11 Право власності і володіння в київській русі

Хоча тогочасна юридична техніка не була достатньо розвиненою, проте в цивільному праві чітко розрізнялися поняття «право власності» й «права володіння». Якщо, наприклад, у «Правді Ярослава» ідеться лише про право атасності на рухоме майно (одяг, зброю, тварин), то в «Правді Ярославичів» міститься згадка про право власності й право володіння ґ на землю: установлено кару за порчу межі й «перетесав» — знака, засіченого на дереві. Відповідно до ст. 72 «Руської правди», за зазначені дії стягувався штраф на суму 12 гривен.

Форми земельної власності й володіння в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярські й монастирські вотчини та земля громади. Суб’єктами права власності були князі, князівські й земські бояри, дружинники, духовенство, купці, ремісники, смерди, за¬купи тощо. Об’єктами права власності були земля, худоба, одяг, зброя, знаряддя праці тощо.

Право власності князя на землю набувалося шляхом освоєння не- освоєних земель і захоплення громадських. Право боярської та монастирської власності на землю набувалося на основі дарування з боку

князя, а власність громади на землю базувалася на природному праві. Існувала різниця між поняттями «земельна власність» і «земельне володіння».

Деякі права на землю виникали з права власності на вулики (борті). Земля, на якій стояли вулики, мала назву «бортна», а межі називалися «бортні».

Права власності поширювалися на дім і двір, а також на всі речі: збіжжя, тварин, одяг, зброю, прикраси тощо.

Власникові гарантувався судовий захист, він мав право вимагати повернення втраченої речі в будь-який час. Це так зване віндікаційне право.

Згідно з нормами звичаєвого права та «Руської правди», а також відповідно до судових рішень, способами набуття права власності на землю були: володіння, давність володіння, успадкування та даруван¬ня . Право приватної власності на землю вже в першій половині XI ст. було значним .

Право власності успадковувалося за заповітом і за законом. Про це є згадка вже в угоді 911 р. Русі з Візантією. Успадкувати могли лише сини померлого (двір обов'язково діставався молодшому за принципом мінорату), а за їх відсутності - брати. Лише боярська власність могла дістатися донькам (право - привілей). Якщо діти у померлого неповнолітні, - ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни: мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які повертали майно при досягненні повноліття. За правом зобов'язань власність можна було купувати, продавати, давати в позику, оренду, заставу, найм, поклажу тощо.

12 Сімейно-шлюбне право в к.Р

Сімейно-шлюбне право було одним з інститутів цивільного права Київської Русі. Згідно з його нормами, шлюбу передувало сватання, коли досягалась угода між сторонами про одруження. Зазвичай сватів до дівчини засилав наречений, але до прийняття християнства могла й дівчина засилати сватів до нареченого. Традиція обрання дівчиною со¬бі нареченого тривала в Україні ще й у XVIII ст. .

Після сватання, коли було досягнуто згоди про весілля, рідні обох сторін збиралися на так звані змовини, чи зговір, де домовлялися про день весілля, розмір посагу чи віно. Такі домовленості мали назву ряд і могли бути укладені як в усній, так і письмовій формі. На ряді відбу¬валися заручини — висловлення згоди нареченими взяти шлюб. На за¬ручинах їли різні страви, у тому числі й розрізали сир. Відмова нареченого від одруження вважалася образою честі й гідності дівчини, а тому передбачалися певні санкції. Згідно із ст. 35 Статутом Ярослава Мудрого, колишній наречений повинен був відшкодувати матеріальні збитки в повному обсязі, яких зазнала рідня нареченої, а також моральні збитки: «Про девку, сыр краявши, за сором си 3 гривни, а что потеряно, тое заплатити...*

Відповідно до норм давньоукраїнського звичаєвого права, шлюбний договір набував чинності, каш наречена подавала рушники або хустки. В іншому випадку це було порушенням звичаєвої правової норми .

Отже, згідно з нормами давньоукраїнського права, заручини — це вид договору, порушення якого вело до відшкодування як моральних, так і матеріальних збитків.

За Статутом Ярослава Мудрого (ст. 29) було закріплено право дівчини самостійно проявляти свою волю шодо взяття шлюбу: «Аіце девка не вьсхощеть замуж, то отец и мати силою дадять. А что девка учинить над собою, отец и мати митрополиту в вине». Шлюбний вік для дівчини становив 16-18 років, а для хлопця — 18 років.

Після прийняття християнства церква намагалася насаджувати свої канони. Зокрема, згідно із ст. 19 Статуту Ярослава Мудрого, заборонявся шлюб християнки з представником іншого віросповідання або язичником: «Аще жидовин или бессермени будеть с руською, на 

иноязычницех митрополиту 50 гривен, а руською поняти в дом церковный». Згідно із ст. 5 Статуту Ярослава Мудрого, якщо дівчина або вдова народить дитину, то її віддавали до монастиря: «Аше же девка блядеть или дитяти добудеть у отца, у матери или вдовою, обличивше, поняти ю в дом церковный*. Ті з батьків, хто вчасно не одружував своїх дочок, мали сплачувати штраф: «Аще девка засядеть великих бояр, — зазначалося в ст. 7, — митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр гривна золота, а нарочитих людии —12 гривен, а простои чади рубль*.

Церква вважала шлюб божественним таїнством, а законною його формою — церковне вінчання. Проте церковний шлюб у народі вважався недійсним без весілля. Згідно з нормами давньоукраїнського звичаєвого права, молодим не дозволялося жити разом, якщо не відбулося весілля.

У російській історико-правовій науці домінує погляд, що в Київській Русі дружина перебувала в залежності від чоловіка, а тогочасна сім’я відносилася до так званого «деспотичного типу»1. Зазначені відносини і тип сім’ї були характерні тільки для північно-східної (Московської) частини колишньої території Київської Русі. Стосовно взаємин між чоловіком і дружиною в Середньому Подніпров’ї в період Київської Русі, то вони базувалися на принципах рівноправності, духовності, гуманізму та справедливості. Так, наприклад, після смерті батька, главою сім’ї ставала мати. Вона самостійно вела господарство, розпоряджалася власністю, і від неї залежало відділення синів для ведення власного господарства.

У давньоукраїнській сім’ї головну роль у вихованні дітей відігравала мати, що мало величезний вплив на формування їхньої поведінки, моралі, ідеалів, а в родині панували свобода й рівноправність.

Незважаючи на прийняття християнства, у давньоукраїнському сімейно-шлюбному праві домінували норми не церковного, а звичаєвого права. За церковними канонами єдиною причиною припинення шлюбу була смерть одного з подружжя, а виключною підставою для його розірвання — перелюбство. Проте Статут Ярослава Мудрого містив декілька причин для розірвання шлюбу: якщо дружина приховує важливу інформацію від чоловіка; у випадку подружньої зради; замах одного з подружжя на життя іншого; коли дружина організує крадіжку майна чоловіка тощо (ст. 53). Шлюб також можна було розірвати за обопільною згодою подружжя. Тобто шлюб уважався угодою, яка вільно укладається й може бути розірвана.

Разом із тим у Статуті Ярослава Мудрого був відчутний і вплив норм церковного права. Зокрема, згідно із ст. 10 Статуту, якщо дружина залишила свого чоловіка, то її мали постригти в черниці. З літописних свідчень відомо, що шлюб можна було розірвати й без по стриження в монахині: у 1117 р. Ярослав Святославич «умыслил с женою своею... без всякой причины от нея развестись» .

Отже, у давньоукраїнському суспільстві періоду Київської Русі домі¬нували погляди, що шлюб може бути вільно укладений та розірваний з певних причіш. Норми, які регулювали подружні відносини, були такими. що виникали в результаті компромісу між нормами звкчасвого й церковного права. Держава санкціонувала ті норми, які закріпляли духовну свободу, рівноправність подружжя та гуманізм у їхніх стосунках.

Згідно з нормами давньоукраїнського права, жінка була дієздатною. Вона могла укладати різноманітні договори: купівлі-продажу, позики, застави, дарування, успадкування тощо. В її власності перебував посаг і віно. Розмір посагу визначався батьками нареченої, а за їхньої відсутності - братами або, якщо вони малолітні, опікунами. У ст. 34 Статуту Ярослава Мудрого посаг іменується як «сватебное и с говорное*. Він складався з білизни, постелі, одягу, прикрас та інших особистих речей, а також худоби, грошей, землі. Якщо дочка отримувала посаг, то після смерті батьків, якщо в неї були брати й сестри, вона не могла претендувати на спадщину.

Згідно з нормами звичаєвого права, цілісність посагу гарантувалася так званим віном — матеріальним забезпеченням чоловіком дружини на випадок його смерті. Розмір віна не був чітко визначеним, він фіксувався в угоді про шлюб. Майно «віно» не можна було відчужувати без згоди дружини.

Відповідно до ст. 103 «Просторової правди», жінка (мати) мала право самостійно визначати спадкоємця її майна. Коли ж вона не встигала зробити заповіт («без языка ли умреть»), то майно переходило до того з дітей, з ким вона жила («то у кого будеть на дворе была ю кормил, то тому взяти»).

Після смерті батька майно могли успадковувати як дружина, так і дочки. Якщо майно успадковувала дружина, то діти не могли вимагати поділу майна. Відповідно до ст. 106 «Просторової правди», мати могла залишати майно будь-кому з дітей. Якщо дружина помирала раніше від чоловіка, то він мав право лише користуватися її майном. Отже, жінка могла бути як спадкодавцем, так і спадкоємцем. Вона могла також успадковувати як батьківське, так і материнське майно. Можна стверджувати, що в окремих випадках жінка користувалася ширшими правами, ніж чоловік.

Питання № 13

У дохристиянському періоді заповідальні відносини Київської Русі регулювалися виключно звичаєвим правом. За цим правом спадщину міг прийняти лише молодший син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі стався великий злам в цивільному праві Київської Русі. Були запозичені багато норм Візантійського (тобто східно-римського ) права, зокрема і ті положення, що стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у двох формах - усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання або ряд. Спадкувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на спадкування за законом.

Договір Русі з Візантією 911 року говорить про «обряженіє» - спадкування за заповітом: «Якщо хтось помре, не розпорядившись своїм майном, а своїх в Греції у нього не буде, то нехай повертається майно його на Русь найближчим молодшим родичам. Якщо ж зробить заповіт, то візьме заповідане той,... на кого написаний заповіт»Цей порядок наслідування був поширеним серед дружинників, які були на службі у Візантії.

Спадкові відносини регулювалися Руською Правдою приблизно так, як і в інші феодальних країнах Європи. Спадкування допускалося за заповітом (рядом) та за законом (в тому випадку, коли не було складено заповіт).

У разі спадкування за законом спадкоємцями першої черги були сини померлого. Спадкове майно надходило нерозділеним і ділилося самими спадкоємцями.

За старовинним загальнослов’янським звичаєм батьківський двір завжди без поділу передавався молодшому синові . Дочки померлого, за наявності у них братів, до спадкування не долучалися.

Незаміжні доньки, виходячи заміж, отримували від свої братів лише посаг. Оскільки порядок спадкування в Київській Русі носив становий характер, дочки феодалів (за відсутності братів) визнавалися спадкоємцями , а дочки смердів спадкувати не могли. Спадкове майно кріпосного за відсутності синів (выморочное наследство – відумерлий спадок) надходило до володіння князя. В цьому випадку князь зобов’язувався надати дочкам померлого посаг.

За спадкування за законом другий з подружжя не визнавався спадкоємцем. Дружина у випадку смерті чоловіка отримувала виділ, тобто майно, набуте нею до шлюбу. Коло спадкоємців за заповітом обмежувалося лише дітьми та другим з подружжя. Позашлюбні діти та діти рабинь не могли бути спадкоємцями за батьком. Діти, які мали вітчима, спадкували лише за рідним батьком.

Руська Правда містила норми спадкового права стосовно лише рухомого майна (будинок, худоба, товар, раби). Земля була колективною власністю громади.

Форма заповіту була усною, але, можливо, в деяких випадках, існувало і письмове його оформлення.

Окрім чоловіка, господаря, спадкодавцем могла бути і дружина. Це природно, оскільки в древньому руському праві існувало поняття окремої власності подружжя. Дружина не тільки могла мати окреме майно, а й розпоряджатися ним, але в законі більше уваги приділяється все таки заповітові чоловіка

Законодавець не обмежував свободу заповіту матері. У випадку жорстокого поводження з нею синів, вона могла позбавити ї спадку. Якщо всі сини були з нею «лихі», вона могла заповісти майно дочці, навіть, заміжній.

Судові справи стосовно спадку за уставами Володимира і Ярослава належали духовному суду і згадувалися лише в розширеній редакції Руської Правди. За уставом Володимира Мономаха в Руську Правду було включено збірник «узаконенй» про спадок, що складався з статей, які визначали порядок спадкування дітьми після батьків за відсутності заповіту. Ці статті встановили, що за смердом можуть спадкувати лише сини, а за боярином – і сини, і дочки.

Питання № 14

Розвинутість зобов’язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов’язані передусім зобов’язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов’язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зобов’язаний сплатити господарю вартість цього коня.

У Руській Правді згадується також про зобов’язання за договорами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов’язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов’язань (продаж у холопи).

Договори («ряди» - купівля-продаж, найм, позика, поклажа) укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує. Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в Новгороді.

Про існування одного з найдавніших договорів — договору купівлі-продажу — свідчать уже русько-візантійські договори. Договір купівлі-продажу регламентувався і в Руській Правді. Тут передусім визначено порядок купівлі-продажу челядина, а також порядок установлення добросовісного придбання речі. Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабство. У цьому випадку договір обов’язково укладався перед послухами.

Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови боржника) кредитору достатньо було скласти присягу. Боржник був зобов’язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присипом» (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з короткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу.

Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу

Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір’ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора. Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».

Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Найчастіше наймання призводило до феодальної залежності.

Договір поклажі заключався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв’язку з цим, вирішувались простою присягою. Вона ґрунтувалась на взаємній довірі сторін.

Питання №15

Право Київської Русі детально регламентувало банкрутство, яке поділяли на три види:

1) банкрутство "без вини" (стихійне лихо, аварія судна, пожежа, бандитський напад). Тут давали відстрочку на повернення боргу;

2) винне банкрутство, коли купець "проп'є або програє" чужий товар. У такому разі справу віддавали на розсуд кредиторів: винного або продавали в холопи, або надавали відстрочку (ст. 54 Просторової редакції);

3) злісне банкрутство, за якого неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту свої громадян, брав позику у чужоземця чи гостя з іншого міста і не повертав її. При цьому боржника продавали разом із майном. З одержаних грошей від продажу банкрута і його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а зали­шок розподілявся між місцевими кредиторами.

Питання №16

Що стосується усиновлення, то в джерелах, які належать до цього періоду,

про це не згадується. Проте усиновлення було поширене серед європейських

народів, і дослідники вважають, що це явище мало місце і в Київській

Русі. Мало місце так зване «приймачество. Зазвичай люди похилого віку приймали в родину сироту, коли їм ставало важко справлятися з господарством і коли в них не було спадкоємців. Прийнятий у родину повинен був поважати своїх нових батьків, допомагати їм у господарстві.

І, нарешті, опікунство. За джерелами права, які дійшли до наших часів ,

ми бачимо, що цей інститут у Київській Русі був досить розвинений. Про

це, зокрема, свідчать такі риси руського опікунського права, як

винагорода опікуну за його діяльність, його звіт про виконання ним його

обов’язків і строга відповідальність. В «Руській Правді» вперше з’яви-

лося поняття «опіка». Так, у ст. 99 йдеться про те, що після смерті

батька опікуном малих дітей стає хтось з найближчих родичів або вітчим, якщо мати виходить заміж вдруге. Опікуну передається в тимчасове користування рухоме й нерухоме майно неповнолітніх, обов’язково в присутності свідків. Опікун має право продовжувати торгівлю й брати собі прибуток від неї, але після закінчення терміну опіки зобов’язаний повернути кошти сироті.

17.Розуміння поняття “злочину” є важливим з погляду адекватного сприйняття розвитку кримінального права у період існування Київської держави – Русі. Адже через визначення поняття злочину ми можемо дослідити об’єкти, на які було спрямовано посягання, вивчити їхнє значення для функціонування княжої держави.

Спочатку поняття “злочин” трактувалося як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину дещо змінилося й уже в “Руській Правді” під злочином розуміється не тільки образа, а й будь-яке порушення закону. Суб’єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Саме вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути виселені з громади, продані у холопство

“Руська Правда” містить норми, які стосуються суб’єктивної сторони злочинного діяння. Про навмисно здійснені злочини говорить, наприклад, ст. 12 Староруської Правди, накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні.Проте, що “Руська Правда” виділяє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 34 Староруської Правди, яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна. Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко проглядався суб’єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банкрутство. “Руська Правда” передбачала покарання за здійснення образливого вчинку (не словом, а фізичною дією). Так, за удар не вийнятим із піхв мечем передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану (ст. 24. Др. Пр.). Такі самі стягнення очікували того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотним боком меча або зазіхне на символ чоловічої гідності – бороду та вуса.В Руській Правді злочин називають "образою", під якою

розуміють будь-яке нанесення кому-небудь матеріальної, фізичної та

моральної шкоди, тобто злочинним вважалося нанесення збитку

конкретній людині, його особі, майну шляхом дії.

Об’єктами злочину в джерелах права Київській Русі виступали:

влада князя, особа феодала, майно, сімейні відносини, церковні

канони.

Об’єктивна сторона складу злочину цього періоду представлена

дією. Злочини, вчинені шляхом бездіяльності ще передбачені не були.

Суб’єктами злочину Староруської державі могли бути тільки

вільні люди. Холопи та челядь були власністю господаря, який ніс

матеріальну відповідальність за наслідки їх неправомірних дій. Проте те, що господар ніс відповідальність за свого холопа, не виключало

вживання до холопа заходів фізичної дії. Його можна було калічити,

вбивати

18.Руська Правда та інші джерела права не відрізняли кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Нанесення потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визначалось як "образа" (злочин). Суб'єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися санкціями суворішими, аніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. З Розширеної редакції Руської Правди: "якщо хто уб'є князівського мужа в розбої, а головніка не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен". Стосовно віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то таких даних джерела староруського права не містять. Руська Правда розрізняє суб'єктивну сторону злочину, умисел та необережність. Так, якщо вбивство скоєно в стані афекту, випадково ("у пиру"), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 4 Розш. ред.). Коли ж убивство зумисне ("стал на розбой"), "то за разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление" (ст. 5 Розш. ред.). Досить просто розв'язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не здійснювався і всі співучасники злочину відповідали порівну. Злочини поділялися на такі види:

• проти князівської влади (повстання, перевіт — перехід на сторону ворога);

• проти церкви та християнської моралі (віровідступництво, церковна татьба, нищення хрестів, розриття могил, чародійство тощо);

• проти особи (убивство, тілесні пошкодження, побиття);

• майнові (розбій, крадіжка, пошкодження, незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо);

• проти сім'ї й моральності (розпуста, багатоженство, співжиття з черницею, кума з кумою, зґвалтування, сексуальні збочення тощо).

19/20.Система покарань Руської Правди ще досить проста, а самі покарання порівняно м'які.

Вищою мірою покарання, як уже зазначалося, був потік і розграбування. Сутність цього заходу не зовсім ясна. В усякому разі, в різний час і в різних місцях потік і розграбування розумівся по-різному. Іноді це означало вбивство засудженого і пряме розтягування його майна, іноді - вигнання і конфіскацію майна, іноді - продаж у холопи.

Наступною за тяжкості мірою покарання була віра, призначатися тільки за вбивство. Якщо за злочинця розплачувалася його шнура, то це називалося дикої вірой.

До другої половини XI ст. як покарання за вбивство застосовувалася кровна помста, скасована в Руській Правді синами Ярослава Мудрого.

За основну масу злочинів покаранням була так звана продаж - кримінальний штраф. Її розміри були різні в залежності від злочину.

Вири та продажу, що йшли на користь князя, супроводжувалися відшкодуванням шкоди потерпілому або його сім'ї. Вирі супроводжувало головництво, розмір якого нам невідомо, продажу - урок.

Зазлочину, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались специфічні церковні покарання - епітимію. Так, візантійський закон передбачав, наприклад, за блуд з сестрою 15 років «постітіся та плакату»; легкої епітімії вважалися 500 поклонів на день. Епітімії часто поєднувалася з державною карою. На думку С. В. Юшкова, церква застосовувала крім епітімії членовредітельние покарання і тюремне ув'язнення.

Давньоруське право ще не знало досить чіткого розмежування між кримінальним та цивільним процесом, хоча, звичайно, деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки у кримінальних справах. В усякому разі і у кримінальних, і по цивільних справах застосовувався змагальний (обвинувальний) процес, при якому сторони рівноправні і самі є двигуном усіх процесуальних дій. Навіть обидві сторони в процесі називалися позивачами.

Руська Правда знає дві специфічні процесуальні форми досудової підготовки справи-гоніння сліду і склепіння.

Гоніння сліду - це відшукання злочинця за його слідами. Закон передбачає спеціальні форми і порядок проведення цього процесуальної дії. Якщо слід привів до будинку конкретної людини, вважається, що він і є злочинець. Якщо слід привів просто в село, відповідальність несе верв (громада). Якщо слід загубився на великій дорозі, то на цьому пошук припиняється.

21) Основні риси судочинства Київської русі

У Руській Правді закріплені основні форми кримінального процесуального права. Її норми містять особливі форми досудового процесу, коли встановлюються досудові відносини між потерпілим( позивачем) і вірогідним відповідачем. Заінтересована особа (потерпілий) повинна була сама порушувати справу в громадському суді або ж звертатися по захист до князівського уповноваженого.

Звинувачення мало бути персональним, тобто направленим проти відомої особи. Більшість дослідників наголошують на пануванні у судочинстві Київської Русі звинувачувально-змагального процесу. Він характеризується активною участю заінтересованих у вирішенні конфлікту осіб. Суд, власне, виконував роль посередника в"судовому процесі ("тяжі"). У звинувачувально-змагальному процесі сторони - позивач і відповідач - апріорі користувалися майже однаковими судовими (процесуальними) правами. Попри те, особливу роль у процесі відігравав саме позивач: за його заявою розпочиналося судочинство.

Судовий процес відбувався усно. "Руська правда", що закріпила традиційні процедури упіймання злодія та розшуку вбивці, визначила три стадії (етапи) судового процесу: "заклич", "звід" та "гоніння сліду". Розшук злочинця в Київській Русі здійснювався потерпілим і Його родичами, що вказує на приватноправовий характер судового процесу.

Заклич тобто оголошення потерпілим на торговій площі про зникле майно (раба, худоби, одягу, зброї тощо).

Звід він мав вказати на того, у кого придбав вкрадене. Звід ішов до тих пір, доки не виявляли людину, яка не могла вказати, у кого вона придбала річ. Ця особа і визнавалася злодієм з усіма можливими наслідками. Звід розпочинався у випадках: а) якщо річ було знайдено в кого-небудь до закличу; б) якщо річ знайдено до трьох днів після закличу; в) якщо річ було віднайдено не у своєму місті (громаді).

Гоніння сліду-При негайному виявленні крадіжки, коли злодій або вкрадена ним худоба залишили сліди, їх розшукував потерпілий по гарячих слідах. Процедура називалася "гоніння сліду". Коли сліди втрачали, слідство припинялося, а в разі їх зникнення в іншому населеному пункті, його жителі мусили вести розшук далі, виявити і видати злочинця. У протилежному випадку вони мали сплатити штраф (дику виру).

Результати закличу, зводу і гоніння сліду використовувалися в судах як докази і підстава для винесення вердикту.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилось або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним.

Зважуючи значення всіх доказів, наданих сторонами, суд виносив (усно) рішення-вирок. Суд сам не виконував цивільних рішень. Про це дбала заінтересована сторона. Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Ніяких указівок про повторний розгляд справи на скаргу незадоволеної сторони "Руська правда" не містила.

Отже, судовий процес у Київській Русі мав яскраво виражений змагальний характер: він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалося публічно та усно. Процес ділився на три етапи (стадії) - "заклич", "звід" і "гоніння сліду". У системі доказів значна роль відводилася свідкам, присязі та ордаліям.

22) Поняття звід та гоніння сліду

Дивитись питання 21, виділено чорним, курсивом, а також підкреслено поняття гоніння сліду та зводу!

23) Види доказів у судочинстві Київської Русі

На судовому процесі сторони доводили свою правоту за допомоги судових доказів. У Київській Русі судовими доказами були: 1) власне визнання; 2) свідки ("видоки" і "послухи"), якими могли бути тільки вільні люди (сумнівно щодо жінок); 3) присяга (складали сторони й свідки); 4) ордалії (суди Божі); 5) речові докази (сліди побиття, рани, тіло вбитого, свідки тощо).

Видок у "Руській правді" - учасник судової процедури - свідок протиправних дій (тілесних ушкоджень), який проводився потерпілою стороною до суду, або той, хто міг стати свідком у майнових позовах (про належність челяді). Послухи, які також зафіксовані у "Руській правді", свідчили не про факт злочину, а про добру репутацію ("добру славу") тої чи іншої сторони процесу. Від необґрунтованого звинувачення можна було "очиститися", виставивши сім свідків послухів, які підтвердили би їм добре ім'я підозрюваного. За спостереженнями деяких учених (М. Максимейко, Ф. Леонтович) вже у XII ст. послухи витрутили із правничого вжитку видоків.

У кримінальних справах достатніми доказами вважалися прямі докази (рани, синці тощо) або свідчення двох очевидців - видоків. У випадках звинувачень у крадіжках, у майнових суперечках найбільш важливим доказом була виявлена наявність украденої речі - речовий доказ. Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого і від позивача, і від відповідача (штраф 3 гривні за смерда і 12 - за боярина).

Ордалій (суд божий) -випробування водою, залізом або "полем" тощо. Найбільш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєдинок - "поле". Переможець поєдинку вигравав процес.

У випадку, коли послухи й видоки з обох сторін давали однаково позитивні свідчення, отже, за відсутності доказів факту злочину винний (або невинний) визначався за допомоги випробувань ордалій (судів божих) - водою, залізом або "полем" тощо. Найбільш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєдинок - "поле". Переможець поєдинку вигравав процес. У справах понад 6 гривень випробовували залізом. Підозрюваному давали в руки розжарений шматок заліза і за характером ран судили про правильність або неправильність звинувачення. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів фактично не було.

24) Система права Галицько-Волинського князівства

Система права Галичини та Волині ґрунтувалася на досить міцній джерельній базі. Джерелами права слугували: а) розвинена система правових звичаїв, які врегульовували взаємини людей і які з часом санкціонувала держава, перетворивши в норми звичаєвого права. Насамперед, це кровна помста, ордалії, свідчення в суді, порядок успадкування майна тощо; б) норми статей "Руської правди", яка поширювалася в усіх трьох редакціях - короткій, просторовій та скороченій. її правова спрямованість (захист приватної власності) не змінилася до XV ст. і згодом стала підставою для кодифікації права у Великому князівстві Литовському; в) князівське законодавство, репрезентоване уставами, угодами та грамотами князів. Серед документів юридичного характеру можна виокремити: грамоту князя Івана Берладника (середина XII ст.), яка визначала правовий статус іноземних купців та регламентувала умови торгівлі з ними; Заповіт (рукописання) Володимира Васильковича (1287 р.) на успадкування Волині нащадками Данила Галицького; Уставну грамоту Мстислава Даниловича (1289 р.) про форми і розміри повинностей міщан; дві грамоти Андрія Юрійовича (1320 р.) про торговельні привілеї купцям; г) міжнародно-npaвовi акти - декілька угод князів з орденом хрестоносців (1308-1335 pp.); д) канонічне право церковних уставів Володимира та Ярослава, "Номоканон", "Кормча книга"; е) магдебурзьке правo у вигляді грамот князів на самоврядування містам Санок (1336 р.) та Львів (1356 р.) Хоча норми цього права діяли в Галичині не в повному обсязі і у зміненому вигляді.

Цивільно-npавові норми зазначених джерел передбачали інститут права власності та зобов'язальних дій. Придбане шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати, подарувати, обміняти і вчинити "як буде воля". Згадані також застава та обмін майна. Поширювалися угоди позики, поклажі (депозиту) цінних речей. Родинне право, як і раніше, передбачало шлюб, опіку та успадкування.

Норми карного права збереглися головним чином незмінними з часів єдиної Київської Русі. Щоправда з'явилися й новели, зокрема такий вид злочину, як змова проти князя та його влади. Почали застосовувати поряд зі штрафами такі види покарань, як смертна кара, ув'язнення у фортеці, вигнання, конфіскації. Причому не лише до суспільних низів, але і до відомих, багатих і знатних бояр.

Процесуальне право передбачало змагальний характер розгляду справи, диспозитивність сторін. Впроваджувалися розшук (заклич, звід, гоніння сліду), допит свідків (видоків та послухів), надання доказів, божі суди (ордалії). Вирок виносився усно. Суттєвих зрушень у цій галузі з часів Київської Русі не сталося.

25. Звичаєве Право – це сукупність правових норм, що основуються на родовій (народній-національній) свідомості, Родовій Вірі і родовій моралі, які регулюють і захищають національний Звичаєвий Лад і державний устрій та регулюють всі інші взаємовідносини в суспільстві. Звичаєве Право складається з головних норм (правових принципів) та підпорядкованих їм звичаєвих законів. У Звичаєвому Праві не було конституції, її функцію виконували головні норми.

Головні Норми Звичаєвого Права – це головні правові принципи і норми Звичаєвого Ладу, або по іншому Родового ладу. Український народ – єдиний великий народ на євразійському просторі, що зберігав Родовий Лад в часи феодалізму і мав свою Родову Державу – козацьке Запоріжжя!

Норми Звичаєвого Права визначають суспільний лад, державний устрій та головні взаємовідносини в суспільстві.

Право первісно з’являється із Звичаю, тобто із волі народу, а не із волі державної влади. У Звичаєвому Праві влада просто немає права давати, писати і змінювати право!

Звичаєве Право дійсно є Українським і існувало в нашому Краї в своїй завершеній ідеологічно-правовій формі вже як мінімум  10 тисячоліть тому, за часів виникнення розвиненого Родового Ладу в якому власне і виникає ДЕРЖАВА, як сила, що захищає територію і підтримує справедливий порядок.

26.

Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст

Вони були різноманітні змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування загальнозобов'язуючого права. «Це — найважливіша галузь великокняжої діяльности», — характеризував ці пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти охоронного характеру.

а) Дарчі грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозькому — право печатати листи червоним воском.

б) Привілеї у стислому значенні — «прівата лекс» — приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь звільнив Волинь від поволовщинк, Київ — від ігідвід та тіюнського суду. Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та жидам.

З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський — 1418 р., Казіміра — 1437 р., Олександра — 1492 та два привілеї Сігізмунда — 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради. Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з- під загальнозобов'язуючого права. Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну» грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право.

27.

Насамперед треба відзначити договори-угоди між Литовсько-Руською державою та Польщею, що встановлювали різні форми союзу й сполуки між цими державами; вони впливали на зміну держ. становища Литовсько-Руської держави. Це: Кревський акт 1385 p., що встановив персональну унію; Виленська умова 1401 p., що встановила лише союз взаємної охорони й безпеки; Городельська умова 1413 p., що знову повертала персональну унію; Люблинська унія1569 p., що встановила реальну унію між Польщею та Литвою й найбільше сприяла поширенню поль. впливів і поль. права. На підставі Люблинського акту більшість укр. земель, що були в складі Литовсько-Руської держави, була інкорпорована Польщею, із збереженням однак сили Литовського Статуту та офіційної »руської мови«.

З договорів міжнародного характеру треба згадати про договори торговельні й господарські, які містили в собі деякі норми публічного права.

28.

Земські уставні грамоти є найважливішими пам’ятками законодавства достатутової доби. На відміну від привілеїв, що заводили новину, уставні грамоти /635/ бережуть стародавнє право. Вони видавалися для всього населення окремих земель на потвердження давніх прав цілої землі, встановлення її відношення до держави й до загального закону. До нас дійшло вісім таких грамот для укр. земель: з 1456 р. — для Галицької землі, з 1516 р. — для Дорогичинської землі, з 1424 р. — Луцькій землі, дві грамоти Волинській землі з 1501 та 1509 pp., дві грамоти Київській землі з 1507 та 1529 pp., одна грамота для Вільського повіту на Підляшші. В цих грамотах є багато правного матеріялу з обсягу цивільного, карного й процесового права ще з першої доби, а також правила для домініяльних, панських судів.