3. Приєднання та колонізація російської імперії Півдня України і Криму. Перетворення України в провінцію російської імперії.

На період знищення автономії українського населення становище земель причорноморського регіону та Кримиського півострову було під питанням. Оскільки Катерина ІІ почала колонізаційні процеси на більшості цих територій і на заваді уже не було перешкоди з боку Гетьманщини, процеси почали набирати обертів. Переважно переселялись російські жителі з бідних російських грунтів на багаті українські. Також переселялись велика кількість греків, грузинів , вірмен і волохів, а також німців. Саме їм надавалися грошова і продовольчі допомоги , також у подальшому їх господарствам пробачали величезну кількість боргів, яких вони набирали за процес господарства. Адже досвід з родючим чорноземом та природними особливостями у них був не такий же і багатий.

У 1784 році , 8 грудня видано закон про внесення до документу 15 повітів , на які були поділена степова Україна. Було встановлено таких 15 повітів : Катеринославський, Новомосковський, Алексопольський, Кременчуцький, Полтавський, Констянтиноградський, Слов‘янський, Бахмутський, Донецький, Маріупольський, Паволградський, Херсонський, Овліопольський(пізніше перейменований на Новомиргородський), Єлисаветградський і Олександрійський. Також було стврено ряд міст : Олександрійськ, Донецьк з села Підгорного, Паволград з села Луганки, Олексопольськ з містечка Незворощі.

Відповідно до назв відносяться і духовні правління. Слід зазначити, що справами південних територій піклувався князь Потьомкін Тавричеський – один з фаворитів Катерини ІІ, який до ради міністрів подавав пропозиції щодо благоустрою цих регіонів.

Так наприклад з провінції Данцінга було відправлено німецьких колоністів до південних територій України, і надано їм грошову допомогу, за наказом Потьомкіна, у розмірі 35765 рублів і 47 копійок. Також було переведено значну кількість переселенців з кавказьких територій на Південь України.

Щодо справ переселенців клопотались казенні палати різни регіонів кожна про свою , до якої була прікріплена.

З масовими заселеннями Російська імперія поширює свої кордони, включаючи південні частини до складу великої самодержавної імперії. Разом з поширенням кордонів зникають і митні кордони, що позитивно вплинули на розвиток торгівлі країни. Навіть 1788 року, 25 серпня було введено закон про заборону ввезення іноземних товарів на ці території без згоди царату, тобто без капітуляцій на певні види товарів.

Одним з прикладів масового переселення російських переселенців свідчить положення про переселення 128 осіб з Орловської губернії від 1788 року 11 вересня(І таких прикладів було дуже багато). Хоча ,слід заувжити ,що сам процес переселення почався ще рік тому. Таким чином самовільне заселення родючих земель на поспіх узаконювалось, для зменшення конфронтацій з місцевим населенням, яке не було в захопленні від усіх цих процесів.

Стосовно господарського забезпечення поселень, то було потрібно багато деревини, яку і вирубували без обліку на початку. Тоді 1788 року , 11 листопада за пропозицією князя Потьомкіна було обмежено використання і зруб деревини, лише на облаштування човнів та інших суден.

1795 року , 27 січня було засновано нову Вознесенську губернію, яку зформували з Мінської, Ізяславської, Брацласької губерній, що відійшли від Польщі після її переділу; також частини Катеринославської( Херсонська, Єлисаветградська і Новомиргордська) губернії. Губернське місто цього намісництва збудувати біля р.Буг в оклиця містечка Соколов під імнем Вознесенськ. Саме намісництво поділялось на 12 повітів : Вознесенськ, Херсон, Єлисаветград, Новомиргород, Богополь, Тирасполь, Єленськ, Умань, Чигирин, Черкаси, Миколаїв, Одеса. В цих районах вводилось, як по всій території повітові суди і дворянські опіки. Щодо земських судів та повітових казначейств, то вони створені лише у дев‘яти містечках. Через те, що ця територія була прилеглою до руху російських товарів у Молдавію, Валахію( з яких теж значна частина переселенців потрапила на південь України) і Бесарабію, було відкрито одну прикордоннну митницю у Дубосарах, а в Овідіополі створювалась митницька застава.

Важливою проблемою на степових територіях це було постачання продовольства, оскільки у багатьох новостворених містах продовольчих магазинів ще не збудовано. І лише на початку 90-х років ХVІІ ст. це питання поступово втрачає свою актуальність.

За сприянням генерала Зубова 1795 року ,2 березня було видано положення про виділення фінансів на збудування фортеці і порту Одеси під керівництвом інженера-полковника де-Волану. Протягом трьох місяців повинно було перераховано 365 266 рублів 85 копійок, які мали дійти до кінця 1975 року. Так само про відрахування певоної суми коштів йшлось для закінчення у Херсоні арсеналу та інших не менш важливих будинків.

До будівлі було залучено велику кількість спеціалістів, які підбирались за згодою імператриці. Такими були : де-Волан має дирекцію над фортечними будовами , полковник Чехненков, Петро Івашов. Капітан 2-го рангу Бардаки відповіда за будівництво самого порту. Інженер-майор Глухов був головним перевіряючим місячних і квартальних планів будівництва. Секунд-майор Михайло Іванов разом з Дніпровським приморським гренадерським полком відповіда за постачання будівельних матеріалів для фортечних та портових побудов. Олександр Борголій відповідав за плани-креслення побудов.

Таким чином до будівництва відомого нам міста та приміського порту було виділено крім чималих коштів велику кількість спеціалістів по пудівництву. Адже роль майбутнього порту уже передбачалось царським урядом.

З Таврійської області велику кількість греків, грузинів, вірменів, волохів було переселено у Маріупольський повіт з великою кількістю боргів. Цей факт наголошував про те, що величезні податки і той термін,який надавався для компенсації допомоги під час переселення, був замалим для погашення позик. Проте російський царат розумів про недоцільність заселення цих територій новими поселенцями, оскільки на це потрібно було б нові великі позики для підняття госодарства. Тому 1795 року більшу частину боргів було погашено державою та попередження про це Маріупольський грецький суд.

Щодо становища земель, як предмету власності, то вона відносилась до держаної. Але сама земля надавалась у вічне користування із оплатою за користування та рядом податків.

Становище Кримського півострова відкладалось на майбутнє. Тут в переважній більшості переважали ногайські татари, які мали свою адміністративну владу, свій закон, свою віру і не дуже хотіли усе міняти на чуже російське нововведення.

Проте 1797 року була відряджена місія у Новоросійську губернію( колишні Молочні води ), де проживали піддані російській величності Джембулацької, Едисанської та Едичкульської орд татари під командуванням надвірного радника Боязат-бея. Сам приїзд не супроводжувався повстаннями, чи якимось супртивом. Проте певне особисте незадоволення населення мало місце. Сама делегація запропонувала включити території до нижнього земського суду. Також було запропоновано за зразком земської поліції заснувати в кожному аулі по одному сотнику та по два десятки наглядачів для порядку. Баязету , надавши з кожного роду по одному мурзі та по одному з шанованих старців, що складе шість чоловік, надавали йому можливість розглядати суперечки, та не штрафувати без земськогго суду.

Беручи до уваги те, що після ліквдації автономного устрою Гетьманщини становище народних мас різко погіршилось. Звертаючись до економічних показників, серед яких особливо негативні наслідки мав сумнозвісний указ від 3 травня 1783 року. Цим актом майже половина населення Полтавщини була перетворена на кріпаків. Вільні селяни після 1783 року стали залежними від своїх землевласників. Їм заборонялося залишати свою слободу за власним вибором. Селяни прикріплювались до свого осідку. Власник отримав право продати свого кріпака або обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка зжінкою, з родиною. Після створення 1797 року Новоросійської губернії на запорізьких землях теж поширювалось кріпацтво. А це означало різке гальмування економіки на засадах вільного підприємства, яке тут розвивалось ще до Хмельниччини.

Проводивши до України політику „лисьего хвоста и волчьей пасти”, як висловлювалась сама Катерина ІІ, тим представникам козацької старшини , маніфестом 1785 року 25 квітня було надано права і вольності російського дворянства. Головна ж маса козаків не дістала ніяких прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і кріпацтвом.

Оцінюючи наслідки централізованої політики, можна звернутись до статистичних даних щодо чисельносі населення. Від 1719 р. до 1857р. середньорічний приріст населення становив 0.67%, коли в районі центру Російської імперії – 0.77%

Зміна адміністративного устрою Гетьманщини принципово вплинула на систему формування влади.

Про ставлення народних мас щодо зміни політичного устрою , яка супроводжувалась з підвищенням економічного визиску , свідчать численні заворушення селя і козаків, що інколи переростали у збройні виступи проти регулярних військ царської імперії.

Особливо трагічними були наслідки для освіти України. відомий український історик Дмитро Дорошенко твердить „Ще в Ій половині ХVІІ ст. В кожнім українськім селі була школа, але коли запанувало кріпацтво , ці школи зникли. Їх закрили навіть серед вільного козацького населення, бо й козаки опинилися у надзвичайно скрутних умовах життя при нових порядках, що їм було не до школи.”

Таким чином ліквідація Гетьманщини та колонізація Півдня України вплинула на подальший розвиток українських земель. Позитиви теж мали місце – це заснування ряду міст на Півдні України та будування Одеського порту. Так і ряд негативних – зтертя з карти української державності, поширення по всій території кріпосництва.