Культурна історія тіла.
Дослідження тіла. У відомій тричленній схемі З. Фрейда індивідуальна тілесність під ім'ям «Воно» опущена в підпіллі психіки. Соціальна нормативність («Сверх-Я») приборкує основні інстинкти, але також входить з ними в компроміс за посередництва проміжного «Я». Оскільки «Воно» – резервуар біологічної енергії, то діалог на мові сенсу з ним утруднений, спілкування з ним – переважно маніпулятивне і непряме. (Шкуратов В.А. Историческая психология. Глава ІІ. Развитие психики в истории…. – С. 358)
Медико-психологічною мовою Фрейд переказав уявлення про темну плоть, страждаючу душу і начальницький дух разом з вертикальним розчленовуванням людини на три частини – уявлення, які існують з початку письмової цивілізації. У ній знання відокремлене від життя, тілесність поміщена в культурний низ. Звідти вона поступає вгору, дає про себе знати, потрапить в мережі вчених тлумачень, але цілісного характеру не має. Історична психологія до цих спроб примикає, оскільки займається епохами, коли тілесність була ще не в низу культури, а на її верху.
Людина не позбавлена природою і культурою від роботи по встановленню місця свого тілесного самозвеличання в своїй особі і своєму людському мирі. (Шкуратов В.А. Историческая психология. Глава ІІ. Развитие психики в истории… . – С. 358-359). Можна говорити про культуру тіла, яка є не тільки норма здоров'я і фізичної досконалості, але і уміння соціального індивіда ладнати зі своїм єством. (Шкуратов В.А. Историческая психология. Глава ІІ. Развитие психики в истории ... – С. 359-360)
Первісна ментальність. Людина як і її тіло в цю добу розглядається як частина природи. Щоб допомогти землі бути родючою, дощу проливатися, рослині проростать, дичині плодитися, люди ритуально (але і по-справжньому) їдять, п'ють, злягаються, випорожнюються, тому що весь світ є єдине тіло. (Шкуратов В.А. Историческая психология…– С. 361)
Опорою людського порядку служить тіло, що змикає природу і суспільство через свої фундаментальні потреби. Найдавнішому людству невідомий бар'єр між духовним і тілесним, життєві відправлення священні, мисливці з благоговінням їдять м'ясо предка-тотема, віруючі причащаються плоттю і кров'ю бога. Тіло скрізь, воно не тільки робить все, що покладене живому, але і представляє себе.
Життя, що вирувало навколо і в самій людині доісторії, втілювалося жахливим тілом початкового хаосу. Стародавні міфології наділяють первинних істот лякаючою зовнішністю, лютою вдачею або анатомічною та фізіологічною надмірністю. Першолюдина індійських переказів Пуруша тисячоглав, тисячоніг, він покриває всю землю і ще підноситься над нею на десять пальців. Його китайський аналог Паньгу заповнює відстань від землі до неба.
Коли хаос приборкується, то перщотіло розбирається як будівельний матеріал. Першоістота скандінавських міфів Імір віддав свою плоть для землі, кров для моря, кістки для гір, череп для неба, волосся для лісу, а з вій Іміра побудували житло людей Мідгард. (Шкуратов В.А. Историческая психология. Глава ІІ. Развитие психики в истории … С. 362– С. 363)
Розділення людської істоти відбувається іноді з дикунською буквальністю. У деяких магічних обрядах від людини треба узяти волос, слину, клаптик одягу для того, щоб за допомогою частини оволодіти всім, причому на відстані. Психологічно сюди ж відноситься звичай деяких папуаських племен з'їдати мозок покійного батька або набагато більш поширена звичка поїдати печінку поверженого хороброго ворога. Спосіб канібалізму залучення до мудрості або хоробрості іншої людини у дусі первісного пансоматизма. Тіло має культурно-психологічну якість, це не просто м'ясо і кістки, а носій досвіду, який може розділятися в просторі і передаватися іншим людям, не втрачаючи при цьому фізичної наочності і цілком відчутної поживності. (Шкуратов В.А. Историческая психология. Глава ІІ. Развитие психики в истории …– С. 364)
Перший відомий нам ритуал, у центрі якого знаходиться людина – це поховання. Порівняння живого з трупом дає їжу роздумам про душу. Суть людини починає убачатись у його тілі. Душа розуміється як інше тіло людини, його слабкий, збитковий, але зовні подібний двійник. Ця запасна тілесність виявляється до речі, коли з основною щось трапляється. Сон, непритомність або смерть – моменти, коли двійник хмаркою пари або диму вилітає зі свого житла і спрямовується в місце, відведене йому подібним. Душа – відколок з тіла, і її функція – представляти за принципом hic et illic («тут і там»). (Шкуратов В.А. Историческая психология. Глава ІІ. Развитие психики в истории … – С. 365-366)
Конфуцій відводив ритуалу головну роль в наведенні порядку серед людей. «Якщо в людині природність перемагає культуру, вона стає дикуном, якщо ж культура перемагає природність, вона стає вченим, книжником. Тільки тоді, коли культура і природність в людині врівноважать одне одного, вона стає благородним чоловіком», скаже Конфуцій. (Шкуратов В.А. Историческая психология. Глава ІІ. Развитие психики в истории …– С. 367)
Охарактеризуйте тілесно-пластичний канон античності.
Історичне призначення античності визначене європейськими ученими як перетворення живого тіла на естетичний предмет…Класична елінська скульптура – це норма, наділена зовнішньостю. (Шкуратов В.А. Историческая психология. Глава ІІ. Развитие психики в истории …– С. 369)
Яким чином відбувається трансформація поглядів на тілесність в середні віки і добу Відродження (від плоті к поняттю тіла)? Протиставлення душі і тіла дуже давнє, але тільки в кінці античності і після її падіння воно охоплює широкі маси людей і проникає в коло провідних релігійних доктрин.
Середньовічні уявлення про зовнішній, тілесний вигляд людини. В християнстві поєднувались два тлумачення тілесності. Одне підкреслювало, що людина – єдність душі і тіла, створена Богом, інше – що плоть гріховна і чужда душі. «Нещасна я людина, хто мене звільнить від цього смертного тіла?» - вигукнув апостол Павел. Оксюморон (поєднання протилежних значень) «тілесне життя є смерть» дуже популярна в середні віки. (Шкуратов В.А. Историческая психология. Глава ІІ. Развитие психики в истории …– С. 370.)
Теоцентризм знецінює і визнає гріховними природні радощі земного існування. Якщо тіло - це темниця душі, то чи слід турбуватися про нього і, тим паче, любити його? Аскетизм - пригнічення плоті - найвища доброчинність людського існування, стверджували завжди і стверджують сьогодні церковники.
Аскетизм середньовіччя має за мету не відмову від плоті як такої (не випадково в середньовіччі самовбивство вважалось смертним гріхом, що відрізняло християнську етику, зокрема від етики стоїків) а виховання плоті з метою підкорити її вищому-духовному началу.
Люди виховувались в дусі релігійно-аскетичного світогляду. Мета аскетизму - виховання плоті, щоб підкорити її вищому духовному началу.
Середньовічні індійські уявлення про зовнішній, тілесний вигляд людини відрізнялися складністю й суперечливістю. Багато релігійно-філософських течій середньовічної Індії розглядали фізичну природу людини як породження майї — ілюзії, з якої співвідносився весь грубий матеріальний світ. Людське тіло сприймалася як клітка для бранки-душі, як тяжка ноша, що бажано скоріше скинути, як старий одяг або постарілий будинок, що залишають хазяїном заради знаходження нового плаття або житла.
З одного боку, з розвитком уявлень про ритуальну чистоту напрямок униз, сама земля й наближені до неї частини людського тіла стали розглядатися як низькі, брудні, у багатьох випадках що опоганюють. Так, священні предмети, які індуси тримають у руках під час релігійних обрядів, ходів і паломництва, у жодному разі не можна ставити на землю. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление …– С.40.)
Багато авторів, особливо бхакти, прагнули довести своїй аудиторії (а можливо, і самим собі), що людське тіло — тимчасовий притулок на шляху постійних перероджень душі, що воно тлінне й ілюзорне й тому не варто ані піклуватися про його благополуччя, харчування, прикраси, ані шукати в ньому краси, тим більш пишатися ним або жаліти про його руйнування.
З іншого боку, середньовічна індійська думка, визнаючи законним почуттєву насолоду — каму, не вважала гріховним головний об'єкт і суб'єкт насолоди — людське тіло, навчилась усвідомлювати й художньо втілювати його красу значно раніше, ніж у середньовічній Західній Європі… (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление …. – С. 261.)
Аскетична зневага людським тілом і гедонічне замилування їм відносяться до різних шарів індійської культури, що не заважає їм часом стикатися: так, у дверей храму, прикрашеного чудовими еротичними скульптурами, іноді сидить подібний до живого кістяка аскет. У деяких поетів вихваляння краси жіночого тіла межує із відразою до цього «шкіри, плоті та кісток зібран’ю» (приклад - Бхартрихари).
Краса в середньовічній Індії, як й в інших суспільствах у ту добу, вважалася чеснотою, відсутність краси й фізичні недоліки, особливо вроджені, - пороком. Згідно «Гаруда-пуране», що подав брахманові свідомо зіпсовану їжу в новому народженні стане горбатим, той, що продає заборонений товар буде мати потворні очі. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление ………– С. 262.)
Оскільки середньовічна індійська думка думала, що соціальне походження людини визначає її характер і поводження, то й нерозривно пов'язана з моральними якостями фізична природа також вважалася залежною від народження індивідуума в тієї або іншій станово-кастовій групі. Саме тому позитивні герой і героїня середньовічної літератури, причому не тільки індійської, завжди безумовно прекрасні, що повинно вказувати й на їхній доброчесний характер, і на високе походження.(Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…. – С. 264.)
Поети змагались у пишних і витончених порівняннях, вихваляючи проділ красуні або складки на її животі, але, якщо переглянути всі ці описи в різних добутках середньовічної індійської літератури, із древніх часів до нового часу, може створитися враження, що поети, що жили в різні епохи й писали на різних мовах, оспівували під різними іменами ту саму жінку. Те ж саме відноситься й до зовнішності героя з його могутніми плечима, широкими грудьми й «тонкої, як у лева, талією». І хоча індійська красуня з густими чорним волоссям, золотаво-смаглявою шкірою, гнучкою талією й пишними стегнами зовні несхожа із прекрасною дамою західноєвропейських трубадурів, власницею золотих кучерів, блакитних очей й «лілейного чола», їх ріднить одне - стереотипність, стандартність середньовічного сприйняття зовнішнього вигляду людини, відсутність уявлень про його неповторну індивідуальність. (Гуревич А.Я Категории ….С.217-218)
В Новий час тілесність позбавлена більшою частиною права на публічне самовираження. Перевідкриття тілесності відбувається в ХХ ст., коли її образ і норми знаходяться під впливом масової комунікації і суспільства споживання.
В літературі ХХ ст. відбувається реабілітація тілесності.