обгрунтування вирішення цих проблем необхідно шукати в доктрині права, що стосується співвідношення концепцій приватного (цивільного) права і господарського права.

Прихильники концепції господарського права зазвичай розглядають господарське право як галузь, що регулює відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності.

Додаткової актуальності проблема розуміння господарського права як самостійної комплексної галузі права та її співвідношення з галуззю цивільного права набула у зв'язку з прийняттям Господарського кодексу України 2003 р. Предметом регулювання ГК України, зокрема в ст. 1,3 ГК, виступають відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності, в тому числі майнові відносини.

Певною мірою зовнішнім атрибутом існування та розуміння певного утворення самостійною галуззю права може розглядатися факт прийняття окремого кодексу, складеного з дотриманням особливих вимог, які ставляться до такого законодавчого акта, зокрема, який мають самостійні та однорідні предмет, методологію, принципи та функції відповідної галузі права.

У цьому зв'язку обґрунтованість висновку про визнання господарського права самостійною галуззю права викликає серйозні сумніви в контексті предмета, методу та основних інститутів господарського права, його місця в системі права України.

Комплексність господарського права в юридичній літературі ґрунтується на ідеї визначення природи господарських правовідносин шляхом їх фактичного прирівнювання з економічною категорією "господарська діяльність" та ототожненням з нею.

В літературі пропонується розглядати господарську діяльність як універсальну категорію, яка не залежить від форм власності. Тому господарська діяльність має регулюватися окремими нормами (тобто Господарським кодексом).

Концепція господарського права визнає майновий (економічний) зміст господарських відносин, оскільки в процесі здійснення господарської діяльності використовуються матеріальні, фінансові ресурси й інше майно для досягнення економічних цілей. Вона може здійснюватися з метою одержання прибутку (комерційна господарська діяльність - підприємництво), а може і не мати цього на меті (некомерційна господарська діяльність). Проте в будь-якому випадку їй властива вартісна оцінка та інші економічні характеристики.

В намаганні обгрунтувати автономність господарських і цивільних відносин прихильники господарського права розвивають ідею доцільності виділення загально-цивільного, господарського і споживчого правових режимів. Сутність такого підходу така: оскільки поняття господарських майнових відносин розглядається більш вузько, ніж цивільно-правові майнові відносини, предметом регулювання ГК не є ті майнові відносини, які складаються між негосподарюючими суб'єктами - громадянами. Для зручності договори між такими суб'єктами пропонується називати споживчими. У цьому зв'язку обґрунтовується висновок про необхідність розрізнення правових режимів загальноцивільних, господарських і споживчих договорів.

Слід зазначити, що такий підхід є якісною переробкою ідеї про можливості виділення загального, спеціального і змішаного правових режимів, на що зверталась увага в цивілістичній літературі.

Для системного правового регулювання господарську діяльність пропонується розглядати в єдності майнових та організаційних елементів.

Ця теза стала методологічним підґрунтям закріпленої в ГК України тричленної класифікації господарських відносин залежно від сфери дії таких відносин шляхом їх поділу на господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські (ч. 4 ст. З ГК). При цьому особливу увагу привертає поняття організаційно-господарських відносин як "відносин, що складаються між суб'єктами господарювання і суб'єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяльністю" (ч. 6 ст. З ГК).

Автори одного з коментарії в ГК до підстав виникнення такого виду господарських відносин відносять як владні приписи актів державних органів (антимонопольного органу, органу ціноутворення, органу стандартизації, податкового органу тощо), так і договори між центральними органами державної влади, органами місцевого врядування і підприємствами (об'єднаннями підприємств), договори про створення об'єднань, фінансово-промислових груп або холдингів підприємств, статутні документи складних виробничо-господарських структур, в яких створюються субординаційні господарські ланки.

В намаганні обгрунтувати господарсько-правовий характер всіх організаційно-господарських відносин аргументується дуалістичний статус, багаторівнева структура деяких "вертикальних" господарських відносин, зокрема, відносин між органами податкової служби і суб'єктами господарювання. З огляду на це розвивається ідея про бюджетно-фінансовий і господарський аспекти статусу податкових органів. У першому випадку йдеться про відносини, які виникають у зв'язку з прийняттям актів податкової служби, спрямованих на захист публічних інтересів, які створюють правовідносини цих суб'єктів з державою щодо реалізації конституційного обов'язку зі сплати податків. У цьому зв'язку звертається увага на те, що хоч положення ГК України на ці відносини і не поширюються, однак компетенція органів податкової служби значно ширша від того, щоб видавати лише владні вказівки. З участю податкових органів виникають господарські відносини, які породжують для кожного їх учасника (тобто податкового органу і суб'єкта господарювання) як права, так і обов'язки. У зв'язку з цим до предмета відання ГК, на думку авторів науково-практичного коментар я ГК, належать відносини, пов'язані з умовами і порядком повернення раніше сплаченого податку на додану вартість, з правом вибору громадянином-підприємцем певного виду оподаткування (пропорційно доходу або фіксованою сумою за патентом), виникненням "податкової застави" тощо. На думку розробників проекту ГК, тут необхідне поєднання приватного і публічного інтересів і, відповідно, в цих випадках мова повинна йти про організаційно-господарські відносини65.

Такий підхід призвів до того, що об'єднання в предметі регулювання одного кодифікаційного акта практично всіх теоретично можливих видів господарювання створює системні колізії з іншими кодифікаційними й іншими законодавчими актами, які традиційно регулюють ці відносини за принципом однорідності предмета регулювання (що дає можливість їх розмежування на приватно - і публічно-правові).

Ідея об'єднання приватних і публічних відносин як однорідного предмета господарського права і галузі права зумовила помилкові уявлення про співвідношення Цивільного і Господарського кодексів України як кодифікаційних актів, що регулюють приватно-споживчі (між фізичними особами) і підприємницько-господарські відносини (з участю підприємців, інших суб'єктів господарювання).

Прихильники концепції господарського права (зокрема, І.Г. Побірченко) вважають, що ЦК повинен вирішувати основні питання, а специфічні, які стосуються виробництва, комерції тощо, повинні бути у віданні Господарського кодексу.

Розумінню господарського права як галузі права не сприяє сумнівна, з наукової точки зору, теза про поняття і місце категорії "господарський договір" у договірному праві України.

Раніше зазначалось, що виділення господарського права як окремої галузі права обґрунтовується тезою про об'єднання публічно-управлінських засад і приватно-правових у будь-яких їх варіаціях в економіці країни, забезпечення об'єднання державного регулювання економіки і ринкової саморегуляції.

Тричленна класифікація господарських відносин, що являють собою об'єднання неоднорідних, публічних і приватних відносин у предметі галузі господарського права, вимагає застосування адекватної приватно-публічної методології зазначених господарських відносин.

В господарсько-правовій літературі обґрунтовується наявність системи методів господарського права, яку формують: 1) ключовий метод - метод рівного підпорядкування народногосподарській меті (інтересу), в якому відображена специфіка впливу в господарських відносинах міжгалузевих принципів (імперативності і диспозитивності) та первинних способів (форм) правового впливу (дозволів, приписів, заборон); 2) автономні методи.

Основна критика методології концепції господарського права пов'язана з розмитістю і відсутністю ясності в змісті методу рівного підпорядкування, зокрема, щодо дії цього методу регулювання господарських договорів, інших приватно-правових відносин, які становлять предмет господарського права. В принципі, будь-який господарсько-правовий договір є правовідношенням юридично рівних сторін, незалежно від ступеню імперативності в цих відносинах, зумовленої обмеженнями свободи підприємницької діяльності і заборонами, зокрема передбаченими конкурентним законодавством, які зобов'язують суб'єктів до певного варіанта поведінки. В усіх цих випадках йдеться про приватне, договірне зобов'язання, а не про адміністративне або інше публічне правовідношення. Правовий режим господарських договорів, в яких безпосередньо присутній публічний інтерес, зокрема, державних контрактів, договорів про передачу державного майна у власність або в користування приватним особам (купівля-продаж в процесі приватизації, оренда, концесія), незважаючи на підвищений ступінь імперативності в порядку укладення цих угод, зберігає правову сутність договору як приватного правовідношення. І в цьому випадку, незалежно від наявності або відсутності спеціальних норм як у самому ГК, так і у відповідних актах законодавства, повинні застосовуватися загальні положення ЦК України про цивільно-правові зобов'язання (договори).

Основна методологічна небезпека цього підходу полягає у декларативності ідеї "системного" регулювання господарських відносин, яка об'єктивно виключає пропорційність (співрозмірність) співвідношення публічних і приватних інтересів у господарській діяльності. В цьому випадку фактично передбачається безумовне втручання держави як публічно-правової структури з її владними функціями в економіку.

У зв'язку з цим в юридичній літературі обгрунтовано критикується ідея доцільності виділення господарського права як галузевого утворення, оскільки в такому випадку об'єднання цих засад означає, що саме існування економіки немислиме поза безпосереднім втручанням, впливу на неї і її оформлення у вигляді господарських договорів, тобто поведінка осіб, які укладають договір, повинна залежати від таких дій держави, як планування, владно-командні накази тощо (Я. М. Шевченко).

Безпосереднім державний вплив існує в передбачених законом типах, і тому застосовується не до будь-яких господарських договорів.

Представники науки господарського права визнають існування двох типів безпосереднього державного впливу залежно від того, направлене державне регулювання економіки на заміну конкуренції чи є доповненням до ринкових механізмів, призначення якого полягає в досягненні інших специфічних цілей. Класичними прикладами першого і другого типів регулювання відповідно виступають природна монополія і захист прав споживача.

В інших випадках так звані господарсько-правові конструкції (зокрема, господарські договори) не є об'єктом безпосереднього державного впливу і не містять у собі поєднання публічно-правових і приватно-правових елементів.

У зв'язку з цим характерним є те, що самі представники науки господарського права звертають увагу на можливість регулювання подібним договором як відносин юридично рівних сторін, так і відносин субординації між сторонами, які перебувають в юридично нерівному становищі. В останньому випадку йдеться, зокрема, про господарські зв'язки, які формуються між юридичними особами та органами управління щодо руху товару.

В дійсності в цьому випадку під конструкцією "господарський договір" розуміється адміністративний акт, який називається в літературі "договір". Зазначений висновок зумовлений тим, що подібна "домовленість" виникла за відсутності вільного розсуду (дискреції) сторін, які перебувають в юридично нерівному становищі, предмет яких не охоплюється поняттям договірного зобов'язання.

Крім того, переважно суб'єктивним і перебільшеним є твердження про те, що начебто таке становище (тобто поєднання публічних і приватно-правових засад) є закономірним і приватні відносини поступово втрачають свою чистоту, включаючи суспільні публічно-правові засади.

У зв'язку з цим в юридичній літературі справедливо оцінюється подібна закономірність як уявна, заснована не на об'єктивних критеріях формування суспільних відносин, а на суто суб'єктивних спробах (намаганнях) збільшити владні повноваження держави в економіці (Я. М. Шевченко).

У цьому зв'язку слід визнати необгрунтованим і шкідливим для системи права України підхід щодо виділення господарського права як окремої галузі права. Намагання до надмірної диференціації та "системності" нормативного регулювання господарських відносин в єдиному кодифікаційному акті призвело до формування еклектичного предмета регулювання ГК України як законодавчого акта з елементами приватно - і публічно-правового характеру, що зумовило вихолощення істинного розуміння кодифікованого акта і фактично перетворило ГК на зібрання законів у сфері господарювання.

З огляду на це ГК України доцільно розглядати як Зведення законів України у сфері господарювання з наступними висновками щодо доцільності внесення змін у структурі і змісті ГК, направленими на виключення з його змісту будь-яких приватно-правових норм, які суперечать положенням таких істинних кодифікованих актів, як ЦК, Бюджетний, Податковий кодекси України. Такий підхід дасть можливість вирішити проблему співвідношення ГК як з ЦК, так і з іншими актами кодифікації, іншими законами.

З урахуванням викладеного більш переконливим видається розуміння господарського права не як комплексної галузі права чи законодавства, що регулюють одночасно приватні - і публічно-правові відносини, а у вигляді двох різних за своєю природою груп правових утворень: 1) підгалузі публічного (переважно адміністративного) господарського права у сфері господарських майново-організаційних відносин юридично нерівних суб'єктів і 2) цивільного господарського права як правового утворення в складі цивільного права, що має своїм предметом підприємницькі та непідприємницькі відносини між юридично рівними учасниками господарських цивільних правовідносин.

У цьому зв'язку додаткової актуальності набуває питання реформування господарського законодавства та долі ГК України.

За час дискусії між цивілістами та господарниками про застосування ГК обґрунтовано два основних підходи - скасувати ГК або усунути існуючі колізії внесенням змін до ГК і ЦК України.

Ідею декодифікації господарського законодавства шляхом скасування ГК зазвичай не підтримують вчені-господарники, окремі представники господарських судів. На їх думку, колізії між нормами ЦК і ГК мають бути усунені внесенням змін у ці кодекси, а не скасуванням останнього.

Звертається також увага на те, що ГК і ЦК є законами рівнозначної сили. Коли парламент приймав ЦК, його пропонували зробити конституційним законом. Це означало неможливість врегулювання відносин, відображених у ЦК, без внесення змін до нього. Ця пропозиція не знайшла відображення в тексті закону. Прихильники такого підходу вважають очевидним, що цивільні відносини не можуть розвиватися без впливу публічно-правових відносин. І саме господарське законодавство (ГК) має врегулювати і збалансувати вплив держави (публічно-правових норм) на цивільно-правові відносини. Тому окремі автори вважають небезпечним говорити, що все може бути врегульоване ЦК, а господарське законодавство, як кодифіковане чи взагалі як галузь законодавства, не має права на існування. На їх думку, ця тенденція може розбалансувати не тільки законодавство, а й економіку держави. На підтвердження цієї тези вказується на важливість ринкових та конкурентних відносин як рушійної сили економіки. В умовах економічної кризи без державного впливу і державного регулювання економіка будь-якої, навіть найпотужнішої країни не витримає. Мова йде про рефінансування банків і про підтримку вугільної промисловості тощо. Саме тому, на думку прихильників такого підходу, значення господарського законодавства як регулятора постійно зростає.

Ідея одночасного існування ГК і ЦК негативно оцінюється в науці цивільного права з огляду на розуміння цивільного права як первинної (базової) галузі права з властивими їй самостійними предметом і методом правового регулювання, які в сукупності не притаманні іншим галузям права. Та чи інша відокремлена сфера суспільних відносин може бути предметом лише однієї галузі права. Суб'єкти господарювання діють у сфері майнових відносин за принципом диспозитивності, тобто рівності сторін, що характерно для предмета і методу галузі цивільного права. Тому суб'єкти господарювання у відносинах юридичної рівності є суб'єктами цивільного права.

Діяльність суб'єктів господарювання не може бути визнана достатнім критерієм визнання господарського права галуззю права, оскільки такий критерій в дійсності містить неоднорідні суспільні відносини (цивільні, адміністративні тощо), які регулюються методами юридичної рівності і влади та підпорядкування, відповідно.

ГК має бути скасоване через необхідність регулювання цивільних відносин, зокрема й у сфері господарювання, єдиним галузевим кодифікованим актом.

Ідею виділення господарського права як окремої галузі права слід визнати необґрунтованою і шкідливою для системи права України.

Одночасне існування ЦК і ГК призвело до виникнення численних правових колізій та розбалансування законодавства. ЦК і ГК пропонують різні підходи до врегулювання однакових відносин, внаслідок чого при вирішенні аналогічних спорів суди надають перевагу в одному випадку ЦК, в іншому - ГК. І це не єдина проблема, яка виникла із застосуванням двох кодексів. Численні безуспішні спроби узгодити два кодекси дають підстави для висновку, що ліквідувати недоліки цих кодексів можна лише шляхом визнання ГК таким, що втратив чинність, оскільки він не став кодифікованим нормативним актом у сфері господарювання.

У зв'язку з цим в літературі пропонується ГК України скасувати і прийняти новий нормативно-правовий акт у формі Кодексу законів про господарську комерційну діяльність чи Закону України "Про засади господарської комерційної діяльності".

При цьому реалізація ідеї перетворення ГК України на зведення законів України про господарську діяльність має передбачати відображення в структурі і змісті законодавчих актів, прийнятих на заміну ГК, ідеї врегулювання і збалансування впливу держави (публічно-правових норм) на цивільно-правові відносини в сфері господарювання, з поширенням на них положень про базові (фундаментальні) галузі права.

З огляду на це як адекватна заміна ГК України пропонується Закон України, який міститиме публічно-правові норми в сфері господарської діяльності. При цьому не можна виключити можливості включення до ЦК України норм щодо правового статусу та правового режиму майна унітарних державних/комунальних підприємств.

Слід зазначити, що реальну праворегулюючу функцію в нинішньому ГК України покликані виконувати норми щодо юридичних осіб публічного права, зокрема щодо правового статусу та правового режиму належного їм майна. Інші питання адекватно регулюються спеціальними законодавчими актами у сфері публічного чи приватного господарського законодавства.

За таких обставин скасування ГК України зумовить доцільність прийняття Закону України "Про юридичні особи публічного права", а не запропонованого Міністерством юстиції України Закону "Про основні засади господарської діяльності". Якщо зазначений законопроект буде прийнято за основу, то це може призвести до ситуації правового вакууму. Крім того, деякі норми законопроекту не збігаються із нормами ЦК.

Закон України "Про юридичні особи публічного права", покликаний забезпечити системне правове регулювання статусу юридичних осіб публічного права в Україні, повинен передбачати закріплення особливостей їх створення, правосуб'єктності та припинення діяльності в спеціальному законі (Закон України "Про юридичні особи публічного права" або "Про юридичні особи за участі держави і територіальних громад").

Концептуально зазначений Закон має відображати розуміння юридичної особи публічного права як суб'єкта приватного права, одночасно уповноваженого здійснювати компетенцію органу публічної влади, що обумовлює необхідність нормативного закріплення критеріїв визначення, організаційно-правових форм і видів юридичних осіб публічного права.

З огляду на це юридичними особами публічного права доцільно визнавати лише юридичні особи, які реалізують компетенцію державного/комунального органу (владно-розпорядчі повноваження) і здійснюють господарську діяльність (приватно-правові повноваження). За цим критерієм юридичними особами публічного права мають визнаватися державні/комунальні органи, коли вони діють як юридичні особи, а також юридичні особи, яким делеговано здійснення компетенції державного/комунального органу.

З урахуванням того, що унітарні державні та комунальні підприємства зазвичай не здійснюють компетенції публічного органу (державного чи комунального), такі юридичні особи не повинні визнаватися юридичними особами публічного права.

Реформування існуючої системи юридичних осіб публічного права може бути проведене різними шляхами. Перший (радикальний) варіант передбачає створення на державному і комунальному рівнях фіску (скарбниці). За своїм правовим статусом фіск має права юридичної особи публічного права, неправосуб'єктними частинами якої виступатимуть міністерства, відомства, казенні підприємства на правах філій (представництв) фіску. Другий (поміркований) спосіб полягає в тому, що юридичними особами публічного права визнаються державні та комунальні установи/організації, які через свою правосуб'єктність одночасно здійснюють владно-розпорядчі і господарські (приватно-правові) повноваження. В цьому випадку такими публічними органами-юридичними особами виступатимуть міністерства, відомства, інші державні/комунальні публічні органи з правами юридичної особи; казенні державні/комунальні підприємства мають бути визнані частиною скарбниці (фіску) як юридичної особи, що діє від імені держави/територіальної громади; нинішні унітарні державні/комунальні підприємства будуть перетворені в господарські товариства одного учасника - держави/територіальної громади.

Держава/територіальна громада виступатиме субсидіарним боржником лише за зобов'язаннями створених нею юридичних осіб публічного права і не відповідатиме за зобов'язаннями господарських товариств, створених державою/територіальною громадою.

На законодавчому рівні мають бути передбачені правові механізми запобігання зловживанням з боку керівників юридичних осіб публічного права шляхом законодавчого закріплення обмежень повноваження розпорядження щодо окремих видів майна за згодою засновника цієї юридичної особи. Характер і види таких обмежень може бути запозичено з положень ГК щодо права господарського відання і, можливо, про право оперативного управління, за винятком права вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується не за призначенням. Останнє має адміністративно-правову природу і неприпустиме для застосування при здійсненні права власності у відносинах юридично рівних учасників.

Зазначені правові механізми значно зменшать ризики отримання підприємствами такої "незалежності", за якої їх керівники зможуть самостійно відчужувати державне майно. Майно, яке було створено за кошти платників податків.

Запропонований підхід щодо системи юридичних осіб публічного права дасть можливість "безболісно" відмовитися від конструкцій господарського відання та оперативного управління (за першим варіантом) або від права господарського відання (за другим варіантом).

Відмова (повна чи часткова) від конструкцій господарського відання та оперативного управління сприятиме стабільності цивільного обороту і правовій визначеності, дасть можливість припинити практику вилучення майна юридичної особи за власним розсудом публічного органу та мінімізує викликану цим загрозу експропріації майна приватних контрагентів юридичних осіб публічного права.

У зв'язку з майбутнім перетворенням значної частини унітарних державних/комунальних підприємств в господарські товариства однієї особи (за винятком казенних підприємств, які мають бути визнані частиною фіску без прав юридичної особи), за існуючими на сьогодні унітарними державними/комунальними підприємствами майно має закріплюватися на праві власності.

З огляду на доцільність визнання унітарних державних/комунальних підприємств юридичними особами приватного права норми про правовий статус зазначених юридичних осіб мають визначатися виключно нормами ЦК України або розділом (главою) ЦК, особливості застосування яких визначатимуться окремим Законом ("Про юридичні особи публічного права" або "Про юридичні особи за участі держави і територіальних громад"),

З урахуванням зазначеного вище більш переконливим видається розуміння господарського права у вигляді двох різних за своєю природою правових утворень: 1) господарського публічного (переважно адміністративного) права, предмет якого становлять господарські майново-організаційні відносини юридично нерівних суб'єктів; 2) господарського цивільного (приватного) права як складову цивільного права, предметом якого виступають підприємницькі та непідприємницькі відносини між юридично рівними учасниками господарських цивільних відносин.

Ті чи інші аспекти співвідношення господарського і цивільного права розглядали такі відомі вчені господарники і цивілісти як В.К. Мамутов, А.Г. Бобкова, Г.Л. Знаменський, Є.В. Зверєва, А.С. Довгерт, Н.С. Кузнєцова, І.В. Спасибо – Фатєєва, О.О. Чувпило, Я.М. Шевченко, В.С. Щербина. Як відомо, прийняття Господарського кодексу України (далі – ГКУ) [1] як основи галузі господарського права окремі вчені – цивілісти сприйняли негативно. А.С.Кузнєцова відмітила, що його прийняття не дозволило повністю забезпечити регулюючий механізм Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) [2]. А.С. Довгерт вважає, що багато ідей, закладених в ньому, були деформовані, І.В. Спасибо-Фатєєва, крім терміну «терористи-господарники», констатувала, що цивілістична наука стала придатком господарського права тощо [3, с. 11-13]. Ідею непотрібності ГКУ і включення його основних частин до ЦК підтримали колишні міністри юстиції С. Головатий і Р. Зварич. Надалі це привело до суб’єктивних інтерпретацій вченими-юристами положень ЦКУ і ГКУ. Наприклад, К.А. Карчевський вважає, що правові відносини, які виникають у сфері здійснення господарської (підприємницької) діяльності повинні регулюватися особливою підгалуззю цивільного права [4, с. 64]. Хоча до цивільних правовідносин тут належать відносини пов’язані з реалізацією результатів підприємницької продукції, що складає комерційні відносини, а не такі, що виникають у процесі її організації і є організаційно-управлінськими.           Позитивні результати прийняття та застосування ЦКУ і ГКУ, наявні теоретичні розробки не можуть бути підставою послаблення дослідження та правотворчої діяльності, спрямованих на вдосконалення цивільного і господарського законодавства з метою знайти оптимальний баланс співвідношення державного регулювання і ринкових механізмів. Відповідно, завданням цієї статті є обґрунтування необхідності підвищення наукового рівня дисципліни господарського права і вдосконалення оволодіння його особливостей відповідно до сучасної практики супроводу господарської діяльності. На цій основі, як визначено в Преамбулі ГКУ, підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальної спрямованості відповідно до вимог Конституції України, утвердити соціальний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації з європейською і світовою економічними системами.          У визначені співвідношення цивільного і господарського права насамперед слід виходити з того, що відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦКУ предметом правового регулювання цивільного законодавства є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному виявленні, майновій самостійності учасників. Проте, як відомо, критерієм галузевої належності, в тому числі цивільно-правових відносин, є не тільки предмет, а також метод правового регулювання, для якого щодо цивільного права характерна юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин. Вільне волевиявлення учасників цивільних майнових відносин полягає в тому, що вони, вступаючи у відносини, не пов’язані волею сторонніх осіб, а вступивши до них, мають можливість здійснювати належні їм права за своїм розсудом. При цьому ч. 2 цієї статті передбачений імператив, який означає, що на майнових відносинах, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій стороні, цивільне законодавства не застосовується, якщо це прямо не встановлено законом.          Предмет регулювання господарського права визначено в ст. 1 ГКУ. У цій статті, в першу чергу, встановлено, що ГКУ визначає основні засади господарювання в Україні. І далі, що предметом правового регулювання господарського права є господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Методом господарського права є метод підпорядкування суб’єктів господарювання встановленому господарському порядку, тобто визначеному у суспільстві укладу матеріального виробництва, заснованому на положеннях Конституції, норм права, ділових правилах та звичаях, що схвалені економічними рівнями і забезпечують гармонізацію приватних та публічних інтересів, створюють партнерські доброзичливі взаємовідносини у господарській діяльності. Відносини щодо її здійснення за взаємним становищем їх учасників поділяють на горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні) і вертикальні (одним з учасників правовідносин є орган господарського керівництва або власник майна іншого учасника). Звідси випливає комплексний характер відносин господарського права, який ґрунтується як на публічно-правових, так і на приватно-правових засадах. Практично, цивільне право регулює переважно відносини у сфері приватного і підприємницького обміну, а господарське – у сфері організації і здійснення виробництва, розподілу і обміну для задоволення суспільних потреб. Так, до виконання і припинення господарських договорів відповідно до ч. 1 ст. 193 ГКУ застосовуються відповідні положення ЦКУ з урахуванням особливостей сфери господарювання і предмета правового регулювання. В ч.1 ст. 175 ГКУ визначено, що майново-господарські зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.            На нашу думку, багато колізій виникає по причині ігнорування методу і мети цивільно-правових і господарсько-правових відносин, які часто є просто видуманими і можуть бути вирішені шляхом правильного тлумачення. Наприклад, на перший погляд здавалося б недоречним передбачені ЦКУ і ГКУ біля десяти одноманітних договорів. Але тільки на перший погляд тому, що договори в ЦКУ мають приватно-правовий характер, а ГКУ публічно-правовий. Так, ст. 712 ЦКУ визначає в основному зміст договору поставки і звужує коло суб’єктів договору до суб’єктів підприємництва. В статтях 263-271 ГКУ договір поставки передбачений в контексті господарсько-торгівельної діяльності та матеріально-технічного постачання і збуту для задоволення суспільних потреб. Ст.714 ЦКУ визначає договір постачання енергетичними та іншими ресурсами, але через приєднану мережу. ГКУ в ст. ст. 275-277 регламентує відносини між підприємствами щодо енергопостачання, які генерують електричну енергію, її імпортером і власником, оптовиком та споживачем. Є очевидним, що коли договір купівлі-продажу чи поставки укладається для задоволення потреб підприємства і здійснення підприємництва – він є цивільно-правовим. Якщо для виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг (господарської діяльності) з метою задоволення суспільних потреб – він є господарсько-правовим. Разом з цим, в ч. 6 ст. 265 ГКУ передбачене субсидіарне застосування відповідних положень ЦКУ про договір купівлі-продажу до відносин поставки, не врегульованих ЦКУ і т.п.             Об’єктивно, що два одночасно прийняті законодавчі акти (ЦКУ і ГКУ) мають деякі неузгодженості та суперечності, але не аж до такого ступеня, як потребує практика розгляд господарських спорів, що унеможливлюють їх практичне застосування.            Звичайно, є окремі проблеми вдосконалення співвідношення цивільного і господарського права. Наприклад, ЦКУ не передбачає класифікації підприємств зокрема, на державні і комунальні унітарні та комерційні. Окремі норми ГКУ (ч. З ст.74, ст. 51) є бланкетними. В окремих випадках є дублювання регулювання певних відносин ЦКУ і ГКУ. Статті глави 5 ЦКУ визначають правовий статус фізичної особи-підприємця, а ст. ст. 128, 129 ГКУ громадянина-підприємця як суб’єкта господарювання.           Застосування і розмежування предмету регулювання ЦКУ і ГКУ ускладнюється і тим, що інші закони не приведені у відповідність з ними, а також не прийнято ряд законів, необхідність в яких випливає з цих кодексів. Йдеться про прийняття законодавчих актів про господарські товариства, комерційну діяльність, непідприємницькі товариства тощо.           У підсумку зазначимо, що для оптимізації співвідношення цивільного і господарського права можна досягти на засадах діалектичної єдності начал приватного і публічного, як основи для наукового осмислення і пропозицій їх вдосконалення та розвитку.  

-земельне

Ліквідація монополії власності держави на землю в Україні, визнання земельних ділянок нерухомим майном та включення їх у сферу цивільно-правового обігу привели до істотної зміни змісту земельних відносин. Відтак цілком по-новому постає питання про співвідношення земельно-правового та цивільно-правового регулювання земельних відносин, уточнення сфер застосування цивільного та земельного права.

Питання про визначення місця земельного права у системі права України та його співвідношення із цивільним правом набуло особливої актуальності у зв'язку з прийняттям і набранням чинності нової редакції Земельного кодексу України (надалі ЗК) [1] та нового Цивільного кодексу України (надалі ЦК) [2]. Ця проблема є дискусійною, про що свідчать численні погляди на цю проблему як в українських, так і в російських наукових правових виданнях. Цьому питанню присвячені праці Ф.Х. Адіханова [3], Н.А. Сиродоєва [4], І.А. Іконицької [5], О.І. Крассова [6], Н.І. Титової [7], М.В. Шульги [8] та багатьох інших. Крім того, питання про співвідношення земельного та цивільного права висвітлюються практично у кожному підручнику із земельного чи цивільного права [9, с.35-37; 10, с.14-16; 11, с.17-18].

Проте поки що прогалини у дослідженнях цієї проблеми залишаються, особливо пов'язані із дією земельно-правових положень нового ЦК України.

У радянський період в умовах виключної власності держави на землю та регулювання земельних відносин тільки імперативним методом земельне право було правом публічним. Тому питання про співвідношення цивільного та земельного права вирішувалося однозначно і серед науковців серйозних суперечок з цього приводу не виникало. Земельні відносини фактично були виведені із сфери дії цивільного права. Згідно із ст.2 ЦК УРСР від 18 липня 1963 року [12], земельні відносини регулювалися винятково земельним законодавством. При цьому землі вилучалися із цивільно-правового обігу, а угоди із земельними ділянками визнавалися недійсними на підставі ст.49 ЦК України, оскільки порушували право державної власності на землю.

Зв'язок земельного права із цивільним обмежувався головно у сфері визнання недійсними угод із земельними ділянками та відшкодування збитків, заподіяних землекористувачам шляхом вилучення земель для державних чи громадських потреб [див.: 13, с.26].

В радянській земельно-правовій літературі домінувала думка, що виділення земельного права як самостійної галузі права було зумовлено націоналізацією земель та встановлення виключної власності держави на них [див.: 14, с.3]. В основу відособлення земельного права як галузі права було покладено не специфічний предмет правового регулювання, а форму власності на землю. Тому цілком правомірною є думка В.В. Петрова, що власність на землю не може бути визначальною в характеристиці суті земельних відносин [15, с.31].

У сучасний період, в умовах різноманітності форм власності та користування землями, визнання земель нерухомим майном в теоретичних дослідженнях вчених у галузі цивільного права обґрунтовується пріоритет цієї галузі права при регулюванні земельних відносин, а земельному праву залишається та частина земельних відносин, яка може бути внесена в систему публічного права. Представники ж земельно-правової науки здебільшого відстоюють пріоритет норм земельного права у регулюванні земельних відносин. Зміст цієї дискусії детально викладений на сторінках різних наукових видань [3, с.32-35; 4, с.28-29; 8, с.51-53].

Новий Цивільний кодекс України, на перший погляд, теж визнає пріоритет земельного права у регулюванні земельних відносин, закріпивши у ст.9, що положення ЦК не застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля. Разом з тим із змісту інших положень ЦК можна зробити висновок, що земля виведена за межі поняття "природні ресурси". ЦК охоплює немало статей та положень, що мають причетність до регулювання земельних відносин. Зокрема, ст.181 ЦК відносить земельні ділянки до нерухомих речей; глава 27 закріплює основні положення права власності на землю; глави 32-34 встановлюють права на користування чужими земельними ділянками (сервітут, емфітевзис, суперфіцій). Проте це зовсім не означає, що земельне право як галузь права перестало існувати, а земельні відносини втратили свою специфіку.

Положення ст.14 Конституції України про те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави [16, с.7], передбачає передусім публічно-правовий підхід до регулювання відповідних відносин. У цій же статті Конституції (ч.2) гарантується право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Йдеться не про окремі норми ЦК України, а про спеціальне земельне законодавство, передусім ЗК України.

Звичайно ж, слід визнати факт, що сьогодні земельні відносини регулюються як земельним, так і цивільним правом. У цій ситуації, як правильно зазначає І.А. Іконицька, необхідно не тільки в науковому, а й у практичному плані знайти нішу і для цивільного, і для земельного законодавства в цілісній системі регулювання земельних відносин [5, с.28].

Ця проблема повинна вирішуватися з урахуванням специфіки земельних відносин, яка залежить від особливостей землі як об'єкта правового регулювання. Це дає можливість правильно визначити співвідношення земельного та цивільного права, а не говорити про штучне поглинання цивільним правом земельного.

В земельно-правовій літературі детально проаналізовано особливості земель як об'єкта правового регулювання [7; 8, с.9-25] і зроблено висновок, що специфіка земельних відносин не може бути повною мірою врахована цивільним правом в силу універсальності предмета його регламентації [7, с.11].

Не можна не погодитися із М.В. Шульгою, який зазначив, що земельне право виходить з того, що земля – передусім фактор екологічний (частина навколишнього природного середовища), і тому суб'єкти земельного права володіють не тільки правами, але й несуть відповідні екологічні обов'язки: охороняти землю, раціонально та ефективно її використовувати, підвищувати родючість, не допускати погіршення екологічної обстановки, використовувати землі відповідно до їхнього цільового призначення та ін. Саме екологічними чинниками зумовлені й певні обмеження в земельних правах [8, с.54].

Крім того, на думку О.І. Крассова, особливості землі як об'єкта правового регулювання визначає відмінність методів і принципів правового регулювання, що застосовуються у цивільному і земельному праві. У цивільному праві домінуюче значення має свобода волевиявлення суб'єктів цивільних правовідносин, а земельне право виходить із наявності у суб'єкта права власності на землю не тільки права, а й обов'язку використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Отже, зроблено висновок, що цивільне право ґрунтується на забезпеченні свободи майнових прав суб'єктів, а земельне право – на забезпеченні раціонального використання та охорони земель як основи життя та діяльності людей [17, с.41-42].

Треба мати на увазі, що дискусії ведуться головно про співвідношення цивільного та земельного права здебільшого у сфері земельних відносин, що побудовані на засадах рівності, тобто передусім у сфері власності та інших речових прав на землю та обігу земельних ділянок.

Поширеною в цьому аспекті є думка, що норми цивільного права мають загальний характер стосовно регулювання земельних відносин, а земельно-правові норми – спеціальний. Ю.Г. Жаріков зазначає, що співвідношення норм цивільного та земельного права виявляється як відношення загального до особливого, де загальною є норма цивільного права, а спеціальною – норма земельного права. За наявності спеціальної норми закону загальна норма не може застосовуватися. Завершуючи свою думку, Ю.Г. Жаріков робить висновок, про пріоритет норм земельного законодавства, коли йдеться про регулювання земельних відносин, споріднених з цивільними правовідносинами [18].

Такої ж думки дотримується і О.І. Крассов, вважаючи, що цивільне законодавство визначає загальні положення, які стосуються права власності та інших речових прав на земельні ділянки, а у земельному законодавстві виражена відповідна специфіка, зумовлена особливостями землі як природного об'єкта [17, с.29].

Така позиція частково знайшла своє підтвердження у ЦК та ЗК України. У ЦК України є глава 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", в якій переважно повторені відповідні положення Земельного кодексу. Разом з тим, якщо б такої специфіки не існувало, потреби у такій главі ЦК не виникло б.

Крім того, низка статей ЦК містить бланкетні норми, що визначають сферу регулювання відносин з приводу землі, нормами земельного законодавства. Наприклад, відповідно до п.4 ст.374 ЦК, права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом; ст.378 ЦК вказує, що право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

У ст.375 ЦК України закріплено один з найважливіших принципів земельного права – використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Однак виділення категорій земель відповідно до їх цільового призначення, процедура встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок – прерогатива земельного законодавства.

Аналогічний підхід до розв'язання цього питання спостерігається і в окремих положеннях Земельного кодексу України. Так у п.2 ст.131 ЗК міститься правило, відповідно до якого укладення цивільно-правових угод здійснюється згідно з Цивільним кодексом України з урахуванням вимог ЗК України.

Треба враховувати також, що сьогодні право власності на земельну ділянку частіше виникає не на підставі цивільно-правових угод, а адміністративно-правовим шляхом. Така процедура регулюється нормами земельного, а не цивільного права.

І.А. Іконицька також вважає, що при регулюванні відносин земельної власності та інших речових прав на землю необхідно використовувати понятійний апарат, основні принципи і норми, що містяться у цивільному законодавстві. На її ж думку, у земельному законодавстві повинна бути відображена специфіка правового регулювання земельних відносин, яка випливає з того факту, що земля є не тільки об'єктом нерухомості, а й важливим природним ресурсом. Цей фактор зумовлює як встановлення суворих правил використання такого виду нерухомості, так і можливі обмеження земельного обігу, підпорядкування його певним правилам [5, с.29].

Цікавою є думка з цього приводу Ф.Х. Адіханова, який вважає, що регулювання відносин, в яких земля є об'єктом права власності чи інших речових прав, перебуває як би у спільному віданні цивільного і земельного права, заперечуючи тим самим загальний характер цивільно-правових норм стосовно земельних [3, с.36]. Проте така позиція потребує додаткової аргументації.

Сьогодні в юридичній літературі знаходимо твердження, що у зв'язку з визнанням земельних ділянок нерухомим майном відповідна частина земельних відносин набула майнового характеру [19, с.10]. Проте така постановка питання видається не зовсім переконливою. Тут необхідно погодитися з Н.А. Сиродоєвим, який зазначає, що "у всіх випадках, навіть в якості об'єкта нерухомого майна, земля повністю не підпадає під цивільно-правове регулювання, завжди зберігаючи специфіку. Спроби розірвати земельні відносини на врегульовані цивільним та земельним правом непродуктивні" [4, с.35]. Дотримується такої ж позиції і І.А. Іконицька, яка підкреслює, що "реальне використання і охорона земель неможливі без раціонального використання та охорони окремих земельних ділянок, які є нерухомим майном. Тому регулювання відносин, пов'язаних з використанням та охороною земель, є ніщо інше, як встановлення певних правил по використанню відповідного нерухомого майна" [5, с.26].

За будь-якого підходу до класифікації та правового регулювання земельних відносин не треба забувати, що земля є частиною природи, існує та розвивається незалежно від бажань чи рішень людей, за законами природи, які не підвладні людині. Як би ми землю не називали, які б юридичні визначення не давали, вона від цього не перестає бути частиною природи. Підтвердження цього є і в українському праві. Зокрема, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991) [20] до об'єктів навколишнього природного середовища відносить землю поряд з іншими елементами природи – надрами, водами, лісами, тваринним світом. І цілком справедливо зазначає І.О. Краснова: "Ставши нерухомою річчю, землі не перестала бути частиною природи, в той час як залишаючись частиною природи, об'єктом екологічних відносин, вона може і не бути нерухомою річчю, і тим самим вибути із сфери регулювання цивільного права" [21, с.20].

Отже, рішення про визнання земель нерухомістю є абсолютно суб'єктивним і не відображає будь-яких об'єктивних законів розвитку природи.

Унаслідок включення до ЦК України значної кількості норм, що визначають особливості права власності та інших речових прав на землю, виникає питання про їхню галузеву належність. Адже окремі галузі (наприклад, земельне право) права охоплюють не тільки сукупність правових норм, які містяться у спеціалізованих нормативно-правових актах галузевої належності (наприклад, ЗК), але й норми, що входять в інші нормативно-правові акти (наприклад, ЦК). Тому загальновизнаним є факт, що поняття "галузь права" і "галузь законодавства" не завжди збігаються. В законодавстві однієї галузі права можуть бути норми іншої галузі права.

Виходячи з вищевикладеного, можна говорити про земельно-правовий характер цілої низки норм ЦК України і про належність їх до земельного права як галузі права.

Залежно від питомої ваги земельно-правових норм у нормативно-правових актах, джерела земельного права поділяють на дві групи. До першої групи входять нормативно-правові акти, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання земельних відносин (спеціалізовані земельні нормативно-правові акти). Другу групу джерел земельного права становлять акти інших галузей законодавства, які містять певну кількість земельно-правових норм [9, с.69]. Отже, джерела земельного права можна трактувати у вузькому (перша група) і широкому (друга група) аспектах (значеннях). На цій підставі Цивільний кодекс України відносимо до джерел земельного права в широкому значенні цього поняття.

Відносинами у сфері права власності та інших речових прав на землі земельні відносини не вичерпуються. Крім них, у системі земельних відносин важливе місце посідають питання, пов'язані з наданням землі, оформленням прав на неї, обліком, здійсненням контролю за використанням земель, проведення землеустрою, ведення державного земельного кадастру, охороною земель, вирішенням земельних спорів, відповідальністю за порушення земельного законодавства, розподілом земель по категоріях і особливостями використання земель окремих категорій та ін. Отож, земельне право регулює досить значну специфічну сферу суспільних відносин.

Правове регулювання відповідних суспільних відносин не може бути здійснено в межах Цивільного кодексу і цивільного права в цілому, оскільки це не тільки специфічна галузь суспільних відносин, але й сфера переважно публічного права. Об'єднуючим елементом вказаних відносин є те, що їхнім матеріальним об'єктом є земля. Саме вищеперелічені відносини становлять основну частину суспільних відносин, що є предметом правового регулювання земельного права.

З усього викладеного можна зробити такі висновки:

1. У сучасний період предмет правового регулювання земельного права значно розширився шляхом введення до нього нових видів земельних суспільних відносин.

Визнання земель нерухомим майном не позбавляє їх специфіки об'єкта природи і зумовлює необхідність її врахування у правовому регулюванні.

2. У зв'язку з віднесенням Цивільним кодексом України земельних ділянок до нерухомого майна постає питання про співвідношення цивільного та земельного законодавства.

3. У сфері відносин права власності та інших речових прав на землі цивільне право співвідноситься із земельним як загальне з особливим; земельне право як самостійна галузь права є основним регулятором земельних відносин і цивільним правом не поглинається.

4. Вся інша сфера земельних відносин є публічно-правовою і регулюється винятково нормами земельного права.

5. У зв'язку з введенням до Цивільного кодексу значної кількості норм, що визначають особливості права власності та інших речових прав на землю, Цивільний кодекс можна вважати джерелом земельного права у широкому розумінні цього поняття.

-адмін

Відмежування цивільного та адміністративного права проводиться шляхом виявлення співвідношення відносин юридичної рівності і відносин влади та підпорядкування, а також майново-вартісних та організаційних відносин.

На відміну від відносин юридичної рівності учасників цивільних відносин, які беруть участь в них за власною волею і здійснюють приватні права за власним розсудом, адміністративні правовідносини виникають між державою і громадянами у сфері державного (публічного) управління при здійсненні суб'єктом владних повноважень публічної компетенції державного органу з метою реалізації його публічного інтересу. У зв'язку з цим між громадянами і державою складаються відносини влади-підпорядкування.

Організаційні відносини обов'язково складаються в будь-якій сфері діяльності людини, які нерідко тісно пов'язані з майново-вартісними відносинами. Так, з майново-вартісними відносинами пов'язані організаційні відносини між будівельною компанією та органом державного управління з приводу отримання ліцензії. Однак природа таких організаційних відносин визначається владними повноваженнями органу державного управління, який дає зобов'язуючі приписи для будівельної компанії.

Тому вважається, що публічні організаційні відносини, які складаються в різних сферах діяльності людини, як би тісно вони не були пов'язані з майново-вартісними відносинами, регулюються нормами адміністративного права, в якому застосовується метод влади - підпорядкування (підкорення).

Так, нормами адміністративного права регулюються відносини між відповідними органами, уповноваженими управляти державною власністю, державними підприємствами та установами, за якими це майно закріплено.

В цьому зв'язку все більшої актуальності в українській цивілістиці набувають питання щодо розуміння організаційних правовідносин як предмета цивільного права.

У вітчизняній доктрині права до визначальних ознак цивільних організаційних відносин належать такі: 1) організаційні відносини складаються з дій організаційних, направлених на упорядкування організованих відносин; 2) об'єктом цих відносин є упорядкованість дій учасників організованого відношення, які інколи називають "юридичною процедурою".

Специфіка організаційних відносин зумовлена особливістю їх мети, яка полягає в спеціальній спрямованості на процес упорядкування таких відносин. Так, при створенні юридичної особи об'єктом є упорядкованість функціонування створюваного суб'єкта права. Прикладами таких відносин також можуть бути відносини між транспортними організаціями і клієнтурою, відносини з приводу обрання керівного органу юридичної особи, з видачі та відкликання довіреності.

В контексті розмежування цивільних та адміністративних правовідносин актуальним є питання щодо природи відносин з приводу надсилання видавцями передбаченим законодавством установам і організаціям обов'язкових примірників видань (ст. 24 Закону "Про видавничу справу").

З цього приводу заслуговує обгрунтована в літературі теза про доцільність визнання публічно-правового характеру зазначених відносин. При цьому зазначається, що установи і організації, які мають право на одержання обов'язкових примірників, не можуть безпосередньо звертатися до видавців з позовами про передання примірників відповідних видань. На думку прихильників такої позиції, зазначене право не є цивільним і не може захищатись в порядку, що встановлений для захисту цивільного права. Таке право може бути реалізоване тільки шляхом звернення до відповідних органів виконавчої влади, що контролюють видавничу діяльність.

З огляду на критерії кваліфікації цивільних правовідносин та їх відмежування від публічних відносин з таким підходом важко погодитись.

Виникнення зазначеного зобов'язання видавця через пряму вказівку закону не свідчить про адміністративно-правовий характер цих відносин і не заперечує їх як різновиду цивільних відносин.

За своєю правовою природою відносини з обов'язкового надсилання примірників видань є цивільно-правовими відносинами, що виникають (через пряму вказівку) на підставі двох послідовних односторонніх правових актів - передачі примірників видавцем та їх прийняття набувачем (бібліотекою тощо) і передбачають безоплатне відчуження видавцем власного товару (примірників видання) у власність іншої приватної особи (бібліотеки тощо).

Не можна виключити можливості виникнення зазначеного зобов'язання на підставі договору про надсилання примірників видань, укладеного між видавцем та відповідним отримувачем зазначених примірників.

Отже, в цьому випадку йдеться про передбачене законом недоговірне або договірне зобов'язання видавця перед установою, організацією (бібліотекою тощо) безоплатно передати визначену кількість примірників видання.

Тому доцільно виходити з того, що установи та організації, які мають право на одержання обов'язкових примірників, можуть безпосередньо звертатися до видавців з позовами про передання примірників відповідних видань. Реалізація такого права шляхом звернення до відповідних органів виконавчої влади, що контролюють видавничу діяльність, є малоефективним і не відображає дійсної (цивільно-правової) природи цих відносин.

-фінінс

-трудове

В сучасних умовах відбувається переоцінка місця і значення трудового договору і цивільно-правових договорів про працю в системі регулювання відносин найманої праці. Наявні окремі свідчення того, що трудовий договір як організаційно-правова форма здійснення найманої праці в умовах ринкової економіки вичерпує себе, а його місце поступово займають цивільно-правові договори про працю.

Трудовий договір в Україні все більшою мірою набуває властивостей, притаманних усім договорам приватного права, перетворюється в універсальний інструмент регулювання взаємних зобов'язань сторін. Він досить близько знаходиться біля договорів на виконання робіт і надання послуг (договори підряду, на виконання науково-дослідницьких, дослідно-конструкторських і технологічних робіт, перевезення, зберігання тощо), від яких його на практиці інколи важко відрізнити.

У сформульованих вітчизняною наукою трудового права положеннях щодо поняття трудового договору відсутні нецивілістичні ознаки, принципово неприпустимі для цивільно-правового договору, що робить можливим віднесення такого правочину до предмета цивільного права як договору про надання послуг особистого найму і різновиду договорів про надання послуг.

Зазвичай самостійність трудового договору пов'язують з двома основними його ознаками: по-перше, з підпорядкуванням працівників правилам внутрішнього трудового розпорядку і, по-друге, з відсутністю відповідальності працівника за результати роботи. Останнє має значення для протиставлення трудового договору цивільно-правовому договору підряду.

З приводу першої ознаки трудового договору правильно звертається увага на те, що необхідність підпорядковуватися волі іншої сторони цілком вкладається в межі будь-якого цивільно-правового зобов'язання взагалі і цивільно-правового договору зокрема. Мається на увазі те, що боржник у межах, визначених договором, підпорядковується волі кредитора. Не змінює цивільно-правовий характер правочину більш широкий характер цього підпорядкування працівника роботодавцеві. Цього підходу фактично дотримувався Л.С. Таль, який незважаючи на визнання ним повноважень роботодавця "владою", послідовно проводив ідею цивільно-правової природи трудового договору66.

Не перешкоджає визнанню цивільно-правового характеру трудового договору ознака, пов'язана з ризиком недосягнення результату, який не може покладатися на працівника. В разі визнання трудового договору цивільно-правовим договором такий правочин не повинен визнаватися різновидом договору підряду.

В цьому випадку трудовий договір має визнаватися договором про надання послуг з особистого найму, предмет якого становитиме праця як така, позбавлена відокремленого від неї результату.

Не випадково саме з договорів послуг виділився особистий найм, який став попередником того, що в сучасному праві розглядається як особливий трудовий договір.

Схожість трудового і цивільно-правового договорів дає привід окремим дослідникам розглядати трудовий договір різновидом цивільно-правового.

Заслуговують підтримки висловлені в літературі припущення, що в перспективі трудовий договір повинен трансформуватися в різновид договору цивільного права, коли всі трудові відносини регулюватимуться нормами цивільного права, які в сукупності становитимуть відповідний структурний елемент цивільного законодавства, його інститут (Н. Свиридова, А. Гончаров).

У цьому зв'язку слушною видається обґрунтована в доктрині позиція про необхідність поєднання в майбутньому трудового договору з цивільним, як і в цілому трудового права з цивільним правом (М.І. Брагінський, В. В. Вітрянський).

-сімейне