4.Охарактеризуйте значення несвідомого в житті людини. Що таке «неусвідомлювані спонуки свідомих дій», «неусвідомлювані механізми свідомих дій»?

Несвідоме — дія природжених інстинктивнихпотягів у психічному житті людини, що в свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності. Впсихологіїнесвідоме звичайно протиставляєтьсясвідомому, однак у рамкахпсихоаналізунесвідоме і свідоме розглядається як поняття різного рівня: не все, що не відноситься до несвідомого - усвідомлюється.

Експериментальна розробка поняття несвідомого була вперше проведена З Ф, який показав, що багато дій, реалізацію яких людина не усвідомлює, мають осмислений характер і можуть бути пояснені за рахунок дії потягів (переважно - сексуальних). Ним було розглянуто, як та або інша мотивація проявляється в сновидіннях, невротичних симптомах і творчості. Відомо, що головним регулятором людської поведінки служать потяги й бажання суб'єкта.

поняття несвідомого було істотно розширене. Зокрема учень Фрейда Карл Густав Юнг - аналітичної психології - увів термін "колективне несвідоме", і істотно змінив його значення в порівнянні з психоаналізом.

На думку Юнга, існує не тільки несвідоме суб'єкта, але й сімейне, родове, національне, расове й колективне несвідоме. Колективне несвідоме несе в собі інформацію психічного світу всього суспільства; індивідуальне - інформацію психічного світу конкретної людини. несвідоме як сукупність статичних паттернів, зразків поводження, які є вродженими й лише мають потребу в актуалізації. Так само несвідоме поділяється на латентні, тимчасово неусвідомлювані й подавлені, витиснуті за межі свідомості процеси й стани психіки.

Французький психоаналітик Жак Лакан запропонував гіпотезу, що «несвідоме структуровано як мова», Однієї із психоаналітичних технік, розроблених Лаканом стала «клініка означаючого»: у самій основі суб'єкта лежить його зустріч зі словом, тому й можливий переклад, перезапис усередині психічного апарата; несвідоме подібне мові, працює за схожими правилами, але не вичерпується законами лінгвістики.

5. Що характеризує період відкритої кризи у психології? Опишіть дію принципу «психофізичного паралелізму». Розкрийте сутність культурно-історичної концепції Л.С.Виготського. Що таке «одиниці» та «елементи» аналізу психіки?

На початку XX ст. психологія вступила в другий період кризи - так званий період "відкритої кризи", що тривала до середини 30-х рр. XX ст. і була пов'язана з виникненням нових теоретичних напрямів психології, котрі прийшли на зміну асоціаністської психології Вундта і заявили про себе в якості нових загальнопсихологічних теорій.

Розвиток психології супроводжувався швидким накопиченням нових фактів, які вимагали і нових теоретичних узагальнень. На зміну асоціанізму і структуралізму, приходять функціоналізм, біхевіоризм і гештальтпсихологія, які в перших десятиліттях XX сторіччя оформляються як провідні світові психологічні системи. У цей же час закріпив своє становище психоаналіз Зиґмунда Фрейда, який корінним чином змінив уявлення людей про психіку, дозволив їм зрозуміти велике значення "великого несвідомого" - тієї області психічної сфери, що неможливо пізнати за допомогою раціональних або "позитивних" методів. Так виник фрейдизм, який назвали на честь свого творця - Зиґмунда Фрейда. У подальшому у нього знайшлось як багато противників, так і багато прибічників. Учні Фрейда розвинули вчення далі, назвали свої теорії дещо іншими іменами, а ті положення, що були висунуті та обґрунтовані самим Фрейдом, отримали назву "класичний психоаналіз".

У концепції психофізичного паралелізму психічне і фізіологічне трактувались як два пов'язаних, але незалежних один від одного ряда, які не перетинаються І не взаємодіють між собою. Поширеність цієї концепції в експериментальній психології в певний історичний період пояснюється тим, що вона відтінювала деяку самостійність психічних функцій організму на противагу теоріям, які заперечували специфіку психічного.Адже психофізичний паралелізм не зводить психічні процеси до фізичних, а навпаки, вказує на наявність різниці між ними.

Згідно з психофізичним паралелізмом, за образною характеристикою В. Джемса, «душевне життя людини уявлялось би нам як перебігаюче поруч з тілесним, причому кожному моменту в одному з них відповідав би певний момент в іншому, але між тим і іншим не було б ніякої взаємодії. Так, мелодія, що ллється із струн арфи, не уповільнює і не прискорює коливання останніх, як тінь пішохода супроводжує його, не впливаючи на швидкість його кроків» ¹. Душевні і тілесні явища звершуються начебто незалежно одне від одного в силу своєї внутрішньої організації. З цих міркувань випливає логічний висновок, що психіка (свідомість) позбавлена будь-якого регулюючого і стимулюючого значення в детермінації поведінки. Отже, психофізичний паралелізм у крайніх своїх формах перетворюється в епіфеноменалізм: за психікою не визнається ніякої реальної життєво важливої функції, вона є начебто фіктивним феноменом.

Концепція психофізичного паралелізму своєрідно тлумачиться представниками ідеалістичного та матеріалістичного напрямку в психології. Прикладом матеріалістичної інтерпретації психофізичного паралелізму може бути теорія Д. Гартлі, в якій психічне співвідноситься з тілом не у всезагальному зв'язку явищ всесвіту, а тільки в межах окремого організму. Психічні явища корелюють з внутріорганізмовими, нервовими. Останні є первинними. Зв'язок ідей виявляється похідним від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно вібраціям в нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер і структуру процесів у головному мозку, які і складають фізіологічний базис ідей. Ідеалістичний варіант психофізіологічного паралелізму втілено в концепції X. Вольфа, у якого психофізична проблема (відношення психічних і фізичних явищ) перетворюється в психофізіологічну (відношення психічного і фізіологічного). В концепції Вольфа душа співвідноситься не з світом (всесвітом), а тільки з тілом. Вона наділяється самостійною силою, яка нічим не зумовлена.

Культурно-історична концепція Л.С.Виготського. Середовище є джерелом розвитку вищих психічних функцій. Ставлення до середовища змінюється з віком, а відповідно змінюється і роль середовища в розвитку. У людини немає вроджених форм поведінки в середовищі. Її розвиток здійснюється шляхом засвоєння історично вироблених форм і способів діяльності. Морфофізіологічні особливості мозку і спілкування – умови розвитку дитини. Навчання – рушійна сила розвитку. Основна закономірність онтогенезу психіки полягає в інтеріорізації дитиною структури її зовнішньої, соціально – символічної (спільної з дорослим і опосередкованої знаками) діяльності. Л.С.Виготський прийшов до висновку: будь-яка ви-ща форма поведінки з’являється у своєму розвитку двічі – спо-чатку в соціальному плані, як колективна форма поведінки, у співробітництві дитини з дорослим, потім як функція інтрап-сихічна (всередині дитини), як певний спосіб її поведінки. В процесі інтеріорізації складається і розвивається свідомість людини. Процес розвитку вищих психічних функцій – це процес оволодіння зовнішніми засобами культурного розвитку і мислен-ня (мовою, письмом тощо); а також розвитку спеціальних вищих психічних функцій. Суть і зміст культурного розвитку поведінки – глибинні зміни вищих психічних функцій, які відбулися в філо-генезі людини. Культура створює особливі форми поведінки, ви-дозмінює діяльність психічних функцій. У процесі історичного розвитку людина змінює способи і прийоми своєї поведінки, ви-робляє нові форми – специфічні, культурні. Виховання є штуч-ним оволодінням природними процесами розвитку. Воно впливає не тільки на різні процеси розвитку, але і перебудовує всі функції поведінки.У вітчизняній психології перший методологічний підхід, що по­лягає у виділенні «одиниці аналізу» психічних явищ з метою по­будови «генетичних» пояснень, був сформульований і введений в систему психологічних знань Л.С. Виготським. Введення такої оди­ниці припускає дотримання ряду принципів: -     одиницею аналізу психіки може бути тільки таке ціле, яке: а) володіє в простій формі всіма властивостями психіки; б) не втрачаючи своїх властивостей, не розкладається шляхом по­дальшого аналізу на елементи; -     з такої одиниці повинна шляхом побудови генетичних пояс­нень виводитися вся різноманітність психічних явищ; -    така одиниця повинна представляти початкову основу для роз­витку всіх вищих форм психічних утворень. У подальшому ці принципи з метою уникнути редукціонізму в дослідженні психічних явищ намагалися доповнити різні авто­ри. Серед таких доповнень можна виявити і взаємовиключні: -    одиниця аналізу психіки не може бути зведена до непсихічних утворень; -     одиниця аналізу психіки повинна існувати на певному суб­страті, з якого будуються психічні явища; -    одиниця аналізу психіки повинна одночасно бути матеріалом (субстрат), структурою, функцією; -    одиниця аналізу психіки повинна бути емпірично реєстрованою; -     одиниця аналізу психіки повинна служити пояснювальним принципом і бути моделлю предмета дослідження, що дозво­ляє виявити його основні властивості.