29. Поняття речового права литовсько-руської доби.

Речові права - це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання.

У Литовських статутах були зафіксовані такі речові права: право власності; володіння (держання, посідання); застава; емфітевзис; сервітути.

Емфіте́взис — це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Центральне місце серед норм цивільного права посідали норми, які регулювали речове право. Об’єктами речового права були маєтки з залежними людьми, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісництва, будівлі тощо. За Статутом 1588 року були відомі такі права на річ: право власності (держання, володіння), заклад (застава) і сервітутне право. Досить детальній регламентації підлягав інститут приватної власності.

Передбачалась недоторканність права власності. У сучасній правовій доктрині правом власності вважається передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна та на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом .Подібним був підхід до поняття права власності і в статуті 1588 року, однак він надавав шляхті необмежене право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися усім належним майном. Так, в артикулі 5, розділу 3 “Про вольності шляхетські і про примноження Великого князівства Литовського” зафіксовано: “уставуємо і на віки те зберігати і держати обіцяємо, що, … бояр, шляхту і їхні маєтки, ґрунти і всяку маєтність і інші свободи і вольності і права в них відбирати … і жодному іншому давати і записувати і ніяким способом віддаляти не маємо”.

Відповідно до статуту суб’єктами права власності могли виступати держава, церква, громада, рід, сім я та фізична особа . До об’єктів права власності належали маєтки, землі, замки, ліси, пущі, невільні люди, будівлі, доми, ріки, озера, села, знаряддя виробництва тощо . До способів набуття права власності відповідно до статуту належали: цивільно-правові договори, пожалування князя, давність користування. За критерієм способу набуття права власності найменше обмежувалося розпорядження майном, яке власник набув на підставі договору купівлі-продажу. Найбільше обмежувалося право розпорядження вислуженими маєтками – данинами (земельними жалуваннями князя магнатам або шляхті на умовах служби) .

30. Види зобов’язань в литовсько-руському праві.

Зобов’язання випливали з договорів, серед яких найчастіше зустрічалися договори купівлі-продажу, позики, найму, тощо. Вони укладалися переважно в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення. Для цього ж використовувалися застава нерухомого майна, яке переходило у володіння й користування кредитора до повного повернення боргу боржником.

Широку сферу зобов'язальних відносин регулювали норми звичаєвого права.

На забезпечення виконання зобов'язань застосовувались різні засоби:

• скріплювали присягою;

• використовувалась застава земель, отриманих на умовах служби, посад, а також рухомого майна, яке, якщо заставодавець не міг його викупити по завершенні строку договору, переходило у довічне користування заставоутримувача, який, однак, не міг його продати, так як за боржником зберігалось право його викупу або повернення простроченого боргу;

• у 14-15 ст. поширилась порука, за якою відповідальність поручителя наставала у разі неплатоспроможності боржника.