11. Участь укр.Народу в імперських війнах п.П. 19 ст.

Україна в російсько-турецькій війні 1806–1812 рр.

На початку ХІХ ст. між Російською та Османською імперіями запанував період нетривалого миру і навіть короткочасного союзу. Об’єднала ці постійно ворогуючі країни спільна небезпека з боку Франції. Проте цей союз не міг бути міцним і тривалим, оскільки Росія, захопивши внаслідок війн проти Туреччини Причорномор’я і Крим, не збиралася припиняти свою експансію. Коли 1804 р. спалахнуло антитурецьке повстання в Сербії, Росія надіслала повстанцям кораблі зі зброєю. У відповідь Туреччина закрила протоки для російських кораблів і, забезпечивши собі підтримку Франції, оголосила у грудні 1806 р. війну Росії.Оскільки українські землі були безпосередньо наближені до головного театру воєнних дій у Молдавії, Валахії та Болгарії, то вони сповна відчули її тягар.

У Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях було оголошено набір до ополчення. Кожна губернія повинна була направити до російського війська кілька тисяч ополченців. Козаки були вимушені, як і українці у складі російської армії, битися за чужі інтереси і проливати кров братів-одновірців.Війна тривала довго, без будь-яких рішучих дій з обох боків до 1812 р., коли Росія, відчуваючи наближення війни з Францією, активізувала свої дії та завдала вирішальної поразки турецькій армії під Рущуком. У травні 1812 р. було підписано Бухарестський мир, внаслідок якого Росія отримала Бессарабію. Більшість її населення складали молдавани, але частину її території (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти) населяли українці.Місце України в російсько-турецькій війні 1828–1829 рр.Відносини між Російською та Османською імперіями знову загострились в 20-х рр. ХІХ ст., оскільки перша наполягала на своєму праві виступати захисником усіх православних підданих султана. Підтримка Росією грецького визвольного повстання проти турків спричинила початок чергової війни. Як і попередні війни, російсько-турецька війна 1828–1829 рр. лягла тягарем на українські землі. Знову селяни повинні були постачати необхідні для російської армії продовольство і фураж, надавати волів і підводи для перевезення вантажів.Російська армія була послаблена експериментами О.Аракчеєва зі створенням військових поселень і не мала необхідних сил для ведення тривалої війни. У цій скрутній ситуації імператор Микола І, як і його попередник, згадав про козаків. У 1828 р. було створене Дунайське козацьке військо у Південній Бессарабії, де впродовж двох десятиліть селилися задунайські козаки, які поверталися з Туреччини на Батьківщину. Дунайське військо стало однією з найбільш боєздатних частин російської армії.Несподівану допомогу отримала під час війни російська армія і від козаків-задунайців.Внаслідок успішних дій війну було швидко завершено. Туреччина зазнала поразки та була вимушена за Адріанопольським договором 1829 р. віддати Росії гирло Дунаю і східне узбережжя Чорного моря. Українці знову, вже вкотре, допомогли імперії реалізувати її геополітичні інтереси.

12. Стан с/гЕкономічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні України.Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4—6 днів на тиждень. До того ж селяни відробляли й додаткові повинності та сплачували натуральні та грошові оброки. Страждали селяни також і від прогресуючого процесу обезземелення. Поміщики скорочували селянські наділи, розширюючи власну ріллю і пасовища.Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становище. Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі. Для землеробства України характерним був зерновий напрям. За обсягом посівів у Східній Україні перше місце посідала пшениця. Друге місце займало жито, третє — овес і ячмінь. Урожайність зернових культур залишалася низькою. Валові збори зростали в основному за рахунок освоєння цілинних земель на Півдні та розширення посівів. Більша частина зерна йшла на продаж.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність залучення поміщицьких господарств у товарне виробництво. З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю.

13. Українські землі в 30 – х – 40 – х рр. 19 ст. Польське національно - визвольне повстання та українці. В ході боротьби з декабристським рухом у Росії, після по­разки повстання в Петербурзі в 1825 p., царський уряд роз­громив Патріотичне товариство. Проте ідеї товариства, а та­кож діяльність деяких його учасників підготували грунт для на­ціонально-визвольного повстання 1830-1831 pp. Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація, заснована поручником П. Висоцьким наприкінці 1828р. Ке­рівники організації встановили контакт з іншими польськи­ми таємними товариствами.Уве­чері 29 листопада 1830 р. озброєні повстанці під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства напа­ли на Бельведер — резиденцію царського намісника у Варша­ві — великого князя Костянтина. Водночас група учасників таємного товариства зробила спробу захопити розташовані неподалік ка­зарми російських військ.Напад на Бельведер не мав особливого значення, оскільки намісник утік у район зосередження російської армії. Поль­ські генерали відхилили прохання ініціаторів виступу очоли­ти повстання. Однак виступ активно підтримали робітники і ремісники Варшави, які досить легко оволоділи Арсеналом. ЗО листопада польська столиця опинилася в руках повстанців. Російські війська покинули Варшаву, а через деякий час і всю територію Королівства Польського.Утворився Тимчасовий уряд на чолі з А. Чарторийським, з 5 гру­дня диктатором повстання в Королівстві проголосили генерала Ю. Хпопицького. Він направив до Миколи І делегатів, сподіваючись, що цар погодиться задовольнити найважливіші для поляків ви­моги: розширення Королівства за рахунок приєднання Лит­ви, Волині й Поділля, а також обов'язкового дотримання кон­ституції. 25 січня сейм, скликаний Тим­часовим урядом, ухвалив рішення про позбавлення Миколи І польського престолу, що фактично означало проголошення війни Росії. Сейм сформував Національний уряд.

Російські війська на початку лютого вступили на територію Королівства. Проти них вирушила вдвоє менша польська армія, доповнена добровольцями. У першій битві, що відбулася 14 лютого 1831 р. під Сточеком, росіяни зазнали поразки. У генеральній битві під Гроховим (тепер один із районів Варшави) 25 лютого явної перемоги не здобула жодна зі сто­рін.Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для боротьби з повстанцями в Литві, Білорусі та Україні царський уряд використовував десятки тисяч росій­ських солдат. Польські партизани нападали на невеликі заго­ни противника, руйнували мости, дезорганізовували рух транс­порту. Повстанцям Королівства надавали всебічну допомогу. Корпус гене­рала Ю. Дверницького, що діяв в Україні, відступив до кордону і склав зброю на території Галичини. З кінця травня повстанці зазнавали поразок майже повсюдно. Найбільшою не­вдачею польських військ і їхнього нового командувача, генерала Я. Скшинецького, стала битва під Остроленкою 26 травня 1831р.Новий уряд під проводом генерала Я. Круковецького, вважаючи, що подаль­ший опір не має сенсу, відмовився озброїти варшав'ян. Коли 6 вересня війська Паскевича штурмом оволоділи передмістям столиці — Волею, польське військо покинуло місто й відступило до Модліна. 8 вересня російська армія захопила Варша­ву. Незважаючи на те, що повстан­ня 1830—1831 pp. нічого не змінило у внутрішньому стано­вищі польського народу, воно стало важливим етапом бо­ротьби поляків за національну незалежність. Проте, суспільне становище в Польщі не змінилося. Українське селянство залишилося в стані повної залежности від польських панів. Також православне духовенство було залежне від поляків-дідичів. Російський уряд закривав польські школи й відкривав російські для польської молоді, навіть Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 році з метою русифікувати польських шляхтичів. Російський уряд розпочав боротьбу проти всього польського, але разом із польським нищив і українське: насамперед 1831-го року скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах. У Києві зліквідовано утримувану містом міліцію; вони носили козацький одяг. Репресії охоплювали все життя. Року 1831-го польські школи на Правобережжі обернено на російські. З 1832 року російська мова стала офіційною мовою в установах Правобережжя. Учителів-поляків звільнено, або перевезено до Росії. Католицькі костьоли закрито. З польським повстанням зв'язана важлива для України подія. На самому його початку російський уряд наказав Малоросійському генерал-губернаторові М. Рєпніну формувати козацькі полки для боротьби з повстанцями, знову обіцяючи, що полки залишаться козацькими й після здушення повстання. Зформовано 8 полків по 1.000 козаків у кожному. Але по закінченні повстання російський уряд не виконав своїх обіцянок: полки переформовано на регулярні, а два з них переведено на Кавказі.

14. Участь укр.народу в наполеонівських війнах

12(24) червня 1812р. Наполеон напав на Росію. Військове командування обрало стратегічний план, який передбачав поступове виснаження ворога дрібними сутичками і розтягування його комунікацій, не вступаючи у вирішальний бій.У своїх планах Наполеон значне місце приділяв Україні, яку він планував перетворити в осередок антиросійського руху. Правобережжя він обіцяв повернути польському королю, Галичину та Волинь — австрійському імператорові, Крим і Північне Причорномор'я — турецькому султану. Решта території мала ділитися на військово-адміністративні колоніальні області (наполеоніди) і стати джерелом постачання французької армії продовольством, фуражем, конями, волами і навіть солдатами.З метою не допустити антиросійського повстання на Україні, Олександр І видав маніфест, в якому закликав українське населення боронити свою землю. До війська вступало вільне селянське населення, селяни-кріпаки. Серед українського населення існувало два погляди на цю війну. Перший — погляд автономістів, котрі сподівалися за допомогою Наполеона здобути автономію. Другий - "консерваторів-малоросів", що схилялися до Олександра І і сподівалися після перемоги над наполеонівською армією знову поставити питання про автономію. Тому український народ пожертвував на військові потреби великі суми грошей, багато продовольства, фуражу, волів, коней, засобів транспортування, брав активну участь у будівництві оборонних споруд. Більшість українського селянства ніяк не реагувала на наближення війни. Задавлені тяжкою працею, вони хотіли лише кращої долі.

Досить добре підготували до відбиття ворожого нападу Київ. Навколо міста звели нові укріплення, багато зробили на перебудові і дальшому зміцненні Печерської фортеці.Спеціально призначеному для захоплення Києва корпусу наполеонівських військ так і не вдалося прорватися навіть в Україну.Самовідданий патріотизм показали навіть солдати-одинаки, які з різних причин опинялися в тилу ворога. З місцевого населення вони організовували партизанські загони, які не давали спокою завойовникам.Так війну було завершено. Сподівання українців, що їх становище після війни покращиться, були марними.

15. Стан промисловості.На початку XIX ст. промисловість в Україні була в основному представлена дрібними ремісничими майстернями. Одночасно з ними діяли нечисленні мануфактури. Перші українські мануфактури відрізнялися примітивною технікою, а головне, робочою силою в них були не вільнонаймані робітники, а залежні селяни, які відробляли панщину.За формою ці підприємства були ніби капіталістичними, але за своїм внутрішнім змістом — феодальними, кріпосницькими. З початком нового століття в промисловість поступово почав проникати купецький капітал.

Протягом першої половини XIX ст. українська промисловість розвивалася стрімкими темпами. Перші ознаки промислового перевороту в Україні проявилися в харчовій промисловості. У 1824 р. польський поміщик граф Понятовський у с. Трощині на Київщині збудував перший цукровий завод. Наступного року ще один завод спорудив князь Безбородько у с. Макошині на Чернігівщині. Це засвідчило, що Україна зробила перші кроки на шляху промислового перевороту. Із 20-х років XIX ст. з'явилися й перші парові ґуральні. Парова техніка прискорила виробництво, збільшила вихід готової продукції.Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. українських поміщиків охопила «цукрова лихоманка». Нового імпульсу промисловому перевороту в цукровій галузі додало торговельне підприємство «К. М. Яхненко та Ф. С. Симиренко». Воно відкрило три перші парові цукрові заводи в імперії Романових. Промисловий переворот поступово охоплював і сукняну промисловість. У зв'язку зі зростанням попиту на машини в 30-х роках XIX ст. зароджується українське машинобудування. Перше машинобудівне підприємство в Україні в 1835 р. заснував у Катеринославі купець А. Заславський. Перші заводи виробляли парові котли, гідравлічні преси та інше устаткування для цукрових заводів і ґуралень. Одночасно українські заводи почали виготовляти «паровики» — парові двигуни, які приводили в дію машини й механічні пристрої.Винайдення парового двигуна, виробництво і ремонт машин різко збільшили потребу в паливі та металі. Протягом першої половини XIX ст. глибокі зміни відбулися в металургійній галузі. Поступово занепадала залізорудна промисловість, яка ґрунтувалася на переробці болотяної руди київського Полісся.

Протягом першого етапу промислового перевороту в Україні намітилася перевага Півдня. Темни промислового розвитку тут були найвищими. На другому місці було Лівобережжя. Цьому сприяло вигідне географічне положення і наявність значної кількості державних селян.Найповільніше розвивалася промисловість Правобережжя, де феодальні відносини були найміцнішими.

16. Періодизація історії України 19 ст. Якщо розуміти 19 ст. як історичну добу, то воно тривало довше, ніж 100 років: від 1780 – х до 1914, від кінця козацької державності до першої світової війни. «Початок 19 ст.» ознаменувався внутрішнім переворотом у світогляді тогочасної української провідної верстви, її відмови від дальшого відстоювання політичної автономії вітчизни та прийняття нею всеросійської державної ідеології. А «кінець століття» повязан з новим укладом відносин, який радикально відрізнявся від довоєнного.

Щодо внутрішньої періодизації, то відрізняємо 3 головні фази розвитку: 1. Від упадку козацької державності до 1840 – х років (шляхетська); 2. Від 1840 – х до 1880 – х рр. (народницька); 3. Від 1890 – х рр.. і до 1 Св.війни (модерністична).Перша епоха характеризується перевагою дворянства козацького походження на Лів., а пол. – укр.. шляхетства на Прав., в надрах якої продовжує жевріти укр. «терит.патріотизм». На другому етапі на провідне місце сусп..життя вибивається демократична інтелігенція, опанована ідеєю «служіння народові». На 3 – му етапі укр. рух від інтелігенції починає проникати в маси. Ця періодизація побудована на основі розвитку Наддніпрянщини. Абсолютно – бюрократичний режим миколи 1 підрізав незалежність дворянсько – шляхетського стану, а остаточно зламали йому хребет звільнення селянства 1861 р. та, на Правобережжі, польське повстання 1863 р. Народницький український рух не виходив з традиціх шляхетської доби, але, навпаки, їм себе свідомо й рішуче протиставляв. Перерва між народницькою й модерні стичної епохами була порівняно менше різка; ідейна та, та організаційна тяглість була між ними збережена. Але панування Олександра ІІІ (1881 – 1894), коли в імперії панував режим суворої реакції, було смугою довгого застою в розвитку укр. руху.