4. Мова автора і мова персонажів художнього твору. Багатство зображально-виражальних мовних засобів.

У творах літератури розрізняють мову автора і мову персонажів (мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі різні функції.

Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої храктеристики, авторських відступів, а також це мова ліричного героя ( в її особливостях, інтонаціях, емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності).

Мова автора характеризується індивідуальним стилем, який виявляється в особливостях манери автора, особливостях використання ним лексики народної мови, своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Все це становить творчу своєрідність.

Мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів – є важливим засобом типізації та індивідуалізації, тобто характеристики героїв. Людям різних епох, соціального стану, місцевості, віку і т.д. властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері інтонації, і у вимові слів, звуків і т.п. (наприклад: І.Котляревський “Наталка Полтавка”). Індивідуалізація мови стосується і епічних, і драматичних творів. Письменник намагається знайти в мові різних людей характерні для них риси і художньо це відтворити. У зв,язку з цим важливу роль відіграють у художніх творах діалоги, внутрішні монологи. Кожен персонаж твору характеризується також і особливостями своєї лексики, а саме: загальнонародними словами, діалектизмами, професіоналізмами, характерними фразеологічними зворотами, улюбленими висловами, приказками тощо.

Поняття “мова літературна” і “мова художньої літератури” не тотожні.

Літературна мова – це не тільки та мова, якою написані художні твори, а й мова публіцистики, преси, науки, школи; це мова, норми якої зафіксовано в словниках.

Мова художньої літератури базується на нормах літературної мови, але письменник не обмежується лише тими словами і граматичними формами, які встановлені як норми лутературної мови. У мові художніх творів трапляються відступи від цих норм і вони виправдані, якщо зумовлені художніми завданнями, а саме: прагненням змалювати явища і предмети з усіма властивими їм відтінками, в їх неповторній своєрідності. Внаслідок цього письменники вживають нелітературну лексику. Смислових і емоційних відтінків надають словам і висловам також різні засоби словотворення і словосполучення (наприклад: Гулак-Артемовський, байка “Рибка” – є слово “підвечіркувать”; “Пан та Собака – “спать попхався” – авторське)

4. Поняття про рід, жанр у застосуванні до літературних творів. Загальна характеристика родів літератури.

Літературний рід та жанр є фундаментальними категоріями літературознавства, які класифікують художні твори за формою та змістом. Рід літератури — це найширше поняття, що об'єднує твори за способом зображення дійсності, тобто за тим, як саме автор передає свій задум: через розповідь про події, вираження емоцій чи відтворення життєвих конфліктів у безпосередній дії. Жанр літератури є вужчим поняттям і виступає конкретною формою існування роду, яка визначається обсягом твору, особливостями побудови сюжету, системою персонажів та тематикою. Історично, ще з часів Арістотеля, художню літературу поділяють на три класичні роди: епос, лірику та драму.

Епос орієнтований на об'єктивне відображення навколишнього світу, де автор зосереджується на розповіді про зовнішні події, вчинки персонажів та обставини їхнього життя, розгорнуті у просторі й часі. Головною ознакою епосу є наявність вираженого або прихованого оповідача, який веде розповідь переважно у прозовій формі, детально змальовуючи портрети, пейзажі та діалоги. До епічних жанрів належать роман, повість, оповідання, новела, епопея, а також фольклорні форми, як-от казка чи легенда.

Лірика, на відміну від епосу, відображає світ суб'єктивно, фокусуючись на внутрішньому стані людини, її думках, емоціях, переживаннях та настроях у певний момент життя. У ліричних творах зазвичай відсутній розгорнутий сюжет та детальні життєписи, а центральним постає образ ліричного героя, через якого автор транслює свій світогляд. Лірика відзначається високою емоційністю, ритмічною організацією та переважно віршованою формою, що реалізується у таких жанрах, як вірш, пісня, сонет, елегія, ода, гімн та медитація.

Драма поєднує в собі риси епосу і лірики, але призначена насамперед для сценічного виконання, тому життя в ній зображується через безпосередню дію та живі висловлювання самих дійових осіб. Авторська розповідь у драмі відсутня, а текст повністю складається з монологів, діалогів та полілогів персонажів, які доповнюються короткими авторськими поясненнями щодо сцени чи рухів — ремарками. Рушійною силою драми є гострий життєвий конфлікт, а її класичними жанрами виступають трагедія, комедія, власне драма, трагікомедія та водевіль.

У сучасному літературному процесі ці роди рідко існують в абсолютно чистому вигляді, постійно взаємодіючи між собою та утворюючи міжродові форми, найвідомішою з яких є ліро-епос, що поєднує сюжетність епосу з віршованою та емоційною формою лірики у таких жанрах, як поема чи балада.