Від відлиги до перебудови (1950—1980-I роки) Кіно «відлиги»
У часи політичної «відлиги»другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом:«Весна на Зарічній вулиці»(1956, режисериМарлен ХуцієвіФелікс Миронер),«Спрага»(1959,Євген Ташков),«Іванна»(1960,Віктор Івченко),«Сон»(1964,Володимир Денисенко)«За двома зайцями»(1961, режисерВіктор Іванов).
Українське поетичне кіно
Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов,Юрій Іллєнко,Леонід Осика,Микола Мащенко, акториІван Миколайчук,Юрій Шумський,Гнат Юра,Костянтин Степанков,Микола Гринько,Богдан Ступка.
У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків»Сергія Параджанова(1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі вАргентині;«Криниця для спраглих»Юрія Іллєнка(1965);«Камінний хрест»Леоніда Осики(1968),«Вірність»Петра Тодоровського(1965).
54) Сучасний український кінематограф та телебачення: проблеми та перспективи.
Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І.Багряного, "Пастка" (за І.Франком), телесеріал "Роксолана" та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму "Ізгой" (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення або й просто присадибне господарство). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Нещодавно подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала історико-пригодницька картина "Вогнем і мечем" за участю кількох українських акторів, включаючи й нині діючого міністра культури Б.Ступку (див. на мал. кадр із цього фільму режиссера Є.Гофмана). Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські ("Схід-Захід"). та інші кінокартини. Закінчилися зйомки українськокитайської кіноверсії повісті М.Островського "Як гартувалася сталь", надзвичайно популярної в Китаї з його давніми традиціями подолання різноманітних кризових періодів і надзвичайно корисної нам у наших скрутних умовах. Цей фільм знімався на українській землі повністю українським акторським складом. До липня 2000 р. на кіностудії ім.Довженка мають закінчитися і зйомки суто української масштабної кіноленти, присвяченої гетьманові Мазепі, відзнято екранізацію романа П.Куліша "Чорна рада", готується українська кіноверсія "Пригод бравого солдата Швейка".У 1990-х українське телебаченнярозпочало освоєння поширеного у всьому світі жанрутелесеріалу(„Роксолана “, режисерБориса Небієрідзе,„Острів любові“, режисерОлег Бійма).На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисераЄжи Гофмана„Вогнем і мечем“, у якому український акторБогдан Ступказіграв роль гетьманаБогдана Хмельницького. З цього часуБогдан Ступкастав головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі„Чорна рада“Миколи Засєєва-Руденка(2000) та фільміЮрія Іллєнка„Молитва за гетьмана Мазепу“(2001)Iсторичні теми також стали провідними у творчості режисераОлеся Янчука. Впродовж 1990-х — першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як„Голод-33“(1991) про трагічну долю української родини часівГолодомору,„Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені“(1995),„Нескорений“(2000) і„Залізна сотня“(2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнівУкраїнської повстанської армії.Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановникТарас Томенкоздобув перемогу в конкурсі „Панорам“Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того жБерлінале, отримавСрібного ведмедяфільм українського аніматораСтепана Коваля„Йшов трамвай № 9“. У 2003 році фільм„Мамай“Олеся Санінавперше представлявУкраїнуна премії„Оскар“.У 2005 році стрічка„Подорожні“молодого українського режисераІгоря СтрембіцькогоотримавЗолоту пальмову гілку за короткометражний фільм[2].Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію[3][4]. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: „Помаранчеве небо“(2006, режисерОлександр Кирієнко),„Прорвемось!“(2006, режисерІван Кравчишин),„Оранжлав“(2006,Алан Бадоєв). Фільм„Оранжлав“отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі „Кіношок“вАнапі(Росія).В2006році відбулася також прем'єра першого українського трилеру „Штольня“(продюсер та операторОлексій Хорошко, режисерЛюбомир Кобильчук).[5]
В 2008році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисераОлександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного творуОлександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію "Оскар".Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначитиСафо($6 млн)[6], Двоє і війна($2 млн).
55) Сучасний український театр: розвиток традицій та новації.
Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов'язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко.упровадження у театрознавчий обіг 70-90-х рр. розроблених у зарубіжній і вітчизняній літературі понять “культурна реальність” (В.П.Іванов), “соціально-культурна реальність” (П.Бергер, Г.Лукман, О.Семашко, Є.Суїменко), як підґрунтя осмислення змісту соціокультурної транс-формації і модернізації, у тому числі в Україні (Л.Іонін, С.Катаєв, А.Ручка) та визначення категорій “художня реальність” (А.Єфремов), соціально-художня реальність” (О.Семашко) і “театрально-художня реальність” та в структурі театру – “театр як соціально-культурний інститут” (В.Дмитрієвський).Системність характеристик, закладених в основу цих понять, доводить зростання інтересу науковців до висвітлення соціально-куль-турних параметрів театральної творчості, а також тих просторово-часових ознак, які визначають трансформацію її суттєвих рис.Їхнє змістовне наповнення розглядається залежно від ідеологічних, загальнокультурних, естетичних, соціально-психологічних факторів, що впливають на соціально-художню ефективність театральної діяльності. Проте, множинність цих теорій та варіантність покладеної в їхню основу методології дослідження тільки підсилюють відчуття наукової необ-хідності таких узагальнень, які не тільки сприяли б формуванню ці-лісного уявлення про театр як найвагоміший соціальний інститут, але й дозволяли виявити національні та специфічно-регіональні особли-вості його функціонування за сучасних умов у відповідних показ-никах. Світова театральна культура в значній мірі впливає на свідомість людей, охочих бути причетними до театрального процесу. Булонська декларація 1999 р. прискорила процес діалогу європейських культур, у тому числі і в сценічному мистецтві. Говорячи про український театр, варто сказати, що сьогодні, на щастя, починає мінятися ставлення до культури в суспільстві. Держава тільки починає будуватися. Вважаю, що тон в ній задаватимуть гуманітарні та гуманістичні цінності. Театральний центр поступово переміщується на периферію. Набирають творчого злету театри Харкова, Одеси, Черкас. Цікаві новаторські роботи можна побачити і в Сумах, але театральне мистецтво дихає поволі, йому потрібен час на «стратегічні роздуми».Одне з завдань сучасного театру — знайти спосіб відображення бурхливим процесам, напрацювати нове театральне слово, новий еталон сценічного оповідання. Українському театру бракує яскравих осіб, головна больова точка — невикорінний «совок» у свідомості. Нічого суттєвого не міняється в акторській та режисерській майстерності.Творчі вузи більше за інших потребують реформи. Педагоги завдяки Булонській системі зможуть прагнути до оновлення театральної школи. Програмний матеріал поповниться науковими розробками у галузі театрального мислення і творчості, новими, несподіваними ідеями.Спираючись на систему, розроблену Станіславським, національна театральна школа паралельно з цим зможе вбирати в себе відкриття таких відомих майстрів вітчизняної і зарубіжної театральної сцени, як Курбас, Крушельницькій, Данченко, Любімов, Брехт, Брук та ін.Знайомство з постановками і методами виховання театральної молоді відомими майстрами театральної сцени обов’язково приведе до розширення горизонтів професійного мислення, до нових відкриттів в українському сучасному театрі.
56) Популярна музика доби незалежності (1991-2011): здобутки, тенденції, проблеми, перспективи.
На сучасній українській сцені представленні майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура. Популярність багатьох українських поп-виконавців — Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА Гра, Ані Лорак, Вєрки Сердючки — давно перетнула кордони України і утвердилася в країнах СНД. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка» та інших.Виконавці з України достойно представляли Україну на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана, яка синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, виборовши для України право на проведення наступного конкурсу — Євробачення-2005. На Євробаченні-2007 відзначилась Вєрка Сердючка, посівши другу сходинку.Поруч з тим розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії». Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші.Представлено на Україні також і мистецтво джазу — міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед найвідоміших — Jazz Bez та Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазового руху в Україні зробили Володимир Симоненко та Олексій Коган.Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музикантами стає дедалі виразнішою. Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х рр. уже легендарний гурт «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням росту інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музики — «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині.
57) Рок-музика в Україні. Феномен української рок-культури.
Українська рок-музика виникла в кінці 60-х років на хвилі відлиги у суспільному житті і була представлена творчістю біґ-бітових та ритм-н-блюзових команд. На початку 70-х років їх або загнали в підпілля, як наприклад, «Еней», — або перетворили на професійні ВІА як-от: «Арніка», «Ореол». Друга хвиля українського року (кінець 70-х—початок 80-х) виїхала до Росії: «Діалог», «Крок», «Друга половина», «Інтерв'ю», «Зимовий сад», «Галактика», «Лабіринт». Утретє український рок відродився в епоху перебудови. Після хвилі ейфорії, економічні проблеми загнали рокерів назад у клуби, а на поверхні залишилися тільки монстри. Нині українська музика знаходиться у стані повільного росту, гальмуючим чинником при цьому виступають фінансові проблеми.
1960-ті - 1970-ті роки
Період хрущовської відлиги другої половини 60-х ознаменувався швидким зростанням молодіжного прозахідного руху і, зокрема, інтересу до західної рок-музики, яка в часи холодної війни розглядалася як ідеологічна диверсія. В Україні завоювали популярність такі гурти як «Березень», «The Once», «Друге дихання» та інші.
Проте після подавлення Празької війни радянськими військами, суспільне життя в СРСР зазнає істотних змін у бік посилення ідеологічного тиску та боротьби з інакомисленням. В цей час за репертуар вокально-інструментальних ансамблів знаходився під наглядом художніх рад, що встановлювали доволі жорстку цензуру. Рок-музика в цей час звучить переважно у підпіллі, хоча окремі музиканти знайшли себе у таких напрямках як джаз-рок і арт-рок або суто інструментальній рок-музиці. Яскравий слід лишили по собі гурти «Крок», «Репортаж», «Ореол», «Кредо», «Кросворд» та інші.
1980-ті - 1990-ті роки
Розквіт рок-музики в середини 80-х був інспірований початком горбачовської перебудови з її доктринами «гласності» і «прискорення». В той же час набули поширення магнітофони, що давали можливість меломанам самостійно тиражувати і поширювати аудіозаписи на касетах.Кілька рок-гуртів сформувалися у 1980-ті в київському рок-клубі «Кузня». У «важкого року» творили такі гурти як «Едем», «Перрон», «Квартира 50», «Кому Вниз», «Титанік», лідерами «альтернативного крила» були Колезький Асесор, Воплі Відоплясова Та Раббота Хо.Наприкінці 80-х років з’являється нова формація музикантів, чітко орієнтованих на ідеї національного відродження України. Їхню появу стимулював потужний фестивальний рух «Червона рута», який зібрав під свої знамена національно свідому творчу інтелігенцію. Найяскравішою подією була «Червона рута» в Чернівцях 1989 р., де яскраво себе проявили Брати Гадюкіни, Віка Врадій (сестричка Віка), Зимовий сад, Кому вниz, ВВ. На хвилі відродження у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Києві та інших містах з’явився ряд самобутніх груп, що орієнтувались на західні стандарти.В той же час на відміну від поп-музики, розвиткові рок-музики в Україні суттєво бракує музичної індустрії і шоу-бізнесової інфраструктури, що з одного боку уповільнює її розвиток, а з іншого дозволяє розглядати його як "чисте мистецтво".
СучасністьВ сучасності в Україні проводяться ряд фестивалів рок-музики. Це — «Тарас Бульба», «Рок-екзистенція», «Рок Січ», «Чайка», «Мазепа-фест», «Славське Рок» Рок-музика звучить також на молодіжних фестивалях «Нівроку», «Фортеця», «Гніздо», фольк-рокова музика звучить на фестивалях «Шешори», «Країна мрій». У великих містах України існують рок-клуби.
Наразі на території України існує багато рок-гуртів різноманітних напрямків. Серед всіх найбільш відомими та популярними у своїх підстилях є:
* Океан Ельзи (рок, мелодійний рок, поп-рок)
* Воплі Відоплясова (етно)
* С.К.А.Й. (рок, поп-рок)
* Кому Вниз (фолк-готика)
* От Вінта! (укррокабілі)
* Тінь Сонця (хеві-метал, фольк-метал)
* Тартак (хіп-хоп, репкор)
* Esthetic Education (Piano Rock, альтернативний рок, Glam Rock)
* Скрябін (Поп, синті-поп, поп-рок)
* Фліт (панк-рок)
* Друга Ріка (брит-поп)
* Мандри (фолк, міський романс, французький шансон, рок, блюз та реггі)
* Біла Вежа (хеві-метал)
* Мотор'ролла (хард-рок, хеві-метал)
* Плач Єремії (рок-балади)
* Русичi (гурт) (фолк-рок, фанк, панк, реґі)
* Димна Суміш (рок, грандж, хард-кор, панк, психоделіка)
* Dub Buk (Націонал-соціалістичний блек-метал)
* Крода (блек метал, паган-метал, фольк метал)
та ще багато інших.
Найважливішою проблемою нинішніх рок-гуртів України є невизнання їх більшістю радіо-станцій та телеканалів через неформат стилю. Наразі на 85% медіа-простір України заповнений низькопробною «попсою», репом та електро-музикою.
58) Архітектурне «обличчя» Харкова: загальна характеристика
Дослідження архітектурних пам’яток Харкова є актуальним насамперед з огляду на те значення, яке має це місто для економіки, історії і культури України (а воно є дуже значним: Харків був і залишається провідним освітньо-культурним і науковим центром Лівобережжя, - саме тут був відкритий перший в Україні Харківський університет у 1805 році; з Харковом пов’язане життя і діяльність багатьох визначних діячів культури і мистецтва, зокрема й видатних українських архітекторів, нарешті, Харків був першою столицею Радянської України, що справило значний вплив на його архітектурний образ).
Офіційно визнаною датою заснування Харкова вважається 1654 рік. Пам'ятник засновнику Харку встановлено на перехресті двох центральних проспектів міста.
Зараз Харків - це одне з найкрупніших індустріальних, наукових та культурних центрів України. Площа сучасного Харкова складає більше 300 км2 поділяється на 9 міських районів. З 1975 року у Харкові діє метрополітен, який на сьогодні включає в себе три гілки з 28 станціями.
Разом з величними пам'ятниками архітектури - Покровським монастирем, Свято-успенським собором, Благовіщенським кафедральним собором, в архітектуру міста гармонійно вписуються сучасні будівлі. Вулиці міста прикрашені не тільки пам'ятники знаменитих історичних постатей - Ярославу Мудрому, Олександру Невському, але й оригінальні монументи, такі як пам'ятник футбольному м'ячу, персонажам "Золотого теля" - Остапу Бендеру та отцю Федору, композиція, що зображує ширяючих у повітрі закоханих.
Для другої половини XIX - початку XX ст. характерним було будівництво багатоповерхових житлових будинків, різних адміністративно-громадських, промислових і транспортних споруд. Тоді ж широко використовувалися досягнення будівничої науки та техніки, застосовувалися нові конструктивні системи зі скла, металу та залізобетонних конструкцій.
Якщо спочатку в архітектурних формах переважав еклектизм, то з кінця XIX ст. виникає так звань стиль модерн. Почалося широке використання металевих конструкцій у промисловому будівництві.
Сучасна архітектура відзначається потягом до побудови ансамблів, простоти й тектонічної ясності форми окремих споруд. Архітектурі нині притаманні функціонально зумовлена вільність планування, узагальненість і виразність об'ємно-просторової побудови, прагнення до композиційного поєднання з природним середовищем тощо. Кр
ім того, зростає питома вага лаконічності декоративних елементів, національної своєрідності у вирішенні архітектурних форм.
Харківська міська забудова багато в чому нагадує московську. Отже, архітектурний стиль, який іноді влучно називають “сталінське бароко” з прихильністю до величі, навіть гігантоманії, фасадних мотивів, різноманітних скульптурних оздоблень добре прижився на харківському грунті.
Традиція масштабного будівництва харківських зодчих сягає ще 20-х років ХХ ст.
Площа Свободи, була задумана в 20-і роки як місце, де повинні проходити святкові паради, демонстрації та інші "народні гуляння". Це головна площа міста; найбільша в Україні й одна з найбільших у Європі. Тут проводяться народні гуляння, концерти, ярмарки, демонстрації, мітинги й інші масові заходи.
У центрі периметра круглої частини площі розташований будинок державної промисловості - Держпром. Це унікальний архітектурно-історичний пам'ятник міста. Він будувався в 1925-1928 роках і був першим висотним будинком у країні. Держпром являє собою групу корпусів, об'єднаних переходами, розташованими на різноманітних рівнях.
Справа від Держпрому знаходиться будинок Харківського Національного університету ім. В.Н.Каразина - одного з найстарших і найбільших вищих навчальних закладів, що був заснований у 1805 році. Поруч з університетом, із боку саду Шевченко встановлений пам'ятник його фундатору - В.Н.Каразину. Він був відкритий у 1906 році. Автори пам'ятника - скульптор И.М. Андреолетті й архітектор А.И.Бекетов.
Восьмиповерховий будинок готелю "Харків" також розташовано на площі Свободи.
Завершує архітектурний ансамбль площі будинок обласної ради народних депутатів. Цей будинок побудований у 1954 році на місці старого, зруйнованого фашистами в роки війни. Автори проекту - архітектори В.Орєхов і В. Костенко.
Ще одною архітектурною пам’яткою радянського Харкова є фонтан “Дзеркальний струмінь”.
Фонтан "Дзеркальна струмінь" побудована в 1947 році на честь Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Він знаходиться на вулиці Сумської навпроти оперного театру.
59) Видатні архітектурні пам´ятки Києва
Архітектурні пам'ятники Києва є найцікавішими пам'ятками столиці України. Аж до кінця 10 століття на території Русі монументальна кам'яна архітектура не була розвинена, це був час розквіту дерев'яного будівництва, традиції якого, безумовно, вплинули і на подальшу кам'яну архітектуру.
Після того, як було прийнято християнство, у Києві почалося зведення перших кам'яних храмів. Архітектурні стилі були частіше запозичені у Візантії. Саме храми та захисні споруди стали першими архітектурними пам'ятниками Києва, деякі з яких ми можемо бачити і сьогодні.
Найпершою кам'яною спорудою, яка з'явилася в Києві наприкінці 10 століття, була Десятинна церква – її останки можна зараз бачити на Замковій горі в Києві – місці, яке образно називають початком Київської Русі. Перлиною архітектурної майстерності 11 століття є Софіївський собор, побудований в Києві спільно майстрами з Греції та Русі.
Пам'яткою древнього фортифікаційного будівництва є Золоті ворота - їх фрагменти можна побачити під захисним куполом-реконструкцией, зведеним в наші дні.
У Києві багато архітектурних пам'яток, які відносяться до пізнішого періоду. Наприклад, Будинок з химерами Владислава Городецького був побудований на початку 20 століття, але, не дивлячись на свою відносну молодість, ця будівля стала однією з найулюбленіших туристами пам'яток Києва. Поділ, заново відбудований після великої пожежі у 19 столітті, Хрещатик, відновлений після ВВВ, – кожна минула епоха залишила на обличчі Києва свій слід.
Будинок з химерами
Будинок з химерами, мабуть, одна з найвідоміших будівель Києва. Нині цей будинок розташований у центрі Києва, у безпосередній близькості від Палацу президента України.
Повне ім'я польського архітектора - Лешек Дезидерий Владислав Городецький. Будинок з химерами побудовано в період 1902-1903 рр. Це був перший будинок у Києві, збудований з цементу.
Фасад багато прикрашений фігурами реальних та міфічних істот. Над сходами висить світильник у вигляді гігантського сома й стебел лотоса, ліпнина на стелі зображує спрута, а потопаючі кораблі й черепа нагадують про бурхливу морську стихію. Спочатку будинок будувався, як дохідн
В 2003-2004 рр. була проведена реконструкція будинку. Були відновлені внутрішні інтер'єри будинку, розпис, паркет. По закінченню реставрації будинок придбав статус Малої резиденції президента України, призначеної для прийому закордонних делегацій.
Золоті ворота у Києві – пам’ятка фортифікаційного будівництва 12 сторіччя. Золоті ворота було збудовано у 1164 році, після того, як було закінчене зведення захисних валів Нового міста.Архітектурний стиль воріт, побудованих Володимиром, зовсім не схожий на подібні споруди, які зводили архітекторами Європи. Європейські будови виконували, як правило, винятково загороджувальну функцію, представляючи собою кріпосні вежі. Золоті ворота в Києві, скоріше, можна зрівняти із тріумфальними Золотими воротами в Константинополі.
Вже в середині 20 століття стан Золотих воріт викликав серйозні хвилювання у вчених. В 1970 році виникла ідея закрити прадавні залишки пам'ятника павільйоном, який буде захищати їх від впливу атмосферних явищ, а також відтворить первісний вигляд Золотих воріт. Таким чином, руїни будуть законсервовані, і, у той же час, надасться можливість показати жителям Києва й гостям міста пам'ятник історії в тому виді, у якім він існував колись. Проект консервації Золотих воріт дозволив повністю зберегти прадавню кладку, включаючи й ті елементи, які були додані при проведенні ремонту й реставрації в 17 і в 19 століттях. Павільйон- реконструкція Золоті ворота був відкрито в травні 1982, до святкування 1500-річчя Києва. Зараз усередині відрізків вала розташувалися експозиційний зал та сходи, по яких можна піднятися нагору, щоб помилуватися видом на сучасний Київ.
У Києві на вулиці Інститутській під номером 9 стоїть велична, монументальна будівля Національного банку України, що вражає своєю красою та вишуканістю.
Будівництво почалося восени 1902 року на вулиці Інститутській, поряд зі старим будинком, за проектом київського архітектора Олександра Скобелєва.
Київ одержав прекрасну двоповерхову будівлю з цокольним і підвальним поверхами, побудовану з використанням найсучаснішого технічного оснащення.
Під час реконструкції в 1934 році було надбудовано ще два поверхи. Проект надбудови розроблено Кобелєвим у співавторстві з Риковим. Дах довелося піднімати потужними домкратами і поверхи надбудовували поступово, завдяки чому було збережено грифонів. Роботу було виконано на високопрофесійному рівні, тому будівля банку не тільки не погіршила свій вигляд, але й стала ще більш солідною. Фасад будівлі Національного банку України виконано в стилі раннього флорентійського відродження і північно-італійської готики. Окрасою фасаду є кручені мармурові колони і декоративні вежі по кутах будівлі, які підтримують скульптури величезних грифонів, (грифони в античній міфології вважалися охоронцями золотих родовищ).
Національний банк України входить до переліку найвідоміших архітектурних пам'яток Києва, побудованих у 20 столітті. Будинок банку, який стоїть окремо, гармонійно вписався в навколишню забудову, композиційно об'єднуючись з сусідніми будівлями кам'яними воротами, що робить центральний фасад будівлі архітектурно більш значущим.
Андріївський узвіз в Києві
Андріївський узвіз – друга за популярністю вулиця Києва після Хрещатика. Андріївський узвіз пролягає від Володимирської вулиці до вулиці Десятинної та Контрактової площі. Верхній відрізок вулиці існував ще в часи Київської Русі. Свою назву вулиця отримала на честь апостола Андрія, що після тривалих спроб розповсюдження християнства у скіфських землях, благословив схили Дніпра.
Після Жовтневої революції у 1920 році назву вулиці було змінено на Г.Г. Лівера, але вже у 1944 році Андріївському узвозу повернули історичне ім’я.
Андріївський узвіз – це вулиця-музей. Серед найбільш відомих пам’яток Києва, які містяться на Андріївському узвозі, можна назвати Андріївську церкву, збудовані за наказом імператриці Катерини II за проектом В. Растреллі.
На Андріївському узвозі колись жив та працював М.О. Булгаков. Зараз його дім є музеєм, а поряд встановлено пам’ятник письменнику.
60) Архітектурне «обличчя» Львова
Після першого поділу Польщі Галичина відійшла до Австрії, при тому Львів став адміністративним центром провінції, що спричинило швидкий розвиток міста. Для нової епохи був характерний класицизм, сухий, стриманий, лаконічний стиль, який домінував у житловій забудові Львова, наприклад, кам'яниці площі Міцкевича (давна Марійська), Вулиць Краківської, Вірменської, Театральної.
Добрим прикладом класицизму в спорудженні будинків громадського призначення у Львові є споруди ратуші, Оссолінеума (тепер бібліотека ім. В. Стефаника), театру Скарбека (тепер театру ім. М. Заньковецької), а також Земельне Кредитне товариство (проспект Свободи, №1-3), Генеральна команда (тепер будинок військової комендатури на пл. Соборній, 6), бібліотека Баворовських (тепер Кабінет мистецтв), Народний дім.
Наприкінці ХІХ ст. панує еклектика. У тогочасній львівській архітектурі можна зауважити мотиви різноманітних стилей. В цей час формується львівська архітектурна школа, архітектурний факультет Львівської політехніки готує кадри для великої розбудови міста.
Велике значення мало міське самоврядування, в цей час у Львові відбувається розвиток транспортної системи - збудовано залізницю, вокзал, кінний та електричний трамваї, збудовані найвизначніші споруди сакрального та громадського призначення, споруди науково-виховних закладів, єврейська лікарня. Розплановуються парки; впорядковується та розбудовується мережа львівських вулиць.
Кінець ХІХ-початок ХХ ст. - період стрімкої розбудови міста. Бруківка на львівських площах та вулицях була винятковим явищем, покриття робилися переважно щебеневі. До середини ХІХ ст. для покриття вулиць застосовували пісковик. Деякі вулиці брукувалися щільно підігнаними дерев'яними кубиками (вул. Маршалковська перед Галицьким сеймом, тепер - університет).
З 1 червня 1858 р. центральні вулиці почали освітлювати газовими ліхтарями, а переважна більшість освітлювалась гасовими лампами. З побудовою електростанції на Персенківці (1907 р.) для освітлення використовували електрику. У 1871 р. у Львові було 251 вулиця та площа; у 1930 р. - 1007 вулиць та площ.
На зламі століть у Львові панує історизм. На зміну консервативній еклектиці приходить модерн. Під впливом віденської сецесії львівські архітектори створюють визначні об'єкти. Пасаж Миколяша (від вул. Коперника до Вороного), головний залізничний вокзал, філармонія, консерваторія, будинок страхового товариства "Дністер", університетська бібліотека, житлова забудова, готелі, банки, лікарні. В цей час у Львові споруджено багато пам'ятників, з них до нашого часу зберігся лише пам'ятник Адаму Міцкевичу.
В архітектурі Львова початку XX ст. особливої уваги заслуговують сміливі пошуки українського національного стилю, в яких новаторські риси поєднувалися з традиційними мотивами української історичної та народної спадщини. Ці пошуки пов'язані насамперед з іменем Івана Левинського - вихованця, а згодом професора Львівської політехнічної школи. Саме в майстерні І. Левинського, під його керівництвом і за участю його молодих, талановитих співпрацівників - О. Лушпинського, Л. Левинського, Т. О6мінського - сформувалися характерні риси українського модерну на львівському терені. Першою спробою у цьому напрямку було спорудження будинку страхового товариства "Дністер" (1905 р., вул. Руська, 20), а подальшого розвитку він набув у будівлях бурси Українського педагогічного товариства (тепер корпус лісотехнічного інституту, вул. ген. Чупринки, 103), колишньої бурси товариства "Народний дім" (вул. Лисенка, 14) та декількох інших.
61) Видатні архітектурні пам´ятки Одеси та Кримського півострова.
Одеський Оперний Театр є одним з найбільших архітектурних пам’ятників України і один з найкрасивіших театрів в світі. Театр має італійський фасад у стилі барокко, вхід виконаний в стилі Ренесанс прикрашають статуї Арістофана і Еврепіди.Його портал прикрашений скульптурними групами, що алегорично зображають муз - покровительок театру, музики, танцю, комедії і трагедії., Орфей грає свою музику і херувими які танцюють і співають . тут є бюсти Пушкіна, Гоголя, Грібоєдова і Глінки, які як би представляють поезію, комедію, драму і музику. Зал для Глядачів виконаний в стилі Людовика 16, він розкішно прикрашений ліпними арнаментамі з тонкою позолотою. Архітектори пам’ятаючи про пожежу у Віденському театрі, зробили фойє з 24 виходами.
ПОТЬОМКІНСЬКІ СХОДИ
Це легендарне місце бачило битву в 1905 році між моряками і царською армією. Найцікавіше в конструкції цих сходів - це те що знаходячись вгорі ви не бачите сходинки а тільки прольоти і навпаки, знаходячись вгорі ви бачите тільки ступеня і ніяких прольотів. Це оптична ілюзія. Було потрібно 4 року для того, щоб її побудувати і вона була завершена в 1841 році.
АРХЕОЛОГІЧНИЙ МУЗЕЙ
Він є одним з найстаріших і був заснований в 1825 році. Його розвиток був покладений Одеський суспільством античності і історії, які добилися права здійснювати розкопки В північному регіоні Чорного моря. Тут знаходиться більш ніж 160 000 екземплярів.Вони є основою найбільшої інформації про історію цього краю.
Пам’ятник Дюку Рішельє
Пам’ятник Дюку де Рішельє був відкритий в 1828 році, а під час Кримської війни в результаті обстрілу Одеси англо-франзуськімі військами одне з гарматних ядер вибухнуло біля пам’ятника. Пізніше дірку залатали бронзовою латочкою, яка формою схожа на гарматне ядро.
Біля в'їзду з східного боку до містечка Старий Крим помітні сліди глибокого рову і кам'яного муру. Це залишки Солхату (Сурхат, Солхат, Солкат, Крим, пізніше - Ескі Крим).
Старий Крим, мечеть хана Узбека, пам'ятка архітектури 1314 р. Цю велику мечеть - шестистовпну базиліку під двоскатним дахом - було закладено в Солхаті в 1314 році на честь ординського хана Узбека. Її дерев'яне перекриття підтримується зсередини двома білокам'яними аркадами, що поділяють мечеть на три нефи. Головний вхід - із півночі - виділений порталом, що прикрашено чудовим різьбленням по каменю. Цікаве й яскраво розписане різьблення всередині будівлі - там, де міхраб, свого роду вівтарна ніша в південній стіні. Храм добре зберігся до наших днів; лише мінарет, від якого залишилася тільки основа, було нещодавно відбудовано заново.
Популярними об'єктами туризму є пам'ятки різних етносів, які в різний час населяли кримську землю. Наприклад, в Севастополі збереглися залишки давньогрецького міста Херсонеса . Руїни житлових будівель, храмів, мощьних оборонних стін свідчать про драматичну історію міста, який протягом багатьох століть вів виснажливу боротьбу з ворожими сусідніми народами. У Керчі зберігся підземний склеп Деметри, на вершині гори Мітрідат розташовувався стародавній акрополь. Фрагменти штучних терас, підтримуваних підпірними стінами, залишки жител, фрагменти стародавніх фортець Мирмекія, Тірітака, Німфея та інших свідчать про могутність Боспорського античної держави. Розкопки величних курганів, що піднімаються над Вижену сонцем землею, дозволяють оцінити яскраві зразки самобутньої кримської античної культури, в якій грецька культура переплелася з мистецтвом кіммерійців, скіфів, сарматів, таврів та інших етносів.
Бахчисарайський ханський палац - історико-архітектурний пам'ятник, що створювався в XVI-XVIII століттях. Комплекс споруд включає кілька палацових корпусів, гарем, сади, соколине вежу, Дюбрей Діляри-бікеч, фонтан сліз, мечеті і цвинтар династії Гіреїв. До будівництва палацу залучалися майстри з Ірану, Туреччини, Русі, Італії. Середньовічна східна екзотика та пам'ятники старовини Бахчисарая надихали творчість багатьох поетів і художників. Пушкін і Міцкевич, Бунін і Ахматова присвячували свої твори Бахчисараю, ханського палацу та мальовничих околицях міста.
Ла́сточкино гнездо́ (укр.Ластівчине гніздо, крымскотат.Qarılğaç yuvası, Къарылгъач ювасы) — памятник архитектуры и истории, расположенный на отвесной 40-метровой Аврориной скале мыса Ай-Тодорв посёлкеГаспра(Ялтинский горсовет,АР Крым,Украина).
Строение напоминает средневековый рыцарский замок вроде Белемской башниили виллыМирамареблизТриеста. Ласточкино гнездо стало своеобразной эмблемойЮжного берега Крыма.
Ливади́йский дворе́ц — знаменитый памятник архитектуры и истории XIX—XX вв. Расположен в посёлке ЛивадиявЯлтинском регионеКрымав 3 км отЯлты. Архитектор — Николай Петрович Краснов. В настоящее время на территории Дворца расположен всемирно известный кардиологический санаторий «Ливадия» и один из лучших парков Южного берега Крыма — Ливадийский парк (40 га), заложенный почти 160 лет назад.
На́бережная и́мени Ле́нина (укр.Набережна імені Леніна) — центральная прогулочная улица Ялты, одна из старейших улиц города. Набережная обрамлена пальмами и заполнена непрерывной чередой аттракционов, баров, кафе и ресторанов. В архитектуре сплетены разнообразные стили, она облицована полихромным красным гранитом и светло-серым порфиритом. На Набережной находятся здания Главного почтамта, Международного морского клуба, ресторана «Макдоналдс» и сооружения аттракционов. Здесь же находится излюбленное место встречи молодёжи и неформалов— укрытыйпальмамипамятник В. И. Ленину. От середины Набережной, возле причалов длятеплоходовместных линий и прогулочных катеров, начинается канатная дорога, которая ведет на холм Дарсан..
Ялтинский зоопарк «Сказка» (укр.Ялтинський зоопарк «Казка»), предыдущее название Поляна сказок,[3] — единственный на Украинечастныйзоопарк. Расположен неподалёку от города Ялта3) Студентська субкультура: актуальні проблеми та можливі шляхи її розв’язання
63) Студентська субкультура: актуальні проблеми та можливі шляхи її розвязання
Гострота, з якою постала проблема соціалізації молодого покоління в нашій країні, здебільшого обумовлена економічною та моральною кризою.
Перебудовчі процеси дали молодим людям можливість самоутверджуватися не лише в рамках інститутів соціалізації (сім’я, школа, ВУЗ, оточення друзів, мікросоціум, засоби масової комунікації та ін.), а й поза ними.
Довідкові джерела визначають феномен "субкультура" як культуру окремої соціальної спільноти (групи, класу, регіону), що чимось відрізняється від традиційної культури суспільства.
Сучасні дослідники вкладають різний зміст у поняття "субкультура", а саме:
Велике значення у формуванні способу життя юнацтва має молодіжна субкультура. ЇЇ характерними ознаками є: специфічний набір ціннісних орієнтацій та норм поведінки; надання переваги певним джерелам інформації; своєрідні захоплення, смаки; специфічні способи проведення вільного часу; сленг; особливості одягу та зовнішності.
Це свідчить про те, що особливостями молодіжної субкультури сьогодні є: її розважально-рекреативна спрямованість (в організації дозвілля надається перевага слуханню музики, перегляду відеопродукції чи програм телебачення); надмірно підкреслене наслідування моді; передача інформації та вираження почуттів за допомогою сленгових слів та виразів; надання переваги "легкій літературі" (детективи, фантастика, амурні романи); орієнтація на зразки масової західної культури; домінування "культу сили"; нехтування цінностями національної культури.
Тому визначення деяких аспектів молодіжної субкультури дало можливість відокремити особливості студентської субкультури, роль неформальних позитивно спрямованих об’єднань (як її безпосереднього прояву) в соціалізації особистості.
За даними були визначені такі характерні відмінності студентської субкультури від молодіжної:
- основний вид діяльності – навчально-наукова, інтелектуальна (35%);
- наявність відомої мети – отримання освіти, певного соціального статусу (20%);
- професійний зріст – отримання нової корисної інформації (15%);
- формування системи суспільно значущих цінностей (13%);
- всебічний гармонійний розвиток особистості (9%);
- можливість саморозвитку, самовдосконалення (8%);
Зміст і форми студентської субкультури:
- неформальні об’єднання (35%);
- дозвіллєво-розважальні заклади (30%);
- спортивні секції (22%);
- клубна робота (9%);
- дослідницькі проблемні групи (5%);
Студентський вік є таким періодом, коли найактивніше виробляються внутрішні потреби особистості співвіднести свої прагнення з інтересами суспільства. Дослідники виокремлюють студентство як специфічну соціально-професійну групу, у зв’язку із її особливою роллю у структурі суспільства. Єдність цілей і завдань в оволодінні професією, відносна ідентичність моделей життєдіяльності, спільність потреб та інтересів внаслідок вікових характеристик роблять можливим і необхідним детальне врахування специфічних особливостей соціально-професійної групи. А це, у свою чергу, забезпечує результативність формуючого упливу всіх факторів навчально-виховного процесу у ВНЗ на особистість майбутнього спеціаліста.
Процес навчання у вищій школі передбачає включення студентів у систему суспільних відносин і засвоєння ними соціальних цінностей суспільства. Активна взаємодія із різними соціальними утвореннями, а також сама специфіка навчання у ВНЗ повинні якнайбільше сприяти формуванню у студентства активної життєвої позиції, зміцненню його зв’язків з іншими соціальними групами. На студентський вік припадає процес активного формування соціальної зрілості. Вступ до вищого закладу освіти пов’язаний для студента зі зміною соціального середовища, що викликає необхідність перебудови суспільних відносин особистості. З перших кроків на першому курсі навчання молоді люди включені в нове динамічне та інтелектуально вимогливе середовище. Саме тоді починають формуватися нові стосунки і ставлення до майбутньої професійної діяльності, фахового оточення та його цінностей; продовжується активний пошук особистої самоідентифікації, свого місця в рольових розподілах соціально-психологічних структур студентських груп та спільнот.
65) Кримінальна субкультура: історичне коріння, культурні символи та її вплив на суспільство (репрезентації в красному письменстві, кінематографі та популярній музиці тощо).
Основным фактором взаимной криминализации в криминальных группах является криминальная субкультура. Для её обозначения применяются также другие термины, такие как: «вторая жизнь»; «социально-негативные групповые явления»; асоциальная субкультура».
Считается, что в начале криминальная субкультура возникла в закрытых исправительных учреждениях, а затем распространилась за их пределами, захватив значительную часть подростково-юношеской популяции, прежде всего трудовых и педагогически трудных подростков. Которые, кстати и составляют позднее основную массу осужденных «первоходков». Криминальная субкультура блокирует и извращает воспитательные действия педагогов и окружающих, разрушает внутриколлективные отношения, замещая коллективистские отношения отношениями круговой поруки, коллетивизм – клановостью, товарищество – лжетовариществом, оправдывает и поощряет преступное поведение и преступный образ жизни.
Криминальная субкультура, как и любая другая культура по сути своей носит агрессивный характер. Она вторгается в культуру официальную, взламывая её, девальвируя её ценности и нормы, насаждая в ней свои правила, атрибутику. Известно, что носителем культуры является язык. На сегодняшний день он оказался весь пронизан терминологией уголовного жаргона, на котором охотно говорят как подростки, так и представители власти, депутаты государственной думы. А ведь утрата чистоты национального языка – серьезнейший симптом нарастания процесса глубокой криминализации общества. Особо важно подчеркнуть, что эта криминализация в первую очередь затрагивает подрастающее поколение, как наиболее активную в криминальном отношении часть общества и наиболее чуткую по своим возрастным особенностям к языковым инновациям.
Носителями криминальной субкультуры являются криминальные группы, а персонально – рецидивисты. Они аккумулируют, пройдя через тюрьмы и колонии, устойчивый преступный опыт, «воровские законы», а затем передают его другим. Здесь можно говорить о трех психологических механизмах воспроизводства преступности. Первый – персонализированный, когда преступник рецидивист из числа взрослых и опытных берет «шефство» или «наставничество» над конкретным индивидуумом. Второй механизм через криминализацию всего населения, приобщая его к уголовному языку, приучая мыслить криминальными категориями. Третий психологический механизм - через криминальную группу, которую укрепляют криминальная субкультура своими нормами и ценностями, способствует длительному её существованию. Поскольку криминальные группы по всей стране и с зарубежьем связаны многочисленными каналами («дорогами», «трассами»), постольку это и способствует универсализации, типизации норм и ценностей криминальной субкультуры, быстроте её распространения. Можно еще выделить четвертый путь распространения криминальной субкультуры, когда лидеры преступных группировок специально отбирают талантливых людей и на различных базах готовят из них боевиков, террористов, будущих лидеров преступного мира.
Итак, под криминальной субкультурой понимается совокупность духовных и материальных ценностей, регламентирующих и упорядочивающих деятельность криминальных сообществ, что способствует их живучести, сплоченности, криминальной активности и мобильности, преемственности поколений правонарушителей. Основу криминальной субкультуры составляют чуждые гражданскому обществу ценности, нормы, традиции, различные ритуалы объединившихся в группы преступников. В них в искаженном и извращенном виде отражены возрастные и другие социально-групповые особенности населения. Её социальный вред заключается в том, что она уродливо социализирует личность, стимулирует перерастание возрастной, экономической, национальной оппозиции в криминальную, именно потому и является мощнейшим механизмом воспроизводства преступности.
Криминальная субкультура отличается от обычной культуры криминальным содержанием норм, регулирующих взаимоотношения и поведение членов группы между собой и с посторонними для группы лицами. Они прямо, непосредственно и жестко регулируют криминальную деятельность, преступный образ жизни внося в них определенный порядок. В ней отчетливо прослеживается:
- Резко выраженная враждебность по отношению к общепринятым нормам и криминальное содержание субкультуры;
- внутренняя связь с уголовными традициями;
- скрытность от непосвященных;
- наличие целого набора строго регламентированных в групповом сознании атрибутов;
- попрание прав личности, выражающееся в агрессивном, жестком и циничном отношении к «чужим» слабы и беззащитным;
- отсутствие чувства сострадания к людям, в том числе и к «своим»;
- нечестность и двуличное отношение к «чужим»;
- паразитизм, эксплуатация «низов», глумление над ними;
- обесценивание результатов человеческого труда, выражающееся в вандализме;
- неуважение прав собственников, выражающееся в кражах и хищениях;
- поощрение циничного отношения к женщине и половой распущенности;
- поощрение низменных инстинктов и любых форм асоциального поведения.
Привлекательность криминальной субкультуры состоит в том, что её ценности формируются с учетом факторов перечисленных ниже:
- наличие широкого поля деятельности и возможностей для самоутверждения и компенсации неудач, постигших в человека в обществе;
- сам процесс криминальной деятельности, включающий в себя риск, экстремальные ситуации и окрашенный налетом ложной романтики, таинственности и необычности;
- снятие всех моральных ограничений;
- отсутствие запретов на любую информацию и, прежде всего, на интимную.
Средствами социальной стигматизации в криминальных группах являются:
- татуировки, в которых с помощью надписей, рисунков, условных знаков, аббревиатур отражается опыт человека в криминальной среде, степени его авторитета, притязания и ожидания;
- клички по степени благозвучности, возвышенности, которых можно судить о положении личности в криминальном сообществе;
- система вещественных атрибутов, к которым относятся носильная одежда и обувь, личные вещи, пища и тому подобное.
- размещение человека в пространстве (по спальным местам и так далее).
Криминальная субкультура базируется на дефектах правосознания, среди которых можно выделить правовую неосведомленность и дезинформированность, социально-правовой инфантилизм, правовое бескультурье, социально-правовой негативизм и социально-правовой цинизм. При этом дефекты правосознания усугубляются дефектами нравственного сознания, пренебрегающего общечеловеческими принципами морали.
Важное место в криминальной субкультуре занимают «мифы» (уголовная мифология), насаждающая образы «удачливого вора», «смелого разбойника»,«несгибаемого парня», культивирующие «воровскую романтику», «идею воровского братства», «воровскую честность» и тому подобное, способствующие сплочению преступных групп, возникновению определенных уголовных традиций.
Функции криминальной субкультуры. Все структурные элементы криминальной субкультуры взаимосвязаны, взаимопроникают друг в друга.
Однако в зависимости от выполняемых функций их можно классифицировать на следующие группы:
1. Стратификационные (нормы и правила определения статуса личности в группе и уголовном мире, клички, татуировки, привилегии для «элиты»);
2. поведенческие («законы», «наказы», правила поведения для различных классификационных каст, традиции, клятвы, проклятия);
3. пополнения уголовного сообщества «кадрами» и работа с новичками («прописка», «приколы», определение сфер и зон преступного промысла);
4. опознания «своих» и «чужих» (татуировки, клички, уголовный жаргон);
5. поддержания порядка в уголовном мире, наказания провинившихся, избавления от неугодных («разборки», стигматизация, остракизм, «опускание»);
6. коммуникации (татуировки, клички, клятвы, уголовный жаргон,
«ручной жаргон»);
7. сексуально-эротические (эротика как ценность, «вафлерство»,
«парафин», мужеложество как способы снижения статуса неугодным лицам и др.);
8. материально-финансовые (изготовление и хранение орудий совершения преступлений, создание «общей кассы» для взаимопомощи, аренда помещений под притоны и др.);
9. досуговые (извращенная культура отдыха и развлечений);
10. функция специфического отношения к своему здоровью – от полного пренебрежения им: наркомания, пьянство, членовредительство – до культуризма, активных занятий спортом в интересах криминальной деятельности.
66) Українська мова в сучасному культурному просторі України: проблеми та перспективи.
У наш час нагальне постала проблема українознавчого підходу до вирішення освітянських завдань, визначення ролі української мови в осмисленні націєтворчих та загальнодержавних процесів.
Мовне питання в нашій країні є досить дражливим. Це пояснюється особливостями історичного розвитку держави. Протягом тривалого часу здійснювалося штучне звуження сфер застосування української мови, що призвело до зменшення кількості тих, хто вважав українську мову рідною.
Світовий досвід доводить вирішальну роль мовно-культурного чинника у формуванні національностей. У модерній історії національних держав, як вважають соціолінгвісти, поширення однієї мови є найдієвішим чинником консолідації населення в межах однієї країни.
Вирішальну роль мови утворенні національних держав підтверджує також абсолютна перевага у Європі країн, об'єднаних однією загальнонаціональною мовою (з-поміж 47 європейських країн своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні, тобто у 85% загальної кількості).
Мас-медійний простір України
Проблема формування україномовного інформаційного простору нашої держави актуальна і досить гостра. Тетяна Лебедєва - президент Незалежної асоціації мовників України в прямому ефірі радіо "Ера" 16 березня 2005 року цілком слушно зауважила, що українізація українського інформаційного простору відбувається повільно, неширокосистемно. Головна з причин - незалежність мережевих мовників. Не секрет, що переважна частина ЗМІ є власністю окремих олігархічних угруповань, зацікавлених, першочергово, економічними уподобаннями. Як наслідок - надзвичайно потужний мовно-інформаційний вплив північного сусіда.
Не останню роль відіграє й комплекс меншовартості, привитий українцям століттями чужомовної експансії. На думку вчених, відсутність мовної стійкості - набута риса української ментальності. Тому лінгвісти б'ють на сполох: у нашої нації дуже занижений поріг гідності. Гідність українця необхідно виховувати з дитячого садочка. Тоді зі шкіл і вищих навчальних закладів не виходитимуть люди, байдужі до української культури. Опанування мовою має відбуватися систематично й постійно у прийнятній для пересічного українця формі, поступово для різних регіонів. Наприклад, у Криму українське радіо дуже багато говорить про мовну політику, про державну мову, цитує праці відомих мовознавців, а російське - систематично, по 5 - 10 хвилин через кожні 4 години чітко й зрозуміло навчає правильно вимовляти слова, ставити наголоси, залучає пересічного слухача до інтелігентної і вишуканої російської вимови.
Надзвичайно важливі важелі впливу - мовно-виховні заходи, у нашій країні, як уже зазначалося, всіляко нівелюються сучасними ЗМІ. Ось один із прикладів: вже стало традицією для українського телебачення серед ночі подавати до ефіру мовно-культурологічні передачі, завданням яких є виховання у населення мовного чуття й смаку, формування мовної обізнаності, вироблення стійкої мовної поведінки. Телепередача "Документ" за участю відомих філологів, професорів С.Я. Єрмоленко та І.П. Ющука, де обговорювалися сьогочасні правописні норми, 22 квітня 2005 року вийшла в ефір за 45 хвилин на першу ночі. Тому не дивно, що телефонували до телеефіру переважно українці діаспори (з Великобританії), адже за їхнім часом був саме вечір. Зазначені випадки красномовно свідчать, як переймаються і сучасні незалежні мережеві мовники, і державне радіо, й телебачення україномовним вихованням.
Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства.
На наш погляд, у справі виховання “україномовних українців”, бодай природних двомовців, за теперішніх обставин найбільш продуктивно і далекозоро “ставити” (вибачайте за такий вислів) не на дорослих громадян, а на молодшу категорію мовців – дітей. Ми переконані, що майбутнє української мови в Україні сьогодні визначається вихованням мовної поведінки саме наймолодших членів суспільства, до речі, найменш дослідженого континґенту носіїв мови.
Недостатнім є автоматизм у володінні літературною мовою основної частини її носіїв, адже більшість їх користується нею не з дитинства, а після переходу з української нелітературної (діалектної, просторічної) основи або з російської мови; багатьом відчутно бракує належної мовної практики у використанні мови за межами сім’ї або роботи. До того ж, часом важко зробити правильний (нормативний) вибір із широкого розмаїття дублетних форм.
Офіційно прийнятим в Україні варіянтом літературної мови послуговується доволі невелика частина україномовного населення. Різні кола носіїв української мови до певних її норм як справді українських та єдиних ставляться по-різному, часом обережно, часом з недовірою. Активізація мовотворчих і моворестравраційних процесів , часом занадто бурхливих і не надто зважених, окрім багатьох позитивних змін, призвели також до розхитування мовностилістичних та правописних норм літературної мови, до нестабільності, а відтак – до браку авторитетності й обов’язковості (показовим є і приклад літери Ґ, відновленої ще 1990 р. і майже повністю відсутньої у друкованих текстах), до погіршення мовної культури усної і писемної форм комунікації.
Незважаючи на велику чисельність (носіями української мови є приблизно 20-30 мільйонів людей) українська мова не здатна створити однорідного інформаційно культурного середовища.
Відтак можна будувати прогноз наступним чином: українська мова залишатиметься на маргінесі в рамках свого державного утворення.Українська мова не матиме власного культурно інформаційного простору і відповідно буде поступово зникати під тиском російської і англійської мови.Українською користуватимуться лише в побуті. Тобто російськомовному громадянину українська мова абсолютно не потрібна, йому краще спрямувати свої зусилля на вивчення англійської як загально світової мови, ніж марнувати час на українську.Отже збереження української мови залежить від створення україномовного середовища, яке має перебувати в замкненому системному циклі.
68) Російські культурні впливи на сучасну українську культуру.
Загальником усіх публікацій часів "розвинутого соціалізму" були твердження про взаємовплив i взаємозбагачення культур радянських народiв. Хоча за бiльш прискiпливого погляду брак конкретних фактiв поширення не лише росiйської культури на iсторичне поле культури iнших народiв, але й зворотного процесу, був бiльш нiж наочним.Унезалежнення колишнiх радянських республiк призупинило безмежну експансiю росiйської культури самим фактом державного iснування неросiйських народiв й iнiцiювало їхнi спроби вiдвоювати свiй культурний простiр.Найважче цей процес вiдбувається в Українi через вiдсутнiсть потужних фiльтрiв нацiонально-культурної традицiї, що зазнала величезних втрат i деструкції за 337 рокiв iншоетнiчного панування, через катастрофiчне звуження сфери української мови ( над усе в мiстiх Центру, Пiвдня i Сходу Украiни), через вiдсутнiсть нацiонального iнформацiйного простору i реального державнoго протекцiонiзму в царинi культури.Цi вiдносини, як i ранiше, мають суто однобiчний характер, без дiалогу, без обмiну. На сьогоднi замiсть складної полiфонiї двох культур, замiсть жвавого дiалогу, можна констатувати лише суцiльний монолог росiйської культури в Українi. Росiйськi мас-медiї безперешкодно формують громадську думку України, росiйськi книжки визначають характер книжкового ринку, росiйський шоубiзнес вiдкидає на узбiччя українську естраду. Мав рацiю Євген Марчук, коли стверджував, що сьогоднi русифiкацiя здiйснюється бiльш активно, нiж за часiв УРСР. Крiм росiйськомовних вузiв України, з'явилося безлiч фiлiй вузiв Росiйськоi Федерації на нашiй території, котрi також посилюють тут позицiї росiйської культури. Українська культура у власнiй домiвцi почувається вельми незатишно. Подiбний потужний тиск є сьогоднi надзвичайно небезпечним саме тому, що українська культура як функцiональна система ще не ствердилася, ще не набула структурної повноти, ще не здатна виконувати функцiї панiвної культури в державi. Названi чинники пояснюють особливу її вразливiсть i потребу у державному захистi. Однак, держава практично самоусунулася вiд такої опiки у момент, коли вона найбiльш необхiдна i є, мiж iншим, запорукою iснування самої держави, адже цивiлiзованi полiтичнi елiти розумiють, що це процес обопiльний.Таким чином, навiть на власних теренах українська духовнiсть змушена вiдчайдушно боротися за просте iснування.Що ж стосується культурного поля Росії, то там українська культура взагалi не представлена i залишається для росiян такою собi «tеrrа inсоgnita”, що, напевно, влаштовує їх керiвнi кола. Якщо Україна є абсолютно вiдкритою для росiйської преси, телевiзії, освiти, шоу-бiзнесу, книжок – то Росiя є абсолютно закритою саме для української інформацiї про Україну, для майже всiх проявiв української культури. Україна в Росії не має жодної можливостi розповiдати про себе. Здається, навiть за часiв видання в Москвi часопису «Украинская жизнь» (1912 – 1917) таких можливостей було дещо бiльше. Де-факто для Росiї української культури як наявної реальностi не існує через вiдсутність усiх її репрезентантiв: українських шкiл, українських телепрограм, преси.Окремi поодинокi культурнi дiячi України, якi проникають у росiйський культурний простiр, не можуть змiнити загальну ситуацiю. Росiйська сторона активно перешкоджає ввезенню українських книжок i на митницях їх часто вилучають – це свiдчить про створення Росiєю однобiчного (зi свого боку) культурного кордону з Україною, котрий покликаний сприяти трансляції росiйського культурного продукту в Україну i утруднювати проникнення українського в Росiю.Таким чином, йдеться про культурний рух лише в одному напрямку: вiд Росії до України. Нiякого руху у зворотному напрямку немає. Певною мiрою можна констатувати, що нинi вiдтворюється та ситуацiя, як за часiв Радянського Союзу. Привертає увагу ще один цiкавий феномен. У сучаснiй Росiї дуже моднi заклики до слов'янської єдностi, всiляких об'єднань на цiй основi, але знайомство з перiодикою свiдчить про цiлковиту вiдсутнiсть iнтересу до iсторії i культури слов'янських народiв. Така ж байдужiсть вiдчувається i вiдносно України, котра приваблює лише як об'єкт iнтеграцiйних зусиль та iнкорпорацiї у росiйське державне тiло. Український етнос, iсторiя, мова, лiтература, мистецтво, громадська і фiлософська думка як окрема культурна реальнiсть не привертає жодної уваги і зацiкавлення, за винятком хiба що часопису «Дружба народiв» через його спeцифiчну орiєентацiю.Однак у переважної бiльшостi росiян, а найгiрше, що у переважної бiльшостi росiйської елiти (полiтичної, бiзнесової, вiйськової, наукової, творчої) зберiгається переконання, що Україна це така собi «бунтiвна провiнцiя», що рано чи пiзно повернеться і все буде «як ранiше». Через те демонстративна байдужiсть i нехiть росiян вiдносно української мови i культури сприймаються як норма, мiж iншим, як iронiчне й зневажливе ставлення до них, водночас будь-якi навiть натяки Києва на можливiсть для нього якихось iнших, в iнших районах свiту культурних зацiкавлень, крiм росiйських, викликають дуже ревну i агресивну реакцiю. Незважаючи на численнi заяви росiйської сторони про необхiднiсть культурних контактiв з Україною, все зводиться на практицi до завоювання українського культурного ринку, без скiльки-небудь помiтної присутностi України на росiйському. Ясна рiч, що нееквiвалентний обмiн в економiчних стосунках України i Росiї не може не впливати й на обмiн культурний. Неоколонiальний характер росiйсько-українських економiчних зв'язкiв виступає основою всiх iнших зв'язкiв, визначає їхню суть i спрямованiсть. На жаль, нинiшне керiвництво України ще не усвiдомило величезну полiтичну роль нацiональної культури як чинника консолiдації суспiльства, його єдностi, вiдпорностi щодо деструктивних впливів. Тому держава самоусувається вiд регуляції культурних процесiв, вiд захисту власного культурного виробника, вiд допомоги йому у його експортних зусиллях i конкурентнiй боротьбi, що й призводить до фактичної капiтуляцiї українського культурного простору над усе перед Росiєю.Таким чином, проблематика сучасного стану взаємовпливiв двох культур має стати предметом ретельного наукового i полiтичного аналiзу з боку тих структур, що визначають стратегiчний внутрiшньо - і зовнiшньополiтичний курс української держави.
69. Культурна ситуація в сучасній Україні: провідні тенденції.(свої думки)
70. Культурний (авто)портрет сучасної молоді. (свої думки)
71. Культурні символи Вашого покоління (знакові події, постаті, тексти, твори мистецтва тощо).
72. Що значить «пострадянське покоління»? Схожість та відмінності порівняно з попередниками.
Існують різні методи визначення хронологічних меж поняття покоління. Л. Аннинський запропонував покласти в основу не хронологічні, а драматичні вузли історії. Отже, ХХ століття класифікується так:Діти "ганебного десятиріччя". Це ті, хто прийшов у світ між 1905–1917 роками. Це перше радянське покоління – "Діти Арбату". Становий хребет сталінської системи. Це люди в гімнастерках та будьоновках. Покоління борців, які не бажали поступатися своїми принципами."Діти системи", народжені у 1917–1921 роках. Це покоління, що було кинуто під танки в 1941 році, "декабристи" ХХ століття. Це покоління ошуканих надій.Потім були "шістдесятники". Друге покоління дітей радянської системи, що народились у 30-ті роки. Романтики, що не воювали. Пісенні мрійники. Люди хрущовської "відлиги". Останні ідеалісти.Покоління буму, люди післявоєнного демографічного вибуху (1946–1960), так звані "baby boomers". Це покоління рок-н-ролу, нової молодіжної культури. Вони росли в аурі вічної молодості, Вудстока, кольорових сорочок і гасла: "Не побажай ближньому своєму більше тридцяти років". Зараз ці люди правлять світом – очолючи уряди, корпорації, ЗМІ, школи.Люди, що народились після 1960 року – "покоління "Х". Термін з'явився й утвердився після виходу 1991 року документального роману канадського письменника Дугласа Коупленда "Покоління ікс". Термін письменник узяв з британської газетної лексики про "обурену молодь" початку 60-х. Перше радянське покоління, що не знало страху. Раціональні шукачі здорового глузду та правди.Сучасну молодь називають "поколінням "y", або "поколінням "Йо", за те, що вона, цитуємо: "вибирає йогурт і солодкі сирки", "Generation "П" та ін.Якщо оцінювати концепт "молодь", з погляду часових критеріїв сприйняття образу, у філософському вимірі поняття "час", як "минуле – сучасне – майбутнє", то він, безперечно, асоціюватиметься з:
– сучасністю;
– активною прогресивною позицією, спрямованою у майбутнє.
У концептуальне поле поняття "молодь" також потрапляють і активно вживаються словосполучення, що влучно та доречно, а інколи й неординарно доповнюють або і повністю замінюють його:
– сталі словосполучення з епітетом "молодий": молода людина, молоді громадяни, молоде покоління, молода генерація;
– з літературної мови слова-замінники поняття "молодь": студентство, юнаки та дівчата;
– сленгові та розмовні відповідники: "жовторотики", "молодіж", "молодик", "просунуті", покоління "йо", чуваки;
– оказіоналізми: "ДЕЦЛонуті", хіп-хоп-молодь;
– фразеологізми: "мученики науки", "золотий фонд нації.
Сучасна молодь відрізняється волелюбністю та відвертістю. Народжені ще за радянських часів, ми навчались у школі вже у незалежній Україні. В одну мить все наше життя почало змінюватись і стало доступним те, про що наші батьки навіть не знали за часів свого дитинства. Нинішнє покоління включає до свого складу величезну кількість людей, в тому числі й тих, хто брав участь у створенні Інтернету та фанатіє нині від комп'ютерних ігор; стриманих дітей, що сидять вдома, та гультяїв, що поїдають фаст-фуди в «палацах споживацтва»; молодих активістів, що допомагали створенню антиглобалістського руху та різноманітних акцій на підтримку миру; нероб, що тусуються по кафе та клубах, комп'ютерних фанатів та торгових клерків; покоління людей, схиблених на здоровому способі життя, спорті, дієті та правах тварин, а також анорексиків, котрі прагнуть досягнення ідеалів індустрії краси та моди. До складу нинішньої молоді також входять кріейтори різноманітних мультимедійних проектів; заядлі велосипедисти, волейболісти та скінхеди; скейтери, гангстери, хіп-хопери та урбаністи – всі вони є частинами гетерогенної молоді, котра шукає свій шлях.Нинішні молоді – це люди, які зростали після ери «холодної війни», за умов постуіндустірального суспільства та постмодерної культури, тому їхня реальність значною мірою означена префіксом «пост-».
73. Морально-виховне значення культурних традицій України для формування української національної самосвідомості.
74. Шляхи та напрями культурної модернізації України на сучасному етапі.
Поширена думка, що головна проблема України — побудувати сучасну динамічну економіку, яка забезпечує добробут людей. Саме для цього, часто-густо віримо ми, потрібні чесні та відповідальні політики. Втім, ані зміни політичної системи, ані реформи в сфері економіки неможливі й непотрібні самі по собі. Зміни необхідні для покращення нашого повсякденного життя, наших міжлюдських стосунків, з яких й виникають фундаментальні цінності суспільства: громадянська гідність на основі поваги до прав людини, суспільна мораль, свобода сумління та слова, високий рівень освіти й культури, духовність, дбайливе ставлення до середовища тощо. Саме на цих засадничих цінностях накопичується соціальний капітал — національна згуртованість і взаємодовіра людей, те, чого не вистачає теперішній Україні для того, щоб бути модерною країною.У всіх сучасних розвинених країнах демократичний устрій неможливий без повсякденної, вільної і відкритої самоорганізації життя людей. Демократичне суспільство — це насамперед розвинене громадянське суспільство, яке взаємодіє з владними органами, а не просто перекладає на них відповідальність за стан навіть дрібних справ. Жодна провідна політична сила в історії незалежної України досі не запропонувала послідовної стратегії розвитку громадянського суспільства як фундамента побудови демократії. Жодна з політичних партій, які приймали участь в управлінні, не виявили практичної або дієвої, або системної зацікавленості у створенні умов розвитку громадянського суспільства. Жоден орган управління, за винятком кількох місцевих органів влади, не спромігся налагодити реальний, системний діалог з громадянським суспільством.Діалог з громадянським суспільством, активними громадськими організаціями України, яких налічується кілька тисяч, підмінюють роздмухуванням надмірного політичного популізму. Громадянам, що розділені популістськими обіцянками індивідальних благ, чекають на блага від влади й лише від влади, важко об'єднуватися у громадські організації та рухи, які спільно обстоювали б їхні цінності, права та інтереси.Можна виділити декілька тенденції в нинішній культурній ситуації, що склалась в Україні:
§ деідеологізація культури і ліквідація державної монополії на культуру;
§ приватизація і комерціалізація культури;
§ зростання інтересу до історичної культурної спадщини, в тому числі до релігії і церкви;
§ посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до питання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео), значне зниження відвідувань театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;
§ зростання в побуті елементів анти культури (наркоманії, злочинності, корупції, рекету, проституції, порнографії, патологічних нахилів тощо);
§ особливу занепокоєність викликає стан української мови, українського книгодрукування, бібліотечної справи, кіномистецтва.
Отже, культура не лише поступово стає для соціологів головним інструментом пояснення поточних соціокультурних трансформацій, але й важливою передумовою соціально-економічного зростання суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу.
75)