Людина в системі ментальних уявлень східної та західної культур.
З точки зору дослідників ментальностей, Особистість є сукупністю суспільних відносин або колективних уявлень, основи її свідомості складаються із засвоєних норм і знань, тому свідомість змінюється до цих основ при відповідних впливах ззовні й перетвореннях соціального середовища. (Шкуратов В.А. Историческая психология…. – С. 296.)
Зосередимось на розгляді людини в системі ментальних уявлень східної та західної культур. Стародавня індійська, китайська і грецька філософія розглядала людину як частку Космосу, як "малий світ", мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту. Безпосередньо в людині зосереджується центр світу, тоді, за Протагором, "людина є мірою всіх речей". Людина в культурі античніості родова. Ідеал людини в античній культурі герой.
На відміну від Європи у східних філософських школах немає антропоцентризму і там людина є буденним елементом природи.
Зміст давньоєгипетського канону зображення людини вічність. На думку багатьох дослідників східної культури (зокрема О.Л.Шевнюк, Культурологія: Навч.посіб. - 3 –тє вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2007.- 353 с.) ідеал людини в культурі Давнього Сходу – раб.
Китайський національний характер складався віками. Прозивними стали такі поняття як “китайські церемонії”, “китайська дипломатія”. Образ зовнішньо незворушного, терплячого, витривалого китайця супроводжує китайську літературу.
Абстракція “Небо” посіла в китайській культурі найважливіше місце, виконуючи функції вищого божественного початку всього світу й остаточного судді. Ця божественна сутність немає звичних для світових релігій людських характеристик. Це не Ієгова й не Христос, не Аллах, не Брахма й не Будда. Це – вища верховна загальність, абстрактна і холодна, сувора і байдужа до людини. Їі не можна любити, з нею не можна злитися, її не можна наслідувати. Нема сенсу також захоплюватися нею.
Згідно з конфуціанським вченням, суспільна структура та світовий порядок – вічні та незмінні. Кожна людина в цій структурі згідно з Волею Неба посідає чітко визначене місце. Основний культ конфуціанства - це культ практичної користі, саме тому воно було технологією соціального управління.
Небо передбачило поділ людей на керівників (благородних мужів, здатних до морального вдосконалення, аристократів за народженням) і підлеглих (низький, зневажуваний люд, аморальний за своєю природою, здатний лише до підлеглої праці). Уроджений аристократизм залежить не від соціального статусу, а від Неба та самовдосконалення.
Керівників (вродженних аристократів), за конфуціанським вченням, треба постійно розшукувати, випробувати за допомогою систем жорстоких іспитів і використовувати на державній службі. В результаті китайське чиновництво вже з 11 ст. до н.е. формувалося на основі не стільки походження, скільки певних здібностей.Це забезпечило вищий, ніж у сусідніх країнах рівень правлячої еліти.
Діти імператора та міністрів теж повинні були складати іспити. Офіцери в армії також мали екзаменуватися, але їхній статус нижчий, ніж у цивільних чиновників, оскільки в іспитах передбачалося насамперед знання історії китайської держави, права, звичаїв і церемоній, а також організації і адміністрації. На третьому (останньому за рівнем) іспиті, що давав право на допуск до державної ради, був присутній імператор, який повідомляв про допущені помилки (найвищих чиновників і власні). Релігійне начало розчинялось в соціальному, жерцями були чиновники на чолі з імператором. Зв’язок з Небом як символом вищого порядку опосередкований особою імператора, на якого зійшла небесна благодать. Але і він підкоряється Небу.
Була в системі китайської влади й особлива група цензорів, зобов’язаних доповідати імператору про всі порушення. Вони мали право робити зауваження навіть самому імператору. Їх не могли залякати ніякі тортури. У китайській історії зафіксовані випадки, коли цензори після тортур утрачали здатність говорити, після чого писали свої зауваження власною кров’ю на піску. А один з цензорів зробив імператору-тирану зауваження, яке той відвів. Тоді цензор вирішив повторити своє зауваження, але, передбачаючи власну смерть, звелів, аби разом із ним до імператора принесли і домовину, у якій би він хотів би бути похований.
Даосизм – філософське вчення сучасника Конфуція Лао-Цзи - виник майже одночасно зі вченням Конфуція і виступило певним доповненням до космологічно-соціологічної конструкції його вчення.
У центрі даосизму – учення про велике “дао” – всезагальний Закон і Абсолют, що панує скрізь і всюди, завжди і безмежно. Навіть велике Небо наслідує дао. Дао - небачене і нечуване, недоступне органам чуттів, безіменне та безформне. Одначе саме воно дає початок, ім’я та форму всьому на світі. Пізнати Дао, наслідувати його, злитися з ним – у цьому сенс, мета і щастя життя. Це вихід за межі суспільства, у природу.
Даосизм висуває ідеал природного життя поза соціальністю. Один з головних його принципів - принцип недіяння - "у вей", оскільки даоси вважали непотрібним втручатись в таємний хід причин і наслідків. Даоси заперечували доцільність будь-якої діяльності якщо вона не служила самозбереженню. Ідеалом для даосів є самітня людина, а не державний діяч. Один з основоположників даосизму Чжуан-цзи (4-3 вв. до н.е.) на пропозицію стати головним міністром у царстві Чу відповів, що краще опинитись у стічному рівчаку, ніж одягати на себе державне ярмо.
Даосизм - це злиття теорії і забобонів на основі еволюції та трансформації древньокитайських міфів. Моральні орієнтири конфуціанства відкидалися на тій підставі, що і розбійники мають такі якості.
Чжуан-цзи заперечував потрібність культури взагалі та музики зокрема, адже тонкий слух заважає сприймати природні звуки. Заперечувалась доцільність дискусій, оскільки істину неможливо виразити словами. Тому той, хто знає не говорить, а говорить той, хто не знає.
Даосизм набув популярності в народі та прихильності імператорів. Причиною стала проповідь довголіття та безсмертя. Виходячи з ідеї, що тіло людини є мікрокосм і воно подібне до макрокосму (Всесвіту), даосизм запропонував низку рецептів досягнення: 1) обмеження вживання їжі до мінімуму; 2) фізичні вправи та регламентації в статевому житті, яке вважалося не насолодою, а технологією посилення світових елементів ян за рахунок елементів інь; 3) здійснення більше тисячі добропорядних вчинків; 4) уживання таблеток та елексирів безсмертя. Але, незважаючи на те, що даоси шукали засобів довголіття і безсмертя, в основі цього вчення сповідування байдужісті до суєти життя та спокійне сприйняття смерті.
В середньовіковому Китаї поступово склались і були канонізовані певні норми і стереотипи поведінки кожної людини в залежності від місця, що вони займають в соціально-чиновнічий ієрархії.
Своєрідність японського менталітету. Культура повсякдення. Художній смак стає неодмінною частиною народжуваної японської ментальності, про що яскраво свідчать витончені розваги знаті, передусім ута-авасе (поетичні змагання). Розділені на дві групи, поети складали вірші на визначену тему, якість яких оцінював суддя. Переможець не лише ставав відомим при дворі, а й часто повищувався в посаді чи ранзі. Напруженість змагань була такою великою, що декотрі учасники вмирали з горя, бо поразка вважалась життєвою трагедією.
Суто японською релігією став синтоїзм, асимелюючись з іншими релігійними вченнями. Відповідно до нього японці з давних часів бачили своє призначення в гармонізації світу. Гармонія посіла особливе місце в системі японської культури як головний організовуючий принцип людської життєдіяльності. Відчуття органічної злитості з природою пропагує і буддизм, який стверджував, що “все в природі – твій батько і твоя мати”, і даосизм, упевнений, що дао пронизує все – від билинки до Всесвіту.
Визнанням особливого значення в історії і культурі країни була політична культура самураїв доби середньовіччя, яка набула великого значення і в Новий час, дух самурайства був оголошений буржуазною Японією “національною мораллю”, “кодексом чистих і красивих звичаїв”. В XX сторіччі Японія – країна, в якій сильні процеси аккультурації, тобто сміщення попередніх стереотипів свідомості і поведінки з процесом освоєння нових.
В середньовіччі (ХIII ст.) в Японію із континенту проникає дзен, різновид буддизму. В ХIV-XV ст. він стає своєрідною філософією життя, а не лише складовою політичної культури самураїв з їхнім культом смерті. Привабливість дзен-буддизму полягала в тому, що він відкидав канони. Це вчення не має жодних писемних джерел.
Пропагується лише досягнення істини шляхом самозаглиблення, а не за допомогою вивчення творів інших людей. Вчитель “дзен” не читає сутр, не дотримується ніяких ритуалів, не вклоняється ніяким зображенням, не виголошує своїм учням проповідей, а впливає на них за допомогою натяків і недомовленостей. Учень повинен сам осягнути і удосконалити себе та знайти власне місце в духовному світі. Наставники лише пояснювали незрозуміле ще більш незрозумілим за допомогою парадоксальних притч і запитань-загадок коанів (від кит. гуань – бюрократичний документ). Коани повинні збуджувати почуття неосяжності, спантеличення, а потім раптового просвітлення (саторі). Ось типовий текст коану: “Чоловік тримав у сулії гусака. Гусак виріс і вже не міг вийти звідти через шийку. Треба, не розбивши сулії, звільнити гусака. Як це зробити? Відповідь полягала в усвідомленні того, що гусак – ти сам, а сулія світ, який ти створив навколо себе. Другий приклад: “Як вийти з кола народження та смерті?” Відповіддю буде контрзапитання: “ Хто помістив мене в це коло?”
Відмінність “дзен” від звичайної творчості полягає в тому, що дзен не має зовнішньої мети. Самозаглиблення призводить лише до якогось внутрішнього врівноваження.
Японія носить ім’я “Країни сонця, що сходить”. Протягом свого історичного існування Японія поряд із традиціоналізмом постійно демонструє вміння асимілювати елементі інших культур, органічно включаючи їх до свого культурного комплексу. Вона виступає як різновид адаптивної цивілізації, яка інтегрувала здобутки стародавніх культур Сходу (поєднання індійської та китайської моделей культури і створення своєї технології культуроутворення).
ЛЮДИНА Людина в ісламській традиції є такою, що немає цінності у Всесвіті. В ісламі немає місця для особистості, для особистості як цінності. Життя кожного мусульманина, його образ думок, побут і система цінностей суворо контролювалися громадою, поза якою індивід був відчужений і не міг розраховувати на благочестя і релігійне спасіння. Ідея абсолютної приреченості людських учинків характерна для культури арабської.
В основі всіх цінностей індо-буддійської культури покладене уявлення про Абсолютний дух, зовнішнім виразом якого є земний світ. В межах всесвітнього закону особистість вільна, але вона постає перед вічністю життя і переселенням душ. Випадковість і безпричинне зло в індобуддійській культурі виключені. Кожному – своє.
Абсолютний дух во всьому і кожне сутнє в єдиному дусі, обов’язок кожного не ставитися з презирством до жодного створіння. Кожний повинен жити і давати жити іншим. Ненасильство – не стільки відмова від фізичного примусу, скільки відсутність злих і корисних намірів, підкора самодисципліні і приборкання гніву і ненависті. Вміння прощати – якість сильного. Не відповідай злом на зло, завжди роби добро.
Ідеал людини в індійській культурі природна. Згідно індуїзму, усі живі істоти мають індивідуальну душу - Атман, що у новому народженні може знайти будь-яке тіло, від комахи до людини. Але лише «люди, наділені зовнішніми й внутрішніми відчуттями, воістину досконалі». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 251.)
Приналежність до певної варни й касти визначала, згідно уявлень індійців у добу середньовіччя фізичний і моральний вигляд індивідуума, всі ті риси його зовнішнього й внутрішнього вигляду, які вкрай важко приховати й практично неможливо змінити. Багаточисленні історії в популярній формі роз'ясняли й закріплювали найважливіший принцип: основні якості характеру, манери, спосіб життя, вчинки людини й усілякі пороки обумовлені її походженням й, отже, закладені споконвічно. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 270, 271-272.)
Для індусів, і для мусульман низьке походження було синонімом якщо не вродженої порочності, то принаймні брутальності, дурних манер, неуцтва, облудності, причому й раджа й емір рівною мірою нехтували плебея, як одновірця, так й іновірця. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 280.) Притому діяв принцип станової/кастової гіпергамії: походження шаха не становить ганебну таємницю, якщо від «трону» походить його батько, а від «діжі» - мати. Сини государів від низькородних наложниць нерідко з успіхом претендували на престол.
Середньовічні авторитети як в Індії, так і на Заході засуджували корисливість і злодійство, але вважали грабіж і розбій цілком законними й похвальними для воїна-феодала. Хроніки, історико-героїчні поеми, романи докладно й із замилуванням описували привезену воїнами з набігу здобич, анітрохи не бентежачись тим, що це багатство добуте розбоєм і насильством. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 283.)
Любов до музики й гарні пізнання в ній також характеризують людину, що «неодмінно має правильний смак і гарний характер... життєрадісна й добронравна. А це, у свою чергу, свідчить про знатність роду й шляхетність походження» («Перлини бесід» ан-Наарі).
Досить актуальний для середньовічної думки аспект: неможливість для людини змінити обумовлену її соціальним походженням і статусом поведінку... «Природні якості незмінні, - підкреслює Сомадева Сурі, - купець навіть під погрозою смерті не відмовиться від обману».(Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 274.) …Купцеві личили ощадливість, хитрість, заповзятливість, працьовитість і скритність. А от члену низької касти самою природою були запропоновані різні пороки, для нього вважалося цілком природно брехати, красти, пиячити, є недозволену їжу, бути грубим, нестриманим і неосвіченим. Походження людини повинне було визначати не тільки його вчинки, але й спосіб життя, одяг, манери, стиль спілкування з вищестоящими, нижчестоящому й рівними за статусом. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 277.) Контроль над поведінкою віруючих в індуїзмі, а також, деякою мірою, і в ісламі основні права контролю належать касті, родині, громаді, у меншому ступені - державній владі.
Ніяких «загальнолюдських цінностей» середньовічний світ, навіть у рамках ареалу поширення якоїсь однієї релігії, не знав. Станові цінності нерідко вступали в протиріччя з «універсальними» цінностями і постулатами релігійної етики і виявлялись сильнішими, оскільки станово-кастовий устрій суспільства вважався встановленим вищою силою. Недарма доступ основної маси населення до першоджерела віри - священним книгам був утруднений. Так було в Індії, де нижчим кастам під страхом смерті заборонялося читати веди, у мусульманських країнах, де більшість віруючих вчило молитви з Корану на незрозумілому для більшості арабських мов, а також у Європі (до Реформації), де католицька церква досить вороже ставилася до читання Біблії «профанами». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 284-285.)
У Середні віки в Європі Релігійне сприйняття позначається на баченні людської особистості. Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з’ясувалися ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.
Людина розглядалася, перш за все, як частина світового ладу, встановленого богом. А уявлення про неї за внутрішньою сутністю, відповідно до християнської традиції, зводиться до того, що людина є „образ і подоба” бога.
Головна увага зосереджується на пізнанні бога та людської душі.
У соціальному плані в цей час людина проголошувалася пасивним учасником божественного порядку, істотою тварною і нікчемною порівняно з богом. На відміну від античних богів, ніби споріднених з людиною, християнський бог є силою трансцендентною, творцем людини та її долі і стоїть над природою і людством. Головним завданням кожної людини, при такому міркуванні, є жертовне слугування богові, щоб прилучитися до нього і придбати спасіння на страшному суді. Від того вся драма людського буття затиснена в парадигму: гріхопадіння - спокута, сама земна поведінка і майбутнє потойбічне мають співставлятися з безпосередньою гріховністю кожного. І кожен сам відповідає за себе перед богом.
Але як розуміти тезу, що людина є образом і подобою Бога? Які з божествєнних якостей складають сутність людини? Ось як відповідає на це питання один з батьків церкви Григорій Ниський. Бог насамперед цар і володарь всього сутнього. Коли він вирішив створити людину, він повинен був зробити його саме царем і володарем над всіма тварями.А царю необхідні дві речі: по-перше, свобода, незалежність від стороннього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом і свободною волею, тобто здібністю судження та розрізнення добра і зла. Саме це є сутністю людини, образ божий в ньому. А для того, щоб він міг стати царем в світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає йому тіло і тваринну душу – як поєднальний ланцюг з природою, над якою він має володарювати.
Перший з філософів, що спробував привести у систему християнські догмати та на їхньому грунті створити вчення про людину, був Ориген (ІІІ ст.). Ориген вважав, що людина складється з духа, душі і тіла. Дух не належить самій людині, він дарується йому Богом. Він спрямований завжди до добра і істини, але обирає між добром і злом душа. За природою душа повинна підкорятись духу, а тіло - душі. Але в силу двоістості душі нижча її частина нерідко бере верх над нижчою, спонукаючи людину йти назустріч своїм пристрастям та потягам. Згодом це стає звичкою і людина стає гріховною істотою, яка спростовує природній порядок, який створив творець: він підпорядковує вище нижчому і таким чином в світ приходить зло. Таким чином зло виходить не від бога і не від самої природи, не від тіла, воно виходить від людини, а точніше від зловживання свободою, цим божествєнним даром.
Внутрішнє життя людини стає тепер об’єктом пильної уваги. Августин Блаженний услід за апостолом Павлом відкриває “внутрішню людину”, що цілком обернена до надкосмічного творця. Глибини душі такої людини невідомі навіть для неї самої, їх знає тільки бог. Але пізнання цих глибин необхідно для людського спасіння, тому, що таким чином відкриваються гріховні думки, від яких треба звільнятися. Тому стає важливою правдива сповідь. Новоєвропейська культура сповідальним жанром завдячує саме середньовіччю з його цікавістю до людської психології, до внутрішнього світу душі. «Сповідь» Жан Жака Руссо, також як і Л.Н.Толстого, хоча вони і різняться між собою, мають своїм першовитоком – «Сповідь» Августина.
Необхідна констатація того факту, що середньовічне суспільство, розглядало людину не як індивідуальність, не як неповторне сполучення фізичних і духовних рис, а як одиницю, що за народженням відноситься до певної соціальної групи або корпорації. Ця приналежність, по переконанню й елітарним мислителям, і масової свідомості, робила на людину двоякий вплив. По-перше, вона формулювала той набір морально-етичних цінностей, професійних, побутових і поведінкових навичок, правил і заборон, які безпосередньо асоціювалися з даною соціальною групою і які тому вважалися обов'язковими для кожного члена групи. По-друге, оскільки людина належала до свого стану, касті, корпорації по народженню, всі асоційовані з даною групою якості також вважалися закладеними в ньому споконвічно, іманентними його фізичній і психічній природі. «Повністю знайти й усвідомити себе, - підкреслює А.Я. Гуревич, - середньовічна людина могла лише в рамках колективу, через приналежність до нього він прилучався до цінностей, що панували в даному соціальному середовищі... Твердження індивідом своєї особистості полягало в єднанні із групою». (Гуревич А.Я Категории средневековой культуры. М..: Искусство, 1984.С.315)
Літературні, історико - біографічні, політичні й інші тексти створювалися головним чином, щоб навчити людину тому, якою вона, залежно від її соціального стану, повинна бути і якою їй бути не дозволяється. Це повною мірою відноситься і до мусульманської літератури, що також являла собою в значній мірі посібник з виконання людиною свого соціального боргу, хоча останній і не називався дхармой. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…— Глава IV. Человек – С. 254.)
«Невміння бачити» людську індивідуальність як величезний і неповторний набір фізичних і психологічних якостей, моральних установок і поведінкових особливостей призводило до того, що для середньовічної свідомості відмінності однієї людини від іншої значною мірою зводилися до різниці в зовнішньому вигляді. Звідси численні фольклорні й літературні сюжети про героїв, які змінюють до невпізнанності свій вигляд або за допомогою чарівництва переселяються в чуже тіло. Досить змінити зовнішність, щоб залишитися не впізнаним навіть тими, хто давно й добре знав дану людину; перехід у чуже тіло робить самозванця таким, що не відрізняється від того, чий фізичний вигляд він прийняв…(Наприклад, варто головному героєві роману «Айвенго» повернутися додому після декількох років відсутності переодягненим, і його не впізнають ні рідний батько, ні знаючі його з дитинства слуги, ні кохана, з якою вони виросли разом. Не впізнають своїх переодягнених дружин легковажні чоловіки в «Одруженні Фігаро» Бомарше й опереті Штрауса «Летюча миша») (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…— Глава IV. Человек – С. 267.) Зовнішня подібність сприймається як повний доказ ідентичності. ( С.268 – С. 269.)
Соціально-етичні погляди середньовіччя: поведінка кожної людини укладається в певні межі й оцінюється суспільством виходячи з того, наскільки даний індивідуум здатний «тримати себе в рамках» наперед заданої для нього поведінкової моделі. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…— Глава IV. Человек – С. 269-270.) В Європі. Видатна людина - та, хто повніше інших втілює в собі християнські чесноти, хто, інакше кажучи, у найбільшій мері відповідає встановленому канону поведінки й прийнятому в суспільстві типу людської особистості». І далі: «Твердження індивідом своєї особистості полягало в єднанні із групою». (Гуревич А.Я Категории средневековой культуры. М..: Искусство, 1984.С.277).
В християнстві контроль над поведінкою віруючих здійснює церква з її розвитий адміністративною структурою й налагодженим апаратом (доповненням до цього служив контроль із боку, держави й станово-корпоративних структур).
Людина в середні століття розглядалася не як унікальне, неповторне сполучення фізичних, психічних і поведінкових рис, які визначають її індивідуальність, але як з'єднання, причому механічне, ознак, обумовлених її вродженою приналежністю до того або іншого соціального шару. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление… — Глава IV. Человек – С. 308.)
..Людина, здавалося, робила все можливе, щоб сховати індивідуальність, загубитися в масі, максимально походити на інших членів своєї соціальної групи… У середньовічних авторів було у звичаї підкреслювати, що даний сюжет не є оригінальним, а запозичений з епосу, пуран або в побратимів, що жили раніше, по перу, які з повагою перераховувалися. …Таке визнання не викликало на літератора обвинувачень у плагіаті: навпаки, прагнення сховати свою оригінальність, повторити раніше написане, послатися на авторитет попередників викликало повагу. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление — Глава IV. Человек – С. 309-310.)
Якщо філософія Середньовіччя вирішувала проблем, людини в релігійному, а то і в містичному плані, то філософія епохи Відродження (Ренесансу) ставить розуміння людини на земну основу і так само намагається вирішити його проблеми. Замість гріховності людини оголошується природною її схильність до добра, щастя і гармонії. Оголошується, що їй органічно притаманний гуманізм. І хоча в цей час ідея бога не зсувається повністю з філософських теренів, все ж не він, а людина постає в центрі світу. Так настав час антропоцентризму. Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
У Новий час (від XVI-XVII ст. до початку XX ст.) капіталістична економіка з Європи поширилася по всій земній кулі, а разом з нею - буржуазний уклад життя й раціональна свідомість західної людини. (Шкуратов В.А. Историческая психология. – 2-е, переработанное издание. – М.: Смысл. 1997. – С. 294-295.)
«Ринкова особистість» - психологічний тип людини Нового часу. Тепер вже не придбання слугує людині засобом задоволення її матеріальних потреб, а все існування людини спрямоване на придбання, що стає метою її життя. (Шкуратов В.А. Историческая психология…– С. 299-300.) Сама людина виступає для соціальності моментом непередбачуваності й волі. Соціологія дає «інерційне» вимірювання особистості.
На противагу феодально-кастовому праву виключень і привілеїв, ліберальні демократії прагнуть до неухильного виконання закону, отже, до універсальної, фіксованої, незалежної від реальних осіб норми. (Шкуратов В.А. Историческая психология… – С. 297.)
З кінця Відродження заклики до виправлення людини лунають від книгарів - гуманістів і реформаторів. Але книжність і сама аскетизується. Аматорська словесність гуманістів перетвориться в канони керівництв і підручників, у правила розумного виховання, по скрупульозності не уступають важкому навчанню схоластики. (Шкуратов В.А. Историческая психология… – С. 301.)
В англійських колоніях Північної Америки, що приймали самі демократичні у світі політичні конституції, не було майже жодного вчинку, за який не можна було б притягти до суду. Лінощі, пияцтво, легкодумство, паління тютюну, «нескромне поводження», позашлюбні зв'язки, невідвідування церковної служби карали штрафом або пороттям. За більш серйозні гріхи покладалася страта. Закони ці приймалися вільним голосуванням громадян і схвалювалися суспільством, мораль якого була ще більш суворою, ніж самі закони. Наприклад, у північноамериканській колонії Массачусетс в XVII ст. до суду була притягнута подружня пара. Дружина була в шлюбі другий раз, після вдівства, чоловік - у перший. У сусідів виникла підозра, що до шлюбу вони перебували у таємному зв'язку. Чоловіка й жінку ледь, не присудили до страти.
Надалі принципи терпимості й волі були перенесені на приватне життя. Це трапилося, коли людина навчилася сама стежити за собою. (Шкуратов В.А. Историческая психология. – 2-е, переработанное издание. – М.: Смысл. 1997. – С. 300-301.)
Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVII і до кінця XIX століття, вважала істинно людським в людині те, що робить її представником усього людства, тому зосереджувала увагу на її загальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо.
Так, новоєвропейська філософія кінця XVII століття особливе значення приділяла розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним було уявлення про людину як суб'єкта духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала - духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичнім філософії, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність, розглядаючи її не як духовну, а й як чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин.
Таким чином, ірраціональність середньовіччя та раціональність Нового часу позначились на сприйнятті особистості в ці епохи. З кінця XIX - початку XX століття у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот - проблема людини виявилася чи не основною для більшості філософських учень. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який у своїй неповторності й унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості.
Елементи картини світу світових культур (простір, час, труд, сім’я, суспільство).
Визначте головні елементи картини світу різних культур(простір, час, труд, сім’я, суспільство). Зауважте фемінний характер української ментальності. Вкажіть на відмінності в розумінні простору і часу в картинах світу західної і східної культур.
ПРОСТІР. Захід. Характерною рисою доби Середньовіччя була локальність, замкнутість. Через недосконалість шляхів сполучення навіть повідомлення про якусь подію могло йти роками.
Світ середньовічної людини обмежувався видноколом її існування, в центрі якого була рідна домівка. Те, що було за її межами, сприймалось як "чуже" і "вороже". Сталість у просторі була нормою людського життя. Людина повинна була жити там, де вона народилася. Все, що порушувало або не вписувалося в цей ідеал сприймалось як антисоціальне. Такі життєві норми сприяли укоріненню у свідомості середньовічної людини недовіри до всього чужого і антисоціального.
Для середньовічної літератури й свідомості, яка відбивалась в ній, був притаманний певний «провінціалізм»: це явище на прикладі Західної Європи досить докладно досліджував А.Я. Гуревич. Граничним рівнем територіальної ідентичності людини були кордони «народного регіону» і більш-менш великого феодального володіння. Середньовічна людина вважала себе й навколишній світ, у тому числі й просторовий, єдиним цілим і тому далеко не відразу навчилася дивитися на нього з боку, бачити його особливості. Не дивно тому, що площа огляду була спочатку досить вузькою, а кордон, що розділяв «своє» й «чуже», збігався із границею селища. Набагато важливіше, що із часом ця границя відсувалася, область «свого» охоплювала усе більше велику територію «народного району», а потім і більшої регіональної одиниці. (Гуревич А.Я Категории средневековой культуры. М..: Искусство, 1984.С.79-88) Для сільського жителя, городянина (ремісника й дрібного торговця) ойкумена простиралася, видимо, до границь регіону, у найкращому разі охоплювала сусідні території, що сприймалися як «закордон». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление …. — Глава I. Пространство – С.45.)
Найбільш далекоглядні й освічені особистості, подібні до автора «Слово о полку Ігоревім», могли мати якесь, нехай мрячне, уявлення про «російську землю», але основна еліта, не говорячи вже про народні маси, асоціювала себе з окремими князівствами, і навіть татаро-монгольська навала не розбудила в російських князях почуття національної єдності. Як підкреслює Б. Андерсон, на відміну від сучасних держав, суверенітет яких «цілком, повністю й рівномірно поширюється на кожен квадратний сантиметр законно певної території», у середньовічних державах Європи «визначальним був центр, границі ж були невизначеними». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление… — Глава I. Пространство – С.73.)
Варто пам'ятати, що Захід проявляв неабияке географічне неуцтво не тільки в «похмуру» епоху, але й значно пізніше: на першому глобусі, створеному знаменитим німецьким ученим Мартіном Бехаймом в 1492 р., Індія була відсутня взагалі. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление …. – С.79.)
Середньовічні література та мистецтво не знають цікавості до тонкого, конкретного, деталізованого зображення простору. Фантазія перевищувала спостереження, і в цьому нема суперечності. Бо в єдності світу вищого та світу живого, при якому справжньо реальним, істинним представляється лише перший. Конкретикою можна було знехтувати, вона лише утруднює сприйняття цілісності.
В західно-європейській культурі середньовічя Всесвіт розглядався в світлі уявлень священого писання. Всесвіт як і людина вважався творінням Бога, заперечувалась вічність існування світу, про що мовилось ще в античній філософії. Панувала геоцентрична система побудови Всесвіту, але й вона була приведена у відповідність до вчення церкви. Всесвіт уявлявся як система концентричних сфер, в центрі якої була розташована нерухома Земля, а навкруг неї обертались Сонце, Луна і планети; потім йшли нерухомі зірки, а в самій верхній сфері находились Бог та ангели. Ця картина ігнорувала наукові явлення про світ, які склались ще в античності. Вище всіх наук ставився авторитет священого писання і деяких шановних церковних діячів, таких як Августин Блажений, Ісідор Севильський та ін.
Досліджуючи просторове світосприймання середньовічних європейців, М.М. Бахтін звернув особливу увагу на те, що «верх і низ, вище й нижче мають абсолютне значення як у просторовому, так й у ціннісному змісті», тому «все краще було вищим, все гірше було нижчим» (Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса.М.: Художественная література, 1965.С.436).
Світомодель Давнього часу просторова. На Сході, протягом всієї доколоніальної історії Індія не сприймалася населенням як єдина країна, батьківщина. Основою само ідентифікації була родина, рід або клан, каста й сільська громада. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление….. – С.67.)
Індуське світосприймання не знало настільки строгої ціннісної дихотомії «верх - низ» (у значенні, як у християн, «рай - пекло», «небо - грішна земля»). Звернений до неба, миру богів, «верх» був, зрозуміло, ритуально чистий, а от з «низом» і землею в різних індуських традиціях асоціювалися різні, несхожі між собою погляди. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление …– С.40.)
Відповідно до індуської міфології, Всесвіт мав форму космічного «яйця Брахми» брахманда (brahmanda), усередині нього знизу перебувала вода, на якій плавала черепаха; на ній лежав змій, на ньому — вісім слонів (по сторонах світла). На слонах спочивала Земля, що мала форму плоского диска, центром його була золота гора Міру, а навколо її оберталися Сонце, Місяць, зірки й планети. Навколо Міру були концентрично розташовані сім континентів-двипа (dvTpa), відділених друг від друга океанами солоної води, патоки, вина, пряженого масла, молока, прісної води. За останнім океаном із прісної води перебував ланцюг неприступних гір Локалока - границя видимий світ, за нею лежала область вічної тьми, що замикалася зі шкарлупою «яйця Брахми» (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление … — Глава I. Пространство – С.43.)
Відповідно до уявлень мусульман, Земля спочивала на плечах ангела, що стояв на чотирикутній брилі зеленого гіацинта, вона, у свою чергу, містилася на бику, а бик — на спині риби, що плавала у воді. Земля мала форму плоского диска, центром її вважалася Кааба, а границею — ланцюг смарагдових гір Каф, видимий аналог пуранічної Локалоки. Прародителька всіх земних гір, Каф була недосяжна для смертних, неї населяли джини, а далі, по деяких версіях, перебували ще більш загадкові «землі» із золота, срібла й мускусу. Світ мусульман мав чіткий вертикальний розподіл на небо, де розташовувався й рай (джаннат, jannai), землю й пекло (джаханнум, jahannum), що перебувало під землею, вище бика й риби. Небо ділилося на сім кіл, що співвідносилися із сімома планетами й родину пророками, попередниками Мухаммада (під час свого піднесення на небо він зміг зустрітися з кожним з них). Земля також розділялася на сім «кліматів». Кааба — центр Землі — була зв'язана незримою вертикальною віссю з Полюсом (кутб, qutb), нерухомою крапкою, навколо якої оберталося небо. Вершиною осі був Трон Аллаха.
Людина і простір, що її оточував, були нерозривно пов’язані й характеризувалися одними й тими самими якостями. При цьому обжитий або дикий простір був позбавлений індивідуального, тільки йому властивого вигляду... (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление ……— Глава I. Пространство – С.58.)
Недарма, Коран формально забороняє зображення живих істот на малюнках чи в скульптурах. Своєрідністю художньої культури ісламського світу була відсутність у ній пластики, оскільки релігія забороняла зображати Аллаха й усе, що належало до сфери божественного. Відмова від зображальних елементів характерна для ісламу.
ЧАС. М.М.Бахтін виразив просторово-часові відносини середньовіччя як вертикаль, на якій життя людини і всього людства лише мить, бо життя людини - від народження до смерті, життя людства - між актом божого творіння та страшним судом.
При цьому як на Сході, так і на Заході до початку використання механічних годинників суспільство не відчувало потреби точно знати, яка година (не говорячи вже про хвилини й секунди). Дата (рік, місяць, число) і час доби — цих даних було достатньо, і вони в основному минулому необхідні для утвореної еліти й державного апарата. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление …. – Глава II. Время. – С.91) І на початку XX в. далеко не кожний індієць міг назвати дату народження й свій точний вік (подібне було характерне також для соціальних низів Європи й Росії). (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…– Глава II. Время. – С.95)
На півночі Індії в середні століття був відомий водяний годинник з гонгом (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…– Глава II. Время. – С.92) Годинний гонг установлювався за царським наказом. Цей спосіб виміру часу був доступний лише тим, хто міг безпосередньо чути удари гонга. Усім іншим було досить підняти голову нагору й визначити, де перебуває сонце. Перший механічний годинник індійці побачили, коли на їхню землю ступили європейці, причому відбулося це, очевидно, в XVII в. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…– Глава II. Время. – С.94) В Європі механічний годинник був винайдений уже в XIII в. Одначе, навіть у часи французького короля Карла V (1364-1380), особливо поза палацом, час визначали шляхом спалювання свічок рівної довжини. Основна ж маса населення задовольняла дзенькотом церковних дзвонів і знов-таки положенням сонця. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…– Глава II. Время. – С.93)
На відміну від середньовічної Європи, де астрологія була заняттям, доступним лише еліті й засуджуваним церквою, в Індії кожна сільська громада мала брахмана-астролога, який вів календар, становив гороскопи новонароджених, визначав сприятливий час польових робіт, весіль, свят, усіх подій у житті села й кожного жителя. Знатні й багаті родини мали власних астрологів. Астрологи були, мабуть, єдиними, хто цікавився більш-менш точним часом. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…– Глава II. Время. – С.95)
На ранніх етапах розвитку практично всі народи сприймали перебіг часу як неухильне повторення певного вищими силами циклу. Такий підхід (циклізм) був підказаний, підкреслює М.М. Бахтін, самим «природним і біологічним життям» з його чергуванням пір року, дня й ночі, а також повторюваністю безпосередньо пов'язаних з нею видів діяльності, насамперед - сільськогосподарської. Неухильно повторюваним циклом представлялося й людське існування. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление….. – Глава II. Время. – С.95-96) Той же цикл практично без змін повторювали діти й онуки, для яких вищим ступенем суспільного авторитету було визнання повної подібності із предками, зовнішнього й внутрішнього.
З початком поширення християнства хід часу вперше витягнувся в лінію (лінеаризм) і придбав векторний напрямок — від першого дня творіння до Страшного суду, тобто отримав початок і кінець. Кульмінаційною крапкою на цій осі стали події, що змінили весь хід історії людства,- пришестя Христа, його земне життя, жертовна смерть і воскресіння, застава майбутнього порятунку для всіх людей. Дохристиянське минуле сприймалося як передісторія, підготовка до пришестя Рятівника, сьогодення — як підготовка до майбутнього «кінця світу» і воздаянню кожному за справи його. Усе це сучасні дослідники розглядають як найважливіший поворот у свідомості народів, що ознаменував появу самої ідеї історичного розвитку, еволюції, в остаточному підсумку — прогресу. Близькою по змісту представляється й лінійна концепція часу в ісламі, який, як відомо, багато чого запозичив в іудаїзму й християнства.
Подібну трансформацію уявлень про час пройшли, як прийнято вважати, лише передові, «цивілізовані» народи (з їхнього числа мусульмани все-таки виключалися, незважаючи на властивий їхньому сприйняттю часу лінеаризм). Що ж стосується іншого Сходу й у першу чергу Індії, то там, як вважали й дотепер вважають багато дослідників, аж до XX в. «свідомість людини й суспільства залишалася замкненою системою мікро- і макроциклів, з яких складався індивідуальний і соціальний досвід, що закріплюється релігією. Він виявляв зворотний, назадній вплив на хід історичного процесу, нерідко надаючи йому циклічну замкнутість». На думку Д.Е. Фурмана, «створивши картини вічного миру, де все рухається за незмінними законами й нічого нового не виникає, а є лише рух по колу, і індійці, і китайці створили гранично стійкі традиційні цивілізації, де дійсно все «рухається по колу». Виключивши ідею поступального руху з картини миру, вони виключили його й зі своїх соціумів». «Незмінюваність соціальних умов,- вважає Л.Б. Алаєв, — породила особливе відношення до часу — відсутність відчуття його руху. Індійське відчуття часу протистоїть не тільки лінійному, але й циклічному його розумінню, хоча останнє було в Індії поширене». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…... – Глава II. Время. – С.96-97)
Час прирівнюється до стрімкого водного потоку, вітру, вогню - стихіям, асоційованим не стільки із круговим рухом, скільки з лінійним. Одначе, усередині значного часового відрізка час не просто сприймався як лінійний, він приносив із собою досить відчутні зміни, причому зміни негативні. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление….. – Глава II. Время. – С.101)
Протиставлення «доброго старого часу» і жахів каліюги стало в літературі індійського середньовіччя каноном, що відбивав, що панувало в суспільстві уявлення про те, що зміни, принесені перебігом часу, завжди несприятливі. Тому головною метою доброчесного й праведного монарха було збереження дхарми, що однозначно сприймалося як недопущення яких-небудь суспільних нововведень, а також максимально можливе повернення всього того, що було вже змінене ходом часу, до ідеалів попередніх епох.
Уявлення про те, що світ «старіє» і час «псується», середньовічні індійці повністю розділяли зі своїми західноєвропейськими сучасниками. Ідея «прогресу», яку асоціюють із лінійним сприйняттям, що ствердився на християнському Заході, часу, стосувалася лише сфери духовної, божественної: чому ближче до «кінця світу», тим ближче Царство Божиє; чому далі від тяжких часів язичества, тим більше наближаються люди до пізнання дійсної віри. Але ніякого «прогресу» на грішній землі не було й не могло бути: напроти, із часом усе на землі стає гірше, люди деградують фізично й духовно, слушні звичаї старовини поступаються місцем несправедливим законам. «Неприйняття уявлень про рух часу (за винятком уявлень про постійне „погіршенні") пов'язане з концепцією незмінності кастового розподілу, переродження, переселення душ, з ідеєю воздаяння - у майбутніх життях». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление……– С.98)
Викриття похмурих сторін сучасного буття й протиставлення йому минулого було таким же звичайним для середньовічних західноєвропейських авторів, як нарікання на жахи каліюги для їхніх індійських побратимів. Філософи й теологи констатували занепад віри й чесноти. Поети скаржилися на те, що «правда спить, убитий закон, перетворився храм у кубло», і передбачили настання «останніх часів», коли «скоро грім над усіма гримне, світ продажний у прірву кане». Причому так мислили не тільки «хулігани» — ваганти, із чиїх добутків узято дві попередні цитати, але й благочестивий трубадур Крет’єн де Труа, що призивав свою аудиторію: «Залишивши цей час злий, давайте вдивимося в колишнє». Саме тоді, коли загальна гріховність перевищить намічену богом мірку (дхарма прийде в повний занепад, сказали б індуси), і настане Страшний суд, до якого нинішній «час злий» неухильне наближає людство. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление….. – Глава II. Время. – С.102)
Поступова деградація всього, регрес від «доброго старого часу» до «останніх часів» — єдине, у чому середньовічна людина, в Індії або на Заході, відчував рух часу.
Минуле цікавило освічених людей не само по собі, а лише як джерело моральних цінностей, на які належало рівнятися наступним поколінням. Тому, вивчаючи історію, людей середньовіччя підкреслювала не відмінності минулої епохи від його власної, а подібність між минулим і сьогоденням. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление….. – Глава II. Время. – С.138)
Ще менш чітко могло розрізнити міф і «реальну історію» свідомість людей середньовіччя: західні літописці того часу починали викладати сучасну їм історію від Адама й не проводили ніякої грані між біблійним переказом і власною епохою, не бідували ні в якім археологічнім або документальнім підтвердженні існування біблійних пророків, що й діються ними чудес. Середньовічний історик міг запросто оголосити себе очевидцем Троянської війни, а французькі хроністи XII-XV ст. без найменшої зніяковілості зводили рід своїх королів до її героїв і зображували Карла Великого проводирем Хрестового походу. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление….. – Глава II. Время. – С.114-115)
Аж до XVII ст. західноєвропейські історики бачили причинність історичних подій у волі бога, підступі диявола, розташуванні небесних світил або обертанні «колеса Фортуни». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…. – Глава II. Время. – С.127) Трактували причини й результат розглянутих подій у дусі провіденціалізму, приречення понад (в одному випадку — воля долі, в іншому- Аллаха). (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…... – Глава II. Время. – С.137)
З погляду мусульманських істориків (типологічно подібної з поглядом їх християнських колег), «невірні» не мають права на власну «неправильну віру». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…. – Глава II. Время. – С.132)
В середні віки сприйняття людського віку також відрізнялось від звичних для сучасної людини. Середньовічне суспільство демографічно було більш молодим. Довжина життя була невелика. Людина, шо перейшла межу в 40 років вважалась старою.. На думку багатьох істориків (зокрема Арьєса), середньовіччя не знало особливої уваги до дитинства, глибокої емоційності по відношенню до дітей, яке притамане нашому часу. Не випадково в середньовічній скульптурі відсутнє зображення немовлят, вони представлялись з обличчям та фігурами дорослих.
А вот відношення до юності було дуже яскравим, емоційним. Вона уявлялась як доба цветіння, гри, данина разгулу, з ею пов’язувались уявлення про життєву магічну силу. Юнацький разгул був узаконений в середньовічному суспільстві, яке в цілому в своїх моральних установках тяжіло до тверезості, цнотливості та усталеності.. Вступ в доросле життя потребував від молоді відмови від подібних вольностей, енергія юності повинна була спрямовуватись в традиційне русло і не виплескуватись з берегів.
Тільки в новий час, причому аж ніяк не на ранніх його етапах, людина вперше відчула розрив між минулим і сьогоденням, уперше відзначив різницю в способі життя, матеріальній культурі різних епох, зацікавився історією як такої. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…. – Глава II. Время. – С.139)
Вік людини на Сході. Старість традиційно відраховувалась від народження онуків, що при широко розповсюджених ранніх шлюбах дозволяло зараховувати до старих людей тих, що підходили до сорокаліття.
Довгий життєвий вік вважався свідченням особливого розташування богів і високих духовних заслуг, що не є специфічно індійським поданням — досить згадати біблійних патріархів. Епічні розповідачі казок оповідали про багатотисячолітнє життя Рами, пандавів й інших героїв, великих мудреців стародавності (риши). Згідно пуранічних текстам, у перші юги люди жили сотні років і вмирали лише по власній волі. Нагромадження гріхів й адхарми привело до скорочення людського життя. «У ведах сказано, — повчає „Гаруда-пурана", — що людина за давніх часів жила сто років. Але, роблячи невірні дії, вона вмирає передчасно... Людина, що дотримує обряди й роздає дарунки, живе довго». Чим довше жила людина, тим більше можливостей мала для праведного життя: передчасна смерть позбавляла її цієї перспективи й сприяла посмертному перетворенню в злого духа (прету) або наступному народженню, у низькій касті. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление ….. — Глава IV. Человек – С. 255.)
Кожна вікова група мала чітко певний перелік прав й обов'язків, поведінкових стереотипів, свого роду «вікову дхарму». Дхарма-шастри містять докладний опис стилю життя учнів (зрозуміло, брахманських), домохазяїнів й аскетів. При цьому особлива увага приділялася тому, щоб на кожній життєвій стадії людина виконувала запропоновані саме їй обов'язки й ніякі інші: «обмін дхармами» між віковими групами не допускався так само, як і між варнами. Якщо період учнівства (будь-якого, не обов'язково брахманського) зв'язувався з абсолютним підпорядкуванням гуру/майстрові, служінням йому, цнотливістю, утриманням від задоволень й якої-небудь самостійної діяльності, то домохазяїнові прямо пропонувалися як життєві цілі артха — досягнення матеріального благополуччя й кама — чуттєва насолода. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление ….. — Глава IV. Человек – С. 256.)
На думку відомого дослідника Ф. Арієса, до XII в. Європа не цінувала дітей як таких, не відводила дитинству особливого місця в соціальному й культурному житті й не створювала традицій його художнього відображення. А.Я. Гуревич вважає це твердження трохи перебільшеним, але все-таки погоджується з тим, що західноєвропейське середньовіччя, незважаючи на широко розповсюджений культ дитини Христа і євангельські висловлення про особливу вибраність дітей, не мало чітких подань про дитинство як про специфічний період фізичного й духовного життя людини. Дитина розглядалася як зменшена або недоспіла, недорозвинена копія дорослого, іноді - як неповноцінна, недоумкувата людина (так, у Вольфраму фон Ешенбаха доблесний лицар Парсифаль підкреслено зображений у дитинстві дурним). Дитину годували, одягали, навчали як дорослого; у своїй поведінці, манерах і навіть іграх вона повинна була наслідувати старших. (Гуревич А.Я Категории средневековой культуры. М..: Искусство, 1984.С.318-319)
Дитинство не входило до числа чотирьох установлених ортодоксальним індуїзмом вікових стадій, що згадувалися вище, і розглядалося як період від народження до початку навчання (4-7 років), під час якого дитина, що ще не пройшла присвяти в члени своєї станово-кастової групи, була як би не цілком людиною, і тому на неї не поширювалися вимоги соціального поводження. Забави, витівки, капризи, неслухняність вважалися для дитини природними й тому цілком пробачними.
Особливе відношення до дитинства було пов'язано, зрозуміло, з розвитком саме в середні століття культу Кришни-немовля: вся поезія кришнаітського бхакти повна чарівних картин дитинства Кришни, ігор і забав божественної дитини, ніжної любові до неї прийомних батьків. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление …— Глава IV. Человек – С. 257.)
Ще одним віковим станом, що залучав особливу увагу середньовічних авторів, була старість, відношення до якої відрізнялося двоістістю. З одного боку, як ми вже відзначали, довголіття вважалося божим благословенням, винагородою за праведне життя. «Вважається заслугою старість», - говорить один з персонажів драми Бхаси «П'єса про статую». Старість надавала право на повагу й авторитет у родині й усередині соціальної групи: шанобливе відношення до старших родичам і кастовим старійшинам, безумовна покора їм було однієї із цінностей, загальних для всіх станів і каст. Рама прославлявся не тільки як зразок воїна й государя, але і як ідеальний син, який відправився заради порятунку батьківської честі в добровільне вигнання.
Досягнення старості, не занадто, видимо, часте в реальному житті, розглядався як щасливий життєвий результат, і в літературі старі звичайно описуються в самих милостивих фарбах як втілення мудрості, досвіду й праведного життя. Негативне відношення або глузування могла викликати не сама старість, а неналежна їй поведінка. Разом з тим старість розглядалася як «посланниця смерті», і в багатьох добутках літератури, особливо в поезії, можна зустріти реалістичні й навіть натуралістичні зображення фізичної старезності й хворобливості старих, їх скорботи по близьким і друзям, що вже покинули цей світ. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление … — Глава IV. Человек – С. 258-259.)
Вікова еволюція людини сприймалася як набір кількісних змін: «маленький-великий», «слабкий-сильний», «нетямущий-розумний» і т.д. (Гуревич А.Я Категории средневековой культуры. М..: Искусство, 1984.С.318) Оскільки всі духовні й навіть фізичні якості вважалися обумовленими приналежністю індивідуума до даної соціальної групи й тому закладеними споконвічно, розвиток особистості з віком не усвідомлювався й не відображався в літературі, що знайшло особливо яскраве підтвердження в текстах біографічного жанру. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…— Глава IV. Человек – С. 259.)
Герої древньої й середньовічної індійської літератури - це люди без віку, протягом всього свого життя не мінливі фізично й духовно. Перейшовши в другу вікову стадію, персонаж назавжди застигає в образі молодої, гарної й сильної людини (якщо агіографічний сюжет не вимагає образа мудрого старця), залишаючись таким до кінця життя, іноді, як в епосі, що триває не одне сторіччя. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…— Глава IV. Человек – С. 260.)
Хроністи й поети були абсолютно переконані в тому, що чесноти епічних героїв і царів вічні. Відповідність реальних історичних осіб цим вічним ідеалам і чеснотам сприймалося як відповідність історичній правді й тому практично виключало індивідуалізацію зображуваних характерів. Що ж стосується негативних персонажів, то вони повинні були, природно, втілювати пороки, і історик не опікувався про історичне підтвердження негативної характеристики. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…– Глава II. Время. – С.140-141)
Так, коштувало італійському історикові XV в. Лоренцо Валле згадати про звичкі короля засипати під час аудієнцій, як сучасники обвинуватили його у викривленні історичної правди: така поведінка неварта короля й тому не відповідає дійсності. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление… – Глава II. Время. – С.141)
Праця. Будь-яка праця, будь то інтелектуальна, військова, комерційна, землеробська або реміснича, була не просто способом добування хліба насущного, але свого роду ритуалом. Селянин і ремісник робили обряд поклоніння своїм знаряддям праці. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление …. — Глава IV. Человек – С. 301.)… Праця, таким чином, не розглядалася, на відміну від християнства, як дана людині богом карою за гріхи. Разом з тим ніде, наскільки мені відомо, явно не затверджується необхідність для людини добувати працею хліб насущний, як це наполегливо затверджували середньовічні європейські мислителі. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…— Глава IV. Человек – С. 302.)
Високий соціальний статус, так само як і просування наверх по соціальним щаблям, однозначно зв'язувався з відмовою від фізичної праці, перехід до якої, у свою чергу, був важливим показником соціальної деградації. Навіть рядові кавалеристи в Індії, як правило, наймали прислугу для догляду за кіньми: пасти коней, власноручно чистити їх вважалося невартим воїна. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 303.)
Інтелектуальна праця як в Індії, так й у Європі властиво працею не вважалася й не вимагала винагороди. Закінчивши навчання, учень міг віддячити наставника більш-менш коштовним, а найчастіше символічним подарунком, але стягувати плату за мудрість і знання вважалося гріхом. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 303-304.)
Багато середньовічних брахманів, не обтяжені жрецькими функціями, навчанням або службою, погодилися б з Бернаром Клервоським у тім, що вищий щабель сходження до бога перебуває «у ліжку», тобто в споглядальному байдикуванні.(Гуревич А.Я Категории средневековой культуры. М..: Искусство, 1984.С.269-270). Цей ідеал, варто нагадати, підкріплювався євангельськими прикладами: апостоли відмовилися від праці, пішовши за Христом, що був здатний наситити п'ять тисяч голодних п'ятьма хлібами. Не менш популярною була і євангельська максима про «птахів небесних», які «не сіяють, не жнуть, але цар небесний їх харчує». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 304.)
Певну специфіку мало сприйняття праці деякими релігійно-реформаторськими вченнями середньовічної Індії. Бхакти вимагали від своїх адептів не відмови від повсякденної праці, але байдужості до її результатів, мирських турбот як таких. Були, одначе, і виключення. Особливо важливе місце зайняла праця в соціальній етиці сикхів. Згідно сикхському віровченню, доброчесна людина повинна підкорити своє життя трьом цілям: повторювати ім'я боже, працювати й ділитися із ближніми. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 305-306.)
Якщо в Бхартрихарі нарікання на муки зубожіння й гордовиту байдужість багатіїв виливаються у відкрите презирство до багатіїв і володарів, в оспівування аскези, то інші літературні тексти однозначно заявляють: високий суспільний статус неможливий без багатства, навіть якщо людина знатна й шляхетна за народженням, навіть якщо вона володіє «священним знанням»… (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 298.) …Зрозуміло, таке становище речей відкидалося проповідниками релігійно-реформаторських навчань у самих різких вираженнях. У літературній спадщині абсолютної більшості бхактов і суфіїв значне місце займають інвективи на адресу багатства як непотрібного вантажу, що тягне човен людського життя на дно, нагадування про те, що ніхто не візьме із собою скарбів на «той світ», заклики не пишатися багатством й якомога швидше позбутися від нього. Одночасно в поезії й агіографічних творах прославляється бідність знаменитих проповідників, що християни назвали б «апостольською», усіляко демонструється презирство бхактов і суфіїв до земних скарбів. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 299.)
Священнослужителі займали вищий рівень на шкалі ритуальної чистоти, святості, близькості до бога, військова аристократія - на шкалі реальної політичної влади. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 300.)
У середньовічній Європі, однак, на третьому щаблі суспільних сходів перебували селяни. На відміну від Індії, де третій щабель варнової ієрархії займали вайшьї, торгівля й ремесло в Західній Європі знаходилися значно нижче сільської праці й вважалися самими низинними професіями, що позбавляють права на порятунок душі В Індії на цю типово середньовічну конструкцію накладалася кастова ієрархія професій з її основною дихотомією «чистий-нечистий». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление : индийский вариант / Е.Ю. Ванина; Ин-т востоковедения РАН. — М. : Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 300-301.)… Табу на кров, відразу до занять, що бруднять, обумовило відношення, що зберігалося протягом багатьох віків, до професій м'ясника, цирульника, хірурга (він не вважався лікарем й у багатьох європейських країнах належала до цеху цирульників), ткача, фарбаря, сукновала, коваля як до «безчесних», «гріховним».
СІМ’Я. Конфуціанський культ предків і норми “сяо” (синовня шанобливість-Конфуцій) виховували в китайців шанобливе ставлення до сім’ї. Культ синовньої шанобливості з плином часу досяг в Китаї загального визначення, стал нормою життя. Сім’я вважалась осереддям суспільства, інтереси сім’ї переважали інтереси окремо взятої особистості, яка розглядалась лише в аспекті сім’ї. Досить розвповсюджені в Китаї розповіді “сяо”.
Покажіть як змінююється уявлення про сім’ю при переході від патріархатної до нуклеарної сім’ї.