4. Історичне значення фінансових відносин.

Охоплюючи величезну територію - від Балтики й Північного океану до Чорного моря, від Волги до Карпат, - Русь становила собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це й зумовило її швидке входження до загально європейського історично-культурного процесу.

Давньоруська держава із центром у Києві відкрила новий, феодальний період в історії східних слов’ян, котрі проминули у своєму розвитку рабовласницьку формацію. На базі розкладу первіснообщинного ладу в них одразу почав формуватися феодалізм. Головну особливість його раннього етапу становила данинна форма експлуатації трудящого населення. Поступово, в міру захоплення князями і знаттю общинних земель, складалося феодальне помістя. Це, у свою чергу, спричинилося до виникнення такої форми експлуатації, як відробітки. Вперше про них згадує літопис 946 р. "Уроки", запроваджені Київською адміністрацією, стали, по суті, нормативними підробітками і збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію. Третьою формою феодальної експлуатації була грошова рента, засвідчена писемними джерелами у X ст. У ХІІ- ХІІІ ст. вона поширилася - по всій Русі. Суспільно-політичне життя в Київській Русі завжди позначалося неабиякою активністю. За літописами, в ньому брали участь практично всі верстви тогочасного населення. Причиною цього були гострі соціальні протиріччя. Влада й управління на Русі цілком зосереджувалися в руках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки. Князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі, волості, а й законодавчим розпорядником усього життєвого укладу. Його відсутність у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх місцевих адміністративно-управлінських служб. Зміна князів звичайно призводила й до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету щодо князівської влади, але й безпосередньо їй підпорядковувалась.

Однією із суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова. Від перших же років існування Київської держави князі розпочали активну законодавчу діяльність. Деякі дослідники детально вивчили її й на цій основі розкрили феодальний характер давньоруського законодавства. Устави й уставні грамоти Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Ізяслава, Святослава та Всеволода Ярославичів, Володимира Мономаха та інших князів показують: їхня законодавча влада поширювалася практично на всі сфери буття. Вона регламентувала норми міського життя, надходження данини на користь держави, розпоряджалася міським земельним фондом, комунальним благоустроєм (Устав Ярослава "О мостах"), визначала місце церкви в державному управлінні (Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торгові). На службі у князя перебувала верхівка феодальної знаті, соціальне й майнове становище якої значною мірою визначалося її участю в державному правлінні. Руські володарі укладали мирні та союзні Угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та Ятвягами, скріплюючи їх подеколи, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних відносинах у Європі, її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб розв’язати його. Договори 907 і 911 рр., які підписав князь Олег з Візантією, стали першими дипломатичними й правовими актами молодої Давньоруської держави.

Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла й промисли. Основною тенденцією економічних зв’язків був обмін у межах невеликих районів, а також в межах усієї країни. Обмін мав різні форми і здійснювався або через замовлення, або через купівлю-продаж. Для цього існували постійно й періодично діючі ринки в містах і селах (такі села називають погостами, що означало місце "гостьби" - торгівлі) [9, c.360] . Енергійні і заможні руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі.

Навала орд Батия завдала поступальному розвиткові Київської Русі непоправного удару. Кочовики зруйнували державу, її квітучу культуру, високорозвинене ремесло, знищили найбільші осередки життя, вигубили або забрали в рабство значну частину населення. І все ж Українська держава не занепала, вона проіснувала ще 200 років, тільки ядро її перемістилося на захід, де нині є Східна Галичина, Волинь і Холмщина.