60.Поняття опіки та піклування в укр. Праві др..Пол.17-18 ст.

Опіка встановлювалася над малолітніми, була похідною сімейно-шлюбного регулювання,а піклування було самостійним правовим інститутом (встановлювалося над божевільними, марнотратниками та майном відсутніх осіб).

Бути опікуном над малолітніми сиротами (вихователь і розпорядник майна до повноліття) передусім мали право мати-вдова та бабця сиріт. Коли матері вже не було на світі або вона нездатна була здійснювати опіку, опікунські обов'язки переходили до старшого брата або до одного з дядьків із батькового роду. За відсутності таких родичів обов'язки опікуна переходили до родичів чоловічої статі з роду матері. Коли жодних родичів не було, опікуна призначала влада. Основні вимоги до опікунів: чесні особи, заможні та ощадливі господарі. Також опікуном або піклувальником могла бути церква.

Піклувальників над божевільними, марнотратниками (до часу їх одужання або виправлення), а також відсутніми особами призначали та звільняли місцеві уряди Разом із призначенням опіки або піклування суд виносив постанову про недійсність будь-яких правових актів щодо відчуження майна підопічного.

Передусім, опікун/піклувальник був зобов'язаний у присутності родичів, сусідів чи інших свідків скласти опис майна підопічного і записати його до урядових книг. Опікун мусив: віддати сиріт до школи або до майстра для вивчення якогось ремесла, навчати доброму поводженню в суспільстві; добре господарювати майном підопічного, нічого з майна підопічного не продавати й не заставляти без крайньої необхідності; виступати за підопічного в суді, захищаючи його від можливих цивільних позовів і скарг у кримінальних справах; із закінченням опіки віддати підопічному майно з повною звітністю. Опікуни та піклувальники несли цивільну відповідальність за всі невиправдані витрати і втрати чогось із підопічного майна. Вони також ніс і кримінальну відповідальність за допущені ним кримінальні діяння щодо підопічних.

61.Поняття злочину в кримінальному праві XVII-XVIII ст.

Під злочином розумілася дія (діяльність), яка спричинила збитки або шкоду окремим особам, церкві, державі. Це поняття мало демократичний, позастановий характер. Об'єктом злочинних дій вважалися суспільний і державний лад, органи влади, здоров'я, майно і честь людини. Закон захищав всіх від злочинних посягань однаково. Лише з поширенням російського законодавства у кінці XVIII ст. перевага в охороні віддавалася старшині та шляхті (дворянам). Суб'єктами злочину визнавали всі люди (вільні і невільні), які досягли 16 років.Злочини поділялися на: навмисні, ненавмисні, рецидивні, професійні, за співучастю (замовник, виконавець, підбурювач), за обставинами (сп'яніння, голоду, ревнощів, оборони). Класифікувалися злочини таким чином:

- державні (зрада, фальшування, перехід до ворога, здача фортеці);

- проти православної віри (чародійство, богохульство, віровідступництво, блюзнірство, відьмування);

- посадові злочини (хабарництво - "лихоимство" та "мздоимство", казнокрадство, розтрати);

- проти суду (лжесвідчення, лжеприсяга, підробка документів);

- проти моралі (сутенерство, проституція, зґвалтування, викрадення дівчини);

- військові злочини (дезертирство, самостріли, непокора наказам);

- проти родини (багатожонство, аборт, дітовбивство, батьковбивство, кровозмішання, перелюбство);

- проти особи (побої, вбивство, покалічення);

- прости честі (приниження гідності, образа);

- проти майна (грабіж, розбій, крадіжка, підпал).

64.Система покарань в кримінальному праві XVII-XVIII ст.

Система покарання була складною. Якщо вид покарання визначався, то його межі — не завжди. Вид і роз мір залежали від соціальної приналежності злочинця і по­терпілого. Наприклад, грошовим штрафом каралися ті, котрі вбивали селян-втікачів. Допускалося застосування декількох видів покарання за один злочин.

Закон передбачав велику кількість покарань. Вищою мірою покарання вважалася смертна кара — проста (по­вішення, відсічення голови) і кваліфікована (четвертуван­ня, утеплення, колесування, спалення, закопування живим у землю). До тілесних покарань відносили відрізання ву­ха, носа, руки, до болісних — биття палицями, різками, батогами. Ганебні покарання полягали в тому, що зло­чинця прив'язували до стовпа на майдані під час ярмар­ків, а кат або будь-хто бажаючий бив його. Винних брали під варту у в'язниці при військових урядах чи ратушах.

Конфіскація майна вважалася додатковим покаранням. До такого покарання належало і вигнання, тобто вислання злочинця за межі села або міста чи конкретної території на певний час або без права повернення. Подібним пока­ранням було також заслання до Сибіру.

Як покарання застосовувалося шельмування, догана. З метою залякування, це робилося здебільшого публічно.

Зауважимо, що у випадках, коли законодавець вважав недостатнім призначення одного покарання, приєднував до нього інше, враховуючи при цьому склад злочину: чим простіше злочин за своїм складом, тим простіше покарання, і навпаки, чим складніше склад злочину, тим складніше і покарання [6, с.207].

62.Види покарань

Покарання поділялися на основні й додаткові. Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. За вбивство селянина, який утік, винний карався виплатою грошового штрафу. В Правобе­режній Україні шляхтич за вбивство простої людини карався виплатою штрафу, а також був зобов'язаний відшкодувати втрату сім'ї убитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували.Страта поділялася на просту й кваліфіковану. До простої страти відносилися: відсікання голови, повішення, розстріл, а в окремих випадках застосовувалося утеплення. Для посилення страждань приреченого до смерті та залякування населення застосовували кваліфіковані страти: четвертування (відсікання кінцівок); колесування (роздріблення кісток і покладання тіла злочинця на колесо); посадження на кіл (палю); підвішення за ребро гаком; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовували до матерів-діто­вбивць.Поширеними були каліцтво та болісні покарання. До пер­ших відносилися відсікання носа, вух, кінцівок. З болісних най­тяжчим покаранням вважалося биття палицею, батогом та ін.

З обмеженням гетьманського управління в Україні став поширюватися новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на зумовлений термін).

Широко застосовувався і такий вид покарання, як закову­вання в колодки, кайдани або прикуваннядо стовпа, гармати, воза тощо.

Переважали різні майнові покарання. Штрафи в урядових документах Гетьманщини називалися «вина». При цьому вони поділялися на «вину рядову», «панскую», «до шкатульї вой-сковой», «вину злодейскую» та ін.

Матеріальна компенсація моральної шкоди називалася нав'язкою. Перелічені покарання могли бути як основними, так і до­датковими. Від покарання звільнювали розумово відсталих осіб або тих, хто мав фізичні вади, осіб похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, хлопчиків до 16 років, дівчат до 13, старих людей. На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих вироків відносно людей доброї слави. Наприклад, від пока­рання стратою на прохання полтавчан було звільнено відому народну піснярку Марусю Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого.

63.Мета покарання

Мета покарання полягала у відплаті й відшкодуванні збитків та в залякуванні. Широко застосовувалися публічні види покарань. Покарання мали публічний характер. Вироки виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Це робилося з двох причин: по-перше, вважалося, що публічне покарання було пересторогою дія інших козаків утриматися від злочинних дій; по-друге, велика ролі у справі винесення вироку та його виконання належала козацькій громаді. Для звичаєвого права запорозьких козаків було характерним установлення виду покарання без визначення його міри. Воно відзначалося значною суворістю. Широко застосовувалася смертна кара, сфера застосування якої (за І. Грозовським) була досить близькою до визначеної Литовськими статутами. Щоправда, з часом і застосування смертної кари звузилося.