2.3. Жартівливі та сатиричні пісні

Здавна мандрівники й дослідники, письменники та громадські діячі сусідніх народів та держав відзначали як одну з найтиповіших рис характеру українців їх невичерпний гумор. Ця риса стала ледве не головною і визначальною при характеристиці українського народу, як пісенного та такого що може розважатися, сміятися та веселитись.

Конденсуючи світлі емоції, гумор був для трудового народу своєрідним засобом самозахисту в умовах гніту та лихоліття. В атмосфері буйних веселощів і в сміхові, нерідко пройнятому смутком, трудова людина прагнула знайти забуття від усього несправедливого і злого, вдарити лихом об землю й дихнути на повні груди. Несучи важкий тягар біди, експлуатації, воєн, народ ніби урівноважував гумором свій настрій, свій життєвий пульс, усвідомлював свою колективну силу, оберігав своє духовне і моральне здоров'я. Цю соціальну функцію народного гумору тонко підгледів поет і фольклорист Іван Манжура і висловив своє захоплення цією рисою характеру українців в таких рядках:

Ні! Я дух люблю свого народу,

Що на усяку він пригоду,

Яка б його де не зустріла,

Прискаже сміло та до діла.

Слівце веселеє по волі

І кипить з ледачої недолі!

Той дух насмішкувато-щирий

Не дасть приспати в серці віри

В громадську силу, її розум

І не поб'є немов морозом,

Надію певную довіку

На кращу долю чоловіку.

Стихія смішного в українській народній творчості найбільше виявляє себе в гумористичних, жартівливих творах.

Серед гумористично-сатиричних жанрів української народної творчості провідне місце належить жартівливій пісні. В ній переливають всі барви й відтінки народного гумору, всі нюанси сміху – від ледь вловимої посмішки одними очами до бурхливого, масового нестихаючого реготу. Жартівливі пісні в основному розробляють гумористично сімейно-побутові теми. А вже виходячи на громадську арену, сміх, як правило, набирає сатиричної спрямованості.

Родинно – побутова тематика жартівливих пісень надзвичайно різноманітна і колоритна. Спостережливі і дотепні творці народного гумору змогли підгледіти всі тіньові сторони свого повсякденного життя, освітили їх сміхом, що розливається в піснях то легким жартом, то глумом і глузуванням, то соромливим натяком, то гострим гротеском, то ледь вловимою усмішкою, то злою іронією або їдким дотепом.

Характеризуючи героїв української жартівливої пісні то можна сказати, що чи не найчастіше в них зустрічається молодь – дівчата і парубки. Акцентуючи на смішних і негативних рисах окремих представників молодого покоління, народний гумор відіграє роль своєрідного вихователя. Разом з тим весела пісня – це одна з форм залицяння та взаємо пізнання між парубками й дівчатами. Жартівливі пісні про молодь кепкують над дівочими та парубочими вадами, передусім над лінивством і безгосподарністю, над недбальством, над дурістю і недотепністю, над нескромністю і легковажністю, над різними недоречними ситуаціями в час дівування та парубкування: комічними освідченнями та непорозумінням між парубком та дівчиною, безглуздими суперечками й надто відвертими любощами. Причому в усіх цих випадках народна етика дозволяє зачіпати й вади зовнішності парубків та дівчат. Особливо гостро висміюються в піснях недбайливі пестухи та одиначки з багатого роду. (Див. додатки «Чом дуб не зелений? Бо ГСО туча збила», «Що за парубочок, що набік чубочок»).

Поняття краси в народній естетиці органічно поєднане з поняттями працьовитості та справедливості. Якщо героям пісні бракує цих рис, якщо говориться про їх негативні риси, то їхні портретні характеристики даються в повній гармонії - теж негативними. (Див. додатки «Ой на горі на могилі», «Грицю, Грицю до роботи»).

У багатьох піснях–діалогах важливим гумористичним прийомом є мимовільне самовикриття героя. Скажімо, з відповіді парубка дівчині, що кличе його на побачення, вимальовується гумористична постать неабиякого боягуза та подібне. Пісні такого характеру пронизані м'яким інтимним гумором, що прикрашає життя й вібрує бадьорим настроєм непереможної молоді.

Жартівливі пісні щедро відобразили і сферу родинного побуту. Тільки зрідка оспівується в них ідилія сімейного життя, захоплення чоловіка жінкою чи навпаки. В переважній же більшості тематика їх присвячена різним смішним сторонам сімейних відносин (Див. додатки «За річкою Герасим»)

Своєрідну групу жартівливих пісень становлять твори, що зображають життя старих химер дідів та бабів. Різні колізії відносин і непорозумінь родинного життя, відтворені через постаті діда і баби, набирають ще яскравішої гумористичності й рельєфності.

Особливою різноманітністю тематики відзначаються жартівливі пісні про аномалії в інституції кумівства. Як правило, в куми запрошували найбажаніших друзів, нерідко колишніх коханих, з якими з різних причин не довелося побратися. То ж не дивно, що між кумом та кумою часто встановлювались особливо близькі відносини, які з погляду народної моралі все ж викликали заперечення, а отже й гумористичне висвітлення (Див. додатки «І учора у куми»)

Що стосується ролі жартівливої пісні в художньому житті народу то вона найрізноманітніша. Ця пісня знайшла притулок в обрядах, в звичаях, танцях, вона прикрашає й повсякденне трудове життя народу. Фактично жартівлива пісня просочилась в усі куточки музичного життя народу. Вона існує як окремий сольний чи хоровий твір, пов'язана з деякими хороводами, що виконуються в рухові, та такими побутовими танцями, як метелиці, гопаки, козачки, коломийки тощо.

Окремі строфи жартівливих пісень використовуються в сюжетних танцях. Весілля, вечорниці, вулиці, досвітки і навіть дозвілля українця, як правило супроводжуються жартівливими та сатиричними піснями, щоб, можливо, стимулювати наших людей до самовдосконалення та самореалізації.

З плином часу деякі пісні настільки змінюються в своєму змісті і формі, що по суті перетворюються на нові пісні, стають новими жанрами, підвидами своїх попередників.

Мова і стиль традиційних ліричних пісень зберігають дивовижну стійкість навіть тоді, коли ці пісні істотно змінюються в своєму змісті, значно трансформуються в композиційному відношенні. Та все ж мова і стиль традиційних ліричних пісень впродовж століть не залишаються мертвотно нерухомим. Відбуваються зміни як в самому словнику, так і в стилістиці окремих пісень. Змінюються застарілі слова сучасними, з'являються і різного роду соціально-професійна термінологія. З'являються нові епітети. У піснях втрачається початкова розгорнена описова картина, перетворюючись на коротку оповідну інформацію. Відбувається спрощення художньої форми і ускладнення змісту пісні. Але українська лірична пісня була і залишається більше ніж піснею для пересічних українців.

РОДИННО-ПОБУТОВІ ПІСНІ

ПІСНІ ПРО КОХАННЯ

ОЙ ЧОМУ НЕ ПРИЙШОВ АБО НЕ ПРИЇХАВ

– Ой чому не прийшов або не приїхав,

Як я тобі, серденько, веліла?

Чи коней не маєш, дороги не знаєш,

Чи матуся їхать не веліла?

– Я коники маю, дороженьку знаю,

І матуся їхати веліла,

Єсть у мене сестра, менша мене зросла,

То та мені їхать не веліла.

– Не їдь, мій братичку, в чужу стороночку

До дівчини та на розмовочку.

У дівчину влюбишся, з кониченька вб’єшся

І лихої слави наберешся.

ОЙ ВІД РОМНА ДО ПОЛТАВИ

Ой від Ромна до Полтави

Битая дорога:

Туди пішла, поїхала

Любая розмова,

Та й випала з-під коника

Золота підкова.

- Вернись, вернись, мій миленький,

Любая розмова!

Йшли корови із діброви,

Овечки із поля

Заплакала дівчинонька,

Край козака стоя:

- Ой куди ти та й полинеш,

Сизокрилий орле?

Ой хто ж мене на чужині

Без тебе пригорне?

- Пригортайся, дівчинонько,

І к сьому та к тому,

Та не кажи сії правди

Та мені самому.

Бона йому одказала:

- Не буду, не буду -

Ой за твоїм товаришем

Та й тебе забуду.

ОЙ ТАМ НА ГОРІ, ОЙ ТАМ НА КРУТІЙ

Ой там на горі, ой там на крутій

Та ой там сиділо пара голубів.

Вони сиділи, парувалися

Та правим крилечком накривалися.

Де той узявся Ванюша-стрілець,

Та Ванюша-стрілець, добрий молодець.

Розбив, розлучив пару голубів,

Та голуба вбив, голубку вловив.

Узяв голубку під праву руку

Та приніс додому, пустив додолу.

Насипав пшінця аж по колінця

Та налив водиці аж по крилиці.

Голубка не їсть, голубка не п'є,

А на тую гору плакати іде.

- Голубко моя, чого ти така,

Чого ти такая невеселая?

- Ой як же мені веселії буть,

Була нас пара, тепер я сама.

ХОДИЛА-ЗБИРАЛА ЧЕРВОНУ РОЖУ

Ходила-збирала червону рожу

Кидала-бросала на бистру воду. (2)

Кидала-попала під ті ворота.

- Не смійся, козаче, що я сирота. (2)

Не смійся, козаче, що я сирота.

Якби прийшов сватать, то я б не пішла. (2)

- Не бійся, дівчино, сватать не прийду,

Поїду в Росію, там кращу знайду. (2)

Об’їхав Росію, ще й три города,

Не знайшов такої, як та сирота. (2)

ПІСНІ ПРО РОДИННЕ ЖИТТЯ, СИРІТСТВО, НЕЩАСЛИВУ ДОЛЮ

ВІЄ ВІТЕР НА ДОЛИНУ

Віє вітер на долину,

Колише билину,

Рід до роду листи пише

Та на Україну.

Пише листи розмаїті,

Пише й розсилає

Все на тую Україну,

Де родину має.

Ой роде ж, мій роде,

Ой роде ж мій милий,

Розійшовся по Вкраїні,

Як туманець сивий.

Туман сивий, туман синій,

Поднімися вгору,

З'їжджається рід до роду

На любу розмову.

Ой брат сестри питається:

– Ти, сестро небого,

Чи привикла ти там жити,

Де ворогів много?

– Ой привикла, мій братіку,

Поміж ворогами,

Як у полі криниченька

Поміж дорогами,

Що хто іде, а хто їде —

Водиці нап’ється,

А із мене, нещасної,

Хто схоче – сміється.

Нема ж цвіту білішого

Над ті полуниці,

Нема ж роду ріднішого,

Як брат та сестриці.

Нема ж цвіту білішого

Над хрін та над редьку,

Нема ж роду ріднішого

Над отця, над неньку.

Нема ж цвіту білішого

Та над ожиноньку,

Нема в світі вірнішого

Та над дружиноньку.

З отцем, з ненькою полаюсь,

Гріха наберуся,

А з братіком полаюся,

В вічі не дивлюся,

З дружиною полаюся –

Услід помирюся.

ЩО Ж ТО ЗА ДЕРЕВО

Що ж то за дерево,

Що ж то за високе?

Що ж то за високе

І на лист широке?

А під тим же древом

Стоїть мати з сином.

Мати з сином стояла,

Сина правди питала:

- Скажи ж мені, синку,

Усю щиру правду,

Скажи, синку, правду,

Що в світі миліше:

Чи жінка, чи теща,

Чи матінка рідна?

– Жінка для поради,

Теща для привіту,

А над неньку рідненьку

Нема на всім світі:

Як мною ходила, –

Животом боліла,

А як мене нарождала, –

Свою кров проливала,

А як мене колихала, –

Усю ніченьку не спала.

НАЛЕТІЛИ ГОЛУБИ ІЗ ЧУЖОЇ СТОРОНИ

Налетіли голуби із чужої сторони,

Сіли-пали голуби у вдівоньки у дворі,

У вдівоньки у дворі, та жалібно загули.

– Не гудіте, голуби, не клопочіть голови,

Бо я вдова молода, наклопочу і сама.

Ходе удівонька по полю та збирає родину,

Та не найшла родини, найшла в полі билину,

Найшла в полі билину, матусину могилу;

До могили припала, матусеньки гукала.

– Ой куди ти, доню, йшла, що ти мене тут найшла –

Чи чорною хмарою, чи дрібненьким дощиком,

Чи тихою водою? Живи ж, доню, з бідою,

Живи, доню, як живеш, бо ти мене не зведеш!..

ЛУЧЧЕ В МОРІ ВТОПИТЬСЯ

Лучче в морі втопиться,

Як удруге жениться:

Що з первою діти мав,

А з другою розігнав.

Ходе батько по лану

Та склика дітей додому:

– Ідіть, діти, додому,

Горе жити самому.

– Живи, тату, як Бог дав,

Коли собі жінку взяв;

Живи, тату, як живеш,

Бо тепер нас не збереш.

Бо як ти, тату, на поріг,

Так мачуха за пиріг:

– Нате, діти, пирога,

Та не кажіть, що лиха.

Як ти ж, тату, за поріг,

Так мачуха за батіг:

– Ідіть, діти, ви од нас,

Нема життя через вас.

Тобі, тату, білу постіль слала,

А нас з хати виганяла.

Один каже – я втоплюсь,

Другий каже – я наймусь,

Третій каже – піду в ліс,

Нехай мене звір із’їсть.

БРАТИ МОЇ, БРАТИ МОЇ

– Брати мої, брати мої,

Брати-соколоньки,

Прилітайте ви до мене

Хоч щонеділоньки.

– Сестро наша, сестро наша,

Сестро дорогая,

Ой раді б ми прилітати,

Так ти убогая.

–Брати ж мої, брати ж мої,

Брати молоденькі,

Хліба-солі роздобуду

Та й вас пошаную.

ЯК ПОСІЮ ХМЕЛЮ ВИСОКОГО

Як посію хмелю високого (2)

Та й наварю меду солодкого, (2)

Та й покличу з роду далекого.

За багатою сестрою коня пошлю,

Другій бідній сестрі перекажу,

Що багата сестра конем іде,

Вдова бідна сестра пішком іде.

Що багата сестра з калачами,

Вдова бідна сестра з діточками.

Що багата сестра за гостин сіда,

Вдова бідна сестра не поспіва.

Що багата сестра мед, вино п'є,

Вдова бідна сестра слізоньки ллє.

ЯК ВИЙДУ Я Й НА ГОРУ

Як вийду я й на гору,

Гляну на долину.

Долина широка,

Калина висока (2)

Гілля гне додолу.

Під тою калиною

Стояв козак з розвідною.

Розвідна стояла,

Сльози проливала, (2)

Свою долю проклинала.

Якби таке знала,

Заміж не рушала.

У рідного батька,

Рідненької неньки (2)

Жила, горюшка не знала.

А й то мужу знати,

Пізно лягти, рано встати.

Пізненько лягала,

Раненько вставала, (2)

Свою долю проклинала.

Зійшов місяць ясний,

Який ти прекрасний.

Ой місяцю ясний,

Який ти прекрасний, (2)

Який мій талан нещасний.

Як вийду я на гору,

Гляну на долину.

Долина запала,

Калина зів’яла, (2)

Моя молодість пропала.

УСІ ГОРИ ЗЕЛЕНІЮТЬ, ДЕ БАГАТІ ЖИТО СІЮТЬ

Усі гори зеленіють, де багаті жито сіють,

Тільки одна гора чорна, де сіяла бідна вдова.

Ой сіяла, волочила, слізоньками примочила.

Слізоньками примочила, свого братіка просила.

- Ой братіку-соколеньку, прийми мене на зімоньку.

- Ой ти сестро-перепілко, скажи, в тебе діток скілько?

- Раз четвірко, раз п’ятірко, разом буде дев’ятірко.

А ти, брате, не лякайся, моїх діток не цурайся.

Ти будеш обідати сідати, а я буду дітей з хати виганяти:

- Ідіть, діти, ідіть з хати, дядько буде обідати.

Іще дядько й не обідав, старший син батька одвідав:

- Вставай, тату, вставай з ями – трудно жить нам коло мами.

ОЙ ТАМ НА ГОРІ У ЗЕЛЕНОМУ ЖИТІ

Ой там на горі у зеленому житі,

Ой там вивела перепелочка діти. (2)

Ой там вивела перепелочка діти,

А сама пішла в пшеницю сидіти. (2)

Сидить же вона, пшеницю прогортає,

До своїх діток стихенька промовляє:

- Дітоньки мої, горенько мені з вами,

Що не маю я батенька над вами.

- Не журись, неньку, не журися нами.

Ми поростемо і розійдемось самі.

Хвате нас, ненько, по горах, по долинах,

Хвате нас, ненько, по чужих країнах.

КОЛИСКОВІ ПІСНІ

ОЙ НУ ЛЮЛІ, КОТОЧОК

Ой ну люлі, коточок,

Заховався в куточок,

Тільки видно хвосточок.

А я того коточка –

Кочергою з куточка.

– Ой ти, кицю, не нявчи

Та дитини не збуди.

А в нас дитя маленьке

Та й спаточки раденьке.

– Ой спи, дитя, та дрімай,

Поки прийде з поля мати.

Принесе три квітки.

Одна квітка сонлива,

А другая – дрімлива,

А третяя – щаслива.

А щоб спалося ще мило,

Зросло – не боліло,

Матері не надоїло.

ЛЮЛІ-ЛЮЛІ-ЛЮЛЕЧКИ

Люлі-люлі-люлечки,

Шовком шиті вервечки,

Мальовані бильця

Пішли до Кирильця.

А Кирилець не ґуля,

Черевички поправля.

Черевички з лободи

Не бояться води.

Черевички з рогозу

Не бояться морозу.

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВІ ПІСНІ

КОЗАЦЬКІ ПІСНІ

ЗАСВИСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ В ПОХІД З ПОЛУНОЧІ

Засвистали козаченьки в похід з полуночі;

Заплакала Марусенька свої ясні очі.

- Не плач, не плач, Марусенько, не плач, не журися,

За свойого миленького богу помолися.

Стоїть місяць над горою, а сонця немає;

Мати сина в доріженьку слізно провожає:

- Прощай, милий мій синочку, та не забаряйся:

За чотири неділеньки додому вертайся.

- Ой рад би я, матусенько, скоріше вернуться,

Та вже щось мій вороненький в воротях спіткнувся.

Ой бог знає, коли вернусь, в якую годину:

Прийми ж мою Марусеньку, як рідну дитину.

Прийми її, матусенько, – всі у божій волі,

Бо хто знає, чи жив вернусь, чи ляжу на полі.

- Ой рада б я Марусеньку за рідну прийняти,

Та все не так вона мене буде шанувати.

- Ой не плачте, не журітесь, в тугу не вдавайтесь –

Заграв мій кінь вороненький, назад сподівайтесь.

ОЙ НА ГОРІ ОГОНЬ ГОРИТЬ

Ой на горі огонь горить,

Та й під горою козак лежить,

Та накрив глаза травкой-муравкою,

А личенько китайкою,

А личенько китайкою,

А зв’язав ноги нагайкою.

Та що в головах свічі горять,

Ой у ногах коник стоїть.

– Та не стій, коню, надо мною,

Та не бий землі під собою,

Бо ти землі не доб’єшся,

Та мене, козака, не дождешся.

Та біжи, коню, дорогою,

Та й дорогою широкою,

Та й дорогою широкою,

Та й долиною глибокою,

Та стань, коню, перед воротами,

Та вдарь, коню, копитами,

Та туди ж вийде стара мати,

Та вона тебе розсідлає,

Та вона тебе розсідлає,

Та вона тебе розпитає.

Та не кажи ж, коню, що я вбився,

Та не кажи ж, коню, що я вбився,

Скажи, коню, – оженився,

Та взяв жінку-міщаночку,

Та вистроїв земляночку.

БУРЛАЦЬКІ І ЧУМАЦЬКІ ПІСНІ

ІШОВ КОЗАК ДОРОГОЮ

Ішов козак дорогою,

За козаком біда в'ється.

Ой я тую біду беру за чуб, веду

Вража біда не ведеться.

Та під калиною,

Та під червоною

Біда спатоньки кладеться.

— Ой ляж, бідо, спати,

Ой ляж спочивати,

А я піду, молод,

На ту Україну

Щастя-долі шукати.

Ой фортуно ізрадлива,

Чом ти в світі неправдива?

Ой чом ти не служиш, щаслива доле,

Як колись служила?

Служила в козацтві,

Служила в бурлацтві,

Послужи тепер

В нещасті.

Ой зійду я на гіроньку

Та гляну я по світоньку:

Ой світе мій ясний та прекрасний,

А талан мій нещасний.

Ой зійду я на гіроньку

Та загляну в провалля:

Що усім людям гарно живеться,

Тільки моє безталання.

ОТАМАНЕ, ОТАМАНЕ, БАТЬКУ НАШ

Отамане, отамане, батьку наш,

Порадь же ти тепер нас,

А що будем робити –

Нічим волів кормити?

Іще, хлопці, не біда, –

Ще є в полі лобода:

Косіть, хлопці, лободу,

Забувайте всю біду.

Косить, хлопці, очерет,

Наваримо вечерять,

Та вкинемо чабака, *

Та пом’янем чумака.

РЕКРУТСЬКІ ПІСНІ

ОЙ СИНУ МІЙ, ІВАНЕ

– Ой сину мій, Іване,

Дитя моє кохане,

Як я тебе кохала,

– І дня-нічки не спала.

Я ж думала: оженю,

Всю родину звеселю.

А тепера в службу оддам,

Печалі серденьку завдам.

– Не плач, мати, по мені,

Ісправ мені три дуді,

А усі три мідяні.

Я в первую заграю,

Як на коня сідаю.

А в другую заграю,

Як із села виїжджаю.

А в третюю заграю,

Серед полку стоячи,

На государя смотрячи.

Та зачує мати моя,

Із церковці ідучи,

По синові плачучи.

ТА БУЛИ У НАС ВІТРИ, БУЛИ ПОЛЯ

Та були у нас вітри, були поля,

Та минулася розкіш моя –

Та беруть же брата у солдати,

Та за ним же плаче отець і мати, (2)

Та три сестриці жалібниці.

Ой найстаршая коня веде,

А середульша збрую несе, (2)

А найменшая з братом іде.

З братом іде, розмовляє:

– Та ой, брат же наш, один у нас,

Та й один брат наш,

Та коли ти прийдеш в гості до нас?

– Та піди же ти, сестро, до Дунаю,

Та набери, сестро, піску скраю, (2)

Та посій же, сестро, на камені, (2)

Та посій же, сестро, рученьками,

Та притопчи ж, сестро, ніженьками,

Та приливай, сестро, слізоньками. (2)

Та коли той пісок на камені зійде, (2)

Та тоді ж ваш братик в гості прийде.

Та немає піску, немає сходу,

Та нема брата із походу.

Та немає піску, нема зміни,

Та немає, брате, переміни.

Та немає піску, немає цвіту,

Та й пішов наш братик по всім світу.

ЖАРТІВЛИВІ ПІСНІ

ЗАДУМАЛА ВРАЖА БАБА

Задумала вража баба

Та й забагатіти,

Підсипала куріпочку,

Щоб вивела діти.

Як прийшлося вражій бабі

На біду, на горе:

Вилупила куріпочка

Всього тільки троє.

Як погнала стара баба

Куріпочку пасти,

Сама сіла під тинком

Куделицю прясти.

І хмариться, туманиться,

Став дощ накрапати,

Стала баба куріп'ят

В хату заганяти.

Іще в хату не загнала –

Двоє розтоптала,

Назад трошки повернулась,

На трете спіткнулась.

Як приїхав старий дід

Із поля додому,

Та й питає стару бабу

Про свою худобу:

– Що ж це воно, бабусенько,

Курчаток не видно?

– Ой не видно, дідусенько,

Не видно їх буде.

Ой як схопив старий дід

З воза хворостину

Та й побив, помолотив

Бабі боки й спину.

– Бодай тобі, старий діду,

Права рука втерпла,

Що ти мене понівечив,

Що я ледь не вмерла.

Бодай тобі, старий діду,

Голова облізла,

Що ти мене понівечив,

Що на піч не злізла!

ДОЩИК НАКРАПАЄ

Дощик накрапає,

Дощик накрапає

На білу березу,

А я миленькому,

А я миленькому

Сорочку мережу.

Дощик накрапає,

Дощик накрапає,

Буде чим журити:

Не хоче мій милий,

Не хоче мій милий

На мені женитись.

А я миленького,

А я миленького

Женила-женила:

Нове коромисло,

Нове коромисло

На йому побила.

Дощик накрапає,

Дощик накрапає,

Моросило рясне.

Коханнячко прийде,

Коханнячко прийде,

Як сонечко ясне.

ІШОВ ГРИЦЬ З ВЕЧОРНИЦЬ ТЕМНЕНЬКОЇ НОЧІ

Ішов Гриць з вечорниць темненької ночі,

Сидить гуся на дорозі, витріщило очі.

Я на його: „Гиля-гиля!”, а воно присіло.

Якби в мене не палочка, воно б мене з’їло,

Якби в мене не палочка, та не люлечка,

Осталась б дівчинонька, як сиза голубочка.