12. Підстави захисту соціальних прав. Порушення суб'єктивних соціальних прав. Невизнання. Оспорювання

Підствою традиційно вважається основа, підгрунтя чого-небудь, що може бути реалізоване. Звідси – підставою для захисту соціальних прав виступає посягання на певне із прав, що спричиняє перешкоду носію такого права у здійненні його повноважень, передбачених таким правом.

Аналіз законодавсва дозволяє стверджувати, що чітко визначені підстави для захисту лише в рамках такого виду захисту, як судовий.

У ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Ст. 55 Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Очевидні розбіжності

Порушення прав традиційно розглядається як такий стан суб’єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу зі сторони правопорушника, внаслідок чого таке право зазнало зменшення або знищення. Може мати такі прояви: вимога від працівника виконувати роботу, не передбачену трудовим договором, порушення строку виплати заробітної плати, відмова у виплаті вихідної допомоги, відмова у видачі належно оформленої трудової книжки, залучення до роботи у нічний час осіб, молодше 18 років, незаконне звільнення працівника тощо.

Невизнання права полягає у пасивному запереченні наявності в особи самого суб’єктивного права, яке не завжди наносить шкоду потерпілому, проте створює непевність у правовому статусі носія суб’єктивного права. Виражається у бездіяльності зобов’язаної особи. А тому з метою захисту свого права управомочена особа повинна здійснити активні дії, а саме – звернутися до суду з метою визнання її прав.

Оспорювання – ситуація за якої між сторонами правовідносин існує спір щодо наявності або відсутності відповідних прав, а також – приналежності такого права особі. При оспорюванні саме право не порушується проте існує невизначеність, наслідком чого є неможливість у повному обсязі реалізувати те чи інше право (наприклад, чи мали місце підстави для того, щоб особа могла скористатись певним правом, чи були передбачені законодавчо передумови для реалізації такого права). Приклад: подання позивної заяви про визнання незаконним наказу про скорочення працівників або зміну штатного розпису на підставах невідповідності його змісту законодавству про працю, про скасування наказів роботодавця про зміну істотних умов праці – тут працівник є особою, яка оспорює право роботодавця за конкретних умов приймати відповідний наказ.

Невизнання та оспорювання різняться тим, що в першому випадку управомочена особа сама звертається до суду з метою його визнання, у другому – позивачем є особа, що протистоїть управомоченій.

13. «Спосіб захисту» та «захід захисту»: співвідношення понять

Для початку слід з’ясувати, як трактуються поняття «форма» та «спосіб».

Так, «Великий тлумачний словник сучасної української мови» поняття «форма» визначає як спосіб здійснення, виявлення будь-яких дій.

Спосіб – це певна дія, прийом або система прийомів, яка дає можливість зробити, здійснити що-небудь, досягти чогось; те, що служить знаряддям, засобом і т. ін. у якій–небудь справі, дії.

Засіб – це спеціальна дія, що дає можливість здійснити що-небудь, досягти чогось; спосіб.

Як бачимо, такі поняття, як «форма», «спосіб» та «засіб» досить взаємопов’язані, однак – не тотожні.

При цьому, на наш погляд, необхідно розрізняти, власне, «форму», що властива матеріальному світу, і форму юридичну.

Юридична форма – це сукупність засобів, способів, дій, які спрямовані на досягнення відповідної мети. Форма захисту – сукупність способів, які спрямовані на поновлення, встановлення і визнання прав і законних інтересів осіб. Форма захисту є юридичною формою.

Спосіб захисту – сукупність дій, за допомогою яких відновлюються, визнаються, встановлюються права та законні інтереси особи.

Засіб захисту – це сукупність дій, спрямова- них на відновлення, визнання і встановлення прав і законних інтересів особи.

Спосіб захисту є засобом для форми захисту. При цьому кожний спосіб захисту має свої засоби.

Щодо питання про спосіб захисту соціальних прав, то з точки зору Т.В. Івашкіної, спосіб захисту – це конкретна дія, направлена на захист суб’єктивного права та охоронюваного законом інтересу або на усунення перешкод до здійснення суб’єктивного права. У цьому розумінні поняття способу та заходу захисту виступають як тотожні. Тотожність даних понять – спосіб та захід, підтверджується їх етимологією. Спосіб - це певна дія, прийом або система прийомів, яка дає можливість зробити, здійснити що-небудь, досягти чогось; захід – це сукупність дій або засобів для досягнення, здійснення чого-небудь. Т.Г. Тимченко у дослідженні способів захисту цивільних прав самі способи розглядав як основний компонент захисту.

В Кодексі законів про працю України, наприклад, спостерігається фрагментарність і випадковість у використанні заходів чи способів захисту: вони безсистемно розпорошені в усіх його главах.

Отже, на основі вищевикладеного можна констатувати:

1. Форма захисту – це сукупність способів, які спрямовані на поновлення, встановлення і визнання прав і законних інтересів осіб. Спосіб захисту – це сукупність дій, за допомогою яких відновлюються, визнаються, встановлюються права та законні інтереси особи. Засіб захисту – це конкретна діия, спрямована на відновлення, визнання і встановлення прав і законних інтересів особи.

2. Формами захисту є юрисдикційні та не-: 1) звернення працівника до профспілкової організації для врегулювання розбіжностей, що виникли між ним і роботодавцем (у випадку, якщо такий працівник є членом профспілкової організації); 2) звернення до комісії по трудових спорах; 3) звернення до суду (у випадку нестворення комісії по трудових спорах на підприємстві, в установі, організації або оскарження рішення комісії по трудових спорах); 4) звернення до інспекції або органу, що уповноважений здійснювати нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю тощо.

3. Способами захисту є: 1) визнання права 2) примушення до виконання обов’язку; 3) визнання умов трудового чи колективного договору недійсними; 4) визнання факту укладення трудового договору; 5) відновлення становища, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування витрат; 7) відшкодування шкоди; 8) компенсація моральної шкоди; 9) компенсація витрат; 10) виплата матеріальної допомоги; 11) перерахування заробітної плати у зв’язку з індексацією; 12) укладення трудового договору; 13) зміна правовідношення; 14) розірвання трудового договору; 15) зміна формулювання причини звільнення; 16) укладення колективного договору; 17) визнання наказу, розпорядження або дій власника чи уповноваженого ним органу незаконним та інші способи, передбачені законодавством.

4. Засобами захисту працівників у трудовому праві зараховуються такі: 1) визнання недійсними умов колективних договорів і договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю (ст.9 КЗпП України); 2) поновлення на попередній роботі незаконно звільнених або переведених на іншу роботу працівників (ч.1 ст.235 КЗпП України); 3) визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (ч.3 ст.235 КЗпП України); 4) допуск до роботи незаконно відсторонених від неї працівників (ст.46 КЗпП України); 5) стягнення на користь працівника невиплачених їм підприємством сум заробітної плати та інших належних сум без обмеження будь-яким строком (ст.238 КЗпП України); 6) відшкодування працівникам шкоди, заподіяної їм під час виконання обов’язку щодо вживання заходів до запобігання шкоді, яка загрожувала майну підприємства, установи, організації (ч.2 ст.131 КЗпП України); 10) страйк (ст.17 Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 03.03.1998 р.).

До заходів захисту трудових прав та інтересів роботодавців в трудовому праві слід зарахувати такі: 1) відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству , установі чи організації, де вони працюють, для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення витраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування; при звільненні працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже одержав відпустку, за невідпрацьовані дні відпустки (п.п.1 і 2 ст.127 КЗпП України); 2) стягнення з працівника коштів, виплачених йому у зв’язку з переїздом на роботу в іншу місцевість, якщо він: не з’явився на роботу або відмовився стати до роботи без поважної причини; до закінчення строку роботи, передбаченого законодавством або обумовленого при переведенні, направленні або прийнятті на роботу, а за відсутністю визначеного строку - до закінчення одного року роботи звільнився за власним бажанням без поважної причини або був звільнений відповідно до законодавства (п.5 Постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.1998 р. No 255 “Про гарантії та компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість”); 3) зворотне стягнення з працівників сум заробітної плати та інших виплат, незаконно стягнутих з підприємств, установ, організацій судовим рішенням, тоді, коли скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах (ст.239 КЗпП України); 4) локаут; 5) припинення трудових відносин; 6) відшкодування коштів на навчання та ін.

Слід зазначити, що перераховані вище заходи захисту, що застосовуються у трудовому законодавстві, не є остаточним, але все ж таки дають уявлення про різноплановість цих заходів.