53. Нормативні акти церковного права XVII – XVIII ст.

Джерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту величезну роль, яку відігравала в суспільно-політичному житті українська православна церква, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському патріархові царський уряд зберіг місцеві церковні суди. Грамотою від 15 грудня ] 1686 р. московському патріархові заборонялося втручатися в діяльність українських церковних судів і приймати скарги на їх рішення. І лише у XVIII ст., зі зміною загального становища церкви в державі та посиленням утручання самодержавства в діяльність судів Української православної церкви, згідно з царським указом від 10 квітня 1786 р. перше місце серед основних джерел права Української православної церкви посів російський Духовний регламент.

Джерела права Української православної церкви того періоду умовно поділяють на дві групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві й державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це - канони або "кормчі книги"; правила, прийняті соборами Російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги Святого Письма.

Передмова до питань 54; 55.

Речове право включало право власності, право володіння та права на чужі речі (сервітутне право). Основним джерелом цивільного права (в тому числі речового) був Кодекс 1743 року.

54. Поняття володіння в українському праві другої половини XVII – XVII ст.

Цивільне право Гетьманщини в поняття володіння вкладало двояке значення:

а) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності;

б) одне з повноважень власника.

Володіння визначалося як фактичне панування особи над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї!!!

Розрізнялося декілька видів володіння, і в основу поділу був покладений спосіб його набуття. За способом набуття володіння розрізняли

• законне;

• незаконне.

На основі аналізу цивільно-правових норм Кодексу 1743 року і судових справ, обгрунтовано підстави виникнення та припинення володіння. Вони були такими ж як і для права власності.

55. Поняття власності в українському праві другої половини XVII – XVIII ст.

Право власності, за Кодексом, було основним речовим правом і розумілося як право володіти, використовувати, передавати, дарувати, відписувати, міняти й заставляти майно за власною волею та потребою!

Інститут права власності, за Кодексом, для свого часу досягнув високого рівня, врегульовуючи відносини у питаннях володіння, користування, розпорядження особами, що належали до різних станів, майном, зокрема землею. 

В другій половині XVII-XVIII ст. були два головні різновиди власності на землю:

• вотчина або “зуполне володіння” (являла собою володіння на правах повної власності. Ця земельна власність могла бути об’єктом купівлі, продажу, спадкування, міни тощо)

• тимчасове володіння (надавали особам на строк державної або військової служби).

Всі способи набуття права власності цивільне право Гетьманщини за Кодексом поділяло на:

• первинні (заволодіння, або займанщина, природний приріст, знайдення загублених речей);

• похідні або вивідні (державні акти (царські жалувані грамоти, гетьманські універсали, листи полковника), судові рішення (декрети), договори).

Підстави припинення права власності:

• відмова власника від речі;

• передання права іншим суб’єктам за договором;

• вилучення речі (конфіскація);

• знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання чи інших причин, або за давністю.

У Гетьманщині були наявні три форми власності: