Література

1. Іванов В. Ф. Журналістська етика /В. Ф. Іванов, В. Є. Сердюк. – К. : Вища шк., 2007. – С. 66–95, 120–133, 134–141, 212–217.

2. Іванов В. Ф. Стандарти новинної журналістики : навч. пос. – К. : Акад. Укр. Преси, Центр Вільної преси, 2007. – 72 с.

3. Куляс І. Ефективне виробництво теленовин : практ. пос. для журналістів / І. Куляс, О. Макаренко. – К. : ХББ, 2006. – 120 с.

4. Потятиник Б. Патогенний текст / Б. Потятинник, М. Лозинський. – Львів : Світ, 1996. – 296 с.

5. Путівник ретельного журналіста : практ. пос. К., 2007. – 173 с.

6. Фінклер Ю. Мас-медіа і влада: технологія взаємин  Ю. Фінклер. – Львів : Аз-Арт, 2003. – 212 с.

Тема 5 Правова основа захисту честі й гідності людини

1. Юридичне визначення понять «дифамація», «наклеп», «образа».

2. Термін «оціночне судження»: виникнення, застосування на практиці.

3. Захист честі, гідності, ділової репутації в межах цивільного процесу.

4. Поняття «злого умислу» в цивільних процесах по дифамації.

5. Моральна шкода.

6. Дифамація: можливості досудового вирішення конфлікту.

1. Дифамація (від лат. diffamatio  пошкодження, псування) – правопорушення, що полягає в приниженні честі і гідності фізичної особи або в поширенні завідомо неправдивих відомостей, які шкодять її репутації.

Поняття дифамації – юридична абстракція. На практиці дифамація існує у двох видах: як наклеп або як образа.

Наклеп – умисне поширення завідомо неправдивої інформації, що ганьбить фізичну особу; фактично – звинувачення особи у чомусь. Норма закону про неправдивість наклепницької інформації означає, що потерпілий не повинен доводити своєї «доброчесності» (ст. 277 Цивільного кодексу України: «Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного»). Апріорі передбачаються злостивий намір і умисна форма вини: суд виходить з того, що винний знає про неправдивість поширюваних відомостей, що ганьблять іншу особу, усвідомлює негативні наслідки поширення такої інформації, однак бажає її поширювати.

Образа – умисне приниження честі та гідності особи, виражене в непристойній формі. На відміну від наклепу, не ґрунтується на фактах і тому не проходить верифікації. Кваліфікуючою ознакою образи як правопорушення є непристойність форми висловлювань на адресу потерпілого. Також передбачається умисна форма вини: винний усвідомлює, що своїми словами (діями) принижує честь та гідність конкретної особи, і бажає цього.

Схема 2.

ДИФАМАЦІЯ
Наклеп	Образа
розповсюджено	розповсюджено
фізична особа	фізична особа
3-тя особа	
Умисно	умисно
Порочить	принижує
Факт	
недостовірно	непристойно

2. Стала на сьогодні сполука «оціночні судження» була сформульована 1986 р. під час розгляду Європейським судом справи «Лінгенс проти Австрії», коли виникла необхідність розмежувати оціночне судження й дифамацію. В процесі цієї справи було встановлено, що право журналіста на оціночні судження відповідає його праву на свободу вираження особистих поглядів, проголошеному ст. 10 Європейської Конвенції, і вказано: «Слід розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна». Отже, оціночні судження слід відрізняти як від наклепу, так і від образи (оціночне судження не має нести в собі ознак непристойності вислову). Окрім названої справи, широко відомими у практиці Європейського суду є справи «Торгерсон проти Ісландії» 1991 р., «Швабе проти Австрії» 1991 р., «Прагер і Обершлік проти Австрії» 1994 р., «Фельдек проти Словаччини» 1995 р., «Таммер проти Естонії» 1998 р. тощо.

В Україні термін «оціночні судження» було законодавчо сформульовано лише в 2003 р., до цього вітчизняні суди послуговувалися рішенням у справі «Лінгенс проти Австрії». 6 травня 2003 р. Закон України «Про інформацію» був доповнений ст. 47-1, яка гласить: «Ніхто не може бути притягнутим до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості».

Однак поширеною й досі є практика розгляду подібних справ не в українських судах, а в Європейському суді з прав людини. Серед «голосних справ», в яких фігурували українські журналісти та ЗМІ, слід назвати позов міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка проти журналіста газети «Киевские ведомости» Сергія Кисельова, справи «Українська прес-група проти України» (2000), «Ляшко проти України» (2002), «Опозиційний блок «НЕ так!» проти газети «Сільські вісті» (2006) тощо.

3. Питання судового захисту честі, гідності і ділової репутації в Україні врегульовано нормами цивільного права відповідно до ст. 32 Конституції України та ст.ст. 277280 Цивільного кодексу України.

Позивачами по цій категорії справ може бути фізична особа, про яку такі відомості поширені, а також близькі родичі цієї особи, коли відомості прямо чи опосередковано порочать їх. Не обов’язково, щоб позивача було безпосередньо названо в поширеній інформації: належним позивачем в таких справах закон визнає всякого, про кого поширено певний обсяг інформації, за яким цю особу можна ідентифікувати (деталі особистого життя, особливі прикмети чи обставини, посада, населений пункт тощо). Аналогічне право на судовий захист має і заінтересована особа щодо члена її родини або іншого родича, який помер. В інтересах неповнолітніх чи осіб, визнаних законом недієздатними, позов може бути подано законними представниками: опікунами, піклувальниками, чи прокурором.

Законодавство розглядає честь, гідність та ділову репутацію як особисті блага, які захищаються в індивідуальному порядку, і не передбачає захисту нематеріальних благ будь-яких спільнот чи груп.

У свою чергу відповідачем виступає розповсюджувач інформації. Коли йдеться про журналіста у якості відповідача по такій справі, то важливо пам’ятати – якщо матеріал опубліковано як редакційний (ім’я автора не вказано) і ЗМІ не надав позивачеві інформації про автора і таким чином взяв на себе всю відповідальність за поширені відомості, то ЗМІ і є відповідачем (в особі його повноважного представника).

Позови даної категорії справ подаються до судів загальної юрисдикції. Суд, розглядаючи по суті цивільну справу про захист честі та гідності особи, повинен з’ясувати:

1. чи були поширені відомості, про спростування яких йдеться;

2. чи порочать вони честь та гідність позивача;

3. чи відповідають вони дійсності.

За процедурними правилами цивільного судочинства факт поширення відомостей доводить позивач,докази правдивості поширеної інформації наводить відповідач, афакт наявності/відсутності шкоди для репутації позивача внаслідок розповсюдження певних відомостей з’ясовуєсуд. У разі позитивного рішення по справі позивач має право розраховувати на:

• спростування недостовірної інформації, що порочить його честь, гідність, ділову репутацію, завдає шкоди його інтересам;

• вилучення з обігу тексту, в якому розповсюджена така інформація;

• відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої її поширенням.

4. Т. зв. «злий умисел» у справах по дифамації наявний, якщо поширювач інформації:

1. точно знає, що інформація є недостовірною;

1. усвідомлює наслідки поширення недостовірної інформації;

2. бажає настання таких наслідків.

Потреба доводити у судовому процесі по дифамації наявність/відсутність злого (прямого) умислу може виникнути, коли у відповідача не виявилось доказів достовірності поширеної інформації. У такому разі позивач повинен надати суду належні докази того, що йому, тобто позивачеві, була достеменно відома неправдивість інформації. Відповідач у свою чергу повинен надати докази:

• своєї впевненості у достовірності (чи хоча б намірів дістати такі докази) поширеної інформації або

• наявних протиріч щодо достовірності/недостовірності поширеної інформації, що з’явилися внаслідок перевірки суті заперечень позивача і стали підставою сумніву.

Коли позивачем у справах про дифамацію виступає повноважний представник органу влади, місцевого самоврядування чи їх посадові особи, а відповідачем – журналіст чи ЗМІ, у суду з’являються підстави застосовувати положення ч. 4 ст. 17 Закону України «Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів». Ця законодавча норма вимагає, щоб при вирішенні питання про стягнення моральної (немайнової) шкоди за поширення недостовірної інформації (або втручання в приватне життя) на користь таких позивачів суд визначився щодо наявності злого умислуз боку ЗМІ чи журналіста.Відсутність злого умислу унеможливлює стягнення моральної шкоди.

5. Моральна шкода–це втрати немайнового характеру внаслідок моральних або фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства (ст. 23 Цивільного кодексу України) моральна (немайнова) шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу чи ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у протиправній поведінці щодо особи, у порушенні права власності, в тому числі й інтелектуальної, інших цивільних прав особи.

Моральна шкода відшкодується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.

При визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд виходить з характеру правопорушення, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, глибини фізичних і душевних страждань потерпілого, істотності вимушених змін у його життєвих та виробничих стосунках, ступеня зниження престижу, ділової репутації, часу і зусиль, необхідних для відновлення попереднього становища тощо. Орієнтиром для визначення розміру відшкодування слугують вимоги розумності і справедливості.

Для з’ясування в конкретних обставинах тяжкості моральних страждань та психічних переживань позивач може звернутися до послуг фахівців, які застосують спеціальні методики і нададуть експертну оцінку для визначення суми компенсації. Однак слід зауважити, що суд не зв’язаний навіть експертними висновками і рішення про задоволення позовних вимог чи відмову у такому задоволенні стосовно компенсації моральної шкоди приймає на підставі врахування всіх обставин і доказів у сукупності. Рішення суду по такій справі приймається суддеюодноособово на основі закону з урахуванням ретельного аналізу підданих правовій оцінці фактів і доказів, наданих сторонами.

Закон не встановлює ані максимуму, ані мінімуму розміру суми, яка може бути затребувана позивачем в якості компенсації за завдану йому моральну шкоду. Однак слід відзначити, що з 3 квітня 2003 р. в Україні діє прогресивна система застав – ще до початку розгляду справи про відшкодування моральної шкоди позивач вносить у дохід держави фіксований відсоток від запрошеної суми відшкодування, який незворотно втрачає у разі програшу:

до 1700 грн. – 1 %;

1700 – 170 000 грн. – 5 %;

170 000 -... грн. – 10 %.

6. Одними із найпоширеніших способів досудового вирішення конфлікту у випадках дифамації єспростуванняівибачення.

Якщо ЗМІ було розповсюджено відомості, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, і вони порочать честь та гідність особи, шкодять її діловій репутації, громадяни відповідно до ст. 37 Закону України «Про друковані ЗМІ...» протягом одного рокуз часу оприлюднення інформації мають право вимагати її спростування.

У випадку, коли редакція не має доказів того, що поширені відомості є такими, що відповідають дійсності, вона зобов’язанана вимогу зацікавленої особи в запропонованому останньою варіанті опублікувати їх спростування в запланованому найближчому випуску друкованого ЗМІ. Якщо це неможливо, максимальний термін для такої публікації – 1 місяць з дня надходження вимоги (там само). Редакція може спростувати поширену інформацію і за власною ініціативою, довівши тим відсутність у неї злого умислу проти постраждалої особи.

Обсяг спростування інформації не може більше ніж вдвічі перевищувати обсяг інформації, якою він викликаний; водночас забороняється вимагати, аби обсяг спростування був меншим за половину друкованої (машинописної) сторінки звичайного формату. Скорочення та інші правки без дозволу заявника забороняються.

Текст спростування має бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому ж місці шпальти, де було викладено відомості, які спростовуються.

За наявності підстав для відмови у задоволенні вимоги про спростування друкований ЗМІ в цей же термін (тобто протягом 1-го місяця) повинен письмово повідомити про це заявника, вказавши причини відмови.

Відповідно до положень ст. 37 Закону «Про друковані ЗМІ...» редакція друкованого ЗМІ відмовляєу спростуванні інформації, якщо воно:

• містить у собі заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної чи релігійної ворожнечі, зазіхань на права і свободи людини;

• суперечить рішенню чи вироку суду, які набрали чинності;

• є анонімним.

У свою чергу редакція може відмовитиу публікації спростування, якщо воно:

• стосується відомостей, які нею вже спростовано;

• надійшло пізніше, ніж через рік з дня публікації відомостей.

Закон України «Про телебачення та радіомовлення» ст. 64 відводить відповідно 14 днів на можливість подати письмову заяву про спростування інформації, а на розгляд такої заяви телерадіорганізацією – 7 днів. Скорочення чи інші зміни у тексті спростування, поданого заявником, без його згоди не допускаються. Телерадіоорганізація, яка зобов’язана поширити текст спростування, на вимогу громадянина чи представника юридичної особи може надати йому можливість зачитати власний текст і передати його в запису. Крім того, громадяни чи представники юридичних осіб, яким заподіяно шкоди розповсюдженою недостовірною інформацією, мають право на відповідь (коментар чи власне тлумачення обставин справи) у програмах та передачах даної телерадіоорганізації незалежно від того, було подано ними заяву з вимогою спростування чи ні (ст. 65 Закону).

Спростування інформації в пресі чи на каналах мовлення не звільняє ЗМІ від матеріальної відповідальності за задану її поширенням моральну шкоду, алеможе зменшити розмірицієї відповідальності.

Закон не вимагаєокремоговибачення з боку журналіста або ЗМІ за розповсюдження недостовірної інформації, але логіка загальнолюдської моралі передбачає, аби автор чи видання вибачилися за перекручення фактів.

Практика свідчить, що нерідко після отримання стримано-ввічливого вибачення потенційні позивачі відмовляються від своїх намірів і не звертаються до суду.