1.Зародження та розвиток соціальної географії
Зародження і формування соціально-географічних знань у Стародавньому світі.
Витоки соціально-географічних знань зародилися в складі елементів наукових знань про природу давніх суспільств Індії, Китаю, Єгипту, Вавилону, Близького Сходу. Вони суттєво зміцнилися і розширилися в VI ст. до н. е., коли наука почала викристалізовуватися як теоретична і системно-організаційна галузь пізнання світу. Історичні розвідки провідних науковців світу засвідчують, що це сталося в давній Елладі: наука оформилася у вигляді натурфілософії. Виникнення натурфілософії саме в той час і в цьому місці не було випадковим: йому сприяв поділ праці на розумову та фізичну.
Про виникнення соціально-географічних знань засвідчують чимало історичних документів. Наприклад, у стародавньому індійському трактаті, який у наш час називають "Закони Ману", міститься інформація про принципи збору податків із купців близько 1200 р, до н. е. Висновків можна дійти на основі даних про ціни на товари, відстань до країн, звідки вони завезені, вартість доставки та ін.
У Китаї в ІІ ст. до н. е. податкова політика ґрунтувалась на врахуванні географічних особливостей десяти провінцій, на які була поділена імперія, а саме: на кількості населення в кожній з провінцій, якості ґрунтів, рівні розвитку землеробства тощо.
Тобто, у згаданих історичних джерелах мають місце спроби соціально-географічної інтерпретації інформації про кількість населення, його майновий стан та ін. Рівень використання соціально-географічних знань особливо яскраво простежується при організації у різних країнах з появою державності спочатку реєстрації населення, зокрема платоспроможного і здатного носити зброю, а опісля — переписів населення. Навіть у тих переписах, які відбувалися до н. е. (наприклад, перепис населення у Китаї 206—208 pp. до в. е.), охоплювались різні вікові, майнові, етнічні групи населення.
Багатий соціально-географічний матеріал дає історія Афінської держави. Стародавнього Риму, у тому числі в період руйнування старої системи організації суспільства на цих територіях за кровноспорідненими зв'язками і створення нової організації — територіальної спільності людей. Цей період характеризувався чітким обліком населення, врахуванням його розподілу за кількістю майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податкового статусу громадян у суспільстві.
Антична історія містить безліч соціально-географічних даних, що застосовувались при розробленні механізмів державного управління, зокрема вмілого використання принципів управління натовпом при організації військової справи, де особливо необхідними були знання про традиції, соціальні цінності, престиж, авторитет, самолюбство громадян.
Соціально-географічне знання епохи Середньовіччя. В науковому світі вважається, що зародження феодальних відносин і встановлення феодалізму, які мали місце в епоху Середньовіччя, стало кроком назад у вдосконаленні особистості, а також економіки, політики, культури. Особливості цієї епохи позначались і на формуванні соціально-географічних знань. Епоха Середньовіччя (від V до середини XVII ст.) бідна на соціально-географічні надбання, що пов'язане насамперед зі зміною соціальної парадигми, зокрема зі зміною поглядів на людину, її право на індивідуальний вибір і свободу, на її місце в природі; з переорієнтацією світогляду з космологічного фаталізму на християнський провіденціоналізм, тобто на розуміння історії розвитку суспільства з позицій християнства.
З соціально-географічних позицій варто переосмислити богословські трактати раннього Середньовіччя, зокрема праці Аврелія Августина.
Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, культури і науки зробили представники середньовічного гуманізму, які пропагували яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потребами і цінностями, займаючись пошуком гармонії між природою і людиною. Найвідомішими представниками гуманізму епохи Відродження були Аліг'єрі Данте (1265—1321 pp.), Франческо Петрарка (1304—1374 pp.), Леонардо Бруні (справжнє ім'я — Аретіно) (1370—1444 pp.), Валла Лоренцо (1405 чи 1407—1457 pp.) та ін. У їх працях має місце поєднання аналізу соціально-географічних фактів із філософськими роздумами й узагальненнями, що можна розцінювати як новий елемент у соціальному пізнанні.
В період Середньовіччя помітна роль у географічній науці належала арабським вченим, географічний світогляд яких був надзвичайно широкий. Адже араби, котрі жили з VH ст. на Аравійському півострові, постійно розширюючи кордони своєї держави, торгували з багатьма середземноморськими, східно-азійськими, африканськими країнами. З працями арабських географів можна ознайомитись завдяки дослідженням відомого академіка І. Крачковського (1883—1951 pp.)*78. Серед цих вчених — Ібн Хордадбек (820—912 pp.), який на основі архівних даних, донесень і відомостей склав "Книгу шляхів і Держав"; Ібн Сіна (Авіценна; 980— 1037 pp.), котрий у "Книзі зцілення" торкається питання походження тваринного світу, тривалості життя людини та ін.; Біруні (973—1048 pp.), який у книзі "Канон Мансуду" розповідає про окремі східні країни; Ідрісі (1100—від 1161 до 1165 pp.), котрий під враженням подорожей до Північної Африки, Іспанії, Португалії, Франції, Малої Азії написав книгу "Розваги сумуючого за країнами і областями"; Ібн Баттута (1304—1377 pp.), який, об'їздивши півсвіту, описав враження у книзі "Подорожі Ібн Баттути" та ін.
Ці вчені не внесли нічого принципово нового в теорію географії, але зуміли зберегти для нащадків ідеї античного світу, збагатили науку величезною кількістю соціально-географічних фактів, зробили великий внесок у країнознавство. Аналогічне значення для формування соціально-географічних знань мали праці великого європейського мандрівника Марко Поло (бл. 1254—1324 pp.), а також діяльність географів епохи великих географічних відкриттів: подорожі Христофора Колумба (1451—1506 pp.) і відкриття Америки, плавання Васко да Гами (1469—1524 pp.) і уточнення кордонів Африки, кругосвітнє плавання Фернана Магеллана (бл. 1480—1521 pp.) тощо.
Отже, географія і в Середні віки сприймалась як прикладна наука. У зв'язку зі соціальною парадигмою, що панувала у ті часи, не було відповідної потреби в соціально-географічних науках. У межах єдиної географії відбувалось накопичення соціально-географічних фактів, які лише внаслідок переосмислення науковцями наступних поколінь можуть слугувати прикладами формування соціально-географічних знань.
Розвиток соціальної географії у XVIII—XIX ст.
Отже, незважаючи на намагання багатьох географів зберегти єдність географії, її розвиток відбувався через спеціалізацію і розподіл на дві основні гілки — фізичну географію та географію людини.
Так, відомий французький філософ Віктор Кузен (1792— 1867 pp.) вважав географічні особливості країни визначальними для розвитку суспільства, стверджуючи, що на основі знання фізичної географії країни, її флори та фауни можна передбачити, як у цій країні живуть люди і яка роль їй належить в історії*80.
Генрі Томас Бокль (1821—1862 pp.) у всесвітньо відомій праці "Історія цивілізації в Англії", намагаючись простежити процеси історичної взаємодії природи та людини, дійшов висновку про існування залежності між ландшафтом країни й інтелектуальними та психологічними особливостями народу. Він вважав, що клімат, ґрунт, їжа зумовлюють соціальну диференціацію людей, особливості політичних та соціальних відносин і впливають на зростання "розумового" фактора та "розподіл розумової діяльності". Внаслідок цього в одних регіонах накопичення "розумового капіталу" відбувається швидко, в інших — сповільненими темпами.
У XIX ст. було чимало представників різних наук, котрі дотримувались позицій географічного детермінізму і праці котрих можна трактувати як соціально-географічні. До них слід віднести російських істориків С Соловйова (1820—1879 pp.) та В. Ключевського (1851—1879 pp.), російського філософа, історика Б. Чичеріна (1828—1904 pp.) та ін.
Колоніальна політика європейських держав у XIX ст., а також поява в географічній школі нових вчених, що дотримувались антропоцентричних позицій, підготували ґрунт для виникнення геополітики, яка виправдовувала різні форми імперіалістичної експансії міркуваннями про вплив географічних факторів на відносини між окремими країнами.
До таких вчених належав зоолог, географ, етнограф, соціолог Фрідріх Ратцель (1844—1904 pp.)*83, засновник політичної географії, який написав загальновідому працю "Антропогеографія, чи Принципи застосування землезнавства до історії". У ній Ратцель виявив себе як послідовник Ріттера. Цих вчених зближує загальний інтерес до людини й антропоцентризм.
На його думку, антропогеографія повинна вивчати людину лише в комплексі з ландшафтом, бо окремі елементи геосфери впливають на фізичний стан людини, її здатність працювати, спілкуватись, здатність до естетичних переживань, а через них — на формування рас і народів.
Ідеї Ратцеля повністю поділяв вчений пізнішого покоління — А. Геттнер (1859—1941 pp.). Він пояснював перевагу одних народів над іншими природними умовами і розглядав державу як організм, ріст котрого залежить від природних меж. Це була одна з геополітичних ідей, взята на озброєння ідеологами гітлеризму.
Географічна школа XVIII—XIX ст. так і не змогла визначити необхідні співвідношення між соціальними і природними умовами існування та розвитку суспільства, надаючи перевагу останнім. Отже, тоді ще рано було говорити про виділення соціальної географії чи регіональної соціальної географії у окремі самостійні галузі знань.
Початок нового періоду можна пов'язати з формуванням у перші десятиріччя XX ст. географічних шкіл, які активно виступали проти геополітики, соціального дарвінізму й інших реакційних політичних доктрин. До таких шкіл належала самостійна французька географічна школа "географії людини" Поля Відаля де ля Блаша (1845—1918 pp.). В унікальній праці "Принципи географії людини" Поль Відаль де ля Блаш сформував концепцію посибілізму, суть якої полягає у тому, що природа дарує людині лише певні можливості, а від суспільства залежить, як їх використати*87.
Істотний внесок у соціальну географію зробила амстердамська соціологічна школа, представники якої, критикуючи географічний детермінізм, головну увагу звертали на дослідження зв'язків між соціологією та географією.
Підсумовуючи, зазначимо, що впродовж "нового" періоду не лише географічна наука загалом, а й окремі її галузі, в тому числі соціальна географія та регіональна соціальна географія, збагатилися різноманіттям методологічних підходів, теоретичних положень, концепцій, які сприяли формуванню кількох наукових парадигм. Поступово домінуючою стала галузева спеціалізація. Все це слугувало основою для розгортання справжньої наукової революції, що вилилась у формування нової наукової парадигми (про це детальніше див. далі).