Курсова робота на тему: Обмеження та скасування автономії Гетьманщини Вступ

Наведені факти малють картину тих взаємовідносин, які створилися між Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав запорожців на їхні землі, повне нехтування їхніми традиціями, з якими прийшли вони 1734 року на свої землі — характеризують ставлення царського уряду до Запоріжжя. З другого боку — глибока різниця між самодержавно-кріпацьким устроєм Російської держави та волелюбним демократичним устроєм Запоріжжя, по сут республі- канським. Існування Запоріжжя з його гаслом — не повертати втікачів — було загрозою для кріпацького господарства Російської імперії. Величезну небезпеку для російського устрою являло Запоріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна забувати й економічних питань, зв'язаних з Запоріжжям, а саме — багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство Росії щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного експорту ставало основною проблемою російської економіки.

Але, не зважаючи на всі ці обставини, Запоріжжя залишалося потрібним як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів збоку Криму та Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила обставини.

1. Заходи Петра і та його наступників у хvііі ст., спрямовані на скасування Гетьманщини.

Перед тим , як розглядати заходи Петра І, слід зазначити, що саме козацтво після визвольної війни Б.Хмельницького, і навіть ще до нього використовували як грізну військову силу як проти повстаючих по всій російській імперії, так і в боротьбі з татарами, великою силою на той час, яка заважала не лише Росії , а й іншим державам тодішньої Європи.

Проте, бачачи у козаках велику силу, надавати їм більші вольності могло призвести до плачебних наслідків. Тому царський уряд не поспішав узаконити гетьманську посаду таку, яку мали обирати лише населення Гетьманщини, а обирати його доводилось, у більшості випадків, за рекомендацією „вельмишановного російського государя”.

В більшості випадків козаків у мирний час використовували як дешеву робочу силу на прокопування каналів, будування доріг, та на всіляких інших важких невійськових справ.

Прихід до влади Івана Мазепи та початок Північної війни у 1700 році стали початком переломного моменту щодо подальшої долі української державності.

Саме на початку війни Петро І, намагаючись забезпечити собі союзника, під час переговорів з польським королем Августом ІІ, ігноруючи інтереси української сторони, пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобережжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Сліід зазначити що за весь період дії Переяслав-Московського договору 1654 р. Росія жодного разу його не дотримувалась.

Крім того в архіві французького міністерства закордоннихсправ було виявлено проект Пеетра І стосовно ліквідації Гетьманщини та козацького устрою України, датований 1703р., в якому зазначалося проведення його або після смерті Мазепи, або уж усунути його з життя насильно , потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росіянами та німцями, з тим щоб „раз і назавжди знищити огнище ворохобників”. В історичній літературі висвітлюються й інші згадки стосовно ліквідації гетьманщини та пердачі українських земель під управління князю Меньшикову або навіть англійському герцогові Мальборо.

Особливістю пербування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в ХVІІІст. Було те, що проводився тотальний наступ самодержаства на права України. суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та приєднати ці землі до складу імперії.

Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше послаблен­ня гетьманської влади стало після подій, пов'язаних з Північною війною 1700—1721 рр., а конкретно —з перехо­дом до табору Карла XII частини козаків на чолі з гетьманом Ї. Мазепою. Взимку 1708—1709 рр. армія Росії активізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під Красним Кутом дав великий бій спільним російсько-українським військам. Після його завер­шення перемогу приписали собі обидві сторони. Проте шведи незабаром відступили і отаборилися на території від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий шлях на Москву.

Розраховуючи на підтримку іноземців та неминучу поразку Петра І у війні, І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й відірвати Україну від Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав —головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар проголосив І. Мазепу та його прибічників зрадниками, наказав ганьбити їх всілякими способами в церквах і перед народом усієї Російської держави. Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Полтавою стався вирішальний кривавий бій між військами Петра ї і Карла XII (козацькі полки через недовіру сюзерена не відігравали більш-менш важливої ролі), внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турець­кого султана.

1708р. під натиском царя було обрано гетьманом не енергійного Полуботка, а підстаркуватого Скоропадського. Саме він подав „прошеніє” до царя про підтвердження прав і вольностей українського населення з певними додатками – щоб козаками командували не російські офіцери , а власна старшина. Також просив про те, щоб повернути гармати , які були вивезені з зруйнованого Батурина. У відповідь на це російський цар казав :” Українці і так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі.”

Після цього починається форсований наступ на права гетьманщини. Гетьманську резиденцію перевели з Батурина до Глухова, поближче до російського кордону. А біля особи гетьмана був приставлений резидент – наглядач.

Значну частину українських товарів дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас на деякі товари поклали заборону ввозу, а змушували купляти на російських ринках.

Неймовірно тяжким випробуванням стали примусові ка­нальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, воєнні «низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували во­ювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інте­реси. До цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось усього від 30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д.

Така внутрішня політика царату фактично вела до посту­пового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Правда, до нижчих верств власне російського населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу — описі полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р.— так йдеться про це:«... Велика кількість козаків хворих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі хвороби—найбільше вкорінилася гарячка і набряк ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палками,— хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють — без спочинку...» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що їх хіба третя частина в минулім році

додому повернулася...».

З 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи написаних у «Малоросії», була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. Наприкінці XVII —першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних устано­вах, великих містах і т. д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, а й широких кіл простих християн. 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з «московських».

Важливе значення мало те, що велика кількість росія отримали великі землі на території України, які були непідкотрольні гетьману. Саме вони почали активно запроваджувати кріпацтво, яке було поширене на той час у Російській імперії.

1722р. вводилась Малоросійська колегія, яка виконувала дорадчі функції. Вона приймала від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва. Саме вона поступово звужувала повноваження гетьмана, обмежувала ураїнську автономію. Уже у 1723р. без візи малоросійської колегії не міг прийматись жоден з важливих законодавчих актів. У залежність від неї потрапили майже всі українські державні структкри – адміністрація, суд, Генеральна канцелярія.

Смерть Петра І та загроза з боку Туреччини змінила становище до українських земель. Діяльність Малоросійської колегії набула таких обертів, що вон вже обкладала великими податкми населення до тієї пори, поки не зачепила інтереси Меньшикова, в якого на той час нараховувалось декілька маєтків і навіть міст. 1727р. колегія була розпущена, було знову дозволено обрання гетьмана, ним став Д.Апостол.

1728р. на коронації Петра ІІ гетьман подав прошеніє про задоволення прав за договором 1654р. На заміну прошенія новий цар послав „решительние пункти”, відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників обирав цар; за контролем вводились уже двоє осіб підскарбіїв – українець і росіянин; мито яке збиралось за товари мало відходити до царської казни.

Проте і були певні поблажки:

• переводилась Гетьманщина з імперського Сенату під юрисдикцію закордонних справ

• скоротились чисельність військ на території України

• скасування податків, накладених Малоросійською колегією.

Проте деякий відступ мав декларативне значення, у житті наступ на державність українського народу так і продовжувався і не збирався спадати.

Після смерті Д.Апостола було прийнято рішення, за яким нового гетьмана вже не обирали, а замість нього впроваджувався орган, який називали „Правління гетьманського уряду”. До нього входили шість осіб : три українця і три росіянина. На чолі цього уряду став Шаховський, який дотримувався наказу „Недремним оком наблюдать за поступками тамошнего малоросійскего народа”.

Характерними для цього періоджу було надмірне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя , русифікація українського населення, терор „Таємної канцелярії”. Під час чергової російсько-турецької війни Україна стала портом для поповнення сил російської армії. Наслідки були вражаючими – 35 тис. чол. загинуло. І так виснажені землі великими податками і засиллями великих землевласників змушені були протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. Внаслідок чого Україна зазнала збитків на 1.5 млн.карбованців.

У 50-ті роки останнім гетьманом стає Кирило Розумовський. Саме в цей період російський уряд не припинив, а уповільнив процес наступу на українську автономію. Гетьманату заборонялось перелистуватись з представниками інших країн, полковників вибирала царська влада. З‘явилось також ряд нових обмежень. 1761р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління. 1764 р. уряд гетьманщини мав подавтаи щорічний фінасовий звіт російському царату про прибутки і видатки державного об‘єднання. К.Розумовський крім судової реформи і ряду заходів щодо покращення освіти хотів ввести принцип спадковості посади гетьмана, проте прихід до влади Катерини ІІ координально змінив становище української державності.

Таким чином українська державність після смерті ще Б.Хмельницького була преречена на занепад та підкорення. Поступово Російська імперія підминала під себе все більше і більше прав стосовно вирішення майбутнього Гетьманщини, „рекомендуючи” українському народові „бравих” гетьманів з „міцним характером” і тих, хто перш за все піклувався за свої статки, а доля державності українського народу відсовували на інший план. Поступово разом із гетьманами почала „вицвітати” і старшина, яка на кінець дбала лише про своє черево, а про доля українського народу ніхто і не задумувався.

Російська централізаторська політика на Україні передбачала три основних мети:

1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд;

2) підпорядкувати українське врядування, економіку, культуру;

3) максимально користатися людськими й господарськими ресурсами України. Слід зауважити, що Україна не становила у цьому відношенні винятку, оскільки царський уряд провадив аналогічну політику як в інших сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.

Після провалу Мазепиних планів українці були змушені перейти до оборони. Та поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Не всі російські правителі XVIII ст. були такими прибічниками централізму, як Петро І. Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд ретельно уни кав антагонізмів з «малоросами». Проте росіяни послідовно намагалися обмежити українське самоврядування. Для цього вони застосовували всі звичайні способи імперських політиків. Найулюбленішим із них був принцип «поділяй і володарюй», яким заохочувалися чвари між гетьманами і старшиною. Іншим способом було упокорення старшини під острахом підбурювання проти неї селянства. Кожний прорахунок української адміністрації, кожна скарга простого люду на старшину використовувалися центральним урядом як привід для впровадження адміністративних «покращень». Ці нововведення незмінно упроводжувалися благочестивими деклараціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добробут.