4. Визначення стилю, напряму, течії, літературної школи.

Стиль – сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Це поняття об’єднує кілька рівнів сприйняття художнього твору. На найвищому рівні виділяють епохальний стиль, що відображає загальне світовідчуття та культурні канони певного історичного періоду, як-от Середньовіччя чи Відродження. Наступним є стиль літературного напряму або школи, який демонструє спільні естетичні засади групи митців, яскравими прикладами чого є стиль бароко, класицизму, романтизму чи модернізму. Найбільш конкретним є індивідуальний стиль письменника, тобто його унікальний авторський «почерк», за яким читач одразу впізнає автора за його улюбленою лексикою, синтаксичними конструкціями, особливою інтонацією та специфічними типами персонажів. До головних елементів, які формують художній стиль, належать мовно-виражальний рівень із добором характерних слів і ритмікою, образна система, що включає індивідуальні метафори та символи, структурно-композиційні особливості побудови сюжету, а також загальний емоційно-ціннісний тон або пафос твору. Таким чином, стиль виступає як форма існування художнього змісту, яка перетворює звичайний текст на витвір мистецтва та забезпечує його внутрішню гармонію й естетичну цілісність.

Напрям – спільність фундаментальних ідейно-естетичних принципів, властивих творчості групи письменників або всіх письменників певного історичного періоду; конкретно-історичний прояв художнього методу. Належність до одного літературного напряму передбачає:

спільне: культурно-естетична традиція, однотипність світогляду автора, єдність соціальної і культурно-історичної ситуації творчості;

різне: ставлення до порушених проблем, ідеали письменника, художні концепції.

Літературна течія – різновид літературного напряму, характеризує спільність духовно-естетичного змісту в національній літературі, об’єднує велику групу письменників (бурлескне бароко в українській літературі 16-18ст., фольклористичний пре романтизм - 10-20рр. 20ст, сентиментальна стильова течія в перші десять років19ст.)

Літературна школа – об’єднання дослідників, критиків або письменників, які мають спільні погляди на природу художньої творчості та принципи її аналізу. У науці про літературу виділяють кілька ключових методологічних шкіл, кожна з яких пропонує свій унікальний підхід до розуміння тексту:

1) Міфологічна школа – досліджує фольклор і стародавні міфи як першооснову літературних сюжетів та образів.

2) Біографічний школа – фокусується на особистості автора, пояснюючи художній твір через факти його життя, характер та психологічні особливості.

3) Культурно-історична школа – висуває на перший план зовнішні чинники, стверджуючи, що творчість митця повністю зумовлена його расою, соціальним середовищем та історичним моментом.

4) Психологічна школа – занурюється у внутрішній світ людини, досліджуючи підсвідомі імпульси автора за допомогою психоаналізу або вивчаючи психологію сприйняття тексту читачем і внутрішню форму слова.

5) Формальна школа – представники школи закликають відмовитися від вивчення біографії чи історичного контексту заради аналізу внутрішньої структури самого тексту, його мови, поетики та художніх прийомів.

6) Рецептивна школа – фокус уваги на постать читача та процес сприйняття ним літературного твору в межах певного горизонту очікувань.

Водночас у літературному процесі цим терміном іноді позначають не лише наукові напрями, а й конкретні об’єднання письменників, які сповідували спільну естетичну програму та художні принципи у своїй творчості.

4. Фольклор як перша поетична система.

Фольклор є першою поетичною системою в історії людства, яка виникла задовго до появи писемності й заклала фундаментальні художні закони, що стали основою для розвитку професійної авторської літератури. Як синкретична система, первісний фольклор не існував як чисте мистецтво, а був нерозривно пов'язаний із практичним життям, міфологічним мисленням, магічними ритуалами та трудовою діяльністю людини. Головною рисою цієї системи є колективність, адже авторами творів виступали не окремі індивідуальності, а спільнота загалом, яка протягом століть шліфувала, відбирала й передавала з покоління в покоління найважливіші сенси. Усна форма побутування виробила специфічні механізми збереження інформації, серед яких ключове місце посідає традиціоналізм — стійке наслідування канонів, сюжетів та образів. Оскільки тексти не фіксувалися графічно, фольклорній системі притаманна висока варіативність, де кожен виконавець ставав співавтором, адаптуючи загальновідомий сюжет до конкретних умов виконання. Поетичний інструментарій фольклору спирається на чіткі, майже формульні словесні засоби: сталі або постійні епітети, художній паралелізм, що зіставляє стан людської душі з явищами природи, стійку народну символіку, де рослини та тварини кодують певні людські якості чи долі, а також на гіперболізацію та трикратні повтори дій. Окрім естетичної, ця система виконувала життєво необхідні функції — від магічно-ритуального впливу на сили природи в календарно-обрядовій поезії до дидактичного виховання і фіксації історичної пам'яті суспільства в думах чи легендах. Таким чином, фольклор сформував цілісний художній мікрокосмос, який став першим досвідом образного моделювання дійсності та первинною матрицею для всієї подальшої світової словесності.