Тема 5. Ранні суспільства.

* Соціальна структура біологічних суспільств * Соціальна

організація палеоантропів * Соціальні стосунки в суспільстві

кроманьйонців.

.

Соціальна структура біологічних суспільств.

Оскільки на ранній стадії розвитку примітивні розумні істоти (гомініди) мало чим відрізнялися від тварин, логічним буде називати їх соціальними тваринами. Термін «стадо» щодо їхньої соціальної організації можна вживати дуже акуратно, особливо, якщо в науковій назві типу розумної істоти маються слова «homo sapiens». Адже, якою б примітивною нам не здавалася ця істота, вона є «людиною розумною», тому термін «стадо» до форми її суспільного співжиття краще не вживати. Ця проблема сьогодні в науці активно дискутується, й ми нижче заторкнемо її докладніше.

Анонімна згуртованість. Як уважає антропологічна наука, найпершою формою співтовариства є анонімне скупчення, типовий приклад якого дають риби в світовому океані. Анонімну зграю відомий етнолог Конрад Лоренц уважає найпоширенішою й найпримітивнішою формою співтовариства. Її виявлено в багатьох безхребтових, комах і вищих тварин. Величезні анонімні зграї зустрічаються в риб, птахів і багатьох ссавців. Зграями називають мисливські співтовариства вовків та інших хижаків. Навіть люди за певних обставин (екстремальних) можуть впасти в стан анонімної зграї, наприклад, під час паніки. Розміри зграї розрізняються як у різних видів тварин, так і в одного виду в різний час. За розрахунками В.М. Алексєєва, протягом довгого часу – від пітекантропа до неоантропа могли існувати високоорганізовані групи гомінід численністю до 500 осіб. Менша кількість неефективна за умов стадного полювання, більшу не витримає екологічна ніша. Терміном «зграя» не можна визначати випадкове скупчення осіб одного виду, що зібралися у зв’язку з якоюсь подією, скажімо, величезну кількість мух чи шулік, що нависли над падаллю. Поняття «зграя» К.Лоренц визначає тим, що окремі особи якогось виду реагують одне на одного зближенням, а значить, їх утримують поруч певні поведінські акти, тому для зграї характерна та обставина, що багато істот, тісно зімкнувшись, рухаються в одному напрямку. Певною мірою таку поведінку можна вважати згуртованістю, хоча й в іншому, ніж у людей сенсі. Найголовнішим у примітивній згуртованості є те, що вона формується між анонімними особами, які позбавлені ознак індивідуальності. Це спостерігається якраз у соціальних комах.

Зграя і стадо – два етимологічно близьких стани, що характеризують соціальних тварин, а на ранніх етапах і гомінід. Усередині такого скупчення немає нічого схожого на структуру: ніяких провідників і нікого з тих, кого водять – лише величезна маса однакових елементів. Зграя і стадо позбавлені ієрархії, кастової структури, поділу праці. Коли стадна істота починає тягтися за собі подібним, вона повністю втрачає почуття міри, а тому йде й за муляжем, заграє з ним, запрошує до того, щоб помірятися силою тощо. Отже, подібну згуртованість можна вважати анонімною й інстинктивною одночасно. Оскільки інстинкти, як відомо, сліпі, то вельми обмежена й вибірковість поведінки соціальних тварин. Вочевидь, вони гарно відрізняють своїх ворогів чи інші види тварин, але розгублюються в колі своїх. Головне, щоб це була особа свого виду, а якого вона достоїнства – можна визначити по фізико-хімічним властивостям, наприклад, по специфічному запаху, і не більше. У крупних примітивних об’єднань існують свої достоїнства та недоліки. Можна краще оборонятися, або нападати, але й складніше знайти необхідну кількість корму, неможливо заховатися й перечекати небезпеку, зростає загроза заразитися паразитами тощо. Зграї мають свої засоби оточення й боротьби з хижаком. Так, шпаки не тікають від перепелятника, а навпаки, оточують його так щільно, що позбавляють повітря його крила, і врешті-решт він не може не тільки напасти, а вже й летіти. Професійно підготовлені своєю біологією хижаки йдуть на напад так, щоб не опинятися всередині стада, а намагаються відбити від стада одну тварину й влаштувати облаву на неї, часто групову.

Інстинкт, що збирає тварин, не тільки сліпий, а ще й руйнівний. Якщо голодна зграя досягає внаслідок прибуття все нових і нових осіб (а сила тяги зростає в геометричній прогресії в міру розростання розмірів зграї) потрясаючих розмірів, потрапляє на не дуже гарне пасовисько, яке здатне прогодувати десь ½ популяції, то більшість зграї швидко гине, будучи не здатною шукати їжу самостійно. В таких випадках кажуть, що така зграя перевищила екологічно можливі межі. Такі зграї завдають великого удару по екології в місцях, де їм судилося зібратися, витоптуючи, викльовуючи й поїдаючи все на своєму шляху. Зграйна чи стадна форма захисту свого собрата має обмеження. Відбиття хижака чи захист схопленого ним члена зграї далеко не завжди виявляються вдалими. За таких умов цінність кожної особи для збереження виду різко падає. Жоден вид, за виключенням людини, не піднявся на ступінь вище по еволюційній драбині для того, щоб перейти до більш ефективних засобів захисту своїх товаришів. Втрати у своїх лавах більшість страждаючих від розбою видів тварин поповнює одним засобом – переходом до іншої стратегії відтворення. Дітей народжується більше, але й корму хижакам добавляється.

Еволюційно, шляхом поступових переходів розвинулись важко озброєні бойові порядки буйволів, павіанів й інших мирних видів, перед обороною яких пасують найстрашніші хижаки. Але на революційний стрибок одразу на декілька сходинок виявився здатним тільки Homo sapiens, винайшовши зброю. Зграйно-стадний спосіб життя, незважаючи на ряд його очевидних плюсів, є еволюційним тупиком, якщо мова йде про вищих приматів. Пересуватися в щільному косяку поруч з тисячами й мільйонами істот, не стикаючись і не гинучи в давці, можна тільки якщо орієнтація здійснюється на інстинктивному рівні. Будь-яка спроба зорієнтуватися свідомо призведе до миттєвої загибелі. Весь репертуар взаємного впливу, спільної поведінки й взаємодії обмежений у зграї чи стаді найпростішими цілями, головними з яких є – здобування їжі й захист від хижаків. Для всіх інших форм поведінки колективність їм не потрібна. Навпаки, в людини колектив покриває майже весь спектр видів існування. Саме тому – завдяки різноманітності запитів, на які він повинен відповідати, – колектив (община, співтовариство, суспільство) набув складної організації, ієрархії, структури. Природно, що величезна кількість тварин, наприклад, – птахів, тіснота в більшості крупних пташиних зграй під час перельоту ускладнюють збереження зв’язків між окремими особами. Але більшість тварин (виключення складають хіба що лебеді, дикі гуси та журавлі) не надає цьому жодної уваги. В тому-то й справа, що форма такого об’єднання абсолютно анонімна. По суті тут всі сородичі – на одне обличчя, а тому ідея особистої дружби зовсім не може тут застосовуватися. К. Лоренц так і твердить: анонімне зграєутворення й особиста дружба виключають одне одного. Зв'язки, що з’єднують таку анонімну зграю, мають зовсім інший характер, ніж особиста дружба, яка надає міцності й стабільності людському суспільству.

Тандем і гарем. В основі природного відбору лежить жорстка ієрархія самців. У багатьох тварин, що живуть групою, для запобігання безкінечним конфліктам самець-домінант виганяє решту самців, включаючи синів. У собакоголових же не так – там усі статевозрілі самці залишаються в зграї, створюючи її оборонну структуру. Гомініди, вважається, теж вели зграйний образ життя, хоча про форми їх соціальної організації ми можемо судити вельми приблизно. Матеріальні рештки можуть дати певне уявлення навіть про культуру, але нічого – про соціальне життя. Тому висновки вчені будують на спостереженнях за життям вищих приматів. І тут вони говорять про три найважливіших чинники, що регулюють зграйні стосунки: прив’язаність самця до самки (створення тандему і гарему), взаємний потяг матері й дітей (виводок) та взаємний потяг одностатевих істот одне до одного. Як бачимо, тут відсутні ті фактори, які виділяють соціальних комах, а саме – поділ праці, кастовий устрій, колективне виховання молоді. Гомініди на такі речі були не здатні. Прямоходження й перший досвід використання знарядь навряд чи вплинули на соціальну організацію, вони були ще дуже слабкими, щоб рухати вперед соціальний прогрес. З виникненням мислення, свідомості й мови форми соціальної організації різко зміняться, й людство здійснить революційний стрибок, але станеться це не раніше верхнього палеоліту.

К.Лоренц уважав, що сім’я не була вихідною ланкою людського фактору, що формувався. Спочатку вона була таким же таким слабким еволюційним фактором, як прямоходження й знаряддя праці. До всіх трьох гомініди зверталися випадково, необхідність їх використання не була закріплена ні анатомічно, ні соціально. Але сім’я, а вірніше, протосім’я, й на тій ранній стадії антропоґенези існувала. Інша справа, яку форму вона мала. Вважається, що протосім’я не була моногамною. Еволюційно першими були тандем і гарем. Основу першого складала пара мати й дитина, основу другого – самець із кількома самками. Обидві форми біологічно передбачені й біологічно найбільш ефективні. В одному гаремі може бути тільки один домінуючий самець, а самок може бути стільки, скільки він буде в змозі втримати. Мати і її діти з біологічної точки зору були найбільш стійкою, а тому вихідною мікроструктурою стада ранніх гомінід. Час від часу до базисної групи приставав один чи кілька дорослих самців, що кружляли в безпосередній близькості. Створювалася нова структурна одиниця – гаремна група чи просто гарем, що складався з одного фізично сильного самця, кількох самок та їхніх спільних дітей. За еволюційним часом такого роду групи, вочевидь, появилися пізніше материнсько-дитячих груп. Потомственний зв’язок було закріплено найбільш сильним чином – біологічним інстинктом. У процесі розвитку цей потомственний зв’язок перетворюється в кровноспоріднений. З нього в подальшому виникає складна й розгалужена система родинності, в якій чітко усвідомлюються й ушановуються предки. Сітка родинності стане першою в історії людства соціальною системою – основою й підвалиною суспільства людей. В зграї чи стаді стосунки між особами встановлюються лише під час гону й періодів спільного полювання, а потім вони перепиняються. В цілому взаємовідносини осіб носять нетривалий і нерегулярний характер, вони байдужі один до одного, їх не цікавить повнота індивідуальної схожості між ними. Після періоду гону самець міг залишитися з самкою, щоби проконтролювати появу потомства.

Обидва типи протосім’ї – тандем і гарем – уважаються біологічно первинними. Гарем необхідний для того, щоб краще виконувати відтворювальні функції роду, тандем необхідний з точки зору соціалізації: вихованням потомства займається не весь колектив, а тільки мати [У певному сенсі сьогодні, коли йдеться про фемінізацію освіти й виховання, маємо повернення назад у еволюційному русі. Чоловік у статевому розподілі праці зосередився на процесі здобування грошей, але тут же це повернув на те, щоб, завдяки своїй спеціалізації, купувати собі нових самок, тобто – мати de facto той же примітивний гарем. Можна побачити в тому поворот до примітивності в соціальній свідомості осіб чоловічої статі].

Стосунки між самцем і самкою, чоловіком і дружиною для природи виступають як вторинні. Їх складніше втримати, зберегти, зробити стійкими, бо природа не виділила під них міцний біологічний фундамент. Природі вони не потрібні, якщо не враховувати деяких видів ссавців, у яких для виховання потомства потрібні обоє батьків. Вторинний тип зв’язку, що об’єднує в одне ціле чоловічу й жіночу особи, появився дуже пізно, вочевидь, лише в кроманьйонців. За своїм змістом і характером він є соціальним, а по значенню – революційним. Власне, він характеризує людину як таку, без нього все, в принципі, – тварь. Згідно з такою логікою, до третинних треба відносити ієрархічні зв’язки між людьми, які до народження дітей, їх виховання, сексуальних стосунків ніякого відношення не мають, але без них не можна говорити про людське суспільство як таке. Якщо первинні зв’язки носять виключно біологічний характер, вторинні є біосоціальними, то третинні – виключно соціальні. Той факт, що ієрархічні стосунки ми зустрічаємо в деяких соціальних тварин, не заперечує того положення, що вони мають виключно соціальний характер.

Аморфне скупчення приматів і гомінід називають ще популяцією. Вона створює первинну структуру, в якій сексуальні стосунки характеризуються ендогамією. Вторинну структуру деякі автори пропонують називати розширеним соціумом. Сексуальні стосунки для вторинної структури характеризуються екзогамією. Третинну структуру називають демом. Деми являють собою елементарну структурну одиницю популяції, і саме на їх основі забезпечується адаптивна відповідь популяції в цілому на зміни поза- і всередині популяційних умов. Дем, на відміну від популяції, розміри якої визначаються розмірами ареалу, повинен мати жорстку структуру, а чисельність його визначається не тільки екологічними особливостями, але й самою структурою. Дем – достатньо сувора організація, статут й існування якої повністю визначені законами соціальної еволюції. В основі виникнення будь-якого дему лежить виникнення пірамідально-ярусної структури на чолі з домінантом. Пірамідальність полягає в тому, що імпульси в групі проходять по вертикалі, знизу догори, а ярусність – у тому, що особи, які займають один ярус, нейтральні по відношенню один до одного. Припускається, що первісні спільноти гомінід, як і деяких видів тварин, були організовані за принципом пірамідально-ярусної структури.

У людини популяційна організація не закінчується виникненням третинної структури, тому для організацій людини введені додаткові означення. Третинній структурі найбільш відповідає поняття антропоґеоценоза. Для більш високої структури найбільш повний розвиток отримало поняття господарсько-культурного типу.

Ієрархія і вожацтво. Ієрархія у тварин і гомінід вибудовувалася за принципом домінування. Система домінування формується в групах особисто знайомих тварин. Вона може існувати навіть у стадах та зграях, але не у всій популяції, а лише в окремих сегментах. Якщо ж група невелика, то домінування на основі особистого знайомства розповсюджується на все співтовариство. Найпростішим проявом домінування є втримування сусіда на індивідуальній дистанції, заборона йому погрозами чи реальними атаками наближуватися до небезпечної межі, переступивши яку він міг би конкурувати в боротьбі за корм чи самку. Самці, що охороняють свою територію, – це вожаки співтовариства, які не допускають проникнення в групу чужих самців. Сприймаючи агресивність членів групи як спрямовану по відношенню до нього самого, вожак втручається в сварки між ними, рознімає бійки, підтримує тварин, з якими зв’язаний більше, ніж з іншими, й карає інших. Від сили й злоби вожака залежить його здатність утримувати групу на своїй території, охорона кордонів від вторгнень сусідніх груп. При цьому погрози й атаки вожака інколи підтримуються рештою членів групи. Можлива підтримка товаришів, у т.ч. й з боку самців-субдомінаторів, має велике значення для збереження статусу вожака. Такі самці-консорти (супроводжуючі) маються і в косяках коней, і в гаремах мавп, тобто це явище розповсюджене. Поведінка вожака-лідера й вожака-домінанта мають різні поведінські основи й різні статусні характеристики. Вожак – визнаний голова співтовариства, він володіє свого роду формальним статусом. Поруч з ним чекають своєї черги ще декілька сильних самців, які вповні самодостатні в своїй поведінці, а товариші можуть йти чи не йти за їхнім прикладом. Це невизнані майбутні вожаки, які повинні ще завоювати свій формальний статус в ритуальних поєдинках з вожаком. Лідер є незалежним від решти членів стада, діє головним чином у власних інтересах. Вожак-домінант, навпаки, повністю залежить від групи й діє у спільних інтересах. Він займає обороно-охоронну позицію, лідери ж, що претендують на самок і керівництво співтовариством, навпаки – агресивно-наступальну.

Отже, вожак виконує більш різноманітні функції, що вимагають від нього різних стратегій поведінки: захист від лідерів, оборона стада від хижаків, управління усередині груповими відносинами. У свою чергу остання, управлінська, функція розпадається на ряд підфункцій – і в захисті стада, і в угамуванні бійок в ньому, і у вирощуванні потомства тощо. Стосунки в групі часто проявляються в діях застрашування, тиску, підкорення, наказу. Це однобічний вертикально-ієрархічний зв’язок – від слабшого до сильнішого, від більш зрілого до молодшого. В результаті встановлюється так званий «порядок клювання» (“peck-order”), що визначає право сильного першим підійти до їжі чи самки. Тварини навчаються йому в дитячих іграх, де доросліші й сильніші завжди домінують над молодшими й слабшими.

Тварини, що знаходяться на нижчих ступенях ієрархії й піддаються агресії з боку інших членів групи, весь час перебувають у стані страху й психологічного пригнічення. Неабияке значення в підтримці ієрархічного рангу тварин мають традиції. Ієрархічні стосунки в групах дуже стабільні роками, стримують агресивні реакції між тваринами, бо право кожного на їжу, місце в групі, залицяння до самки визначено. Присутність одного вожака в стаді згуртовує його, наявність двох – розколює на дві частини, кожна з яких простує за своїм вожаком в різних напрямках. Учені встановили, що в павіанів стадом управляє «колегія» з кількох найстарших самців, вони завжди тримаються разом і разом завжди сильніші за будь-якого молодого самця. Життєвий простір розподіляється між тваринами одного виду доволі суворо. На користь потомства вибираються кращі батьки й кращі матері. Діти знаходяться під захистом. Співтовариство організоване так, що кілька досвідчених самців – своєрідний сенат – володіють достатнім авторитетом, щоб рішення, необхідні співтовариству, не тільки приймалися, а й виконувалися.

Щодо форм соціальної організації архантропів у спеціалістів мають місце наступні думки. Ймовірність гаремних структур у них невелика, але може бути допустимою в невеликій кількості популяцій: коли гомініди почали вживати м’ясну їжу, більш талановитий мисливець міг забезпечити кормом кількох партнерок. Можливо, що серед них був і проміскуїтет – вільні статеві стосунки. Оскільки еволюція людського роду проходила кількома видами (теорія поліцентризму), розташованими в різних географічних ареалах, то можна очікувати, що в кожного виду, навіть якщо вони, можливо, й представляли колись один материнський стовбур (теорія моноцентризму), були свої форми соціальної структури, а тому не можна виключати ймовірність існування різних форм шлюбних стосунків. Сучасні дані підтверджують, зокрема, ідею щодо існування серіальної моногамії (послідовних парних шлюбів) на ранніх етапах розвитку. Й сьогодні ми бачимо різноманітність народів і суспільств, які відрізняються одне від одного за формами соціальної структури (взяти, наприклад, європейське, ісламське чи буддійське суспільства), але при тому витримують певні універсальні принципи побудови, зокрема, принцип ієрархічної нерівності, статусного престижу тощо.

Соціальні зв’язки в стародавніх суспільствах могли формуватися на основі як патрілокальності, так і матрілокальності. Шимпанзе, наприклад, – патрілокальні: самці проводять все життя в тій групі, в якій народилися, а дорослі самки звичайно переходять у інші групи. На думку деяких учених, патрілокальність обумовлена розвиненою системою кооперації між самцями і її низьким рівнем між самками. На цьому вчені будують висновок, що в житті співтовариств гомінід соціальні зв’язки самок суттєвої ролі не грали, зате тенденція до об’єднання самців з часом посилювалася, адже це сприяло успіху в полюванні й захисту від хижаків. За даними етнографії, деякі традиційні людські культури не патрілокальні, а матрілокальні. Стабільність соціальних груп гомінід значною мірою залежала від самок, які були здатні формувати стабільні соціальні групи на засаді родинності й дружніх почуттів. Необхідність захисту від хижаків, а також потреби спільного вирощування потомства могла посилити тенденцію до кооперації серед самок. Сучасні жінки, напевне, слідують за цією моделлю поведінки. В багатьох традиційних патрилокальних суспільствах дружина, переходячи в дім чоловіка, встановлює тісні зв’язки з його родичами, разом з ними веде господарство й виховує дітей. Прийнято вважати, що дівчатка з раннього віку схильні до дружніх стосунків, тоді як хлопчики частіше створюють групи для підвищення власного статусу.

Періодизація еволюції соціальної організації:

-------------------------------------------------------------------------------------------

Типи соціальної організації Час виникнення

-------------------------------------------------------------------------------------------

1. Стадо гомінід 5,5 млн. рр.

2. Розклад стада гомінід 2 млн. рр. тому

3. Праобщина 1,5 млн. рр. тому

4. Первісна община (рід і плем’я) 40 тис. рр. тому

5. Сусідська община, вожацтво 10 тис. рр. тому

6. Рання держава 5 тис. рр. тому

Узагалі в даному контексті слово «стадо» використовується умовно. В англомовній соціологічній літературі для позначення такого роду співтовариств використовується термін «band» – загін, банда, який нашими мовами має більш вузьке, специфічне значення. Можливо, за своїми розмірами й способу життя стадо гомінід дійсно нагадувало такий блукаючий загін. Але в антропологічній науці країн пострадянського простору закріпився термін «стадо» (що вже саме по собі некоректно, якщо вважати гомінід людьми). Термін «стадо гомінід» відноситься до періоду австралопітеків (5,5 млн.рр. – 2 млн. рр. тому). Але це були тварини, а навіть не «долюди», а вже тим більш люди. До того ж неясно, чи мали вони відношення до еволюції навіть гомінід, не те, що людей сучасного виду, що й тягне за собою високу ступінь умовності у виділенні в еволюції соціуму людства такої стадії, як «долюдське стадо». В австралопітеків уже були галькові знаряддя, вельми примітивні, що використовувалися ними не для праці, а для захисту від хижаків. Вони нічого не виробляли, а просто пристосовувалися до середовища за допомогою знарядь. У цей період не було ще й найпримітивнішої і найпершої форми трудової діяльності – збиральництва. Матір з дитиною просто підгодовувалася готовими плодами, які знаходила на місці, або ж їла падаль. Австралопітек – падальщик, це треба розуміти, а тому він ніяк не був людиною. У постійно кочуючих пітекантропів уперше вже з’являється скарб – набір дерев’яних, кісткових та кам’яних знарядь. Ми зазначали, що Еректус був небайдужий і до певних форм мистецтва. З початком використання вогню й виготовленням інструментів, життя розумної істоти набуває незалежності від зовнішніх обставин. По відношенню до форми співжиття пітекантропів коректніше вживати термін «праобщина». Перед початком середнього палеоліту (епохи неандертальця) кожна праобщина виступає носієм першого універсального поведінського комплексу – побутового звичаю.

Звичаєм, тобто певним комплексом поведінки, що емоційно переживався, були пронизані всі численні тоді види спеціалізованої діяльності: збирання, дітонародження, розподіл і поїдання їжі, розведення вогню і догляд за ним. Яким чином у матерів-одиночок, що виховували кількох дітей, раптом з’явився самець-покровитель, щоб створити гаремну групу, невідомо. Можливо, паралельними шляхами формувалося кілька варіантів соціальної структури біологічного суспільства, але в кожного виду гомінід вона була своєю. За еволюційним часом такого роду групи (гаремні) з’явилися пізніше материнсько-дитячих груп (хоча й це, судячи з літератури, є тільки припущенням). Із соціологічної точки зору між материнсько-дитячою й гаремною формами соціальної організації існує серйозна відмінність. Так, материнсько-дитячі групи мають тільки горизонтальний тип зв’язків: в них немає домінування, панування, придушення, але є турбота, виховання, навчання. Гаремні групи організовані за принципом вертикальних зв’язків. Вони ієрархічні: тут є лідери, панування, насилля і підкорення.

Отже, початки маються різні, але обидва вони, незважаючи на свою протилежність і уявну виграшність першої форми, еволюційно були необхідні людському суспільству. Це людина знає по собі. Так, макросоціальне державне життя влаштоване ієрархічно, а сімейне формується на горизонтальних принципах людських зв’язків. Цілком можливо, що обидва різновиди групи являли собою не послідовні сходинки, а два рухливих стани спільноти гомінід, існуючих одночасно. Це – думка російського історика Б.Ф.Поршнева, який уживав термін «стадо пралюдей» й звав його «стадом, що тасується». Він уважав, що то була група, яка то розбухала, то стискалася в розмірах, то розпадалася на одиниці й не мала постійного складу. Одна й та ж особа могла виявитися послідовно членом різних співтовариств по мірі їх з’єднання, роз’єднання, тасування. В подібних групах не могло бути стійкого сімейного ядра. В гомінід самці складали більш мобільний, ніж зв’язані молоддю самки, соціальний компонент стада, тому Поршнев назвав їх зоогеографічним елементом. Це щось на кшталт «недільного тата» сьогодні. Відірвавшись від своїх самок, він уже ніколи не повертався до них знову, а прилаштовувався до інших, таких же випадкових материнсько-дитячих груп.

Спільнотам гомінід, у цілому був притаманний ще біологічний спосіб життя. Таке скупчення пересувалося на величезні відстані, при чому самки з дитинчатами неминуче відставали й самці йшли вперед самі, щоб у подальшому пристати до інших материнсько-дитячих груп, і знову – тільки на якийсь час. У тимчасових подружь не було жодної надії з’єднатися коли-небудь знов. Умови самого життя вели до неминучого розриву суспільного зціплення. Групи з’єднувалися, потім роз’єднувалися, щоб створити нові з’єднання і так – весь час. Такими є можливі причини існування т.зв. проміскуїтету – вільних статевих стосунків, явища, яке вважається (будучи виведеним тільки логічно) вихідним ступенем людської сім’ї.

Соціальна організація палеоантропів.

Одні вчені відносять період т.зв. «людського стада» до раннього палеоліту, інші – до середнього (часу існування неандертальців). Це поняття зв'язане з теорією «двох стрибків» у антропосоціоґенезі, перший з яких знаменує виникнення найдавніших, а другий – «готових», за визначенням Ф.Енгельса, людей. Між ними лежить епоха біосоціального розвитку, коли фізична еволюція людини ще випереджує культурний прогрес і в процесі трудової діяльності відкидаються рештки зоологічного індивідуалізму. В радянській науці переважала думка, що час «первісного людського стада» відповідає ранньому (нижньому) й середньому палеоліту, етапам найдавнішої та древньої людини. Але певна частина вчених уважає безпідставною саму цю концепцію й твердить, що вже з появою найдавнішої людини виникло «готове» людське суспільство в формі общини. Сьогодні багато істориків та етнографів вважає невдалим сам термін «первісне людське стадо», ось чому ця форма все частіше означається терміном «праобщина».

Якщо визнавати еволюційну теорію в тому виді, в якому вона є на сьогодні, й уважати всіх гомінід предками кроманьйонців, то тоді слід констатувати, що приблизно 40 – 35 тис. рр. тому, на межі раннього і пізнього палеоліту, антропосоціоґенеза закінчилася. На зміну людям, що формувалися, прийшли «готові» люди – неоантропи, а прасуспільство перетворилося в «готове» суспільство. Одні вчені включають прасуспільство в первісне суспільство в якості першого етапу його розвитку, а ось інші вважають змішання прасуспільства й початкового етапу еволюції «готового» суспільства необґрунтованим. Під первісним суспільством вони розуміють суспільство, яким воно було в період від завершення соціоґенези до початку становлення класів і держави. За археологічною періодизацією це – пізній палеоліт, мезоліт і частково неоліт. Серед багатьох точок зору можна виділити дві основні, які можна умовно назвати материнсько-родовою і общинною. За першою, «первісне людське стадо», в якому панував проміскуїтет, на межі раннього і пізнього палеоліту перетворилося в материнський рід, що став першою формою сформованого суспільства. В силу екзогамії рід не міг існувати без зв’язку з іншими, тому його виникнення було одночасно й появою системи двох родів, що укладали взаємні шлюби, тобто дуальної організації. Разом з родом, таким чином, виник і шлюб, який у своїй вихідній формі був груповим (дуально-родовим) і дислокальним шлюбом. За другою теорією, основною одиницею первісного суспільства на всіх етапах його розвитку була первісна община, яка складалася з парних сімей. Община та сім’я – основні й універсальні осередки (чашечки). Рід ніколи не мав економічних функцій, його роль у основному зводилася до регуляції шлюбу. Материнський рід не первинний по відношенню до батьківського: і той, і інший є рівноцінними по своїх функціях та історичному значенню. З питання часу виникнення первісної общини серед прихильників даної точки зору єдності немає. Одні вважають, що вона виникла на межі раннього й пізнього палеоліту, інші відносять її появу до більш раннього часу, часто виступаючи проти поняття «первісне людське стадо».

В 40-х рр. радянський вчений С.П.Толстов, користуючись критерієм рівня розвитку продуктивних сил, виділив три основних етапи первісної історії:

– первісне людське стадо (становлення первісного суспільства, починається з початком використання ним знарядь праці);

• первісна община (зрілість первісного суспільства, починається з введенням знарядь для виробництва знарядь),

• військова демократія (перетворення первісного суспільства у класове, починається з освоєнням металу).

В 70-х рр. Ю.І.Семенов побудував новий типологічний ряд:

– праобщина (первісне людське стадо),

• ранньопервісна (ранньородова) община,

• пізньопервісна (пізньородова) община,

• протоселянська (первісна сусідська) община.

І в тій, і в тій класифікації, як бачимо, присутнє поняття «людське стадо» (про що ми, власне, й говорили вище).

Більшість авторів сходяться в думці, що рубіж 40 – 35 тис. рр. тому можна умовно визнати за початок людського суспільства як такого. Об’єктивно: в цей час кроманьйонець і з’явився, а відповідно, до нього термін «людське стадо» вживати в жодному разі не можна.

З кроманьйонця починається нова сторінка всесвітньої історії – формування локальних груп, родів, племен, а потім і вожацтва. Фаза неандертальця коротша від двох попередніх. Біологічний прогрес прискорювався. Таким чином, з пітекантропів почався процес формування праобщини, а неандертальцем він закінчився. КРОМАНЬЙОНЕЦЬ СТАДОМ НЕ ЖИВ НІКОЛИ.

Проте, якби не називати первинну форму суспільства розумних істот планети – «людським стадом», чи «праобщиною», треба, перш за все, знайти в ній той позитив, який у ній мався. Й наука бачить у ній таку соціальну форму, яка являла собою групу первісних людей, що об’єднувалися задля спільного виживання. Заслуга перед людством цієї форми соціальної організації людей – боротьба зі своєю зоологічною природою, випалення її розпеченим залізом і остаточна перемога розуму над інстинктами. Структурні елементи первісної культури – тотеми, табу, вірування, вимоги звичаєвого права, моральні норми – були прямо спрямовані на приборкання зоологічних інстинктів членів первісного колективу. Вони являли собою культурні форми регулювання пристрастей, бажань, ворожнечі тощо. Не викликає сумнівів, що культура народжувалася як спосіб обмеження природи, до того ж засобами вельми жорсткими, репресивними. Й сьогодні виникають деякі теорії, які вказують на те, що в людині первісні інстинкти нікуди не ділися, а тому культура, як засіб їх загнуздання, актуальна й потрібна сьогодні, можливо, як ніколи.

Поява соціальних норм. Важливим моментом, який характеризував якісний розвиток праобщини, було приборкання статевого інстинкту й створення перших соціальних норм – заборон (табу). Вже на етапі еректусів виникає першомораль, що визначала норми поведінки. Ймовірно, з цього моменту – появи перших соціальних норм, нехай і в зародковій формі, – треба виводити початок того, що наука називає праобщиною.

Поняття «табу» (taboo) ввів у науковий обіг і взагалі в європейські мови відомий англійський мореплавець та дослідник ХVІІІ ст. капітан Джеймс Кук, який вивчав життя примітивних племен в Полінезії. Табу означає найсуворішу заборону на проведення певних дій, що накладалася на всіх членів племені чи якусь його частину. Порушення табу визволяло, на думку членів племені, якусь невідому небезпеку, яка знаходилась до того у прихованому стані. Ця сила карала (частіш за все смертю) не тільки порушника, а й колектив, членом якого він був. Дотримання табу розумілося як певна профілактична міра, що захищала колектив від смертельної небезпеки, яка може статися через неправильну поведінку котрогось з членів групи. Першою формою табу стала заборона на проміскуїтет, другою – заборона на їжу.

Статеві стосунки мавп і ранніх гомінід були, як уважають учені, майже однаковими. Вони цілком визначалися фізіологією розмноження. З самкою, що знаходилася в еструсі (стані статевого збудження) вступали в стосунки всі бажаючі. При тому самці-домінанти не ставили жодних перепон іншим. Дозволялися статеві зв’язки між усіма особами чоловічої й жіночої статі, незалежно від того, до якого покоління вони належали. Будь-який самець міг бути статевим партнером будь-якій самці. Згідно з соціобіологією, репродуктивні стратегії самців і самок у приматів різні (у людей теж). Загалом самці більш проміскуїтетні й орієнтовані на сексуальні контакти з багатьма партнершами. Стратегія самок подвійна: вони або вибирають самця-помічника (тобто – гарного батька), або носія гарних генів – фізично здорового, сильного, гарного на вигляд, займаючого високий статус в ієрархії. В другому випадку потомство має шанс успадкувати від батька очевидні переваги, але помічника самці чекати годі.

Проте наслідки проміскуїтету в приматів і людей були різними. В мавп число дорослих самок у 2 – 3 рази більше числа дорослих самців. Тому конфлікти тут – явище нечасте. Навпаки, у стадах гомінід самок не вистачало, тому конфлікти тут точилися постійно й часто закінчувалися смертю одного з самців. Якщо сьогодні жінки в середньому живуть довше чоловіків, то за часів палеоліту було навпаки. Репродуктивна система у тварин складалася протягом багатьох мільйонів років, а в людини їй прийшлось у зв’язку з прямоходженням змінюватися занадто швидкими темпами, звідси – серйозні хвороби репродуктивної системи осіб жіночої статі, що мають місце й досі.

Конфлікти з-за самок знижували згуртованість об’єднання й погіршували його здатність протистояти хижакам, заважали полюванню, розвалювали відлаженість групи й кооперацію. Еволюція тут зайшла в тупик, з якого людина, що формувалася, знайшла несподіваний з точки зору тваринного світу вихід, а саме: знайшла те, чого немає й ніколи не було в природі – СОЦІАЛЬНУ НОРМУ. Тому правильним буде положення, що еволюція людини як істоти соціальної заперечувала його еволюцію як істоти природної. Перші заборони обмежували статеві стосунки під час полювання й інших видів трудової діяльності. З часом табу ставали все більш довгими, а періоди між ними скорочувалися. Обмеження знімалися тільки на час особливих свят. Сексуальний контакт без розбору мається й нині у мешканців островів Тихого океану на певні свята. (Що говорити про них, якщо у слов’ян Купальська ніч існувала дуже довго, практично до радянських часів, у литовців подібне свято, на яке ніколи не допускають не-литовців, існує й досі. Сенс у тому є: потреби генофонду. Тільки островитяни вступають у такий зв’язок публічно, а європейці приховано). Табу на проміскуїтет, вочевидь, слід вважати початковою соціалізацією, що регламентувала найважливіші сторони життя людини.

Ймовірно, слідом за тим з’явилося табу на їжу, яке полягало в забороні жерти все, що попадеться під руку, в будь-який час. Можливо, друге табу потягло за собою не менш революційні зміни в стосунках між людьми, ніж перше. Фактично завдяки йому на світ з’явилися розподільчі відносини й колективна власність, притаманні лише людському суспільству. Природно, що й тварини не лишають дитинчат без їжі – з ними діляться в першу чергу. Але нагодувати власних дітей – це природний інстинкт, а поступитися частиною здобичі іншому, особливо не родичу чи тому, хто не брав участі в багатоденному й виснажуючому полюванні, – це вже початок розподілу праці та соціальних стосунків як таких.

Виділимо принципове положення: Людина розумна почала навчатися тому, як придушувати власні егоїстичні імпульси (початкам самоконтролю). Що стосується гомініда, то він умів подавляти тільки чужі імпульси.

Хоча в полюванні чи збиральництві брали участь не всі члени групи, в розподілі їжі тією чи іншою мірою брав участь кожен. Такий розподіл можна назвати зрівняльним, оскільки він не враховував ні майнового становища, ні родинних зв’язків, ні робочого внеску. Всі отримували порівну, а точніше – у відповідності до фізіологічної потреби різних за віком і статтю людей. У важкі ж часи, коли їжі гостро не вистачало, першими її отримували працездатні члени групи, бо саме вони забезпечували виживання – не тільки своє, а й інших. Утриманцям приходилося голодувати. В особливо важких випадках утриманців позбавлялися, іноді з’їдаючи їх самих. Як твердив Г.Морган, канібалізм протягом десятків тисяч років був «бичом людства». Нищення першої категорії утриманців (дітей) називається інфантицидом, а другої категорії (старих) – геронтоцидом.

Отже, розподіл їжі – основна характеристика суспільства, що формувалося, й найважливіша відмінність людини від ссавців. Вона стала наслідком табу на їжу. Але й перше табу – на проміскуїтет – теж призвело до формування особливого розподільчого механізму, який виник між представниками двох різних стать. Обидва види табу, що потягли за собою два типи розподільчих стосунків, торкалися найфундаментальніших потреб людини – в їжі й у відтворенні роду. Варто було тут навести порядок, як він по ланцюжку розподілиться на всі інші потреби й інстинкти, у т.ч. й на потребу в безпеці, соціальному спілкуванні, престижі тощо. По мірі еволюції праобщини заборон ставало все більше, вони пронизували все життя первісної розумної істоти. В родоплемінному устрої кроманьйонця табу буде регламентувати буквально всі сторони життя людини, в тому числі й ті, що відносилися до медико-гігієнічних питань. Доволі рано сформувалися табу у відношенні осіб, що доглядали за пораненими та хворими. Роль табу в історії взагалі дуже велика. За їх допомогою охоронялися ключові сторони колективного життя. Табу втілювало в собі колективну волю, що підносилася над людським стадом й керувала життям кожного окремого індивіда. В колективній волі еволюція якби знайшла замінник надорганізму. Як і в мурашнику, в суспільстві, що формувалося, поступово наставав порядок, гармонія й організованість. Зливаючись воєдино, соціальні норми перетворювалися у систему соціального контролю, хоча ще й формального. В епоху палеоліту перед табу всі були рівні. Табу охороняло всіх.

Перші соціальні норми й обмеження послужили історичним прологом до виникнення культури. Вона виникає в той самий момент, коли локальна група, намагаючись вижити, починає взаємодіяти, будувати соціальні стосунки специфічним для неї засобом, застосовуючи специфічні для неї знаряддя праці й технології до специфічних умов і клімату. Чим досконаліше знаряддя й технології, тим вище продуктивність праці й численніше населення, складніша соціальна структура й витонченіша культура співтовариства.

Тотемізм. Те, що наука зве праобщиною, відрізняється від свого еволюційного попередника (стада гомінід) тим, що на цьому етапі з’являється індивідуальність людей, а разом з нею й родинні стосунки. Можливо, що першопочатковою формою індивідуальності слугувала ідентифікація людини не з своїм іменем, а з колективним. У свою чергу колективність ототожнювалася з тією чи іншою твариною. Подібна форма колективної ідентифікації отримала назву тотемізму.

Тотем – це, частіш за все, тварина, інколи – рослина, якій надається статусу табу (заборони) для всіх членів праобщини. Тотем – це видимий знак одності й солідарності первісного роду. Через тотем ушановується не лише тварина, а й даний рід. Отже, тотемізм – найбільш рання й найсильніша форма ідентифікації групи. В той же час це – перша культурна форма соціального символу. За виключенням строго визначених ритуалом обставин до тотема не можна торкатися, його не можна вбивати, їсти його м’ясо й узагалі наносити йому будь-яку шкоду. До всіх тварин даного виду відносяться з великим страхом і одночасно з любовною пошаною, їх намагаються задобрити й чекають від них милостей. Випадково загибла тварина оплакується й ховається як соплемінник.

ЗАРОДЖЕННЯ ТОТЕМІЗМУ Й МАГІЇ – НАЙЗНАЧНІШІ ЯВИЩА, ПРИТАМАННІ НЕАНДЕРТАЛЬСЬКІЙ ЛЮДИНІ, з точки зору стану духу й чергового етапу структурування семантичного простору. Стан розвитку свідомості в цей час можна назвати фазою тотемічної свідомості. Вірування й ритуал виникають практично одночасно. Надати ритуалу особливу, надприродну чи потойбічну силу, що надихала й збуджувала життєву енергію виконавців, могло тільки вірування. Й ось цього вже ніяк немає в тварин. Найдавнішою формою вірування виступає тотемізм, а найдавнішою формою ритуалу є, відповідно, тотемічний ритуал.

Першим об’єктом вірування, як уважається, виступала тварина. Ми особисто не поділяємо цієї думки. Якщо неандер уже був людиною, то вже мав певні поняття щодо «тонкого світу». Не можна вважати його таким вже й примітивом. Людина ж, якщо вона є людиною, завжди буде підносити себе над світом тварин. Вона їх їла, то як же вона могла їх обожнювати? Ні, тут було щось інше – зв’язок з природою планети, символізм перебирання обраної в якості тотему сили тварини тощо. Людина відчувала з обраним в якості тотема звіром таку ж кровну спорідненість, як і з найближчими людьми. Через тотемного звіра здійснювався символічний зв'язок общини з територією. Тотемізм освячує традиційне право даного роду на його територію й угіддя. Перехід до тотемічної стадії суттєво збагачує ритуал, який уже набуває чисто театральних ефектів, вибудовується за законами драматургічної дії з власною зав’язкою, інтригою й розв’язкою. В ритуалах погребіння померлих, окрім хореографічного кружіння, галасу, показного ушкодження речей померлого, зустрічається розфарбування облич і тіл. Але віру в потойбічне треба тут все ж таки відділяти від тотемізму – він її доповнював, але вона ним не обмежувалась.

Отже, ритуал – це не тільки танки навколо вогнища, але розповідь про своє ставлення до шанованого вождя чи про історію звіра, що вшановувався, розкриття характеру й образу життя племені, демонстрація єдності потойбічного і посьойбічного світів. Це – епос в мініатюрі. З виникненням ритуалу людська культура вступила в нову, якісно вищу ступінь свого розвитку. Ритуал виростає з колективних дій з приводу звичаю, але дій не простих, а таких, що навіювали б одноплемінникам почуття солідарності, приналежності до групи, колективну упевненість. І звичай, і ритуал включали першопочатково одні й ті ж дії. Чим же вони відрізнялися? Формою й змістом. Формою тому, що ритуальні дії мали експресивно-виразний характер і попервах представляли елементи колективної хореографії, а змістом – тому, що ритуал мав світоглядне наповнення. Звичай же являв собою просто передачу чогось, стереотипні дії, засновані на запам’ятовуванні, певну схему, що виконувалася безсвідомо.

Проте слід зазначити, що першим на світ з’явилося ритуальне трупоїдство (канібалізм). Так що, ці «вірування» в первісної людини були дуже специфічними (схоже, що, як тільки згадали про «віру», так одразу ж сіли їсти померлого родича, або вбитого не-родича. Дуже прикметна «релігійна культура», прямо скажемо. Тому тут з ототожненнями характеру дій канібалів і не-канібалів треба бути обережними).

Трансляція норм поведінки проводилася старшими членами общин при посвяченнях – ініціаціях, де молодим людям передавалися священні передання й вірування роду, племені, навівалася покірність звичаям та моральним накресленням, особливо в сфері статевих стосунків й ставлення до старших. Неофітам говорилося, що у випадку порушення цих правил вони будуть покарані духами, які ці правила встановили.

Суть тотемного танку полягала в уподібненні певній тварині: її повадкам, характеру, мисливським манерам. Магічне з’єднання в інсценованому дійстві повадок людини й повадок тварини слугувало для первісної людини необхідною умовою успішного полювання. По-перше, людина якби прилучалася до духу родової тварини, ставала якби під її захист і ставала непереможною. По-друге, людина вірила в переселення душі тварини в тіло людини, в її здатність до керуваня діями мисливця й таким чином збільшувати ймовірність успіху, адже тварина завжди успішніша за людину в полюванні, якщо при тому не використовується зброя. Наслідування мисливському арсеналу поведінки обраного звіра слугувало також для людини ще й гарним тренінгом, що слугував збагаченню її професійної майстерності. Пізніше тотемні танки відірвалися від своєї природної основи й стали просто театральним дійством. Тотемічна обрядність стала, таким чином, витоком театрального, образотворчого мистецтва й міфології. Зв’язок з останньою визначила роль тотемізму в формуванні колективної історичної пам’яті. З ним пов’язане й уявлення про тотемічний цикл народження й смерті. Одним з найбільш відомих слідів тотему, як уважається, є східний (китайський) календар, в якому кожен рік асоціюється з якоюсь твариною, створюючи систему з п’яти 12-річних циклів.

Суспільний поділ праці. В праобщині заняття розподілялись у відповідності з природним поділом праці й здібностями кожного з членів цього колективу. І такий, ще доволі примітивний вид поділу суспільної праці, вже був якісним стрибком уперед у порівнянні зі світом тварин. У останніх у принципі відсутній поділ праці між статями. Не буває, щоби лев-самець полював, а самка займалася збиральництвом, бо кожна тварина – універсальний здобувач їжі. Тільки в людей одні особи можуть користуватися плодами чужої праці, обмінюючи їх на плоди власної.

Поділ праці дозволяє людині робити тільки те, що вона краще за все вміє робити, а не те, що їй хочеться для задоволення біологічних потреб, як це буває у тварин. Поділ праці одразу ж поставив людей на сходинку вище на драбині еволюції. Людина стала вузькоспеціалізованим, а тому більш ефективним виробником. Спеціалізація чоловіків на полюванні, а жінок на збиральництві дозволила примітивній групі не залишатися без їжі. Якщо чоловік повертався з полювання без здобичі, він міг поїсти плодів, зібраних жінками. У тварин такого немає. Вдале ж полювання дозволяло нагодувати більш калорійною їжею все плем’я, а плоди й корінці залишалися «на чорний день».

З моменту першого поділу суспільної праці склалася харчова спеціалізація людей: жінки переважно вегетаріанки, а чоловіки – м’ясоїди. Обмін продуктами праці теж був корисним для організмів – кожен отримував необхідні вітаміни. Обмін різноорієнтованою їжею дозволяв первісним людям встановлювати більш тісні соціальні зв'язки. Чим різноманітнішими є джерела харчування, тим більш гарантоване його надходження. Але ж, чим різноманітніше харчування, тим різноманітнішим є культурне життя, тим більше можливостей для розвитку особистості. Різноманітність їжі майже дзеркально відображається в різноманітності типів особистості й типів поведінки. Чим більш гарантованим є харчування, тим більшою є чисельність населення, тим вище ймовірність переходу до осілого життя, а відповідно, й розвитку міської культури, що вже є переходом до цивілізації. Чим численніше населення, тим більшими стають суспільства, тим різноманітнішою й гнучкішою стає домінуюча культура, оточена широким спектром субкультур. Але ж, чим численнішим стає населення, тим важче стає ним управляти, тим більшим стає державний апарат, тим більше видає держава законів, постанов, розпоряджень тощо, а звідси починається перехід від неписаного до писаного зводу соціальних норм. Чим більшим є розмір групи, тим більшою стає проблема влаштування особистого життя молоді на основі накопичених норм, тим необхіднішим стає вдосконалення інститутів шлюбу, сім’ї, освіти. Отже, чим глибшим є поділ праці в первісному колективі між статями, тим більшою стає роль соціальних чиників. У проблемі стосунків чоловіків і жінок у людей на перший план вийшли статусні права (а не біологічні достоїнства). Жінка почала вибирати чоловіка, розглядаючи його якості як годувальника й турботливого батька, а чоловік перестав її сприймати як машину для задоволення його потреб і виробництва потомства – жінка стала його соціальним партнером, від якого залежало подеколи його економічне виживання й суспільне благополуччя.

Прикметно, що в праобщині жінка цінувалася як найбільша цінність дуже цікавим способом: чоловіки винайшли перший в історії засіб комунікації – обмін жінками. Це виступало як обмін вищими цінностями. Вочевидь, жінка при такому обміні повинна була почувати себе дуже гордою. Напевне, так.

Роль інстинктів, які раніше тягли дві протилежних статі одне до одного, сталі віднині виконувати інтереси: вона зацікавлена в ньому, а він зацікавлений у ній. Причому на кожному витку еволюції кількість взаємних інтересів зростала. Інстинкти ж в принципі нездатні ставати різноманітними чи зростати в кількості. Іншими стали також і стосунки між двома чоловічими поколіннями, бо тепер вже чоловік, як голова сім’ї, знаходив сину дружину, готував подарунки, навчав соціальним навичкам.

Чим глибше поділ праці, тим більше різниць спостерігається між членами навіть одної групи, а відповідно, вищим стає рівень соціальної нерівності й диференціації. Чим вище рівень соціальної диференціації в соціумі, тим різноманітніше суспільне життя. Але це одночасно породжувало й нові задачі, які приходилося вирішувати людині. Соціальним відносинам теж треба було навчати молоде покоління, з чим одна жінка справитися не могла. До виховання дітей залучається батько, а соціалізація перетворюється спочатку в спільний – батьківсько-материнський, а потім в колективно-общинний захід. Таким чином, на стадії праобщини з'являється соціалізація в справжньому сенсі цього слова.

Соціальні стосунки в суспільстві кроманьйонців.

Суспільний поділ праці дав розумній істоті, вже в тому числі й людині сучасного виду, ще дві важливі речі. Найперше маємо на увазі стоянку мисливців, або первісний табір. Він слугував тим місцем, куди люди поверталися після довгої відсутності (перш за все, чоловіки-мисливці), де були ті, яких вони вважали своїми. Стоянка – це і місце відпочинку, і школа, і кухня. Наявність постійного табору дозволяла краще вивчити місцевість, дізнатися про всі її біоресурси й ефективніше їх використовувати. За мігруючого способу життя йде переміщення за певним маршрутом, мало відхиляючись убік і користуючись лише тим, що знаходиться під ногами. Табір давав радіальне охоплення: люди могли дільниця за дільницею обстежувати всю навколишню площу, нічого не пропускаючи, а потім повернутися на місце, щоб зранку знов відновити обстеження. Як тільки всі ресурси місцевості вичерпувалися, табір згортали й переносили кудись в інше місце. Постійний табір укріплював і стосунки між поколіннями. Жінка спостерігала за дітьми, залучала до підмоги підлітків, спілкувалася з ними, передаючи їм у розмовах свій досвід життя. За бродячого способу життя жінка дозволяла собі народжувати раз на 5 – 6 років, коли попередня дитина вже може самостійно пересуватися на далекі відстані. Постійні поселення різко змінили ситуацію. Для землеробів, а також і для кочівників, які мають в’ючних тварин, це обмеження знімається, а тому у жінки виникає можливість повністю реалізувати свої репродуктивні здатності. А це означало, що приріст населення у осілих виробничих суспільств, їх здатність до демографічної експансії ставали у 5 – 6 разів вище, ніж у блукаючих привласнюючих груп.

Поділ праці – це закріплення людей за виконанням певних задач. Чим глибше поділ праці, тим вужчі задачі, закріплені за кожною особою, тим більша ймовірність, що вона виконає їх якісніше. Але чим вище якість виконання задач, перш за усе економічних, тим вищий загальний рівень культури групи. Ось чому антропологи твердять, що суспільний поділ праці є локомотивом соціального й культурного життя суспільства.

Отже, першопочатково одноманітне суспільство все чіткіше ділилося на групи й соціальні шари. Всі були повноправними членами такого суспільства, навіть діти. Про особливість соціальної структури судять по розповсюдженим у Центральній Європі довгих домах – в них жило одночасно 30 – 60 чол., які спільно будували укріплення й працювали на полях. Це була головно кровна рідня. Вони ще не знали приватної власності, в їх часи вона тільки зароджувалася. Найбільші зміни в соціальні стосунки землеробів привнесли війни. Насилля існувало й в часи мисливців і збирачів, але тільки поява власності, проблеми її набуття, примноження й захисту сприяли розвитку специфічно військового мислення. Вперше в історії ремісники стали виготовляти зброю й інші мисливські засоби для боротьби людини з людиною. Змінився й характер наповнення поховань. Чоловіків частіш ховали зі зброєю, особливо якщо це був відомий воїн. До ІІІ тис. до н.е. глибокі соціальні зміни призвели до появи інституту царської влади. В Єгипті вже чітко помітна межа між царем та іншими членами суспільства: царя, до цього лише багату і впливову людину, що грала провідну роль в житті суспільства, стали прирівнювати до божества. Від інших людей його відділяла вже прірва, що її створила релігія. В Месопотамії царства формувалися навколо шумерських міст, центрами яких були храми. Приналежність практично всієї землі в місті місцевому божеству й усеохоплююче підкорення управління, господарства і культури храму дозволяло жерцям представлять царя як намісника Бога на землі. Дуже скоро суспільство почне вже чітко ділитися на аристократію, вільних людей і рабів.

ВИСНОВОК.

Ґенеза форм суспільного життя людини має назву соціоґенези, до суспільств соціальних тварин застосовується назва морфоґенеза. Термін «соціальність» доречніше вживати щодо людського суспільства; щодо ж суспільств соціальних тварин правильніше користуватися терміном «евсоціальність». Соціоґенеза викладалась нами за еволюційною теорією (бо на ній побудовані всі нинішні підручники з антропології), відповідно до якої в соціоґенезі виділяються такі ранні стадії: «стадо гомінід» та «праобщина».

«Стадо гомінід» (або долюдське стадо) – умовна назва початкового етапу первісного суспільства, його дородової стадії, який відносився до епохи нижнього палеоліту. Згідно з еволюційною теорією, це – період становлення людини і суспільства. Перехід від стада до роду завершує формування людського суспільства.

«Людське стадо» – це дуже специфічна категорія-метафора, яка відображає: а) найбільш ранню стадію розвитку суспільства і б) аморфний соціальний стан великої групи людей. Цей термін, на наш погляд, НЕПРАВИЛЬНИЙ уже по відношенню навіть до еректусів, не говорячи вже про неандертальця. Краще вживати термін «праобщина».

Те, що наука називає «людським стадом», уважається таким проміжним станом, в якому біологічний і культурний початки людини знаходились у неподільності, не маючи переваг один над іншим. Саме в цей час соціальний початок переміг і еволюція набула незворотного напрямку. Єдине виключення в лінії цієї еволюції складає сам Homo sapiens sapiens (кроманьйонець), який не має прямого зв’язку з передуючими йому видами розумних істот, що населяли у свій час нашу планету. Він одразу жив родовою общиною, яка є першою фазою традиційного людського суспільства. Шлях її еволюції – це шлях до державних форм співжиття людей, тобто – до того, що наука зве терміном «цивілізація».

Ключові поняття: гомініди, анонімна згуртованість, інстинкт, зграя, стадо, тандем, гарем, протосім’я, екзогамія, ендогамія, популяція, дем, антропоґеоценоз, господарсько-культурний тип, ієрархія, вожацтво, самець-домінант, лідер, вожак, «порядок клювання», проміскуїтет, патрилокальність, матрилокальність, праобщина, родова община, сусідська община, держава, побутовий звичай, традиція, горизонтальний тип зв’язків групи, вертикальний тип зв’язків групи, соціальна норма, табу, самоконтроль, інфантицид, геронтоцид, тотем, тотемізм, магія, вірування, ритуал, суспільний поділ праці.

Контрольні питання:

1. Що таке морфо- і соціоґенеза? Що визнаєте про соціальність і евсоціальність?

2. Чому еволюційна теорія зважає за можливе вживати термін «суспільні тварини» та говорити про існування у них суспільств?

3. Охарактеризуйте бджолиний суспільний устрій.

4. Здійсніть аналіз мурашиних мегаполісів.

5. Якими є види господарської діяльності мурах?

6. Чи можна вважати грабіжництво й рабовласництво серед мурах видами їхньої господарської діяльності? Чому? Відповідь обґрунтуйте.

7. Надайте визначення та розкрийте зміст терміну «драбина соціальної еволюції».

8. Роз’ясніть, як у рамках соціоґенези виглядає ґенеза людського суспільства. В чому, на ваш погляд, сильні, а в чому слабкі сторони цієї концепції?

9. Надайте характеристику соціальної структури біологічних людських суспільств.

10. У чому полягає загальне й особливе в соціальній організації палеоантропів у порівнянні з суспільною організацією ранніх гомінід?

11. Охарактеризуйте соціальні стосунки в суспільстві кроманьйонців. У чому, на ваш погляд, їхня якісна відмінність від соціальних стосунків більш ранніх форм розумних істот?