Небилиці

Дещо осторонь від соціально-побутових казок знаходяться також небилиці (інколи їх називають нісенітниці). Через їх специфічні риси дехто із дослідників не зараховує їх до казок, виділяючи в окремий жанр усної словесності. Той факт, що часто небилиці є частиною казкової оповіді (інколи їх називають приказками, тобто передмовами до казки), дає підставу зачисляти їх до казкового епосу.

Небилиці — це твори народної словесності, у яких витворений своєрідний незвичайний, абсурдний світ зі свідомо викривленою «перевернутою» реальністю. Ґенетично вони давніші, ніж соціально-побутові казки, оскільки в ряді чарівних казок спостерігаються елементи нісенітниць: «Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки», «А я там був, мед-палинку пив, нич ся не журив... Далі сів на лушпинку яйця, поплив морем до вітця... Тут лушпинка ся розпала, та й наша казка ся розтала». Свідченням їх давності є і те, що в українській традиції, крім прозових, існують віршовані і навіть пісенні небилиці.

Небилиці побудовані за принципом зумисної деформації реальності, що досягається за допомогою перестановок, заміщення ролей, абсурдів: «Як був собі та не мав собі, затесав собі нетесаного тесана. Як поїхав я сивим плугом орати та посіяв семисажної кваші, а вродили верби. Як поліз я трусити з них груші, а посипались раки. Я ж думав, що то табак, та як узяв тютюн в'язать голова в голову, то продав по три копійки руно вовни, та пошив з напірника комір, та такі вийшли штани-шаравари, що насилу натяг».

Абсурдність нісенітниць виникає на основі алогізмів, якими переповнена оповідь про події та вчинки героя, а також за допомогою словесної тканини твору: «— Сестривечір, добрички! Чи не телятили ви нашого бачатка?... — А яке ж ваше бачатко? — Під біленьким черевеньке, на рябику хвостик, а на мотузці шийка. — Ге! Воно під нашим ночвем стінувало; а брехи як засобачили, воно ж як підняло лози та й побігло в хвіст».

Призначення таких приказок-небилиць ще переконливо не з'ясоване. Існує погляд, що вони не просто втілення народної дотепності та гумору. «Є припущення, що такі твори могли бути пов'язані зі своєрідною мовою, за допомогою якої наші предки намагалися одурити духів — володарів лісу, стихій тощо (згадаємо, що така мова існувала ще відносно недавно у гуртках кобзарів і називалась лебійською»). Недарма в одній із казок старий дід обіцяє дати вогню трьом братам, які заблудились у лісі, лише за умови, що вони розкажуть казку без правди. Тільки наймолодшому вдається розповісти абсурдну небилицю, за що він отримує вогонь і називається наймудрішим. Іншим же хлопцям дід наказує слухатись свого молодшого брата, і з того часу вони виконують цей наказ («Казка без правди»). Тут небилиця виступає своєрідним паролем, сприймається цілком серйозно, як вияв особливої мудрості.

Художні прийоми у соціально-побутових казках та анекдотах

Соціально-побутові казки як твори відносно пізнього походження дещо відходять від умовно-метафоричного, фантастичного сприймання дійсності. Вони більш реалістичні, ніж чарівні казки, але в них світ зображається крізь призму народного бачення та розуміння. Переважна більшість цих казок виявляє гумористично-сатиричне ставлення їх творців до життя, тому основними художньо-стильовими засобами соціально-побутових казок є різноманітні прийоми комізму (від гр. komikos — смішний).

Комізм може бути різним — від посмішки до саркастичного висміювання негативних явищ родинного та суспільного життя. Комізм відрізняє соціально-побутову казку від чарівної, де лише інколи на пізніших етапах її побутування трапляються елементи гумору. Але він стає невід'ємною частиною соціального епосу.

Гумор як різновид комізму виявляється у відображенні смішного — незначних недоліків, вад у людських характерах, стилі поведінки, явищах родинного життя. Він передбачає добродушний сміх над окремими негативними рисами загалом позитивних персонажів та явищ. Щирим народним гумором сповнені казкові оповіді про ледарів, хвальків, балакунів. Сміх слухачів викликають образи впертої жінки, яка ладна втопитись, аби довести своє («Стрижено! Стрижено!»); ледачої невістки, яку вчать працювати («Учи лінивого не молотом, а голодом», «Хто не робить, той не їсть», «Як чоловік кішку вчив працювати»); нерозумного чи нерозторопного чоловіка, що не може дати лад у господарстві («Кому трудніш правитись?», «Як чоловік волів продавав»); спритного та дотепного наймита, селянина, винахідливу жінку, яка прагне позбутись своїх залицяльнииків. Гумористично змальовані персонажі, що постають у смішних, навіть безглуздих ситуаціях, не викликають негативного ставлення до себе. Навпаки — до них часто виявляють симпатію і оповідач, і слухачі.

По-іншому сприймаються образи та явища, представлені сатирично, оскільки сатира (від лат. satira — суміш, всяка всячина, мішанина) — передбачає гостре, різке, осудливе висміювання негативного. Сатира використовується з метою викриття серйозних особи-апісних та суспільних вад, до яких народ ставиться з непримиренністю. Серед недоліків людського характеру це — підлість, підступність, зрадництво, захланність, лицемірство та ін.; з-поміж явищ суспільного життя — підлабузництво, підкупність, хабарництво, деспотизм тощо. Сатирично висміюються несправедливі судді, немилосердні пани, бездушні чиновники, неправедні священнослужителі.

Яскравим і часто вживаним з метою осміяння художнім прийомом в українських казках є іронія. Іронія (від гр. еігопеіа — лукавство, глузування, удавання) — це засіб, що будується на основі замаскованої насмішки, у якій виражається глузливо-критичне ставлення до людини, предмета чи явища. Іронічними є серйозні слова, у яких криється прихований зміст, підтекст яких полягає у протилежному до сказаного. Наприклад, у казці «Про попа, наймита і пса Муцика» піп віддає свого пса до школи у Львові, де той повинен навчитись писати, читати, говорити «по-вченому». На розпитування попа про справи Муцика наймит Олекса серйозно відповідає: «Ой отче, та він не лише вміє писати, а й говорити по-латинськи навчився», «Ой, ой отче, як пес змудрів! Я прийшов, а він зі мною привітався і просив вам уклін передати». А після пропозиції попа взяти гроші, щоб завести Муцика з учителем до ресторану, Олекса говорить: «Отче, ви дуже добрі і щирі. Треба їх почастувати». Усі фрази є прихованим глузуванням із дурного попа, його безглуздих вчинків та марнотратства.

Іронія часто близька до парадоксу, оскільки вади та недоліки виявляються через протилежні їм достоїнства, про які говориться, і цим ще більше увиразнюються негативні риси та явища. Нерідко іронічне ставлення досягається за допомогою каламбурів (від франц. calembour — гра слів) — художній засіб та вид комічної ситуації, побудований на основі паронімії чи багатозначності. Так, у казці «Кругленьке словечко» дурнуватому нареченому, що йде свататись до дівчини, радять сказати за столом «кругле слівце», і він вигукує «Обруч! Обруч!»; цигана кличуть молотити, запевняючи, що робота не важка — «досить пшениці ціпа показати», і він, показавши ціпа, лягає спати («Як циган молотив»); гуцул, який найнявся у попа за те, Що той буде його одягати і годувати, вимагає буквального виконання Цієї угоди («Як гуцул наймався у попа»); Панас, якому наказано робити все точно так, як сказав пан, рубає колесо на куски і складає в мішок, бо має принести його, щоб ніхто не бачив, а коли пан спересердя наказує: «Най вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада — лише неси», він бере колесо і заходить у всі хати, щоб сказати, що він Несе колесо, і цей обхід завершується аж на другий день, коли пан і розлючена громада людей, яких він розбудив уночі, знайшли його на кінці села біля хати дяка («Дивакуватий Панас»). Комізм цих ситуацій побудований на основі різного трактування однієї фрази, розуміння її у прямому та переносному значеннях.

Ще гострішим викривально-сатиричним засобом, що широко використовується в соціально-побутових казках, є бурлеск. Бурлеск (від італ. burlesque від burla — жарт) — вид комізму, де свідомо створюється невідповідність між змістом та формою, тобто серйозно говориться про смішне, або смішно про серйозне чи навіть трагічне. Народний епос сповнений бурлескних картин: наймит топить пана з родиною, відправляючи їх на той світ «в гості до дідича» («Як Іван водив панів на тамтой світ»); слуга, з метою збагачення тричі викопує покійну тещу пайового брата, прилаштовуючи її у найабсурдні-ших ситуаціях — з лопатою в руках серед пшениці; у панській кожушанці з повними жменями грошей у скрині, чим викликає жах людей, які вірять, що вона повертається з того світу («Два брати»).

Нерідко, як в останньому випадку, бурлеск досягає рівня гротеску. Гротеск (від франц. grotesque — химерне), незвичайне, де передбачено поєднання комічного з трагічним, поетичного з грубо натуралістичним, огидним. Наскрізь гротескною є казка «Бідний Іван і попадя». Тут попадя хоче позбутися своїх коханців, щоб не дізнався чоловік, і вирішує зробити це руками Івана, який прийшов найматись на роботу. Отруївши і зав'язавши у мішки, вона по черзі дає ношу наймитові, наказуючи втопити в річці, говорячи, що це — мертвий батюшка, остання воля якого була бути похованим у річці. Щоразу, коли Іван повертається, попадя дає йому наступний мішок, кажучи, що піп повернувся. Втопивши останнього полюбовника, Іван зустрічає батюшку, вигукує: «А, так я тебе ношу однією дорогою, а ти тікаєш додому другою», і топить його, повісивши камінь на шию.

«Гротеск комічний тоді, коли він, як і все комічне, закриває духовне начало і викриває недоліки. Він стає страшним, коли це духовне начало в людині знищується. Тому по-страшному комічними можуть бути зображення божевільних». Такі образи дурних, що бездумно обдурюють, шахрують, вбивають, теж зустрічаються в українських казках.

Не менш поширені в народній прозі такі сатиричні прийоми змалювання явищ як пародія (від гр. parodia — пісня навиворіт, переробка на смішний лад) та карикатура (від італ. caricatura, від сагісаге — перебільшувати, перевантажувати). Вони є смішним уподібненням, розгорнутим зображенням гостро викривального характеру, де явище навмисне перекручується, його негативні риси гіперболізуються, непомірно перебільшуються. Український соціально-побутовий епос, як і фольклор інших слов'янських народів, перепов нений пародіями на різноманітні соціальні явища — несправедливий суд, підкупне чиновництво, лжесвященство, лженауку тощо. Сміх виникає внаслідок викриття внутрішньої слабкості зображуваного.

За допомогою карикатури народ викриває і особистісні, і суспільні недоліки. У казках типу «Чи можна жінкам казати правду» подано карикатуру на таке негативне явище як пліткарство. Чоловік, щоб переконатись, чи його дружина не розносить по селу чуток про домашні справи, говорить їй, що у нього з рота вилетіла ґава. Жінка по секрету говорить це сусідці, а до вечора чоловік чує, що по селу ходять чутки, що в нього з рота вилетіло двісті ґав (за іншими версіями він говорить, що зніс яйце, а чутки переростають у більші цифри і доходять до триста).

Карикатурою на панський спосіб життя й безмірну пристрасть до коней є казка «Заморське яйце», герой якої ладен на все, лиш би отримати найкращого в околиці скакуна. Знаючи його слабкість, йому на базарі за шалені гроші продають баклажан, переконавши, що з цього «заморського яйця» пан може висидіти небаченої краси коня. І він всерйоз береться за цю справу.

Антиклерикальною карикатурою на захланність та хабарництво духовенства навіть серед його верхівки є казка «Аби гроші — гріха не буде». У ній священик за гроші з почестями ховає панського улюбленого пса на цвинтарі, а владика за торбу золота висвячує панського цапа у попи, ще й дає документ і обіцяє парафію.

Ці прийоми побудовані на основі надмірної гіперболізації — зу-мисного перебільшення вад та недоліків, які висміюються. Усі вони можуть сягати рівня абсурду (від лат. absurdus — безглуздий), за допомогою якого підкреслюється алогізм, безглуздість дій, вчинків чи ситуацій; або набирати форми буфонади (італ. buffonata — блазнювання). Наприклад, у казці злодій виряджається ченцем, і, опинившись на місці вкраденого коня, каже господареві, що це він був зачарованим за гріхи конем, і той щиро вірить, відпускає його; а, побачивши свого коня на ринку, співчуває нещасному ченцеві, що знов прогрішився («Злодій ченцем нарядився»). Абсурдними є дії, вчинки та ситуації: «Потенційно все, що відбувається, могло би мати місце. Але події, про які розповідається, настільки незвичайні, що фактично ніколи не могли відбуватися в дійсності, і саме цим вони збуджують інтерес, і на цьому будується їх комічність».

Абсурд як абсолютна неправдоподібність у вигляді хаотичного нагромадження парадоксів, безглуздих ситуацій — основний засіб у небилицях. Часто комізм оповіді досягається ще й за допомогою підтексту та оригінального вживання мови. Наприклад, у казці «Багач та хлопець із села Розумовичів» головний герой говорить хазяїнові, у якого зупинився на нічліг, про панів Хлібовського та Гусаковського, Що перейшли у село Торбинці, та про заміну пана Чоботовського на пана Постоловського; вранці ж виявилось, що парубок втік, вкравши хліб, гусака та панські чоботи, на місці яких залишив свої постоли, і багач зрозумів, чому хлопець справді був із села Розумовичів.

Є у народних соціально-побутових казках і ряд художніх засобів, не пов'язаних із комічною формою зображення. Вони частіше зустрічаються в серйозних епічних творах повчально-дидактичного та притчевого характеру. Окрім традиційних епітетів, порівнянь, паралелізмів, часто зустрічаються уособлення (персоніфіковані образи Долі, Злиднів, Біди, Чуми тощо). Метафори творяться у розгорнутому вигляді картин образів-персонажів. Такими є Сліпа Правда, якій викололи очі злі люди («Казка про Правду та Кривду»); украдене Щастя, яке негідник забирає з хорошої сім'ї («Украдене Щастя») тощо. Подекуди зустрічаються навіть окситорони (зокрема назва казки «Про бідного багача»). Усі ці засоби дають приклади різнобічного сприйняття дійсності, збагачують народнопоетичне мовлення, сприяють слухачам у кращому засвоєнні елементів народної моралі, філософії, психології. Згодом з усної народної творчості вони переносяться у писемну літературу.