Розділ V світогляд та історичне мислення

Тема 8. Мова, культура, релігія, символічна філософія

* Проблема походження мови, мистецтва та культури * Три типи мислення. Бінарність мислення людини * Парадигматичність міфологічного і релігійного мислення. Релігія і філософія * Давні містерії й таємні товариства * Символізм християнства та мусульманства.

Проблема походження мови, мистецтва та культури.

Долюдська природа багата на звуки, які є не тільки виразом різних почуттів і бажань, а й провідниками дрімаючого в природі тяжіння до ритму, краси. Співають прекрасно птахи, але й комахи виробляють інколи красиві звуки. Однак виразність, притаманна звуковому життю долюдської природи, ніде не перетворює звуки в мову, специфічно притаманну тільки людині. Основна ж властивість мови в людини полягає в тому, що вона тонко пов’язана з роботою думки. Тепер уже ніхто не ототожнює, як робили в 1-й половині ХІХ ст., думку зі словом, але розвиток мови (її морфології й синтаксису), дійсно, визначається тією функцією мови, якою вона повинна виражати нашу думку. Чим багатша думка, тим більше слів потрібно для її виразу, тим складнішою є побудова мови. Дитина має всі задатки до виразу звуків мови. Тут ми теж маємо справу з якісним стрибком у розвитку, адже, якщо майже вся долюдська природа користується здатністю видавати звуки, то ніде така здатність не веде до виникнення мови. Тільки людина ВОЛОДІЄ мовою – і не як папуга, який може видавати навіть окремі фрази, але завжди одні й ті ж, а як живий володар мови. Ніхто досі не дав вичерпного розв’язання проблеми виникнення мови, бо поява мови не може бути пояснена в порядку еволюції. Якщо ж інколи вчені бажають звести появу й розвиток мови до дії соціального середовища, то й у тварин є соціальне життя, є певні засоби до спілкування, аналогічні нашій мові, але НЕМАЄ САМОЇ МОВИ. Тут наявним є дійсний стрибок, тобто й тут є підстави наполягати на тому, що людство як таке все ж таки не розвинулося еволюційним шляхом з долюдської природи. З ним була якась інша ситуація.

Інформація. Людвіг Фейєрбах зазначав, що окрема людина, як щось відособлене, не вміщує в собі людської сутності ні в істоті моральній, ні в мислячій. Людська сутність проявляється тільки в СПІЛКУВАННІ. Людина спілкується завжди, навіть залишаючись на самоті; думка – це спілкування з собою, внутрішній діалог. Спілкування, або обмін ІНФОРМАЦІЄЮ – база людської цивілізації, її суть, головна й єдина творча сила. Періоди еволюції людства однозначно співвідносяться з етапами розвитку і вдосконалення форм, методів і засобів збирання, збереження, обробки і передачі інформації. Аналіз інформації лежить у основах науки, яка визначає технічний розвиток, що, в свою чергу, реформує виробничі й соціальні відносини. Отже, розвиток суспільної свідомості, науки, виробничих сил і суспільних інститутів значною мірою забезпечується еволюцією інформаційних технологій. Інформаційний же зв’язок між людьми, виражений у СЛОВІ, базується на МОВІ.

Гіпотези походження мови. Мова була предметом наукових досліджень протягом тисячоліть. За цей час накопичилось багато різного роду даних, що складаються в достатньо повну картину його нинішнього стану. Найбільш ранні з відомих зразків писемності відносяться ло ІV тис. до н.е. Хоча мовою, зафіксованою в цих писемних пам’ятниках, ніхто сьогодні не розмовляє, але за своїми можливостями виразу вона так же складна, як і сучасні мови. Написи шумерською мовою свідчать про те, що це – самостійна розвинена мова, а не якась проформа мови як такої. І навіть якщо б були віднайдені ще більш давні фрагменти текстів, то вони теж нічого б не сказали нам про походження мови, оскільки письмо є просто засобом мовного виразу. Мова повинна спочатку виникнути, щоб могли сформуватися системи письма.

Деякі дослідники з метою пояснення генези мови звернулись до археології й дисципліни, відомої під назвою «лінгвістична палеонтологія». Але ні та, ні інша не можуть зробити суттєвого внеску у вивчення походження мови. Фундаментальна проблема тут полягає в тому, що не існує свідчень про доісторичний стан мови. Ми набираємо повітря в легені й починаємо говорити якоюсь мовою. Але мовні факти, що нас цікавлять, тут же зникають. Якою ж була мова наших далеких предків? Чи використовували вони слова, які б здалися нам сьогодні дивними? Чи відрізнявся їх акцент від нашого? Мова наших предків утрачена для нас, оскільки ніхто спеціально не турбувався про те, щоб зберегти її Відсутність же надійних даних підриває всі теорії походження мови, хоча вчені все-одно шукають тут відповідей. Розглянемо кілька розповсюджених гіпотез походження мови, але при тому будемо мати на увазі, що жодна з них не дає вичерпної відповіді на поставлене питання.

Гіпотеза божественного походження мови. В уявленнях народів, що населяли Азію й Індостан, мова була створена Божественним початком. У деяких священних писаннях зазначалося, що мову створили мудреці під покровительством Бога. Так, в індійських Ведах говориться, що засновником імен є Бог – Загальний ремісник і пан мови, Він давав імена іншим богам, а імена жерцям встановлювали люди – святі мудреці. В біблійній легенді в перші Три дні Творення Бог називав крупні об’єкти сам, а коли перейшов до створення тварин і рослин, право встановлення імен було передано Адаму.

Гіпотеза людей-винахідників мови. Прихильником теорії встановлення імен був Платон. Арістотель же вважав, що слова є знаками хвилювань душі, вражень від речей. Згідно з деякими уявленнями, назви встановлював государ чи правитель. Кожен правитель у Китаї починав правління з виправлення імен. Ж.Ж.Руссо й А.Сміт уважали, що мова виникла як результат домовленості, договору, тобто – люди зібралися й домовилися про значення слів.

Гіпотеза випадкового винаходу мови. Е.Торндайк уважав, що зв’язок звуків зі змістовним наповненням слів міг установлюватися в окремих осіб випадково, а потім, при повторенні, фіксуватися й передаватися іншим членам колективу. Дійсно, в різних мовах немає відповідності між змістом і звуковими фонемами, але таке явище ще нічого не означає.

Гіпотеза життєвих шумів. На думку В.В.Бунака, мова виникла не на основі звуків, властивих вищим мавпам, а на основі життєвих шумів, що супроводжують звичайну поведінку: нявкання, гавкання тощо. Їх можна почути при збиранні їжі, вночі, при зустрічі з тваринами тощо. Звукові образи ставали основним ядром у спілкуванні й підготовляли появу мови. Однак звуки чують також і тварини, але у них мова чомусь не виникає.

Гіпотеза звуконаслідування. Німецький філософ Г.Лейбніц уважав, що слова виникли завдяки стихійному інстинктивному наслідуванню тих вражень, які здійснювали на давніх гомінід предмети навколишнього середовища і тварини (М.Дерягіна наводить такий приклад: „кукушка” – ку-ку. Але ж, наприклад, українською – „зозуля”, птах же кує однаково. Так що, щось не те). Згідно з гіпотезою Л.Нуаре, давня людина наслідувала насамперед звуки, що супроводжували трудові операції, зокрема: тук-тук. Ще Ч.Дарвін у роботі „Походження видів” указував на можливість виникнення мови шляхом звуконаслідування. Наслідування грає важливу роль для людини в імітації звуків при навчанні мови, але звуки, властиві виду, можуть бути освоєні тільки за умови наявності розвиненого слуху й мовних органів. Учені марно намагалися навчити мавп звукової мови людини. Крім двох слів „папа” і „чашка”, молодий орангутанг не зміг вимовити нічого, оскільки в нього більш високе розташування гортані й недорозвинений мовний апарат. У цілому ж, уміння відтворювати звуки, як це роблять, наприклад, деякі птахи (папуги, шпаки, гави), не властиве приматам.

Гіпотеза афекту. Така гіпотеза – одна з ранніх. Згідно з нею, мова виникла з безсвідомих викриків, що супроводжують різні емоційні стани. Але звуки, що виробляються в стані афекту, збудження, не могли нести смислового навантаження й узагальнення. Деякі вчені вважають, що першими реальними елементами мови були закінчення певних викриків, що розрізнялися за інтенсивністю. Поступово ці звуки відокремились і стали командами. Прихильники цієї гіпотези апелюють до одної з легенд, в якій розповідається, „як люди людьми ставали”. „Людина тоді мавпа мавпою була. І жила в самій середині Африки. Там тепло, їжі й пиття вдосталь. А тут погода все гірше й гірше. Почали напівлюди шкіри вовків та антилоп на себе натягати, багаття розпалювати. Та ще прийшлося полювання освоювати. А вночі, та ще й в тумані? Як не зроби кроку – все марно. Злидні й змусили в голос кричати. Коли хто тигра бачив – кричав: „Ой! Ой! Ой!”. Але кричав по-різному. Якщо звір близько, то „Ой! Ой! Ой!” і бігти. А якщо далеко: „Ой...ой...ой!”, і по справах пішов. Сто тисяч років майже людина покрикувала і порядкувала й навчилася коротше кричати: „Ой!” – значить, тигр, „Ай!” – далеко. Люди різного звіра по-різному боялися, і по їхніх „оях” можна було не те що звіра вгадати, але й різне інше. І стала людина все більш голосистою.” (Легенду подає М. Дерягіна без посилання на джерело. Й що, оце таке виходить? Наука, яка критикує міфи й легенди за їх, яка вона вважає, «ненауковість», сама чомусь бере в основу певної наукової версії легендарну трактовку. Й виходить ніщо інше, як вибіркове ставлення до міфів і легенд – наука бере з них тільки те, що їй вигідне. Але є то суб’єктивізм і є).

Гіпотеза ручних жестів. Згідно з В.Вундтом, рух голосових органів спочатку виник як частина пантомімічного комплексу – рухів тіла, рук, обличчя. Особливого значення набувають рухи рук. У первісних людей спочатку була пантоміма, що супроводжувалася нечленороздільними звуками, як у мавп, наприклад: сигнали небезпеки, притягання уваги. Але пантоміма була занадто громіздка в повсякденному спілкуванні. Звук ставав образом відрізку пантоміми. М.Я.Марр вважав, що спочатку люди використовували намірені рухи рукою, пов’язані з різними діями чи речами. То могли бути зображальні, або вказуючі жести. Але спілкування за допомогою рук неекономічне, вміщує в собі невелике число знаків. Звукова мова відрізняється від жестів більшою узагальненістю звукових одиниць, більшою комбінаторною можливістю для визначення різних ситуацій, легкістю відтворення. Крім того, в процесі трудової діяльності функції руки – комунікативна й маніпуляторна – вступали в конфлікт, тобто людина не могла одночасно користуватися рукою і для спілкування, і для праці (sic! А як же глухонімі? – О.Б). Тому жестова комунікація поступово замінювалася більш ефективною членороздільною звуковою мовою. Соціальне життя давньої людини ускладнилося, необхідні були координація діяльності, контроль екологічних ситуацій, контроль за полюванням на крупних тварин, взаємодія між колективами усередині груп. Інформація повинна була ставати більш гнучкою й ефективною. Таким вимогам відповідала членороздільна мова, яка відрізнялася від інших звуків. У людини виник якісно новий спосіб спілкування, який вимагав перебудови мовного апарату й розвитку мовних областей мозку. Мова формувалася разом з абстрактним мисленням, і тільки така мова могла задовольнити потреби у спілкуванні й передачі складної інформації. Відмітимо, що М.Я.Марр зазначав також, що архаїчна ручна мова мала культовий характер і була мовою жіночою. Отже, навіть марксист Марр, як об’єктивний дослідник, повинен був відзначати зв’язок мови з релігійною свідомістю. Й саме цей аспект проблеми виникнення мови в сучасній науці занедбаний. А в тварин же релігійної свідомості немає. Чому ж не враховуємо?

Отже, з поясненням питання ґенези (розвитку) мови в сучасній науці проблем немає, проблема була й залишається з питанням її походження.

Надамо деякі необхідні фізіологічні дані. Коркові поля мозку людини здійснюють функції різного ступеня складності. Вони поділяються на поля первинного, вторинного та третинного аналізів. Вогнища інтенсивного росту пов’язані з полями третинного аналізу – найскладнішого, вони представляють специфічно людські області мозку. У людини то – області синтези й аналізу відсторонених сигналів. Це, в першу чергу, – сигнали, що поступають в кору головного мозку при послідовних діях руки – стереогноз; передній відділ нижньотемінної області – нижнє-лобний. Розвиток цієї області пов’язаний з розвитком трудових дій, маніпуляційною активністю. Крім стереогноза, ця область здійснює самоконтроль за діями, самоаналіз і графічне письмо (поле 40).

Розвиток темінного вогнища зв’язаний також зі здійсненням узагальнення сигналів від кінестетичного, вестибулярного й зорового аналізаторів (поля 37, 39). За їх допомогою здійснюється орієнтація в просторі всього організму, контроль за діями інших людей та усна мова. Ця зона також зв’язана зі збереженням пам’яті й повторенням серії слів і фраз. Це більш пізні функції, а більшість функцій зв’язана з освоєнням трудових процесів, застосуванням знарядь праці в побуті, а особливо, на полюванні. Розвиток полювання зі знаряддями пов’язаний зі стійким прямоходженням, гарною хватальною функцією руки, точністю попадання в ціль (цілеспрямоване метання), оцінкою сили поштовху. В мавп описане цілеспрямоване метання каменів у хижаків, зокрема, в леопардів (А.Кортланд). Б.Б.Бек відмічає цю здатність у багатьох видів приматів, але вона розвинена недостатньо, й відсутня соціальна координованість дій при полюванні чи захисті.

Розвиток центрів лобної долі (поля 10 і 45) зв’язаний, перш за все, з посиленням гальмуючих процесів, пригніченням емоційних реакцій. Для успішного виготовлення знарядь важливим є зосередження уваги на діях з предметом, відсторонення від зовнішніх реакцій, пригнічення агресії. Проте в сучасної людини поле 45 зв’язане з моторикою мови, вочевидь, і в ході еволюції воно було пов’язане з розвитком мови, гальмуванням мовних дій, що сприяло розділенню звуків і розвитку членороздільної мови.

Розвиток центрів мови в гомінід міг бути пов’язаний не тільки з виготовленням знарядь за абстрактно-закріпленим планом, але й з розвитком соціальної поведінки гомініда, оскільки без цього було б неможливим створення стабільних груп, соціального фона, необхідного для координування дій на полюванні й при трудових операціях. Першим розвивається руховий центр мови – зона Брока, яка з’являється вже в людини прямоходячої. Це – особлива ділянка, що прилягає до рухової кори й управляє м’язами обличчя, язика, щелеп, глотки, тобто всіма мововиробляючими органами. Пізніше, в ході еволюції з’являється центр Верніке – верхнє-задня ділянка лівої скроневої долі. Це – основний субстрат для побудови усної мови. Програма локалізації з центру Брока по пучку, що проводить, поступає в зону Верніке, яка має велике значення для розуміння мови. Звучання сприймається первинною слуховою корою, а звуки витлумачуються як мова в зоні Верніке, там настає зв’язок образу слова з його звуковим сигналом і переробка його в смислове значення. Оскільки людина починає раніше говорити, ніж читати й писати і в онтогенезі й у філогенезі, то центр розуміння усної й письмової мови (читання й письма), виникає вже на більш пізніх етапах антропоґенези – на стадії Homo sapiens sapiens. Особливо швидко розвивались лобні долі в кроманьйонців в період виникнення складної культури пізнього палеоліту.

Порядок розвитку різних областей мозку пов’язаний з посиленим ростом областей, що дають почуттєве уявлення про світ, наприклад, стереогноз, а потім областей абстрактного мислення, мови й складної соціальної поведінки людини. Отже, правильно буде вважати, що стереогноз – база складного мислення людини виду Homo sapiens sapiens. Варто звернути увагу на давньоєгипетське письмо, що являло собою зображення ОБРАЗІВ слів, щоб зрозуміти, що відділи мозку, які формують абстрактні уявлення людини, у т.ч. щодо мови (знаки для зображення звуків – літери), розвивалися вже в ході історичної антропоґенези. Чи можливе існування розумних істот без органів мозку, формуючих уявлення (образи), невідомо. Теоретично таке можна припустити, але тоді вся база мислення такої людини буде іншою й вона не буде людиною виду Homo sapiens sapiens.

Розвиток мисленої й мовної діяльності – довготривалий і багатоплановий процес. ЗАГАЛЬНА ТЕНДЕНЦІЯ – розширення кола диференційованих сприйнять і уявлень, варіабельність їх сполучень, різноманітність і диференціація фонемного складу мови.

Слід зазначити, що спроби прослідкувати походження мови традиційно викликали скептичне ставлення до себе з боку лінгвістів-теоретиків. Коли в 1865 р. було засноване Паризьке лінгвістичне товариство (Societe de Linguistique de Paris), то в його Статут (стаття 2) було внесене положення про те, що товариство не розглядає статті про походження мови. Таке положення було ухвалене тому, що не існує надійних даних для реконструкції передісторії мови. Щоби фатально не помилитися, підтримуючи одну з якихся гіпотез, яка може виявитися хибною, вирішено було взагалі не торкатися цього питання. Дійсно, найстародавніші відомі письмові джерела були створені не більш, ніж кілька тисяч років тому, й не можуть пролити світло на проблему походження мови, оскільки писемність уже передбачає існування мови. Не можуть сприяти рішенню цієї проблеми й археологія з палеонтологією, бо не володіють даними щодо свідомості давньої людини. Але слід зазначити, що останнім часом спостерігається спалах інтересу до питання генези мови не тільки серед спеціалістів, а й серед найширшої аудиторії. Й поступово стало ясно, чому ця тема так довго «прикривалась» у науці, бо на її засаді з’явилася критика теорії еволюції в світлі даних про походження мови. Ось що, вочевидь, розумілося тоді, коли ця тема певною мірою «закривалась» у науці.

Що ж усе-таки подвигнуло багатьох серйозних учених проникнути на територію, яка, як бачимо, й досі позначена, як «заборонена зона»? На те є кілька причин. Більша частина з них зв’язана з проблемами теорії еволюції шляхом природного відбору, які постають у зв’язку з даними щодо природи мови. Розглянемо такі причини.

По-перше, наукове співтовариство стало все більше усвідомлювати, що саме мова (а не життя) є вершиною процесу еволюції. Мова, на думку багатьох провідних філологів світу, є певною формою психічної діяльності людини. Мова є етапом розвитку, який слідує за розвитком життя, доповнює його й звичайно з ним не асоціюється (існують і «мертві» мови, які несуть у собі свою інформацію). Багато видів тварин здатні до певної комунікації, але тільки людина опанувала все багатство й символічну складність мови. Це найскладніша форма розумної поведінки у відомому людині світі. Будь-яка теорія походження життя, яка спрямована на пояснення його складних форм і яка, тим не менш, нічого не може сказати про походження цього найскладнішого феномену, є свого роду пірамідою без вершини. Тому її не можна вважати завершеною й, у кінцевому випадку, здатною пояснити те, заради чого вона була розроблена.

По-друге, здається малоймовірним, що мова могла виникнути з послідовності численних кроків, низка яких виявилася вдалою й тому закріпилася в якості комунікативних одиниць. Тут виринають такі проблеми, які це виключають. Перша з таких проблем – те, що мова виконує свою функцію тільки тоді, коли обидва учасники комунікації знаходяться на однаковому рівні розвитку мовної здатності. Тому єдиний путь до прогресу шляхом еволюції полягає в тому, що два чи більше члени співтовариства проходять однакові позитивні мутації в один і той же час. Це абсолютно малоймовірно. Друга проблема даної теорії пов’язана з тим, що мова функціонує у відповідності з правилами: і конструювання, і розуміння правильно побудованих висловів підкоряються системі граматичних правил. А граматичні правила являють собою, вочевидь, операції над символами, які підкоряються принципу «все, або нічого». Тому найнезначніша зміна будь-якого, навіть найнезначнішого символу ламає всю систему. Наприклад, Ст.Гоулд уважає, що якщо око виконує свою функцію на 5%, то це означає приблизно те ж саме, як якщо воно взагалі не функціонує. Порівняємо з тим, що мозок людини працює всього на 1 – 3 %. Тим не менш, і людина, і суспільство, і людські мови існують і розвиваються, переживаючи при тому величезну масу навіть кардинальних змін і мутацій, то що ж їх рухає в їхньому розвитку? Питання досі залишається без відповіді. Третя проблема аналізованої теорії полягає в тому, що не існує «відсутніх ланок» – усі 6000 відомих природних мов є рівно розвинутими. Квазімов не існує. І мова абсолютно відсутня в приматів. Незважаючи на те, що деякі види тварин володіють певним інтелектом, і той факт, що комунікативні системи тварин за своєю складністю схожі на найпростіші мови, в жодного виду тварин немає мовних систем. І справа не в тому, що вони їх не потребують. З якоїсь причини навіть проста мова є неймовірно складною для тварин. Це – загадка для науки. Існують й інші проблеми в еволюційної теорії походження мови.

Природна мова являє собою камінь спотикання саме для теорії еволюції, оскільки вона володіє багато більш широкими можливостями, ніж можна їй приписати в термінах природного відбору. Саме тому й зростає інтерес учених до проблеми походження мови, яку вже не можна пояснити за допомогою теорії еволюції. Багатьох лінгвістів переконують навіть ті аргументи проти еволюційної теорії, що ми їх навели вище, але питання, що надає найбільший імпульс їх скептицизму стосовно еволюційної теорії – це здатність людей до засвоєння мови.

Яким чином діти засвоюють мову? Було б привабливо повірити в те, що структури й правила мови засвоюються на основі використання загальних когнітивних здатностей, зокрема, до узагальнення, категоризації, розпізнавання моделей, а також здатності до побудови послідовностей. Але цього бути не може. З самого раннього віку діти проявляють здатність будувати вислови, яких вони ніколи раніше не чули, що свідчить про те, що вони не просто перетворюють раніше почуті зразки висловлювань, а оперують якоюсь системою правил, що лежить у підвалинах їх мовної активності. Яким же чином вони могли інтеріоризувати² цю систему?

Дерек Бікертон, наприклад, стверджує в своїх роботах, що навіть окреме речення являє надзвичайну проблему для того, хто слухає / говорить, якщо він не володіє відповідною системою мови. Бікертон пише: «Спробуйте перетворити звичайне речення, що складається з 10 слів. У принципі можливі 3628800 комбінацій цих слів, але для першого речення даного абзацу тільки одна така комбінація дає правильну й осмислену фразу. Це означає, що 3628799 інших сполучень будуть неправильними. Як ми цьому навчаємося? Ні батьки, ні вчителі не можуть навчити нас цієї навички. Ми можемо знати, як це робити, тільки володіючи певним рецептом побудови речень, рецептом, настільки складним і досконалим, що він дозволяє автоматично виключити всі 3628799 неправильних способів сполучення десяти слів і вибрати єдино вірний. Але оскільки такий рецепт повинен застосовуватися до всіх речень, а не до даного конкретного прикладу, цей рецепт для кожної мови виключає більше граматичних конструкцій, що протирічать граматичним нормам мови, ніж існує атомів у космосі».

Отож, як бачимо, завдання реконструкції мовної системи, яке стоїть перед кожною дитиною, є надзвичайно складним. Воно може бути вирішене тільки в тому випадку, якщо дитина вже народжується з відповідними механізмами в головному мозку. Цей висновок асоціюється з концепцією М.Хомського, одного з провідних лінгвістів ХХ ст., як також і з теорією мовної плазми М.Вашкевича (про неї докладніше мова піде нижче). Лінгвісти твердять усе впевненіше, що мова є в більшій мірі інстинктом, ніж індивідуальним досягненням. Але ж яким чином цей інстинкт з’явився в людини? І той же М.Хомський говорить про те, що поява мови – це «приклад появи якісно особливого явища на особливій стадіїї розвитку складної організації» (Див. докл.: Хомський Н. Язык и мышление. – М., 1972. – С. 89). Отже, знов – ЯКІСНИЙ СТРИБОК. І знов немає пояснень його причин. Вельми категорично говорить про це такий лінгвіст, як Бейтс: «Якщо основні структурні принципи мови не можуть бути засвоєні з досвіду чи виведені з загальних принципів, можна висунути тільки два можливих пояснення їхнього існування: або універсальна граматика була дарована нам Творцем, або ж наш вид перетерпів мутацію надзвичайного масштабу, свого роду когнітивний Великий Вибух». На наш погляд, зі сказаного Бейтсом одне іншого не виключає, адже будь-яке втручання космічної сили, яку люди називають Творцем, у фізичну реальність, неминуче тягне за собою величезні мутації у сфері свідомості. Свідомість же завжди має словесну форму, адже, як відомо, «Напочатку було Слово» (Ів. 1:1). Так що, все пов’язане. І в цьому зв’язку треба знов звернутися до проблеми інформаційного простору та його ролі в розвитку людини, її суспільства, у т.ч. й культури, і, природно, мови.

Розширення обсягу інформації в ході еволюції суспільства підвищувало й якісні характеристики елемента інформаційної мережі – людини, багатократно підвищуючи її здатність до вдосконалення знарядь праці (артефактів культури), поступово підносячи інтелект до рангу основної виробничої сили суспільства. Фіксацією історичних подій і моделей поведінки людини відмічений початок еволюції суспільства, його культури. Цивілізація ЖИВЕ, допоки її культура ЕВОЛЮЦІОНУЄ, допоки людина ЗДАТНА створювати, вдосконалювати чи привласнювати артефакти культури.

Давні цивілізації Єгипту, Криту, Месопотамії, Китаю, Еллади, Риму, що виникли практично з нічого, без наявності помітних еволюційних підвалин, але на обмежених теренах з достатньою кількістю й щільністю населення, мають у фізичному світі вельми близький аналог – ядерну реакцію при досягненні радіоактивною речовиною певної критичної маси, коли частинка, що виникла, не втрачається незворотньо, а як мінімум породжує ще одну – нову. Інформація в людському суспільстві поводить себе аналогічно. При недостатньому обсязі, щільності елементів, нестабільності зв’язків інформаційної мережі (суспільної формації) вона губиться, забувається, не регенерується, вмирає. Але при досягненні достатньої щільності й кількості „носіїв” слідує зміна якості системи, яка характеризується зростанням обсягу доступної для аналізу інформації, можливістю її довготривалого зберігання й накопичення. З цього моменту й починається, власне, розвиток (ґенеза) цивілізації, тобто науково-технічний і соціальний прогрес, швидкість якого напряму залежить від кількості вузлів мережі (людей), що беруть участь у цьому процесі, засобів отримання, зберігання й швидкості обміну інформацією, її щільності й достовірності. Якщо деякі з цивілізацій і отримували зовнішній поштовх до розвитку, то тільки тому, що готові були його сприйняти й посилити.

Інформаційна мережа – найважливіший елемент ноосфери (продуктів перетворюючої діяльності людини), певний колективний розум (таким поняттям, як „колективний інтелект”, „колективна душа” вже робляться спроби дати визначення. – Див.: Україна. Інтелект нації на межі століть. – К.,2001), що складається з двох основних елементів: активний елемент (людина) і пасивний (зовнішні по відношенню до людини системи й засоби збирання, зберігання, обробки /включаючи автоматичні пошук і аналіз/ і передачі інформації), тобто технічні засоби посилення природних інтелектуальних здібностей людини. Обсяг накопиченої (значимої) інформації й інформаційний обмін відображають рівень культури й визначають швидкість її розвитку. Людина є, по великому рахунку, лише вузлом інформаційної мережі (елементом суспільства, нації чи групи, виробленим від цього суспільства) з самостійними функціями отримання, обробки, зберігання й передачі загальної інформації.

Головні етапи інформаційної еволюції такі: мова, малюнок, письмо, пошта, друк, телеграф, телефон, радіо, телебачення, комп’ютери, супутниковий зв’язок, комп’ютерні локальні й глобальні мережі з відповідним розвитком зовнішньої по відношенню до людини пам’яті – від глиняних табличок до магнітних, оптичних дисків і електронних схем. Звернемо увагу й на різнорідність етапів. Їх об’єднує тільки одне: кожен етап збільшував ефективність інформаційної мережі, збільшував, як мінімум, один з її параметрів – розмір, пам’ять, швидкість передачі інформації й ціну зберігання, передачі й доступу. Але пам’ять, в будь-якому випадку, залишалася елементом основним. Помітимо, що при решті рівних умов швидкість науково-технічної еволюції в суспільстві прямо пропорційна продуктивності інформаційної мережі, тобто обсягу доступної для аналізу достовірної інформації, швидкості пошуку й передачі даних у системі, кількості й якості аналітичних центрів (людей – учасників мережі). При тому все більш значний вплив не тільки на роботу самої мережі, а й на функціонування її учасників, виказує адміністратор-посередник, що регулює доступ до інформації та її зміст. Цей посередник – одна з головних перешкод на шляху до демократії й еволюції взагалі. Самостійно і з користю для себе використати потоки дискретної інформації може тільки той, хто ЗНАЄ, що йому потрібно, хто в змозі оцінювати, інтерпретувати й систематизувати інформацію. Звідтак, залежність людства від посередника, що здійснює селекцію інформації у відповідності до власних культурних цінностей, багаторазово зросла. Вона стала визначальною, викрививши навіть де в чому культури народів, що включені в систему світових комунікацій. Зусилля по соціальній і культурній стабілізації ситуації в таких країнах викликали підвищений інтерес до релігій. Релігія – універсальний інструмент пізнання світу й селекції інформації, більш могутній, ніж навіть філософія, бо має масовий характер. Оскільки доступною для абсолютної більшості людей є інформація рідною мовою, то вона, загалом, і формує менталітет нації.

Релігія створює й підтримує віртуальний світ особливої культури, певний п’ятий вимір, заставляючи її носіїв до постійного відтворення зафіксованих у переданнях відносин, оцінок, схем поведінки. Особливе становище має релігія в народів з недорозвиненою матеріальною культурою, будучи єдиною базою соціального життя, виховання й розвитку – вона є соціально-генетичною пам’яттю, яка здійснює вплив і спрямовує еволюцію людини, являючи собою інструмент його спілкування з дійсністю, а часто і з довкіллям та контекстом його існування. Щодо ментальності ж скажемо так: без неї взагалі говорити про людину чи націю сенсу немає, людина без ментальності – тіло без скелета. Ментальність і є власне людина як така.

Менталітет – це сукупність символів, що необхідно формуються в межах кожної даної культурно-історичної епохи й закріплюються у свідомості людей в процесі спілкування з собі подібними, тобто шляхом повторення. Ці символи (поняття, образи, ідеї) слугують у повсякденному вжитку онтологічним (відповідь на питання: що це таке?) і функціональним (відповідь на питання: як і чому це є?) поясненням, засобом виразу знань про світ і людину в ньому. Ідентичність менталітету серед його носіїв обумовлюється в кінцевому випадку спільністю історичних умов, в яких формується їх свідомість, і проявляється вона в їх здібності наділяти одним і тим же значенням одні й ті ж явища об’єктивного й суб’єктивного світу, тобто тотожним чином їх інтерпретувати й виражати в одних і тих же символах (Барг М. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М.,1987.– С.4). Слід прислухатися до думки тих учених, які твердять, що людина – це індивідуальна комбінація інформаційних хвиль простору й часу (Наприклад: Моргун В. Громадянське суспільство в контексті типології психоісторії людства // Наука. Релігія. Суспільство. – 2003. – № 1.– С. 204). Інформація ж завжди має за основу слово, або образ. Отож, важливе значення у проблемі походження мови треба вбачати в здатності людини до формування уявлень, а не тільки понять. Учені, які працюють з мавпами задля того, щоб навчити їх мові, показують їм предмети й називають їх – мавпа це розуміє, показує на предмет, коли його називають, але не може це відтворити звуком. Тобто в мавп розуміння понять є, але немає уявлення про те, як це можна відворити так, як це робить людина. А раз так, то мозок мавпи не посилає необхідних імпульсів відповідним органам для відвотрення необхідних звуків – у ньому немає для того необхідного «приймача». То ж природно, що знов виникає питання, як могла людина походити від істот, які не мають у своєму мозку таких абсолютно необхідних людині «приладів»? І наступне – а звідки вони все ж таки в людини з’явилися? Ні, проблема «зв’язуючої ланки» так таки й залишається не вирішеною – предок повинен був ОДРАЗУ мати всі необхідні для еволюції органи. ІНАКШЕ ВІН НІКОЛИ Б НЕ ВИЖИВ.

Питання щодо складності проблеми походження мови ми виклали, настав час подати матеріал щодо образотворчого мистецтва.

Походження мистецтва. В радянській науці між фізіологами павловської школи й психологами школи С.Л.Рубінштейна існували значні розходження в поглядах на природу мистецтва. У фізіологів складалося уявлення про мистецтво як про нижчий вид діяльності, заснований на емоціях. Дійсно, емоції є продуктом підкоркових структур – лімбічної системи, і вважаються якби нижчою формою психічної діяльності. І.П.Павлов виділив у людини два основних типи нервової діяльності: у першому домінує перша сигнальна система (почуттєве сприйняття), у другому типі – друга сигнальна система (абстрактне сприйняття). До перших Павлов відносив художні натури, до других – мислителів. Психолог же Рубінштейн і його послідовники засновувались на глибокій різниці між простими фізіологічними емоціями, такими як страх, задоволення, голод тощо, й емоціями-почуттями, які опосередковуються свідомістю й обумовлюються соціальною сутністю особистості. Психологи заперечували погляд на мистецтво як на діяльність нижчого порядку. При такому розумінні виключається оцінка мистецтва як архаїчної поведінки, воно оцінюється як одна з вищих специфічних особливостей психічної діяльності людини, при якій уява створює нові ситуації. В суперечку фізіологів і психологів вступили археологи й антропологи. За їхніми даними, мистецтво виникає тільки в людини сучасного типу, на 2 – 2,5 млн. рр. пізніше, ніж з’явилися перші знаряддя праці в гомінід. Згідно із законами еволюції, більш складні форми діяльності й поведінки з’являються пізніше в філогенезі, ніж більш прості. Отже, з точки зору антропологів, мистецтво є філоґенетично новою й тому вищою формою діяльності людини. Вища сутність людини – у синтезі емоцій і розуму.

І все-одно й досі питання щодо походження мистецтва не має вичерпного пояснення. Подамо декілька загальновідомих гіпотез про роль і сутність мистецтва:

- мистецтво слугує для привертання уваги статевого партнера;

- мистецтво розглядається як гра, забавка, відпочинок, воно

задовольняє потребу в розвазі й емоційній розрядці;

- мета мистецтва – задоволення естетичного почуття;

- мистецтво пов’язане з повсякденною виробничою діяльністю.

Окремо стоїть гіпотеза антрополога Я.Я.Рогінського про те, що мистецтво зв’язане з діяльністю організму, з аритмією мислення. Більшість функцій організму підкоряються суворому ритму – серцебиття, дихання, ходіння, чередування сну й бадьорості. Тільки мислення аритмічне. Інтелект не володіє ритмом, як більшість функцій організму. Через ациклічну діяльність людина часто опиняється в екстремальній, «вибуховій» ситуації, коли в пошуці рішення важкої задачі думкою ламається ритм, автоматизм нашого організму. І тоді, на думку Рогінського, ми шукаємо ритм і гармонію в мистецтві. В ньому людина прагне, не перериваючи роботи свідомості, повернутись у загальний ритм своєї природи, з якого змушує її виходити її власна думка. Рогінський розрізняє мистецтво-образ і мистецтво-ритм.

Мистецтво-образ виникає з прагнення посилити новизну, яскравість свого сприйняття і перепиняє виникненню автоматизму в психіці. Мистецтво образу відводить нас від звичного машинального володіння речами, зберігає новизну в знайомих предметах, що особливо наочно проявляється в образотворчому мистецтві.

Мистецтво-ритм створюється в рухах і звуках – музиці, танку, поезії. Мистецтво ритму розслабляє, дає почуття гармонії й відпочинку, «ілюзію знайденого рішення». Мистецтво допомагає нам подолати аритмію мислення і автоматизм діяльності, досягти естетичного задоволення.

У проблемі походження мови, мистецтва та культури важливе значення має наступне положення. Прихильники креаціонізму в своїх наукових пошуках звертають увагу на якісні відмінності мозку людини від мозку тварин. Ось порівняльні цифри:

1) обсяг черепної коробки (см ³ ):

людина горила шимпанзе гібон

1.550 510 380 110

2) абсолютна вага мозку:

собака шимпанзе людина

130 г 400 г 1500 г

3) відносна вага мозку (тобто вага мозку по відношенню до ваги тіла):

риба амфібія птах ссавець людина

1:5568 1:1331 1:312 1:180 1:35

4) відношення переднього мозку до його задньої частини:

риба кінь собака горила людина

1 2,5 5 17 58

Достатньо зіставлення тільки наведених даних, щоб переконатися в тому, що людина не просто вище мавпи, а тут мається наявний і різкий якісний стрибок. Мозок, який зв’язаний з психічним життям людини, у Homo sapiens sapiens є не просто більш розвиненим, ніж у мавпи, а, дійсно, в ньому наявною є різка відмінність.

Й саме тут креаціоністи зазначають, що людина складається не тільки з тіла, в ній триває глибоке й складне психологічне життя, яке не можна відірвати від тіла. І психічне життя людини не можна вважати якимось придатком – воно пов’язане з усім її життям Тому не можна при розв’язанні питання щодо появи людини на землі обмежуватися тільки тим, якими є особливості її тіла у порівнянні з тілесною стороною в долюдській природі. Небезпека такого перетворення психічної сторони в людині в якийсь «придаток» особливо велика тому, що під впливом ще Р.Декарта (ХVІІ ст.) виникло й існує досі вельми впливове в науці вчення, що визнає всіх, навіть вищих тварин, позбавленими будь-якого психічного життя. Новітня форма цього вчення має назву «біхевіоризму» (від англ. behaviour – «поведінка»). Згідно з ним, нам немає чого припускати наявність у тварин психічного життя, їх поведінка, реакції й дії можуть бути достатнім чином пояснені з нервової системи у них. Коли розвинулася вже в ХХ ст., завдяки фізіологу І.Павлову, «рефлексологія», тоді дійшли до думки, що прояви нервової системи дають нам необхідний ключ до розуміння поведінки тварин. Про людину кожен знає, що в неї є внутрішнє життя, а у тварин немає необхідності її припускати, якщо для пояснення їх дій і реакцій можна обійтися й без цього.

Тим не менш, усі спроби «рефлексологічно» пояснити внутрішнє життя людини були й залишаються несерйозними. Але так же безсумнівно для того, хто спостерігав і вивчав життя вищих тварин, що й у них є своє психічне життя, що їх поведінку не можна зводити тільки до дій їхньої нервової системи. Так стала розвиватися «зоопсихологія», й якщо в ній ще є багато непоясненого, то вже безсумнівним є те, що в долюдській природі існує реальне психічне життя. Ясно, що всі прихильники трансформізму стоять на цій позиції. Дійсно, звідки б в людини взялося психічне життя, якби його не було в долюдській природі? Саме при визнанні психічного життя у тварин і ставиться питання щодо того, як людська психіка народжується з тих його примітивних форм, які ми спостерігаємо у тварин.

Зокрема, вчені часто намагаються зблизити психологію дитинства з психологією тварин. У таких твердженнях багато правильного. У тварин ми знаходимо всі ті психічні функції, які має й людина, що зв’язує людину з долюдською природою, але чи можна виводити психічне життя людини з психічного життя тварин? Само по собі це відповіді не дає. У цьому відношенні цінним є спостереження одного з американських учених, який помістив поруч зі своєю дитиною маленьку мавпочку, що народилася в той же день, що й його син. Спостерігаючи паралельно за психічним життям мавпочки й хлопчика, цей психолог установив, що дуже скоро мавпочка випередила хлопчика в тілесному й психічному зростанні, але до 6-ти місяців її розвиток вже призупинився, вона вже не мінялася, не розвивалася далі, а хлопчик, навпаки, продовжував розвиватися, й чим далі, тим інтенсивніше. Оце – типове явище. Дійсно, вся своєрідність душі людини полягає в безмежності її розвитку. Якщо тіло людини до 22 – 25 років досягає повноти свого можливого розвитку (щоб через 15 – 25 років почати поступово дряхліти), то душа людини, проходячи ранні ступені зростання, виходить на шлях творчості, що не має меж.

Поняття «духовне життя» важко піддається визначенню, але можна віднести до духовного боку все, що звернене до вічності й безкінечності. Не завжди «душевне» стає «духовним» (ще Рене Генон попереджав, що психічне не можна плутати з духовним, то – не одне й те ж). Душевне переживання викликає певний предмет чи його образ, а ось коли перед свідомістю виникає думка й людина вхоплює ще й «ідею» предмета, – то тут уже йде підключення душі (психологи звуть таку функцію душі «ідеацією»). Завдяки їй ми можемо думати про дерева «взагалі», про тварин «взагалі» тощо. Така здатність до узагальнення притаманна вже малим дітям і явно проступає вже на першому році життя. Вона й створює можливість безкінечного розвитку душі. Але особливо важлива інша теза психологів, а саме – те, що функція ідеації є функцією невиробленою, тобто вона не є продуктом «розвитку» душі, вона не виводиться ні з яких інших процесів. Ось вона й відділяє психіку людини від психіки навіть найвищих тварин.

Тільки на основі зазначеного стає ясно, що, якщо у вищих тварин маються зачатки моральних, естетичних, соціальних рухів, то все це, за метким виразом Кювьє, суть «сонні ідеї». Тваринам не вистачає саме функції ідеації, через що все, що у них є аналогічного з психікою людини, не створює ніякої культури. Стадність у тварин не перетворюється в соціальну, а вже тим більш у політичну організацію; взаємодопомога тварин не переходить у побудову «ідеалів»; інстинктивний естетизм у тварин (про що багато цікавого писав вже Ч.Дарвін у роботі «Про вираз відчуттів») не переходить у мистецтво, до якого тягнеться людська дитина вже в ранні свої роки. У сфері психіки мова йде не про кількісну відмінність людей від вищих тварин, а знову ж таки про якісний стрибок. Тільки людина має історичне життя, тобто тільки в неї є розвиток інтелектуального, морального, естетичного, релігійного життя. Дехто з німецьких антропологів прямо вказують на те, що усвідомлення себе в часі й просторі є найвизначальнішою характеристикою ЛЮДИНИ, а то і є підвалина історичного мислення. Особливе значення у виокремленні такого явного якісного стрибка, який зробила людина в своєму психічному житті, й який мав величезний вплив на її матеріальну культуру, мав розвиток мови й «винахід» вогню.

У цілому ж, розвиток людини в суспільстві цілком витікає з її досвіду, практичного життя, свідчень щодо досвіду предків, що їх і містить у собі КУЛЬТУРА.

Зрозуміло, що культура складається не з одних тільки матеріальних елементів, і останні можуть надати лише вельми приблизне уявлення про життя людей у той чи інший історичний час. Яким би значним не був тиск економічних чи політичних умов, вони не здатні повністю підкорити собі людське життя. Тому нам недостатньо вияснити, якими були економічні умови життя людей чи за якого політичного режиму вони жили у свій час, що їли, пили й у що одягались. Можливо, багато важливіше дізнатися, як вони думали, кохали, молилися. Дійсно, почасти дух прагне вирватися за межі матеріальних обставин, що сковують його, чи розписати їх оманними фарбами, щоб утекти від важких обставин життя. Але все одно це все в сукупності й являє собою те, що зветься людською культурою.

„Культури взагалі” не існує, як не існує „людини взагалі”, адже „людство – це народи” (акад. Ю.Бромлей). „Позакультурна людська істота – це не обдарована, хоча й не вповні повноцінна мавпа, ні, це абсолютно безсенсовне й, відтак, ні на що не гідне чудовисько” (М.Коул. Культурно-историческая психология. – М.,1997. – С.192). Культура – завжди народна (національна). Культура нації базується на артефактах, тобто на штучно створеному матеріальному й інтелектуальному оточенні, історичних фактах, легендах, міфах і переданнях, значна частина яких представлена релігією. Культура не випадково має корінь „культ”, оскільки заснована на релігійних аксіомах і нормах, частина яких еволюціонувала від ще більш давнього поняття „табу”.

Тобто, національна культура в основній своїй частині визначається національною історією (передісторією), міфологією й релігією. Будь-яка культура є системою свідомих і підсвідомих, законодавчих і моральних обмежень. Але відкидання культури – це не свобода. Дикий і сильний звір не є вільним. Він якраз і є вельми залежним від слабкої людини й її культури. Людство стало тим, чим воно є, за допомогою обмежень. Обмеження – підвалина еволюції. Еволюція людини відбувається паралельно з еволюцією оточуючої її ноосфери, у т.ч. – з накопиченням інформації про себе, свою історію, можливості, здібності й обмеження. Без такої інформації не може бути людини як істоти розумної, немає особистості. При тому особистість, яку можна розуміти як основну ознаку еволюції людини, визначається не стільки здатністю адаптуватися до навколишнього середовища, скільки здатністю реформувати таке середовище у відповідності до своїх можливостей і потреб.

Культура в історичному аспекті – локальна ноосфера, що складається з суми історично накопичених матеріальних та інтелектуальних знарядь впливу на навколишнє середовище, об’єднаних під іменем артефактів. Як правило, вони одночасно матеріальні й ідеальні, тобто їх матеріальна форма відображає певну функцію в культурі, яка є одночасно інструментом, контекстом і продуктом людської діяльності. Поняття артефакту культури є вживаним одночасно до мови, релігії, літератури, архітектури, меблів, одягу і т.п., які подеколи, як і, наприклад, піраміди, не мають сенсу поза їх призначенням у застосуванні до конкретної культури. Саме піраміди Єгипту (навіть без урахування їх фізичної функції), як артефакти культури, здійснювали такий вплив на психіку єгиптян, що забезпечили кількатисячолітню стабільність їхньої цивілізації. Рівновеликий вплив на психіку євреїв виказує їхнє п’ятикнижжя Мойсея й вироблені від нього книги, що стали артефактом нематеріальної культури іудаїзму. Нації, які не створили символів культури такого масштабу, втрачали здатність до еволюції, або, як мінімум, були неконкурентноздатні. Принцип побудови таких систем дали єгиптяни, які вповні резонно заявили: „Все на світі боїться часу, а час боїться пірамід”. Проти таких символів, як бачимо, безсилий навіть Йогл величність Час. Іудаїзм проявив себе аналогічно: він створив образ Вічного Жида.

Ось тут чітко й проявилося те, що Символ – це менталітет. А відтак, народи, що не змогли створити й відстояти власні символи як прояви свого менталітету в світовій культурі, мали якісь проблеми саме з національним менталітетом (причини й зміст цього слід досліджувати окремо для кожного народу).

Навіть природа й її явища, що існують незалежно від свідомості людини, стають артефактами його культури через назви, які дає їм людина. Індивід, який не має національно-культурної бази або таблиці соціальних символів, розташованих у певному порядку і в певному порядку співвіднесених між собою, не є повною мірою людиною як такою, він – раб сторонніх впливів.

У розумно створеній культурній базі, як у таблиці Менделєєва, присутнє практично все, що було, є й буде, при тому елементи культурної таблиці взаємодіють не хаотично, а підкорюючись певному закону. Культури різних етносів, що виникли з їх практик, несуть у собі різні базові цінності, які, створивши систему оцінок і поглядів, у свою чергу сприяють закріпленню саме цих практик. Культурна ізоляція в цьому випадку здатна впливати на генетичний механізм у рамках відбору осіб, що найбільш успішно засвоюють ці практики. Тобто, ми маємо певний зв’язок між релігією й генетикою етносу. Як писав Л.С.Виготський: „Культура створює спеціальні форми поведінки, змінює функціонування психіки, будує нові сюжети у системі людської поведінки, що розвивається”. Культура, будучи виробленою людської діяльності, створює оточення чи контекст існування нації, являючи собою середовище, в якому протікає її еволюція. Руйнація культури тягне за собою деградацію й вимирання етносу – также, як природні катаклізми призводили до вимирання цілих видів тварин. Можна сказати, що вся діяльність людини, її здібності, можливості, розуміння дійсності залежать від артефактів-символів, визначених культурою суспільства, точно так же, як властивості комп’ютера залежать від його операційної системи. Для створення фантомних артефактів, вигідних у той чи інший історичний момент владній еліті того чи іншого народу, використовуються спеціальні технології, у т.ч. й фальсифікація історії.

Природний відбір не передбачає ніякого свідомого вибору. Культура ж, навпаки, часто рухається за допомогою переднакресленого відбору конкретних практик. У цьому сенсі вона „телеологічна”, або цілеспрямована таким чином, яким не може бути спрямована біологічна еволюція. Питання полягає тільки в тому, хто, куди й як спрямовує еволюцію культури, а відповідно, людини й етносу. Культурна ж реформація може бути катастрофічно незворотною. Вона здатна призвести до змін не тільки у свідомості мас і кожної конкретної людини, а й вплинути на генетичному рівні, оскільки культура й генетика взаємопов’язані. „Культурна” собака може завести свого філогенетичного хазяїна в небезпечні обставини (М.Коул).

Соціальні системи та їхні культури не вічні. Наочно це можна представити на прикладі міфу про Антея, який загинув тому, що відірвався від матері-Землі, яка давала йому сили. Втрата основ культури (тобто, знову ж таки – тих же символів як змістовного наповнення менталітету) призводить саме до такої катастрофи. Тому, щоб обминути регрес, необхідно зберігати й підтримувати базові цінності, бажано нематеріального характеру, артефакти або соціальні аксіоми, які не можуть бути зрозумілі й перевірені раціональним мисленням, будучи водночас могутнім почуттєвим стимулом, який дає поштов формуванню й закріпленню в свідомості саме уявлень людини (про важливість яких ми говорили вище). Формування культури етносу, тобто націотворення, йде в фазі його розширення (чи агресії) (про „імперіалізм культури” писав Б.Рассел). Багато запозичується в інших культурах і попередніх цивілізаціях. Надмірна агресивність молодого етносу (що є вповні природним) потребує символів об’єднання й вирізнення, й вона їх знаходить, як правило, в новій релігії, яка й створює нову культуру, а відповідно, нову національність і державність. Вона пройде свої історичні шляхи піднесення й занепаду (теорія етногенези Л.Гумільова).

Культура є статичною по своїй суті. Як набір певних норм і правил, за допомогою яких людина пристосовується до навколишнього середовища, пізнає його і впливає на нього, культура має тенденцію до канонізації й чинить опір будь-яким спробам її змінити. Філософи твердять, що людина, яка несе нове знання, – ворог культури, але парадокс полягає в тому, що культуру якраз і творять її вороги. Спротив змінам можна з певною долею умовності назвати мораллю суспільства.

Нове й нестандартне сприймається важко, а особливо те, що суперечить звичним інструментам пізнання, сформованим у процесі навчання (адже освіта формує стереотипи мислення), соціального досвіду і впливу ЗМІ. Можна визначити мораль як ставлення людини до соціально-історичного досвіду (історії), або соціальної ідеології, релігії, сформованих на базі цього досвіду, тобто – до культури. І ця мораль одночасно і відносна, бо співвідноситься з певною соціальною організацією, і абсолютна, оскільки відноситься до людини й систем, що нею створюються, в їх зв’язку з реальністю. Але головне, що до цієї моралі розум і знання можуть бути застосовані в дуже малому ступені, адже результат якихось корекцій з їх боку, як правило, може проявитися тільки через кілька поколінь. Цивілізації ж зароджуються, розвиваються, досягають досконалості в соціальному захисті й... гинуть. Мета досягнута. Більше бажати немає чого. Хіба що насолод. І починаються збочення. При набутті ними масового характеру загибель цивілізації стає незворотною. Приклад: як тільки титани Відродження заговорили про те, що людина живе заради насолод, швидко настав кінець традиційній європейській культурі, а наука рушила до матеріалізму й атеїзму. Масові пошуки „розваг і насолод” – ознака неминучості кінця цивілізації, що піддалася спокусам. Бог у свідомості пов’язаний із свідомими, але необхідними для еволюції обмеженнями. Не стає Його – і загибель цивілізації неминуча. За духовні помилки етноси розплачуються депопуляцією (див. Л.Гумільова). Такі речі можуть заноситися в культуру й штучно, тому вчені багато говорять сьогодні про існування етноґенних технологій, які можуть використовуватися для знищення етносів планети, і в якості одного з прикладів наводиться штучне застосування більшовицькою владою трьох голодоморів проти українського етносу, що вже визначено наукою поняттям „геноцид”.

Культура не формується масами – вона є прерогативою еліти. Маси ж – її носії. А реформатор культури – це той, кого ми звемо особистістю. Ісус – особистість, Мойсей і Мухаммад – теж. І пірат сер Генрі Морган – особистість, Сталін і Гітлер – теж. Так що в цій площині все далеко не однозначно. „Бог створив усе, а Сатана зробив усе це цікавим” (Д.Корчинський). Є в цій фразі свій сенс. Особистість визначається її здатністю створювати, надавати чи нав’язувати оточуючим нові артефакти культури й моделі поведінки. Особистісні характеристики притаманні не тільки агресору, а й людині, яка здатна захистити й відстояти свій внутрішній світ від несанкціонованого втручання й реформації. Ще більш суттєвою особливістю такої особистості є своєрідна аура захисту і стабільності, якою користуються оточуючі її люди. Тобто, особистісні характеристики визначаються по відношенню до культури і, в кінцевому випадку, – до психіки людини. Прогресивний реформатор, при всіх його іноваційних ініціативах, з повагою ставиться і до культури, яку має намір реформувати, і до людей – її носіїв. Соціальне середовище не інертне, воно виказує спротив агресивним вторгненням в його культуру, і чим вище культурний статус суспільства, тим більший спротив реформам воно виказує. Це середовище має власне ІНФОРМАЦІЙНО-ІДЕОЛОГІЧНЕ ПОЛЕ, як правило, національного характеру, засноване на історії, яке відтворюється й посилюється національною елітою. Саме це інформаційне поле, це культурне середовище, в якому постійно знаходиться людина, визначає її поступки й думки, підтримує архетип (психіку) і відтворюється архетипом. Це культурне середовище або етноосфера створює певні фільтри, що захищають психіку від змін, які намагається провести більш сильна й агресивна особистість, або група. Чим могутніша культура, тим вищим повинен бути рівень особистості, яка намагається використати соціальне середовище у власних інтересах.

КУЛЬТУРА – це вся сума знань, національного досвіду, релігійних норм і традицій, історично накопичених людьми. Це система відносин і світогляду, вистраждана нацією. Чим більший обсяг цих знань, чим більш структурована й повна база культури, тим вищий рівень інформаційної насиченості етноосфери – певної аури нації, тим більше розвинена нація, більш життєздатна, більш конкурентноздатна у виживанні. Але найприкметнішою й абсолютно необхідною людині в умовах перенасиченості інформаційного поля деструктурованою інформацією властивістю світогляду є те, що вона визначає, що прийнятне й цінне, а що є інформаційним сміттям чи дезінформацією.

Три типи мислення. Бінарність мислення людини.

Мислення – це творча здатність людини, яка полягає в складному відображенні сутності предметів і явищ дійсності за допомогою абстракцій. Найпростішими одиницями мисленної діяльності, її формами є поняття, завдяки яким будуються інші форми мислення. Поняття фіксують те загальне, що приналежне всьому класу об’єктів, незалежно від приватних ознак. Вони поділяються на: класифікаційні (якісні), порівняльні й кількісні. Але самі поняття не сприймаються органами почуттів, а тільки мисляться. Почуттями сприймаються тільки речі й відносини між ними.

Коли людина зіткнулася з різноманіттям світу, то змушена була поділити його на частини, в яких намічалися більш дрібні ділянки. Виникла потреба порівнювати речі: розрізняти чи ототожнювати їх. Так виникли класифікаційні або якісні поняття, користування якими можна віднести до першого типу мислення. Цей тип мислення зародився ще на початку людського суспільства, розвивається він і донині. Мовою класифікаційних понять користуються представники різних наук, люди високої культури, поети, політики, письменники.

Проте на певному етапі розвитку людини їй знадобилася філософія, яка здатна вхопити єдине в різниці й різницю в єдиному. Виникає мудре слово, «софія», тобто мова, яка дозволила розширити кордони пізнання за рахунок осмислення структурної різноманітності якостей, що були виявлені раніше, й виразу її у слові. Так з’явилась філософська мова, яка оперує порівняльними поняттями. Мислення двома вказаними типами понять – характерна риса другого типу мислення. На зміну любови до слова: епосу, міфу, літературній творчості, приходить любов до мудрого слова – «софія», в понятійний апарат якої ввійшла ціла низка порівняльних понять. Недаремно в давнину казали: «все пізнається в порівнянні». Разом з тим, на відміну від класифікаційних понять, яких налічується в будь-якій мові сотні тисяч, порівняльних понять зовсім небагато, що наклало свій відбиток на «софію», бо її предмет неможливо осягнути без широкого спектру порівняльних понять. Тому звичайна літературна мова не підійшла філософії й вона так і не стала наукою. Власне, вона й не могла стати наукою в повному сенсі цього слова, оскільки наукове мислення, крім якісних і порівняльних понять, оперує безкінечною множиною кількісних понять, що визначає третій тип мислення.

Три типи понять визначають і три ступеня пізнання:

– літературна творчість – як любов до слова (класифікаційні

поняття);

– філософська творчість – як любов до мудрого слова

(класифікаційні й порівняльні поняття);

– наукова творчість – як любов до точного слова (класифікаційні,

порівняльні й кількісні поняття).

Перший ступінь відображає якісне різноманіття світу й характеризує недостатньо розвинені, описові науки. Другий ступінь дозволяє осмислити якісне й структурне різноманіття речей і процесів дійсності й відповідає теоретичному рівню пізнання. Третій ступінь дає можливість описувати якісне, структурне й кількісне різноманіття світу й характеризує сучасні точні науки. Що ж стосується звичайної розмовної мови, то вона включає в себе в тій чи іншій мірі весь понятійний апарат науки. Ось чому мова – це первинна наука.

Розглянемо тепер те, яким був історичний розвиток мислення людини й виявимо в останньому те загальне, що складає його об’єктивну основу. Історично першими формами мислення було міфологічне й релігійне. Вони мали свою специфіку й ось як написав про них З.Фрейд у роботі «Майбутнє одної ілюзії»:

«Істини, що містяться в релігійних ученнях, усе-одно настільки викривлені й системно перекручені, що маса людей не може визнати в них правди. Це той же випадок, коли ми розповідаємо дитині, що новонароджених приносить лелека. Тут ми теж говоримо істину в символічному облаштуванні, адже знаємо, що означає цей великий птах. Але дитина цього не знає, вона вхоплює тільки момент викривлення, вважає себе обдуреною, і ми знаємо, як часто її недовіра до дорослих та її норовливість буває пов’язаною саме з таким її враженням. Ми дійшли до переконання, що краще перепинити маніпулювання символічними масками істини й не відмовляти дитині у знанні реальних обставин, відповідно до ступеня її інтелектуального розвитку». (Фрейд З. Психоаналіз. Релігія. Культура. – М.: Реннесанс, 1992. – С. 54 – 55).

Що мав на увазі великий психолог? Дитину, яка росте, а відповідно, й розвивається. Зіставимо з таким положенням зі Ст. Заповіту, де говориться про припинення Потопу й рішення Бога: «Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого» (Кн.Бут. – 8:21), щоб побачити, що в Біблії констатується те, що Творець зрозумів: людина робить зло тому, що ще мала, а значить, просто ще не розуміє, що творить. Людство – організм і розвивається так же, як і окрема людина. Накопичення змін іде поступово, але сам розвиток іде циклічно, що відбилося у відомій загадці: «вранці – на чотирьох, вдень – на двох, увечері – на трьох». При тому період Ранку в свідомості людини відбивається як набагато більш тяглий у часі, ніж наступні періоди, хоча реальності часу це не відповідає. В історії ж людства спостерігається інше явище: період його інтелектуального зростання, норовливої реакції на символізм міфологічного («вранішнього») рівня її свідомості збігається з виникненням високих релігійних систем – зороастризму, буддизму, християнства, мусульманства, під впливом яких зростали й наукові знання людства. Пройшов дуже великий (90% історії) період в житті людини як виду, щоб її перестали задовольняти «символічні маски істини» міфологічного зразка. Людина на момент виникнення цивілізацій уже багато чого досягла в матеріальному житті, але рівень розвитку її свідомості відповідав розвитку свідомості підлітка. Й підліткова реакція на символізм дала ще більш високий символізм, релігійно-містичного змісту.

Тільки з кінця ХІХ ст. (адже навіть Ч.Дарвін мав, окрім свого «Походження видів», ще й твір «Походження душі»), «Бог помер», як це сказав Ф.Ніцше (хоча про те, що «померли всі боги» говорив ще Заратустра). Цим було означено в розвитку людини новий якісний етап – етап її реакції вже й на релігійне світосприйняття. Можна сказати, що сучасна людина є видом завершеним, дорослим, який сам побажав користуватися в поясненні «природи речей» тільки розумом з його раціоналізмом. Спроби ж пояснити за допомогою розуму «природу ідей» ні до чого не призвели, чому й «помер Бог». Але навіть після 74-річного існування держави войовничого атеїзму на 1/6 земної кулі наприкінці П – на початку Ш тис. від Р.Хр. людство знов і знов звертається до досвіду міфологічної й релігійної свідомості, й виявляється, що період «заперечення Бога» був історично дуже коротким. Щось не дає людині переступити ту межу, за якою повороту назад вже немає. Що ж саме? Вочевидь, природа самої людини, насамперед – природа її свідомості, мислення. Й саме це положення було й залишається «каменем спотикання» в науці.

Звернемо увагу на оригінальний розвиток учення В.Вернадського про біосферу й ноосферу таким відомим богословом й одночасно маститим ученим, як Тейяр де Шарден. Він виділив ряд критичних точок у розвитку Універсуму, які відтворювали уявлення наукової космології й учення Вернадського, ввівши поняття «теосфера» й певної критичної «точки Омега». Радянські вчені сильно критикували Шардена за його теосферу, одночасно звертаючи увагу на те, що тейярдистська концепція космоґенези зближується з віталістичними уявленнями щодо «життєвого простору» А.Бергсона та «винахідливості природи» Кено, з чим пов’язали ідею Шардена про головний початок у світі життя невловимих сил синтези, які були означені ним, як «плазматична роль живої психеї». Зазначимо, що, наприклад, той же В.П.Казначеєв, що так критикував Шардена за його ідею теосфери ще у 80-х рр. ХХ ст., уже в 90-х рр. став одним з фундаторів російської школи фізики торсійних полів, а відповідно, зробив великий внесок в «еонософську» революцію, яка відбувається нині в природознавстві. «Еон» же грецькою означає «вічність», то – ось і «ТЕОсфера». Отже, висновки радянських учених щодо теорії космоґенези Тейяра де Шардена слід брати до уваги дуже обережно (вони її критикували, а потім самі ж використали, й навіть не вибачилися), а тому ідея вченого про головний початок живого світу – «плазматичну роль живої психеї» заслуговує на велику увагу. Зазначаємо її прояв у синергетиці, голографії, холофонічній технології, моделі Всесвіту Бома, моделі мозку Прибрама, квантової моделі причинно-наслідкових зв’язків Іскакова, квантовій психоісторії В.Моргуна та ін.

У зв’язку з цим звертаємо увагу на таке положення з роботи сучасного російського лінгвіста М.Вашкевича «Системные языки мозга». (М.,2002): «Початок майже всього організовано бінарно. В початку неорганічного світу – бінарна плазма, що складається з водню й гелію, в початку генетичної структури – парні спіралі, в початку етнічної системи – два етноси, в початку сім’ї – мати й батько. Навіть плід горіха парний. За аналогією з плазмою фізичною я користуюся поняттям плазми мовної й плазми етнічної». Тут варто додати, що В.Вернадський приділяв багато уваги темі біоплазми як надзвичайно складного утворення, в якому більша за вагою її частина сама по собі не має відношення до явищ життя, а ось значення решти її, нехай і невеликої за вагою, було академіку ще неясним. Позиція викликає здивування, адже якщо більша частина біоплазми не має відношення до «явищ життя», то вже решта її має до них відношення якнайбезпосереднє, бо мова йде про біоплазму, й тут – чиста логіка. Чому ж учений так написав? На те, вочевидь, були поважні причини, його й так критикували достатньо за його життя.

Вернадський, безперечно, був матеріалістом, що неодноразово підкреслював і сам, а також ті радянські вчені, що вивчали його творчий спадок та розвивали його, проте, як сумлінний учений, він увесь час підкреслював, що наука просто ще багато чого не знає, й насамперед це можна побачити саме щодо біоплазми. Важливе значення для науки мали розробки В.Вернадського щодо «живої речовини» й «костної речовини» (фізична матерія, яка складається з атомів і фізичних полів, як взаємопов’язаних субстанцій), що й досліджував В.Казначеєв та інші вчені, започаткувавши в СРСР основи фізики торсійних полів. Збільшення обсягу наукових знань щодо сфери полів і дозволило розвивати, цілком матеріалістично, до речі, наукові уявлення щодо біоплазми.

Можна побачити, що гуманітарії підмічають певні напрямки, закономірності, відображення їх в наукових уявленнях давнини, а природознавці доповнюють їх експериментальними даними, які потім перші узагальнюють на новому рівні, й знов хтось з них зверне увагу на те, що проходило повз увагу раніше. Так розвивається наука. І саме тут є сенс, у зв’язку з теорією Вашкевича щодо мовної плазми, згадати теорію 4-х першоелементів мови М. Марра, в свій час розкритиковану радянською наукою (як і теорія космоґенези Шардена, до речі) за «недостатній марксизм». Нині філологи знайшли підтвердження всім положенням мовної теорії Марра (у 2005 р. світова наука на конференції з мовознавства в Лозанні /Швейцарія/ визнала М.Марра найкращим мовознавцем світу). Він же виділяв 4 першоелементи, присутні в кожній людській мові: SAL, BER, YON, ROШ, уперто ставлячи в четвертому саме російську «Ш» (ця літера, до речі, є й українською також) в кінці, воюючи за це з усіма мовознавцями світу. І таку його дивну поведінку ще треба зрозуміти.

М.Вашкевич уважає бінарність універсальним законом буття. Сполучимо це з думкою Тейяра де Шардена щодо «плазматичної ролі живої психеї» в світі, щоб побачити, що плазма, якою б вона не була, у т.ч й мовна або мислена, буде мати бінарну природу. В Марра маються чотири першоелементи, а значить, треба говорити про подвійну бінарність, або хрестовидність бінарності. Й тут уже можна твердити, що наукою встановлене те, що сама природа матерії є бінарною, матерія ж це не тільки речовина, а й поле («костна речовина», за Вернадським), а відповідно, природа полів теж бінарна. Наведемо й таке положення з роботи Вашкевича: «Плазма в біблійному тексті називається світлом. Це зрозуміло, адже саме сонячна плазма дає на землі світло», щоб зазначити, що саме щодо сфери полів, а конкретно – енергетичних й інформаційних, і можна застосувати термін Шардена «жива психея», яка, як вже ясно, дійсно, виконує «плазматичну роль». Та ж обставина, що електромагнітний взаємозв’язок є важливим джерелом обміну між клітинами й що космічне випромінювання може певним чином впливати на характер інформації, якою обмінюються клітини за допомогою електромагнітних полів, чим суттєво впливають на різні процес життєдіяльності організму, давно наукою визнана.

Отже, бінарна природа плазми є об’єктивною основою мислення людини, яких би форм у ході свого розвитку воно не набувало. Якщо ж визнати твердження ряду видатних сучасних фізиків щодо того, що думка матеріальна, то треба вже говорити про існування плазматичної (або хімічної) форми матерії. Це вповні узгоджується з тим, що писав ще великий Аристотель про те, що «людину народжує людина і сонце» (Аристотель. «Фізика»).

Парадигматичність міфологічної й релігійної свідомості. Релігія й філософія.

Подивимося на визначення поняття «релігія», яке українським релігієзнавством уважається класичним: «Релігія – це система символів, які працюють на виникнення потужних всепроникнених та тривалих орієнтацій і мотивацій через формування уявлень про загальний порядок існування, оточених такою аурою актуальності, що новоз’явлені орієнтації виглядають єдино реалістичними» (виділено нами. – О.Б.) [Історія релігій / За ред. проф. В.І.Лубського. – К,.2002. – С.27]. У суперечки щодо правильності визначення не вступаємо, оскільки, як зазначено тими ж українськими релігієзнавцями [Там же. – С.26], «дослідження походження релігії з опертям на спостереження життя первісних суспільств не дало значущих результатів. Тоді антропологи зосередили свою увагу на функціонально-структурному вивченні релігії у суспільстві, відмовившись від спроб дослідити її походження», з чого видно, що наука так і не встановила, що таке релігія, а вивчає тільки вже прояви її соціалізації. Корисна справа, але недостатня.

Ми ж зосередимося на виділеному нами у визначенні поняття «релігія» Гірцем терміні «аура». Термін, як бачимо, вживається, а ось визначення його українськими вченими не надається, не надається воно й самим Гірцем. Спроби дати поняття «аура» роблять тільки валеологи й, окрім критики на їх адресу, з боку інших учених почути більше нічого неможливо. Але ж проблема є. Як можна вживати термін, не надаючи йому визначення? Ми ж, сполучивши вищезазначене, можемо зрозуміти, що перед нами ніщо інше, як ТЕ, ЗА ДОПОМОГОЮ ЧОГО «космічне випромінювання може певним чином впливати на характер інформації, якою обмінюються клітини», як і писали ще радянські вчені на поч.80-х рр. Значить, є канал впливу, а відповідно, й його форми, які треба ще виявляти.

Звернемо увагу й на те, що клітини інформацією обмінюються, але людина про це не знає, тобто сфера ratio людини про такі речі до відома не ставиться, а відповідно, процеси йдуть у підсвідомості. Сфера ж підсвідомості відіграє величезну роль саме в міфології й релігійних віруваннях, фокусуючись саме в тій «аурі», що «оточує загальний порядок існування» і «всепроникає» – з поняття «релігія» авторства Гірця, наведеного вище. У проблемах же «аури» навіть медицина безсила. Отже, вся проблема полягає в тому, що науки про такі речі поки що ще немає, але то – просто питання часу.

Проблема ж співвідношення міфології й релігії не має в науці однозначного розв’язання. Встановлено, що міф і обряд у давніх культурах утворюють певну єдність – світоглядну, функціональну, структурну, тобто репрезентують два аспекти релігійної культури – словесний і дієвий, «теоретичний» і «практичний» (Людство і віра. – Т.1. –С.82). Так ми бачимо наявний прояв бінарності в самих основах людського мислення. В такому разі можна говорити, що міфологія й релігія – одна з двох бінарних форм функціонування людської свідомості, базована на психе (інша базується на ratio), але – теж бінарна (міфологія / релігія). І тоді проступає в структурі людської свідомості такий собі символічний хрест, причому горизонтальне (релігія / міфологія) буде в ньому розташовуватися посередині, адже Гегель був правий, підкреслюючи, що міф має своїм змістом думку. Отже, сфера раціонального, Логосу теж гідно представлена в міфології й релігії, але займає якби положення навпаки до сфери «чистого розуму». Оскільки ж ПАРАДИГМА («модель» – грецьк.) має в засадах обов’язково наявність двох бінарних опозицій, можна зробити висновок, що парадигматичність міфологічному й релігійному мисленню притаманні витоково, що відповідає самій природі плазми свідомості.

Бінарна ж опозиція міфології й релігії – сфера ratio випрацювала інший вид осмислення світоустрою, інший вид мислення – філософський.

Філософія є наукою про природу цінностей (за Менлі П.Холлом). Апріорна місія філософії завжди полягала у встановленні співвідношення прояву речей і їх невидимої причини. Платон розглядав філософію як величезне благо, надане Божеством людині. Сьогодні, однак, вона стала важкозрозумілою й заплутаною структурою не співвіднесених понять, яким даються дуже спірні визначення, кожне з яких, тим не менш, підтримується безспірною логікою. Високі теореми старої Академії, які Ямвліх уподібнював нектару й амброзії богів, так викривлені поглядами, які Геракліт вважав хворобою розуму, що Божественний луг навряд чи був би розпізнаний великим неоплатоніком. Поверхня сучасної науки й філософії проявляється в їхньому русі до матеріалізму. Коли Наполеон запитав великого французького астронома Лапласа, чому він не згадав Бога в своєму трактаті про небесну механіку, математик наївно відповів: «Сір, я не потребую цієї гіпотези!». У своєму трактаті «Про атеїзм» Френсіс Бекон виразно резюмує ситуацію так: «Дрібна філософія подвигає розум людський до атеїзму, а глибока філософія приводить його до релігії». Отож, переосмислення великих аксіом давнини, зв’язаних з Творцем, – велика проблема саме нашого часу.

Статус людини в природному світі визначається якістю її мислення. У зв’язку з цим можна визначити й те, про що вчені ніяк не можуть домовитися при вживанні термінів «історичний процес» чи «історичний розвиток», а саме: відповісти на питання, що є їх кінцевою метою? Тобто – куди прямує історичний процес, або в чому полягає історичний розвиток? Відповідь може бути однозначною: обидва мають за мету все більш високий рівень розвитку свідомості людини, тобто – все більш високу якість її мислення.

У наш же час слово «філософія», якщо воно не супроводжується якимось додатковим терміном («соціальна» тощо), малозначуще. Предмет філософії розколовся на численні «ізми», більш чи менш антагоністичні одне одному й настільки занепокоєні тим, щоб заперечити опонентів й указати на їхні помилки, що дійсні й великі проблеми світопорядку залишаються при цьому в зневазі. Ідеальна функція філософії полягає в тому, щоб слугувати рівновазі людського розуму, який за рахунок своєї внутрішньої природи (згадуємо про «живу психею») повинен охороняти людину від слідування нерозумним життєвим настановам. Сучасна філософія ж домінуюче спекулятивна. Вивчати, що таке філософія, найрозумніше ознайомлюючись з видатними філософськими системами, які панували в світі останні 25 століть. Першими серед них і такими, що склали підвалини філософського мислення людини, були давньогрецькі філософські системи. Вони вперше в проблемі побудови картини світу оперлись на розум, а не на уяву.

Філософія як специфічний спосіб осмислення реальності виникає лише в VІІ – VІ ст.. до н.е. , що свідчить про те, що процес відділення філософії від міфології, літератури й практичного знання зайняв багато століть. Щоб стати філософським, мислення повинно було поставити перед собою завдання осмислення структурованості всієї світобудови. Й ось тут слід звернути увагу на те, що відмітив філософ Ю.О.Ротенфельд у праці «Запечатана книга» (Луганськ, 1999. – Кн..2), а саме, що створення перших, не міфологічних картин світу ще більше укріпило й розширило статус протилежностей. Філософи зявили, що природа, яка складається зі звичайних матеріальних стихій (земля, вода, повітря, вогонь), підкоряється не демонічним силам, а деяким науковим законам. Це дозволило чітко відобразити існування світу як єдиного цілого, впорядкованого, гармонійного, доступного осягненню його людським розумом. При цьому для пояснення й передачі своїх спостережень та знань про світ антична наука активно використовувала величезну кількість різнорідних понять.

Прагнення зрозуміти сутність природи, космосу, всієї світобудови з певних загальних позицій було однією з найважливіших особливостей античного світогляду. І в цьому сенсі між філософією й міфологією було багато спільного. Як і міфологія, філософія являла собою спосіб розуміння світу. Але, якщо в міфології думка виражалася в конкретно-емоційних, поетичних образах, то філософія брала на себе функцію раціонально-понятійного виразу й теоретичного обґрунтування світу. Але, якщо міфологія розповідала про того, хто цей світ породив, то філософія задавалась питанням, яким чином і з чого все виникло. А питання «яким чином» – уже є питанням щодо МЕХАНІЗМУ, а відповідно, лежить уже в площині науки як такої. І в ньому проблема статусу, кількості й взаємовідносин протилежностей займає дуже важливе місце.

Крім того, зазначимо, що філософія з’являється саме тоді, коли виникла цивілізація. Значить, це – головна підвалина розвитку раціонального мислення людини. До того переважало мислення сенсорне, інтуїтивне (правопівкульне), яке, власне, й формувало міфологію й релігію, а відповідно, іншу культуру й науку, ніж є нині. Але воно так і не змогло сформувати цивілізацію в тому розумінні цього слова, яке ми в нього вкладаємо.

Давні містерії й таємні товариства.

В усіх містах стародавнього світу були храми для богослужіння й приношень богам. У кожному місті були філософи й містики, глибоко занурені в таїни природи. Ці люди звичайно збиралися разом, створюючи замкнені філософські й релігійні товариства. Найбільш важливі з них відомі під назвою Містерій. Багато видатних умів античності були ініційовані в ці секретні братства через дивні й таємничі ритуали, іноді дуже жорстокі. Після допуску в товариство посвячені навчалися багатовіковій секретній мудрості. Платона критикували за те, що він дещо розкрив у своїх книгах, Арістотель наразився на гнів Олександра Македонського за те ж саме. Отже, видатні вчені хотіли ознайомити людей з тим знанням, яке вони самі мали, але такі речі були заборонені.

Кожен язичний народ мав не тільки державну релігію, а й іншу, до якої мала доступ тільки філософська еліта. Багато з цих давніх культів зникли, так і не розкривши свої таємниці, але деякі вижили, й їхні містичні символи збереглися до нашого часу. Роберт Макой у книзі «Загальна історія масонства» пише про велику роль, яку зіграли давні Містерії в становленні людської культури. Але поступово Містерії були викривлені, магію замінило примітивне чаклунство. Прийшла практика вакханалій і збочень. У відчаї дехто намагався врятувати секретні доктрини від забуття, але в переважній більшості випадків вони не досягли успіху й від Містерій залишилася лише пуста оболонка. Містерії протистояли християнству й воно також немало зробило для їх викорінення.

Давні філософи вірили, що жодна людина не може жити розумно без фундаментального знання законів природи. Перш ніж схилятися й коритися, людина повинна розуміти, й Містерії були присвячені навчанню людини оперувати Божественним законом у земній сфері. Лише небагато ранніх культів дійсно боготворили антропоморфні божества, хоча їх символізм свідчить якраз про це. Вони були скоріш моральними, ніж релігійними, скоріш філософськими, ніж теологічними. Вони вчили людину використовувати свої здібності більш розумно, бути терплячою при неприхильному розвороті подій, сміливою в небезпеках, стійкою перед спокусами й уважати праведне життя кращою жертвою Богу, а тіло – олтарем, присвяченим Божеству.

Існує величезна кількість дуже давніх культів, розсіяних по всьому світу. І хоча містичні школи звичайно асоціюються з цивілізованими часами, є свідчення про те, що люди і в доісторичні часи знали про них. Мешканці віддалених островів, навіть ті, що знаходяться на найнижчій стадії розвитку, мають містичні ритуали й секретну практику, нехай і доволі примітивну. Значить, такі речі в культурі людства мають ОБ’ЄКТИВНУ БАЗУ. І людина вміла отримувати щодо неї інформацію, а навіть створила цілу систему навчання їй. Ми тут тільки перелічимо головні містерійні форми й центри:

– містерії друїдів Британії та Галлії. Одне з святилищ – знаменитий Стоунхендж. Головні символи – змія й хрест;

– культ Мітри. Персія. Культ здійснювався у печерах, традиція, за переданням, йшла від Заратустри. Вірування астрального характеру – багато уваги приділено Зодіаку. З мітраїзмом споріднена така високо філософська релігія, як зороастризм;

– гностицизм. Гностики інтерпретували ранньохристиянські містерії у відповідності з язичницьким символізмом. Засновником гностицизму часто вважається Симон Маг, чарівник з репутацією, забезпеченою йому Новим Заповітом. У такому разі гностицизм – одна з багатьох гілок, можливо, навіть і перша, що виросли зі стовбура християнства. Школа поділялася на дві частини, які мали назву олександрійського й сірійського культів. Сірійський культ продовжував традицію Симона, а олександрійська школа розвивала філософську творчість талановитого єгипетського християнина Василіда (Олександрійського). Обидва були еманаціоністами зі схильністю до неоплатонізму. Після смерті Васіліда провідною фігурою гностицизму став Валентин. З ІІІ ст. гностицизм зникає;

• містерії Асар-Хапі. Культ греко-єгипетського Серапіса (Асар-Хапі – єгип.). Етимологія імені неясна. Єгипет. Символ: Бог, обвитий величезною змією. Кілька статуй стояли в різних храмах Єгипту й Риму. Серапіум в Олександрії був знищений ранніми християнами бл. 389 р. згідно з едиктом Феодосія. З ним же була знищена й найцінніша бібліотека, де зберігалися 700 тис. найбільш цінних книг, написаних на пергаменті, папірусі, воску, теракотових табличках, камені й дереві, що були зібрані з усіх частин стародавнього світу;

• містерії Одіна. Північна Європа. Головна доктрина – вчення про дев’ять світів. Містерії проводилися в печерах. Безсмертне творіння Ричарда Вагнера «Кільце Нібелунга» засноване саме на ритуалах містерії Одіна. Хоча композитор доволі вільно обійшовся з вихідною історією, цикл опер Кільця, що вважається найвеликішою музичною драмою в світі, вихватив і зберіг могутність оригінальних сказань. Починаючи з «Золота Рейну», дійство продовжується у «Валькірії» й «Зігфриді», досягаючи кульмінації в «Сумерках богів»;

– елевсінські містерії на честь Церери (Деметри, Реї або Ісіди) та її доньки Персефони. Греція. Свята були знамениті по всій Греції за красу філософських концепцій та високі моральні якості посвячених у них. Були ці містерії Малі й Великі. Були заборонені в ІV ст. Феодосім Великим, який зруйнував усе, що не приймалося християнською вірою. Про цей найвеликіший з філософських інститутів Цицерон, вочевидь, правильно говорив, що він учив не тільки як треба жити, а й як треба вмирати;

– орфічні містерії. Присвячені Орфею, фракійському барду, великому просвітителю греків. Орфей був засновником грецької міфологічної системи, він був посвяченим у єгипетські містерії, з яких отримав солідні знання. Кохання Орфея й Евридики – один з трагічних епізодів грецької міфології, цей сюжет був центральним у орфічних містеріях. Лебедь – символ посвячених у ці містерії.

– вакхічні й діонісійські ритуали. Греція. Присвячені були Вакху (Діонісу чи Загрею), якого розірвали на шматки титани. Діонісійські Архітектори складали таємне товариство, у принципах і доктринах якого є багато масонського. Саме їх використав цар Соломон для побудови свого храму, хоча вони не були євреями й не вшановували єврейського бога. Ці архітектори возвели багато стародавніх споруд. Вони володіли секретною мовою й системою маркіровки каменів. Точна природа їх доктрин невідома. Вважається, що Хірам Абіфф був засновником цього товариства.

Символізм християнства й мусульманства.

А) християнство.

Істинна історія життя Ісуса з Назарету ніколи не була відкрита світу ні в канонічних Євангеліях, ні в апокрифах, хоча деякі відривочні натяки маються в коментарях Донікейських отців (тобто – до 325 р., коли відбувся І-й Вселенський церковний собор у Нікеї). Проявляється в історії, що тамплієри знали, можливо, більше від усіх про це, й саме їх знання про ранню історію християнства й послужили головною причиною їх нещадного знищення. Дійсно, важко навіть подумати, що Церква могла дозволити існування ордену, який мав таку інформацію про Христа, в порівнянні з якою всі писання «отців Церкви» виглядають ненабагато серйозніше від фольклору й чуток. Для легковірного слухача все є можливим і ні в чому немає проблем. Вдумливий же дослідник, вивчаючи історію Христа, стикається з такою масою протиріч, що це дало підставу французькому вченому Роберу Шарру зробити висновок, що стан джерел з історії раннього християнства на сьогодні є таким, що ні про обставини життя, ні про зміст діяльності, ні про обставини смерті Ісуса Христа ми нічого не можемо сказати точно. Отже, науки про Христа немає. І це – аксіома. Тому при вивченні християнства можна говорити про більш-менш ґрунтовне вивчення тільки його символізму.

Головні символи – хрест і розп’яття. Форми хреста є різними (тау-хрест, crux-ansata, римські, грецькі католицькі хрести, православний хрест та ін.). Розп’яття має величезний зміст, який простежується ще в язичництві, і вважається космічною алегорією. Ще один символ – цвяхи Страстей Господніх. Їх три. Відносно них існує багато легенд, а особливо щодо того, куди подівся четвертий. Але вчені звертають увагу на те, що залізних цвяхів не могло бути, бо в ті часи використовувалися дерев’яні кілки. Однак цвяхи Страстей Господніх є у вищій мірі важливими символами, особливо якщо мати на увазі, що, згідно з езотеричними системами культури, в долонях і на підошвах маються секретні центри сили.

Особливе значення в ранньому християнстві мали містерії Апокаліпсису. Авторство найтаємничої книги Нового Заповіту (Іоанн) завжди піддавалося сумніву, на сьогодні так ситуація й не прояснена і навряд чи вже щось можна зробити. Справжнє ж значення Книги «Об’явлення» полягає в тому, що вона є істинним конспектом Універсальної Містерії – саме ця думка привела св.Ієроніма до твердження, що вона підлягає семи повністю незалежним інтерпретаціям. Незнайомі з досягненнями давньої думки сучасні люди, навіть теологи, не можуть справитися зі складністю «Об’явлення». Тому всі сьогоднішні трактовки Апокаліпсиса не можна вважати серйозними й вичерпними.

Інша символіка християнства сформувалася вже в процесі розвитку релігійного вчення, є дуже складною, обширною за описанням, і її вивчення представлене в ряді Енциклопедій символів, які людство видавало протягом ХІХ – ХХ ст., видає й зараз.

Б) мусульманство.

В ісламі символікою просякнуте не тільки «Слово Аллах» (Коран), а й життя пророка Мухаммада, починаючи з самих ранніх його років. Повіствування про пророка збиралися протягом довгого часу в хадисах та магазі, й у них міститься дуже багато символічного, з чого на сьогодні вичерпно поясненим можна вважати дуже небагато. Найголовніше священне місце ісламу – Ка’аба (куб). Це – приміщення, яке знаходиться посеред великого двору в Мецці. Мається цілий ритуал поведінки біля нього. Мухаммад мав якісь «мандри й вознесіння», в чому можна бачити видіння, але якісь дуже складні. Проте методик вивчення й класифікації таких явищ наука не має. Ще один символ ісламу – півмісяць. Календар у них місячний. З цього видно, що релігія ісламу, на відміну від християнства, присвяченого Сонячному Божеству Христу, місячна. Особа Аллаха, правда, виписана дуже туманно. А, власне, у християнстві поняття «Трійця» теж можна вважати нерозробленим.

Бог, таким чином, у головних світових релігіях людства, сприймається тільки через Символ, інтуїтивно, почуттєво. Тобто працює та сама «жива психея», як і всі 40 тис. років. Надати ж визначення, хто такий Бог і який Він є, не може на сьогодні жодна з релігій. Язичники давали образи, але мали їх багато, бо в них існували політеїстичні уявлення. Поразка політеїзму перед монотеїзмом вказує на те, що їхні уявлення історично програли релігіям високого порядку, а відповідно, не досягаючи глибин знання Єдності Сутності, не були правильними. Тим не менш, оскільки язичних релігій в світі було багато, й ми нічого не знаємо саме про супер-секретні доктрини давніх містерійних таємних товариств, говорити щось однозначно щодо язичників не можна. Схоже, члени таємних товариств знали те, що вважалося не обов’язковим виносити на загальне засвоєння. Але нині ми можемо щось тільки припускати, не маючи змоги стверджувати щось більш-менш точно. Якщо тільки об’єктивна база міфологічних і релігійних уявлень усе ж таки існує, то давні мали про неї важливі відомості. Наука просто ще не знайшла можливостей і методик детальної дешифровки робіт таких великих хитрунів, як, наприклад, Платон, Арістотель та інші, щоб зрозуміти глибинний зміст їхніх творів. Там не може не бути того, про що їм забороняли жерці писати, і це, безумовно, було пов’язане з тим, кого ми називаємо Богом.

------------------------------------------------------------------------------------------

* О.П.Ожигова. До проблеми еволюції вищих коркових центрів мозку людини (рос. мова) //Биологическая эволюция и человек – М., 1989. – С. 200 – 207.

На сьогоднішній день сформоване уявлення про „специфічно людський системокомплекс”, який включає у себе нижньотемінну, задню верхньоскроневу й нижню лобну області кори мозку. Комплекс пов’язаний з вищими функціями – мовою, абстрактним мисленням, трудовими операціями – і в цілому є морфологічним субстратом другої сигнальної системи. Комплекс включає поля лобної області (44,45) (зона Брока), що беруть участь у диференціюванні мови шляхом послідовного гальмування, створюють ритміку мови. Сюди відносяться й інші поля: 37 – пов’язане із здатністю зберігати у пам’яті слова, повторення слів і фраз у граматичному порядку, контролює трудові процеси мовою; 37+21+22 – відповідальні за розуміння мови, а 22 – зона Верніке – програмує мову. Основна структура фрази виникає у зоні Верніке, потім по дуговидному пучку передається в зону Брока, де включається програма вокалізації. Вона передається у рухові центри м’язів рота, язика, губ. Коли слова вловлюється слуховим апаратом, збуджується первинна слухова кора. Для розуміння слова необхідно, щоб збудження прийшло у зону Верніке. Поле 39 (кутова звивина) об’єднує усну й писемну мови.

Ключові поняття: інформація, слово, мова, коркові поля мозку, лобні долі мозку, зона Брока, центр Верніке, біосфера, ноосфера, інформаційна еволюція, менталітет, мистецтво, культура, інформаційно-ідеологічне поле, універсальний закон буття – бінарність, свідомість – підсвідомість, релігія, міфологія, парадигматичність свідомості, філософський світогляд, містерії, таємні товариства, символічна філософія, релігійний символізм.