4. Класицизм як літературний напрям.

Класицизм – це провідний художній напрям в європейській літературі та мистецтві XVII-початку XIX століття, який зародився у Франції та базувався на орієнтації на античну спадщину як на абсолютний ідеал гармонії, міри та досконалості. В основі естетики класицизму лежить раціоналізм, який проголошував безмежну силу людського розуму і вимагав суворого підпорядкування особистих почуттів і пристрастей громадянському обов'язку перед державою. Твори цього напряму відзначалися надзвичайною нормативністю, де автори мусили дотримуватися чітких правил художньої творчості, викладених у теоретичному трактаті Нікола Буало «Мистецтво поетичне». Одним із найсуворіших законів класицистичної драматургії було правило «трьох єдностей», яке вимагало, щоб уся дія п'єси відбувалася в одному місці, тривала не довше однієї доби (єдність часу) та оберталася навколо єдиної сюжетної лінії (єдність дії). Окрім цього, класицизм встановив жорстку ієрархію жанрів, поділивши їх на високі, середні та низькі, змішування яких категорично заборонялося. До високих жанрів належали трагедія, ода та героїчна поема, які описували життя монархів, полководців та міфологічних героїв піднесеною, урочистою мовою. Низькі жанри, серед яких найпопулярнішими були комедія, байка та епіграма, зображували побут звичайних людей, висміювали суспільні вади та послуговувалися простою розмовною мовою. Найяскравішими представниками європейського класицизму стали французькі драматурги П'єр Корнель, Жан Расін та Жан Батіст Мольєр, чиї комедії «Міщанин-шляхтич» і «Тартюф» здобули світову славу. На українських теренах класицизм розвинувся наприкінці XVIII – на початку XIX століття, проте через відсутність власної держави він мав свою специфіку і проявився переважно в «низьких» бурлескно-травестійних та сатиричних жанрах, що відіграло колосальну роль, адже саме класицистичне прагнення до використання живої розмовної мови простих людей в українському контексті започаткувало нову українську літературу, лідером якої став Іван Котляревський зі своєю знаменитою поемою «Енеїда».

4. Особливості літератури сентименталізму.

Сентименталізм – це художній напрям у європейській (друга половина XVIII – початок XIX ст.) та українській літературі, що виник як реакція на суворий раціоналізм класицизму та сухий просвітницький культ розуму, перенісши головний акцент на почуття й переживання людини. Філософським підґрунтям напряму стала ідея Жан-Жака Руссо про те, що першоосновою людської сутності є емоційне сприйняття світу, виражене формулою «я відчуваю, отже існую».

Визначальною особливістю сентименталізму є утвердження багатства внутрішнього світу звичайної людини, найчастіше представника нижчих чи середніх верств суспільства (селян, ремісників, міщан). Письменники-сентименталісти активно доводили, що прості люди здатні на найвищі благородні почуття, щиру любов і самопожертву, які часто виявляються глибшими за почуття розбещеної аристократії. Сюжети творів зазвичай мають трагічний або драматичний характер, а їхньою головною метою є максимальне розчулення читача, виклик емпатії, сліз та глибокого співчуття до долі героїв.

Важливу роль у поетиці сентименталізму відіграє культ природи. Вона перестає бути лише декоративним тлом і перетворюється на живий організм, який тонко суголосний із душевним станом персонажів, співпереживає з ними або лікує їхні душевні рани. Природа протиставляється зіпсованій цивілізації, містам і штучним суспільним умовностям. Основними жанрами напряму стали епістолярні романи (романи у листах), щоденники, подорожні нотатки, елегії, ліричні повісті та міщанські драми.