istoria_minishpory

31. Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над населенням. Магнати мали також свої власні війська.Таке внутріполітичне становище в країні призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.Отже, в результаті Української національної революції 1648—1676 pp. під проводом Б. Хмельницького було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена Українська Козацька Республіка. Однак під час Руїни українському народові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається руйнування молодої гетьманської держави, втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель перебувала у складі Російської імперії, а Галичина, Закарпаття та Буковина — у складі Австро-Угорщини.В середине XVII в. Речь Посполитая вступила в полосу жесточайшего политического кризиса, связанного с восстанием украинского народа, шведским вторжением в Польшу и затяжной войной с Россией. Политические события углубили черты застоя и упадка, обнаружившиеся в экономике Польши уже с начала этого века.Экономический упадок Речи Посполитой сопровождался ее политическим упадком. Если значение королевской власти было давно подорвано, то теперь потерял свое значение и другой орган центральной власти — сейм. Установление в XVII в. принципа «либерум вето», т. е. полного единогласия при решении дел, давало право любому участнику сейма выступить против сеймового постановления, и в таком случае оно отменялось. Такой порядок голосования, по мнению магеатов, не давал возможности «глупому большинству приказывать мудрому меньшинству». Выступая против какого-нибудь решения сейма, шляхтич не был обязан обосновывать свой протест какими-либо соображениями. Обычно магнаты, руководившие политической жизнью Речи Посполитой, сами же парализовали деятельность сейма, но, не желая выступать открыто, подкупали послов шляхтичей, которые по их указке срывали работу сейма. Во второй половине XVII в. срыв работы сейма становится обычным явлением. Право «либерум вето» строго охранялось, так как считалось, что покушение на него ограничит «шляхетскую свободу» — одну из важнейших основ польской государственности. Областные собрания шляхты — сеймики действовали совершенно самостоятельно и только в интересах местной шляхты, что усиливало децентрализацию страны.

32. Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину.Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру.Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.

34. На українські землі, що входили до складу Росії, з метою уніфікації системи управління, наприкінці ХVІІІ ст. був поширений загальноросійський адміністративний поділ. Територію України поділили на губернії і повіти. На Лівобережній Україні у 1796 р. була створена Малоросійська губернія, а на Слобожанщині - Слобідсько-Українська губернія (у 1835 р. перейменована у Харківську губернію).У тому ж році (1796 р) Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Подільську і Волинську. На початку ХІХ ст. Малоросійська губернія була перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після визволення російськими військами Бесарабії з-під гніту султанської Туреччини і включення її за Бухарестським мирним договором 1812 р. до складу Росії, в 1828 р. було утворено Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли Таврійська, Катеринославська і Херсонська губернії, а також Бессарабська область (у 1873 р. перетворена на губернію). На Правобережній Україні у лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830-1831 рр., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. У 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську. Таким чином, всі українські землі, що входили до складу Росії, були розділені на 9 губерній. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар за поданням міністра внутрішніх справ, а в повітах - справниками. У 1837 р. повіти розділили на стани, очолювані поліцейськими приставами, що спиралися на підлеглих їм нижчих поліцейських служителів-городових. Практично перестали вживати назву „Україна”. Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя - Південно-Західним краєм, а Південну Україну - Новоросією. На початку ХІХ ст. населення українських земель у складі Росії не перевищувало 7,5 млн. чол., з них майже 5,5 млн. були кріпаками.Втрата власної держави у другій половині ХVІІІ ст. позначалася на всіх сферах життя українського народу. Росія залишалася аграрною кріпосницькою державою, причому розвиток сільського господарства мав екстенсивний характер, тобто за рахунок розширення площ одної землі, збільшення панщини. Україна, насамперед колишня Гетьманщина, стала вотчиною поміщиків, а більшість козаків зубожіли й потрапили у кріпацтво. В Україні стали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки. Сільське господарство, занепад кріпосницьких відносин. Поміщики зосередили у своїх руках понад 70% усієї землі. Щоб збільшити прибутковість своїх господарств поміщики посилювали експлуатацію селян: підвищували норму панщини (так звана „урочна” система - щоденне завдання на день „урок”) або розширювали свої землі за рахунок віднятих у селян наділів. Це розоряло селянські господарства, підриваючи в свою чергу і економічну основу поміщицьких господарств. Збільшувалася кількість пограбованих поміщиками безземельних селян. Частину з них поміщики перетворювали на слуг або в двірських робітників, віддавали в наймання іншим поміщикам або на промислові підприємства. На Київщині, Полтавщині до середини 40-х років ХІХ ст. майже три чверті поміщицьких селян зубожіли так, що вже не мали ні робочої худоби, ні інвентарю для польових робіт. Свої землі поміщики часто здавали в оренду купцям і заможним селянам. Особливо жорстокими орендарями були так звані посесори, що отримували в тимчасове розпорядження державні землі разом із приписаними до них селянами. Селян при цьому не звільняли від подушної податі державі, на оплату якої йшла майже половина селянських доходів. Щоб хоч трохи упорядкувати виробничі взаємини поміщиків і кріпаків, царський уряд протягом 1847-1848 рр. на Правобережній Україні, де гніт кріпосників був особливо тяжким, здійснив так звану інвентарну реформу. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосних повинностей. Але визначав їх сам поміщик, усі земельні володіння якого залишилися недоторканими. Селяни виступили проти цієї реформи. Однією з характерних рис розвитку українського села у першій половині ХІХ ст. була також організація військових поселень. Вони знаходилися на постійному казарменому режимі і займалися не тільки регулярним навчанням, але й виконували різні сільськогосподарські роботи. В Україні військові поселення були в Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях. До середини ХІХ ст. із середовища селянства виділилися сільські багатії - куркулі, торговці, власники млинів і маслобоєнь. Багато хто з них мали підприємства з виробництва цукру, цегли і т.п. Однак, засновані на підневільній малопродуктивній праці кріпаків, поміщицькі вотчинні мануфактури поступово занепадали, не витримуючи конкуренції з купецькими промисловими підприємствами, на яких використовувалася більш високопродуктивна праця вільнонайманих робітників. Розвиток промисловості. Поряд із сільським господарством в Україні розвивалася промисловість, в якій у першій чверті ХІХ ст. використовувалася переважно кріпосна праця. У руках поміщиків були зосереджені сукняні мануфактури, що працювали на постачання армії і на ринок. Поміщики займали панівне становище у винокурній промисловості, яка була першою серед галузей, що переробляли продукти сільського господарства. Поміщицькі підприємства були також в таких галузях, як виробництво заліза, чавуну, скла тощо. Усе це були невеликі підприємства, що нараховували два-три десятки робітників. У першій половині ХІХ ст. в Україні почала розвиватися капіталістична промисловість. Як і скрізь, вона проходила у своєму розвитку три стадії: дрібне товарне виробництво (переважно селянські промисли) - капіталістична мануфактура - фабрична промисловість (велика машинна індустрія). Настав початковий етап промислового перевороту. Інтенсивно розвивалася машинобудівна промисловість. Машинобудівні заводи постачали промисловості і сільському господарству машини, робочі механізми тощо. Якщо у 1825 р. налічувалося близько 6,5 тис. промислових підприємств, то в 1860 р. - вже понад 22,3 тис. Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках ХІХ ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в середині століття їх вже налічувалося майже 200. Активно розвивалося в Україні сукняне виробництво. У 1860 р. налічувалося біля 20 суконних фабрик капіталістичного типу. Розвивалися металургійна і кам'яновугільна промисловість. На початку ХІХ ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовували працю державних та поміщицьких селян, була дуже незначною. Вони добували лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав вже промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії. Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив господарську спеціалізацію окремих районів України. А це, у свою чергу, сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкінці 50-х років ХІХ ст. в Україні налічувалося 12 тис. (з них близько 1800 великих і середніх). Зміни в економіці зумовили процес формування нових соціальних груп і класів. Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця ХVІІІ ст. до 1861 р. кількість промислових робітників в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, близько 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях. Неухильно збільшувалися кількість вільнонайманих робітників, частка яких становила у 1861 році 54%. Поступово формувалася промислова буржуазія, яка складалася з українського купецтва, поміщиків, що зосередили у своїх руках значні капітали. Купецтво України за національним складом було неоднорідним, більшість становили росіяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти. Це насамперед, купці брати Яхненки, Симиренки, купець Терещенко (який контролював половину всієї хлібної торгівлі Глухова (Чернігівщина), купець Харитоненко (власник ряду підприємств в Сумах) та інші. З'явилися також іноземні капіталісти. В цілому у середині ХІХ ст. купці капіталісти володіли вже понад 90% заводів. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався експлуатацією кріпаків і найманих робітників: їхній робочий день продовжувався 12-14 годин, широко використовувалася дитяча та жіноча праця, що оплачувалася нижче, ніж праця робітників-чоловіків. Незважаючи на прискорення, економічний розвиток України порівняно з Росією проходив повільніше.

38. Кирилло-Мефодиевское братство — тайная политическая антикрепостническая организация, созданная по инициативе Н. Костомарова в декабре 1845 — январе 1846 года в Киеве. Организация была названа в честь славянских просветителей Кирилла и МефодияБратство основывалось на христианских и славянофильских идеях и ставило задачей либерализацию политической и культурной жизни на Украине в рамках панславянского союза народов. Общество ставило задачу национального и социального (в антифеодальном смысле) освобождения Украины: ликвидацию крепостного права, сословных привилегий, провозглашение свободы совести и т.д. В состав намечавшейся славянской федерации должны были войти Украина и Россия, Польша, Чехия, Сербия, Болгария. Высшая законодательная власть должна была принадлежать двухпалатному сейму, исполнительная — президенту. Осуществления своих политических идеалов общество предполагало добиться мирным реформистским путем, сообразно с «евангельскими правилами любви, кротости и терпения».[1]Кирилло-Мефодиевское общество было первой на Украине организацией политического направления. Об этом свидетельствуют два его документа: «Закон Божий (Книга бытия украинского народа)», написанный Н. Костомаровым и «Устав Славянского общества св. Кирилла и Мефодия», а также пояснение к Уставу, сделанное В. М. Белозерским.Программные положения костомаровского «Закона Божего» нашли практическое осуществление в призывах Кирилло-Мефодиевского братства «Братья украинцы!» и «Братья великороссияне и поляки!». В этих документах был призыв к народам объединится в Союз славянских республик, создать славянскую федерацию с демократическими институтами. Кирилло-мефодиевцы пропагандировали свободу, равенство, братство как основу нового общества. Конкретные меры для достижения этого виделись в отмене крепостничества, ликвидации юридических отличий между сословиями, доступности образования для трудящихся.В состав братства входили молодые интеллигенты Киевского и Харьковского университетов: Н. И. Костомаров, П. А. Кулиш, А. Навроцкий, В. Белозерский, Н. И. Гулак (родственник В. И. Вернадского по матери) и другие. Значительное влияние на идейное формирование членов общества и их практическую деятельность оказывал Т. Г. Шевченко, который присоединился к обществу в апреле 1846 года. Осенью 1846 года количество членов тайного общества составляло 12 человек.В братстве существовало два течения: либерально-буржуазное (эволюционное) и народно-демократическое (революционное). Соглашаясь в отношении общих принципов, участники этих групп расходились в вопросе о том, что считать первоочередным и главнейшим. К первому направлению принадлежали Н. Костомаров, В. Белозерский, О. Маркович, О. Тулуб, Д. Пыльчиков, П. Кулиш, М. Савич. Они провозглашали единство и братство славян, важность развития украинской культуры. Революционно-демократические взгляды разделяли Т. Г. Шевченко, Н. Гулак, О. Навроцкий, И. Посяда, Г. Андрузский.3 марта 1847 года студент Киевского университета О. Петров донес властям о тайном обществе, которое он выявил во время одной из дискуссий, которые проводили «братья». В марте — апреле братство было разгромлено жандармами и большинство членов заключено в тюрьму или сослано. Шевченко отдан был в солдаты, Костомаров сослан в Саратов[4]. Возвратиться к литературной, научной и преподавательской деятельности они смогли только в конце 1850-х годов.

39. После поражения революции 1848 г. в Австрийской империи наступило десятилетие реакционного правления. Но “баховская реакция”, названная так по имени ее основного проводника, министра иностранных дел Баха, оказалась бесперспективной: ни один из острых социально-экономических и политических вопросов не был решен. В 60-е гг. XIX в. в государстве назревала необходимость политических реформ. В 1867 г. была принята Конституция, которая провозглашала равноправие граждан в государственных учреждениях, судах и школах. В 1868 г. унитарная Австрийская империя в результате компромисса (соглашения) между австрийским и венгерским дворянством превратилась в дуальную (состоящую из двух частей) Австро-Венгерскую империю, конституционную монархию.Некоторые изменения произошли и в положении западноукраинских земель. Хотя Галицией управлял австрийский наместник, которого назначали из числа польских магнатов, край получил ограниченную внутреннюю автономию. Еще в 1861 г. во Львове начал работу Галицкий областной сейм. Преимущество в нем получили польские помещики и предприниматели, но избирать и быть избранными могли и украинские крестьяне. Имперское правительство отказалось удовлетворить давнее украинское требование - разделить Галицию на две административные единицы: населенную украинцами Восточную и населенную поляками Западную. Как и до 1868 г., Восточная Галиция, где преобладало украинское население, была объединена с Западной (на запад от р. Сан), населенной главным образом поляками, в единое “Королевство Галиции и Лодомерии”.Внутреннее самоуправление предоставили также Буковине, однако доступ украинцев в Буковинский сейм был ограничен: в нем доминировали румыны и немцы. Австрийские власти продолжали на западноукраинских землях политику “разделяй и властвуй”, противопоставляя украинское большинство польскому, румынскому и немецкому меньшинству.Образование дуальной Австро-Венгерской империи еще больше отдалило закарпатских украинцев от галичан и буковинцев. Закарпатье стало частью Венгрии и никакого самоуправления не получило. Край состоял из четырех русинских (украинских) жуп или комитатов (областей), которые управлялись из Будапешта - столицы Венгрии. В начале 19 века Слобожанщина стала центром украинского национально-культурного возрождения. В 1805 в Харькове основан первый на украинских землях в составе Российской империи университет. За первые 50 лет своего существования высшее образование в университете получили 2800 человек. С 1816 по 1819 год в Харькове издавался первый в Украине массовый популярный журнал “Украинский вестник” (основанный Евграфом Филомафитским), который положил начало практике печатания научных материалов на украинском языке. В 1834 в Харькове изданы “Малорусские рассказы” Г.Квитки-Основьяненко, которого называли “отцом украинской прозы”. В Слобожанщине действовал украинский поэтический кружок “Харьковских романтиков” (Амвросий Метлинский, Левко Боровиковский, Александр Корсун и др.), издавались альманахи “Молодик”, “Украинский альманах”, “Сноп” и др., в которых публиковались произведения П.Гулака-Артемовского, Е.Гребёнки, Н.Костомарова, И.Галки, Я.Щёголева. В Харькове были изданы фольклорный сборник И.Срезневского “Запорожская старина” (1833-38) и была опубликована статья И.Срезневского “Взгяд на памятники украинской народной словесности” - первое печатное публичное выступление в защиту украинского языка. Разведками в украинской истории и истории украинского писательства начал свою научную деятельность в Харькове Н.Костомаров. В 1810-40-х годах появились первые труды по истории Слободской Украины, в частности И.Квитки “Записки о слободских полках с начала их поселения до 1766 г.” (1812); Г.Квитки-Основьяненко - “Историко-статистическое описание Слобожанщини”, “О слободских полках”, “Украинцы”, “История театра в Харькове”; И.Срезневского - “Историческое изображение гражданского устроения Слободской Украины”. Церковную историю Слобожанщины исследовал архиепископ харьковский Филарет. Во второй половине 19 века научными исследованиями в отрасли украинского языкознания и этнографии занимался профессор Харьковского университета А.Потебня и его ученик Н.Сумцов, работали выдающиеся историки Д.Багалей, Пётр и Александра Ефименко.

40. На середину XIX ст. кріпосна система остаточно зжила себе. Вона суттєво стримувала загальний економічний розвиток. Усі суспільні суперечності загострила Кримська війна.Соціально-економічне становище українських земель напередодні реформи 1861 рСоціально-економічне становище України в середині XIX ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких і формуванням нових ринкових відносин, посиленням антикріпосницького руху селян. Поміщицькі господарства давали 90% усього товарного хліба. Проте можливості збільшення його виробництва чи навіть збереження на досягнутому рівні були вичерпані: поміщики не мали коштів для придбання техніки і найму робітників. За цих умов вони намагалися посилити експлуатацію кріпаків, скорочували селянські наділи, збільшували панщину.Гостру кризу в економічному й суспільно-політичному житті посилила Кримська війна 1853-1856 рр. Вона негативно позначилася на відсталій економіці Російської імперії, а на українській особливо. Південна Україна була прифронтовою зоною, і тут влада оголосила воєнний стан. Через цей регіон безперервно просувалися військові підрозділи, транспорти зі зброєю, боєприпасами, іншим спорядженням. Утримання армії лягло величезним тягарем на українців. Війна нищила як поміщицькі, так і селянські господарства. Все це зумовило посилення антикріпосницького руху селян. Як це бувало і в попередні роки, селянським повстанням передувало поширення чуток про приховування місцевими поміщиками й урядовцям намірів царя звільнити селян. Особливого розмаху набрала так звана Київська козаччина 1855 р. - масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків. Саме тут царський маніфест про формування державного ополчення для участі у Кримській війні було витлумачено селянами-кріпаками у зовсім іншому дусі. По краю поширилися чутки про те, що хто запишиться в козаки і піде воювати у Крим, той стане вільним і отримає поміщицькі землі. Тоді селяни стали масово писатися у козаки, формувати органи місцевого самоврядування, відмовлятися відробляти панщину, дехто став готуватися до переселення в Таврію. Цей рух („У Таврію по волю”) охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл) і лише після збройних сутичок у ряді сіл з поліцією та регулярними військами згас. Антикріпосницькі заворушення селян відбувалися і в інших регіонах. У Корсуні у квітні 1855 р. зібралося 4 тис. селян, які чекали оголошення про волю. Коли ж вони дістали негативну відповідь на свою вимогу, то кинулися проти війська з вилами і сокирами. Загалом в антикріпосницьких виступах в Україні у 1856-1860 рр. брали участь понад 160 тис. селян.Не витримавши тяжких поразок у Кримській війні, широкого невдоволення діями уряду в 1855 р. помер цар Микола I. Його син і спадкоємець Олександр II (1855-1881 рр.) поспішив провести ряд важливих перетворень, щоб не допустити вибуху революції.Земська реформа (1864 р.). У результаті проведення цієї реформи в ряді губерній були створені земства - так зване місцеве самоврядування під верховенством дворянства. В Україні реформа поширилася на південні і лівобережні губернії, у яких було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі, де більшість поміщиків були поляками, земська реформа розпочалася лише у 1911 р.Функції земств зводилися до підтримки в належному стані місцевих доріг, забезпечення населення продовольством у разі голоду, організації агрономічної і медичної допомоги, будівництва і утримання шкіл, налагодження поштового зв'язку, розподілу державних коштів, збирання і надання до державних органів статистичних відомостей.Судова реформа. У 1864 р. уряд провів судову реформу, що завершилася запровадженням буржуазного судочинства. До реформи суд був становим, закритим і цілком залежав від царської адміністрації, зокрема від губернатора. Реформою запроваджувалися основні принципи буржуазного права: безстановість суду, змагальність сторін, гласність судочинства, котре відбувалося у відкритих засіданнях за участю сторін і вершилося присяжними засідателями. Вводився інститут адвокатів. Були створені окружні суди (по одному на губернію), які становили першу судову інстанцію.Касаційні функції виконував сенат, що міг повернути ту або іншу справу на повторний розгляд. Для вирішення дрібних справ запроваджувався інститут мирових суддів.Шкільна реформа (1864 р.). Царський уряд вирішив підпорядкувати своєму контролю навчальні заклади. Запроваджувалися єдина система початкової освіти (4 класи). Початкова школа повинна була виховувати в народі релігійно-монархічну мораль. Обов'язковими предметами були “Закон Божий” і церковний спів. Із загальноосвітніх дисциплін запроваджувалося тільки навчання грамоті, чотирьом арифметичним діям, наданням відомостей з географії, малювання і т. і.Середня освіта була представлена двома типами гімназій: класичними та реальними (чоловічі і жіночі). Право навчатися в них надавалося всім станам, але через високу плату скористатися ним могли лише діти багатіїв. Право вступу до університету мали тільки особи, що закінчили класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії надавало право на вступ до вищої технічної школи, а закінчення жіночої гімназії узагалі ніяких прав не давало, оскільки метою останньої, як прямо проголошувалося в статуті, було підготувати освічену „дружину і матір родини”.Певні зміни вносилися і до вищої школи. Зокрема, надавалася певна автономія університетам, створювалися ради професорів, котрі повинні були керувати всім життям навчальних закладів, запроваджувалися вибори деканівВійськова реформа. Протягом 1862-1874 рр. здійснювалася військова реформа. Був здійснений ряд заходів, пов'язаних із перебудовою армії. Проведено переозброєння і переобмундирування армії, удосконалена система її постачання, управління, бойової підготовки військ і підготовки офіцерських кадрів.Уся територія Росії у 1867 р. була розділена на 10 військових округів, з них 3 (Київський, Одеський і Харківський) в Україні. Поряд з округами створювалися інші органи місцевого військового управління. У кожній губернії і повіті засновувалися управління військового начальника.У січні 1874 р. був прийнятий новий статут про військову повинність. Рекрутські набори були замінені загальною військовою повинністю для осіб, яким минув 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 6 років у сухопутних військах і до 7 років на флоті. Від військової повинності звільнялося духовенство і певні привілейовані верстви суспільства, частина іноземних колоністів.Міська реформа. Ця реформа реорганізовувала систему міського самоврядування. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. у всіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В основі визначення права участі у виборах гласних до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий ценз. Виборче право надавалося тільки власникам нерухомого майна, котрі платили податки. Всі інші категорії, що складали більшість міського населення, насамперед робітники, ремісники, дрібні службовці, цього права не мали. Жінки також не мали права брати участь у виборах.Одним із найбільш гострих питань була необхідність проведення селянської реформи. Вже у 1857 р. російським урядом для підготовки реформ був створений Таємний комітет, який на першому засіданні ухвалив негайно приступити до поступового звільнення селян. Після детального опрацювання пропозицій (до речі, українські поміщики, на відміну від російських, враховуючи родючість українських чорноземів, трималися за землю і бажали залишити її собі якомога більше) було підготовлено узагальнюючий документ - „Положення про селян” і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861 р. Олександр II. ”Положення” торкалося найголовніших питань: особистої залежності селян від поміщиків та поземельних відносин.