3.2. Забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального захисту

Для створення заходів щодо охорони праці власнику або уповноваженому ним органу щорічно необхідні значні грошові та матеріальні кошти. Порядок і мета використання цих коштів визначаються в колективних договорах.

На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також на роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюва­них у несприятливих умовах, працівникам видаються безоп­латно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту.

Норми спецодягу складені за виробничою ознакою і розра­ховані на застосування незалежно від профілю та відомчої на­лежності підприємства. Практично це означає, що на будь-якому підприємстві може бути застосована не одна, а декілька галузе­вих норм і залежно від того, на якому виробництві зайнятий працівник, за тією нормою йому повинні видавати спецодяг. " Спецодяг і спецвзуття, що видаються працівникам, повинні бути зручними в роботі, належної якості, відповідати вимогам державних стандартів і технічним умовам, розміру і зросту пра­цівників. Заміна одного виду спецодягу іншим, як правило, не допускається [3].

Спецодяг, спецвзуття є власністю підприємства. Тому влас­ник або уповноважений ним орган зобов'язаний організувати їх комплектування та утримання. Видача замість спецодягу та спец­взуття матеріалу для їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється. У той же час власник або уповно­важений ним орган повинен компенсувати працівникові витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуального захи­сту, якщо встановлений нормами строк видачі цих засобів по­рушено, і працівник був змушений придбати їх за власний кошт.

У разі дострокового зношення цих засобів не з вини пра­цівника власник або уповноважений ним орган зобов'язаний замінити їх за свій рахунок. Строки ношення спецодягу (в тому числі зимового) вираховуються з дня фактичної видачі його працівникам в календарному, а не сезонному вирахуванні.

Підприємство зобов'язане замінити або відремонтувати спецодяг і спецвзуття, яке прийшло в непридатність до закін­чення встановленого строку ношення з причин, що не зале­жать від працівника. Така заміна здійснюється власником або уповноваженим ним органом за участю представника проф­спілкової організації.

Повернені працівником спецодяг і спецвзуття по закінченні строку ношення, але ще придатні для використання, мають бути відремонтовані і використані за призначенням. Одяг, не придатний для ношення, може бути використаний для ремон­ту. Видача спецодягу і спецвзуття, що були у користуванні в інших працівників, можливе тільки після прання, ремонту та дезінфекції. Строки ношення такого одягу визначаються комісією.

Прання, дезінфекція і ремонт спецодягу, спецвзуття і запобіжних засобів проводиться за рахунок підприємства в пері­од, коли працівники не зайняті на роботі (вихідний день), або під час перерви між робочими днями чи робочими змінами.

Забороняється виносити спецодяг і спецвзуття за межі підприємства. Для його збереження власник або уповноваже­ний ним орган зобов'язаний надавати працівникам спеціально обладнанні приміщення (гардеробні). У випадках, коли за умо­вами роботи спеціально обладнані приміщення не можуть бути надані (на лісозаготівлі, геологорозвідувальних роботах тощо), спецодяг може перебувати у неробочий час у працівників, що повинно бути передбачено в правилах внутрішнього трудового розпорядку чи колективному договорі. Відповідальність за збе­реження спецодягу в цих випадках несуть самі працівники [23, с. 102].

Теплий спецодяг і спецвзуття повинні видаватись працівникам з настанням холодної пори року. Час користування цим спец­одягом встановлюється влас­ником або уповноваженим ним органом спільно з профспілко­вою організацією з урахуванням місцевих виробничих і кліма­тичних умов.

На роботах, пов'язаних із забрудненням тіла, видається мило у кількості 400 грамів на місяць. При негативному впливі на шкіру людини шкідливих речовин безоплатно видаються зми­вачі або знешкоджуючі речовини.

Перелік робіт і професій, робота на яких дає право праців­никам на одержання мила, змиваючих і знешкоджуючих речо­вин, встановлюється власником або уповноваженим ним орга­ном за погодженням з профспілковим органом.

Для змивання бруду під час роботи і після її завершення повинні бути обладнані умивальники з рушниками або повітря­ними осушувачами рук.

Медичними установами визначений докладний перелік ток­сичних речовин, для нейтралізації яких працюючі повинні вжи­вати молоко. Молоко є продуктом профілактичного харчуван­ня, який підвищує опір організму негативним чинникам ви­робничого середовища, нормалізує деякі обмінні процеси і функції організму. Виходячи з визначеного переліку власник підприємства або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом затверджує перелік професій і робіт, при виконанні яких працівникам повинно видаватись молоко [14, с. 2].

Молоко видається робітникам і службовцям у дні, коли вони фактично виконують роботи з шкідливими умовами праці і зай­няті на цих роботах не менше половини робочого дня (зміни).

За робочу зміну, незалежно від її тривалості, працівники одержують по 0,5 літра молока. У виняткових випадках нату­ральне молоко за погодженням з медико-санітарною частиною або місцевою санітарно-епідеміологічною станцією може бути замінено рівною кількістю кефіру, простокваші, ацидофільно­го молока або мацоні.

На роботах з особливо шкідливими умовами праці праців­никам видається лікувально-профілактичне харчування. Перелік професій і посад, робота на яких дає право на безоплатне ліку­вально-профілактичне харчування, а також раціони і правила видачі цього харчування затверджуються в централізованому порядку. Якщо працівник відповідно до цього переліку отри­мує лікувально-профілактичне харчування, то молоко йому не видається, незалежно від того, чи відповідає виконувана ним робота умовам, що дають право на отримання молока.

Лікувально-профілактичне харчування видається у вигляді гарячих сніданків перед початком роботи. В окремих випадках за погодженням з лікувальним закладом допускається видача сніданків під час обідньої перерви. Працівники забезпечуються гарячими сніданками тільки під час роботи саме на особливо шкідливих роботах.

В гарячих цехах, на підземних роботах працівникам пови­нен бути забезпечений особливий питтєвий режим. Фізичні на­вантаження при роботах з високою температурою викликають активне потіння організму. Разом з потом з організму праців­ника виділяються солі і вітаміни. Виникає сильне почуття спраги, хочеться постійно пити. Стає нестабільним артеріальний тиск, частішає пульс, знижується працездатність.

Необмежене вживання рідини збільшує навантаження на нирки і серце. Посилюється потовиділення, що викликає ще більшу спрагу, бажання пити. Скорочення вживання води зму­шує серце працювати у напруженому ритмі — перекачувати кров, Що стала густою від нестачі вологи. Тому для усунення цих фізіологічних відхилень треба правильно організувати питтє­вий режим.

Практикою доведено, що найраціональнішим є вживання приблизно півсклянки вологи через кожні півгодини. Такий питтєвий режим не призводить до змін у діяльності серцево-судинної системи і посиленого потовиділення, дозволяє збе­регти нормальне самопочуття протягом усієї робочої зміни.

3.3. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про охорону праці. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій

Будь-яке законодавство, особливо законодавство про охорону праці, ефективне тоді, коли воно неухильно виконується усіма зацікавленими учасниками відносин. Для здійснення цієї мети держава уповноважила відповідні органи та інспекції, які здійснюють свої повноваження в двох правових формах: шля­хом нагляду і шляхом контролю.

Під наглядом слід розуміти правову форму здійснення захис­ної функції по додержанню законності в трудових правовідноси­нах, відповідності дій власника підприємства або уповноваженого ним органу приписам трудового законодавства. Нагляд є особли­вою правозастосовною діяльністю. Орган, що здійснює нагляд, може вказати на допущені порушення, заявити подання щодо їх усунення, але не покарати, оскільки орган по нагляду не має відомчих повноважень щодо організації, яка перевіряється.

Контролем визнається організаційно-управлінська діяльність, що здійснюється вищими відомчими органами, профспілками, тру­довими колективами, Радами народних депутатів. Контроль як перевірка дій власника або уповноваженого ним органу прово­диться з точки зору не тільки відповідності цих дій трудовому законодавству, а й їх доцільності і ефективності, врахування передового досвіду організації роботи у галузі, в даній місцевості [17, с. 16].

Хоча нагляд і контроль — різні поняття, завдання і мета їх здійснення є єдиними. Вони спрямовані на забезпечення за­конності, попередження правопорушень та їх усунення. Від­мінність між ними в основному полягає в компетенції органів, що здійснюють ці функції, методах і формах їх роботи.

Вищим державним органом, що здійснює державне управ­ління охороною праці, є Кабінет Міністрів України. Він роз­робляє і забезпечує реалізацію Національної програми поліпшен­ня стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, визначає функції загальних та галузевих міністерств щодо охо­рони праці та встановлює порядок створення і використання фондів охорони праці.

Міністерство праці і соціальної політики України здійснює державну експертизу умов праці, визначає порядок та прово­дить контроль за якістю і своєчасним проведенням атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам з охо­рони праці.

Виконуючи функції нагляду, зокрема за точним виконан­ням законодавства про охорону праці, прокурор має право без­перешкодно входити у державні чи громадські установи, під­приємства, міністерства, відомства; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки; вимагати для перевірки накази, розпорядження, інструкції та інші акти; одержувати інформацію про стан законності та заходи щодо її забезпечення тощо. В разі виявлення порушень закону проку­рор має право опротестовувати видані акти; порушувати кри­мінальну справу, дисциплінарне провадження та провадження про адміністративне правопорушення; давати приписи або вно­сити подання про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підля­гає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадо­вою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється й про­курор.

Основними завданнями Комітету по охороні праці є: ком­плексне управління охороною праці на державному рівні; здійснення державного нагляду за додержанням у процесі трудової діяльності вимог законодавчих і нормативних актів щодо безпеки, гігієни праці й виробничого середовища; проведення експертизи проектної документації і видача дозволів на вве­дення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, об'єктів і засобів виробництва тощо.

Для виконання своїх функцій Комітет по охороні праці ство­рює територіальні управління та інспекції. Державний нагляд за охороною праці здійснюють державні інспектори та поса­дові особи комітету і територіальних управлінь, яких в Україні створено 10. Управління, в свою чергу, поділяються на інспекції по охороні праці, яких в територіальному управлінні від 9 (Кар­патське територіальне управління, що об'єднує 3 області) до 31 інспекції (Донецьке територіальне управління — 1 область).

Інспекції діють на підставі Типового положення, затверд­женого наказом Комітету по нагляду за охороною праці від 19 червня 1995 р. № 92. Під час виконання інспекторами своїх обов'язків власник підприємства повинен безоплатно створювати необхідні умови для їх роботи.

Інспекторські перевірки залежно від їх конкретних завдань, мети і тривалості підрозділяються на три види: оперативні, цільові та комплексні.

Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпе­ки на підставі Указу Президента України від 15 грудня 1994 р. включено до складу Міністерства охорони навколишнього при­родного середовища та ядерної безпеки України. На це міністер­ство покладено обов'язок здійснювати державний контроль за додержанням норм і правил ядерної та радіаційної безпеки об'єктів ядерної енергії; визначати критерії, затверджувати нор­ми і правила з ядерної та радіаційної безпеки; здійснювати на­гляд за розробленням та проведенням заходів, спрямованих на запобігання аваріям на об'єктах ядерної енергії та ін. [20, с. 263].

З метою організації та здійснення державного контролю у галузі ядерної та радіаційної безпеки у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки Ук­раїни діє Головна державна інспекція з нагляду за ядерною безпекою, яка наділена певним колом повноважень по здійснен­ню цього нагляду.

Державний пожежний нагляд здійснюють управління Дер­жавної пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ Ук­раїни відповідно до Положення про Державну пожежну охоро­ну, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1994 р. № 508. Органи Державного пожежного нагля­ду здійснюють контроль за дотриманням вимог законодавства з питань пожежної безпеки керівниками органів державної ви­конавчої влади, керівниками та іншими посадовими особами підприємств, громадянами, а також виконують деякі інші по­кладені на них завдання.

Посадові особи Державного пожежного нагляду у разі ви­явлення порушення протипожежних вимог, передбачених стан­дартами, правилами і нормами, мають право заборонити здій­снювати будівельно-монтажні роботи і вносити пропозиції про припинення фінансування цих робіт.

Прийняті рішення можуть бути оскаржені у вищому органі або у посадової особи Державного пожежного нагляду у п'яти­денний термін з дня вручення рішення. Подання скарги не припиняє виконання постанови.

Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» вста­новлено, що санітарні норми, правила, гігієнічні нормативи затверджує та скасовує Головний державний санітарний лікар України.

Відповідно до даного закону, посадовим особам органів, установ і закладів державної са­нітарно-епідеміологічної служби надано право обмежувати, тим­часово забороняти чи припиняти діяльність підприємств, об'єктів будь-якого призначення внаслідок невідповідності ви­могам санітарних норм; вилучати з реалізації небезпечні для здоров'я продукти харчування, хімічні та радіоактивні речови­ни та ряд ін.

Значні повноваження в здійсненні контролю за додержан­ням нормативних актів про охорону праці надані місцевим дер­жавним адміністраціям і Радам народних депутатів. Вони у ме­жах відповідної території забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці, формують за участю проф­спілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і ви­робничого середовища, що мають міжгалузеве значення, організовують в разі необхідності регіональні аварійно-рятувальні формування.

РОЗДІЛ 4. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ОБ'ЄКТИ ПІДВИЩЕНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

У 2001 році в Україні прийнято Закон "Про об'єкти підвищеної небезпеки", який визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов'язані з об'єктами підвищеної небезпеки, і спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження розвитку і ліквідації наслідків.

Об'єкт підвищеної небезпеки (ОПН) — це об'єкт, на якому використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також інші об'єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру [3].

Відповідно до прийнятої Постанови Кабінету Міністрів (КМУ) від 11.07.2002 р., № 956 "Про ідентифікацію та декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки" затверджено:

- нормативи порогових мас небезпечних речовин для ідентифікації об'єктів підвищеної небезпеки;

- порядок ідентифікації та обліку об'єктів підвищеної небезпеки;

- прядок декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки. Крім цього, відповідно до ст. 7 Закону України "Про страхування"

КМУ прийняв Постанову (№ 1788 від 16.11.2002 р.) "Про затвердження порядку і правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути нанесена пожежами й аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежонебезпечні об'єкти, господарча діяльність яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру".

Постановою затверджено перелік груп, у якому об'єкти підвищеної небезпеки поділені на групи з присвоєнням відповідної категорій небезпеки (перша, друга і третя). Найвищий ступінь небезпеки відповідає першій категорії.

Згідно зі ст. 10 Закону суб'єкт господарської діяльності готує і подає до місцевих органів виконавчої влади декларацію безпеки об'єкта підвищеної небезпеки.

Нормативну базу для розрахунків та декларування частково вже розроблено:

ДНАОП 0.00-3.07-02 Нормативи порогових мас небезпечних речовин для ідентифікації об'єктів підвищеної небезпеки. Дата введення в дію: 11.07.02. Постанова КМУ №956 від 01.10.02;

ДНАОП 0.00-8.21-02 Порядок ідентифікації та обліку об'єктів підвищеної небезпеки. Дата введення в дію: 11.07.02. Постанова КМУ №956 від 01.10.02;

ДНАОП 0.00-8.22-02 Порядок декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки. Дата введення в дію: 11.07.02. Постанова КМУ №956 від 01.10.02.

Суб'єкт господарської діяльності, у власності якого перебувають ОПН, зобов'язаний [3]:

- провести ідентифікацію об'єкта підвищеної небезпеки і зареєструвати його в органах нагляду;

- забезпечити розробку й експертизу декларації безпеки і плану ліквідації і локалізації аварійних ситуацій і аварій на об'єкті, узгодити та зареєструвати їх згідно з установленим порядком;

- одержати дозвіл на експлуатацію об'єкта у місцевих органах виконавчої влади;

- забезпечити експлуатацію об'єкта з мінімально можливим ризиком і виконання інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність об'єктів підвищеної небезпеки;

— застрахувати "свою громадянську відповідальність" за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами й аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки.

Суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність за достовірність даних у декларації. Схему подання декларації наведено на рис. 2.10. Державний нагляд та контроль у сфері діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки, здійснюють уповноважені законом органи влади, в тому числі спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади та їхні відповідні територіальні органи, до відома яких належать питання:

• охорони праці;

• забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища;

• захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

• пожежної безпеки;

• санітарно-епідемічної безпеки;

• містобудування.

Суб'єкт господарської діяльності зобов'язаний:

1. вживати заходів, направлення на запобігання аваріям, обмеження і ліквідацію також їх наслідків та захист людей і довкілля від їх впливу;

2. повідомляти про аварію, що сталася на об'єкті підвищеної небезпеки, і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування та населення;

3. забезпечувати експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки з додержанням мінімально можливого ризику;

4. виконувати вимоги закону та інших нормативно-правових актів, які регулюють діяльність об'єктів підвищеної небезпеки.

РОЗДІЛ 5. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ШКОДУ, ЗАПОДІЯНУ ДЖЕРЕЛОМ ПІДВИЩЕНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

Відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, в сучасних умовах науково-технічного прогресу, усклад­нення всіх сторін життя суспільства — важливий правовий інструмент забезпе­чення соціальної справедливості. Вона зумовлена особливо шкідливими якос­тями джерел підвищеної небезпеки, оскільки останні в процесі експлуатації не піддаються безперервному і всеосяжному контролю з боку людини.

Ніякі спеціальні знання, навички, досвід не дають можливості ні передбачити тих шкідливих наслідків, які настають у конкретній життєвій ситуації, ні запобігти їм. Крім того, відповідальність незалежно від вини стимулює володільців джерел підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів щодо запобігання запо­діянню шкоди, заохочує їх до участі у створенні нової, безпечнішої техніки. За афористичним висловом Б.С. Антимонова, стимулювати, спонукати до безпечної діяльності можна і без обвинувачень.

Особливість правил відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, полягає в наявності лише трьох підстав для ви­никнення відповідальності:

а) наявність шкоди;

б) протиправна дія заподіювача шкоди;

в) наяв­ність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою.

Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (без вини). Відповідальність такої особи поширюється до межі непереборної сили. Тому її називають підви­щеною.

РОЗДІЛ 6. СУБ'ЄКТИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ЩОДО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ ДЖЕРЕЛОМ ПІДВИЩЕНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

Зобов'язаною стороною у відносинах щодо відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, є організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (ст. 450 ЦК України). Зазначені організації та громадяни на практиці і в літературі називаються власниками джерел підвищеної небезпеки. У Постанові Верховного Суду України від 27 березня 1992 року передбачається приблизний перелік власників джерел підвищеної небезпеки. До них, зокрема, належать: власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні товариства, громадяни тощо); організації, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на праві повного господарського видання або на праві оперативного управління (державні підприємства та установи); організації та громадяни, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду тощо); громадяни, які мають доручення на управління транспортним засобом; організації, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на підставі адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування [21, с. 224].

Власник джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачене не з його вини, а в результаті протиправних дій постраждалих осіб, наприклад, унаслідок угону транспортного засобу. У подібних випадках до відповідальності за статтею 450 ЦК України притягаються особи, які фактично володіли джерелом підвищеної небезпеки в момент заподіяння шкоди. Коли володіння джерелами підвищеної небезпеки було втрачене не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й із вини самого власника, тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладена як на особу, що протиправно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, так і на його власника відповідно до ступеня вини кожного з них.

РОЗДІЛ 7. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА З ОХОРОНИ ПРАЦІ

За порушення трудового законодавства та правил з охорони праці встановлена відповідальність як роботодавця, так і посадо­вих осіб, уповноважених ним для здійснення виконавчо-розпо­рядчої діяльності у сфері трудових відносин.

У випадках, коли порушення вимог щодо охорони праці ство­рюють загрозу для життя або здоров'я працюючих, приписом державних інспекторів по нагляду за охороною праці може бути зупинена експлуатація підприємств, об'єктів, окремих вироб­ництв, цехів і дільниць, машин, механізмів, устаткування, транс­портних та інших засобів виробництва на строк, необхідний для усунення виявлених порушень.

Посадові особи підприємств, установ, організацій, які винні у порушенні чи невиконанні законодавчих актів про працю та охо­рону праці, притягуються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності згідно із законо­давством.

Адміністративна відповідальність наступає у випадках і в ме­жах, передбачених Кодексом України про адміністративні пра­вопорушення1. Зокрема, ст. 41 названого Кодексу встановлено, що порушення вимог законодавства про працю, вимог законо­давчих та інших нормативних актів про охорону праці посадови­ми особами підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, громадянами — власниками підприємств чи уповноваженими ними особами тягне за собою накладення штра­фу від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян [22, с. 254].

Кодекс України про адміністративні правопорушення встанов­лює також адміністративну відповідальність за ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни або доповнення ко­лективного договору, угоди (ст. 41і); порушення чи невиконання колективного договору, угоди (ст. 412); ненадання інформації для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, угод (ст. 413); порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з безпечного ведення робіт у галузях промисловості (ст. 93). У цих випадках на винних може бути накладено штраф від одного до ста неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Від імені органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці розгляда­ти справи про адміністративні правопорушення і накладати ад­міністративні стягнення мають право: за порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, щодо безпечного ведення робіт у галузях промис­ловості та на об'єктах, підконтрольних органам спеціально упов­новаженого цетрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці, також невиконання законних вимог органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці [14, с. 2]:

• державні інспектори — штраф до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• головні інспектори, начальники інспекцій спеціально уповно­важеного центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці та їх заступники — штраф до восьми неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян;

• начальники управлінь і відділів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці та їх заступники — штраф до дев'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• керівник спеціально уповноваженого центрального органу ви­конавчої влади з нагляду за охороною праці та його заступни­ки — штраф до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян.

Відповідно до статей 287, 288 Кодексу України про адмініст­ративні правопорушення постанову про накладення адміністра­тивного стягнення у вигляді штрафу може бути оскаржено осо­бою, щодо якої її винесено — вищестоящій посадовій особі інс­пекції або до місцевого суду, рішення якого є остаточним. Скаргу на постанову про накладення штрафу може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови.

Постанова про накладення штрафу є обов'язковою для вико­нання особою, щодо якої її винесено, і підлягає виконанню з моменту її винесення. При оскарженні або опротестуванні постано­ви вона підлягає виконанню після залишення скарги або протес­ту без задоволення.

Якщо негайне виконання постанови про накладення штрафу є неможливим, посадова особа інспекції, яка винесла постано­ву, може відстрочити виконання постанови на строк до одного місяця.

Штрафи накладаються також на підприємства, установи і ор­ганізації (юридичні особи) [18, с. 34]:

1. які здійснюють діяльність у сфері використання ядерної енер­гії, у разі порушення норм, правил і стандартів з безпеки або умов дозволів на ведення робіт, якщо ці порушення завдали або могли завдати шкоди здоров'ю людей чи навколишньому при­родному середовищу (ст. 82 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»);

2. за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання приписів посадових осіб органів держав­ного пожежного нагляду (ст. 35 Закону України «Про пожежну безпеку»);

3. за порушення санітарного законодавства, зокрема за передачу замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимо­гам санітарних норм; за реалізацію продукції, забороненої до ви­пуску і реалізації посадовими особами органів, установ і закла­дів державної санітарно-епідеміологічної служби; за випуск, ре­алізацію продукції, яка внаслідок порушення вимог стандартів, санітарних норм є небезпечною для життя і здоров'я людей; за реалізацію на території України імпортної продукції, яка не від­повідає вимогам стандартів щодо безпеки для життя і здоров'я людей, санітарних норм, що діють в Україні; за ухилення від пред'явлення посадовим особам державної санітарно-епідеміоло­гічної служби продукції, яка підлягає контролю (ст. 46 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благопо­луччя населення»).

Кримінальна відповідальність осіб, винних у порушенні зако­нодавства про працю і правил охорони праці, передбачена Кри­мінальним кодексом України. Зокрема, кримінальній відпо­відальності підлягають особи, винні: у незаконному звільненні роботи з особистих мотивів працівників (у тому числі неповно­літніх, вагітних жінок, матерів, які мають дітей віком до чотир­надцяти років або дітей-інвалідів) (ст. 172); грубому порушенні угоди про працю шляхом обману чи зловживання довірою або примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою (ст. 173); примушуванні до участі у страйку або перешкоджанні участі у страйку шляхом насильства чи погрози застосування насильства (ст. 174); безпідставній невиплаті заробітної плати більше ніж за один місяць або внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати (ст. 175); порушенні вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці (ст. 271), правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою на виробництві або будь-якому під­приємстві (ст. 272), правил безпеки на вибухонебезпечних під­приємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273), правил ядер­ної або радіаційної безпеки (ст. 274), правил, що стосуються без­печного використання промислової продукції або безпечної екс­плуатації будівель і споруд (ст. 275), якщо ці порушення запо­діяли шкоду здоров'ю потерпілого, спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки [19, с. 294].

За вчинення цих злочинів Кримінальний кодекс України пе­редбачає різні види покарань: штраф, позбавлення права обійма­ти певні посади чи займатися певною діяльністю, виправні робо­ти, арешт, обмеження волі та позбавлення волі на певний строк. Конкретний вид, розмір або строк покарання призначається су­дом у межах, визначених санкцією статті Кримінального кодек­су України.

ВИСНОВКИ

Охорона праці є тією галуззю держави, де найвищі досягнення не можуть бути достатніми для забезпечення повної безпеки і захищеності працівників від професійних захворювань, виробничого травматизму, зменшення факторів шкідливого впливу.

Державна політика у сфері правового регулювання охорони праці жінок спрямована на створення умов для повного відтворення трудового потенціалу, політичних умов праці жінок, зниження ризику втрати здоров’я і життя. В Україні розроблена система комплексного вирішення проблем охорони праці жінок на основі національних програм, державних напрямків з соціально-економічних питань.

Умови праці неповнолітніх на виробництві, тобто осіб, які не досягли вісімнадцяти років, повинні відрізнятися від умов праці дорослих працюючих. Це пояснюється як фізіологічними особливостями організму підлітків, який тільки формується, так і відсутністю у більшості з них відповідної професії і спеціальності. Саме ці обставини і визначили відмінність правового регулювання їх праці, хоч за загальним правилом на неповнолітніх повністю поширюється законодавство про працю, а їх права щодо трудового договору прирівнюються до прав повнолітніх працюючих. У той же час в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці їм надаються пільги.

Особи зі зниженою працездатністю володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 p. дискримінація інвалідів заборонена і переслідується законом.

Законодавство України встановлює загальні гарантії права на безпечні та нешкідливі умови праці, що надаються всім праців­никам, а також передбачає додаткові гарантії для певних катего­рій працівників, що зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров'я. До таких категорій належать працівники, які пра­цюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, неповнолітні особи, жінки, особи з пониженою працездатністю тощо.

Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечуються спеціальним одягом, спеціальним взуттям, миючими, знешкоджуючими та іншими засобами індивідуального захисту, лікувально-профілактич­ним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продук­тами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані пе­рерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалос­ті робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пен­сію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством по­рядку.

Забезпечення прав громадян на безпечні та нешкідливі умо­ви праці здійснюється шляхом створення системи організації охорони праці не лише на національному, а й на виробничому рівні. Підвищення ефективності діючої системи управління охорони праці на всіх рівнях є одним із шляхів зниження виро­бничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на організм працюючих та скоро­чення кількості робочих місць зі шкідливими та важкими умо­вами праці.

Будь-яке законодавство, особливо законодавство про охорону праці, ефективне тоді, коли воно неухильно виконується усіма зацікавленими учасниками відносин. Для здійснення цієї мети держава уповноважила відповідні органи та інспекції, які здійснюють свої повноваження в двох правових формах: шля­хом нагляду і шляхом контролю.

За порушення трудового законодавства та правил з охорони праці встановлена відповідальність як роботодавця, так і посадо­вих осіб, уповноважених ним для здійснення виконавчо-розпо­рядчої діяльності у сфері трудових відносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості ВРУ. – 1996. – №30, ст. 21, 23.

2. Про зайнятість населення: Закон України від 1 березня 1991 р. // Відомості ВРУ. – 1991 р. – № 14 – ст. 5.

3. Про охорону праці: Закон України від 14 жовтня 1992 року // Відомості ВРУ – 1995 – №17. ст. 10, 11.

4. Про оплату праці. Закон України від 1 травня 1995 року // Відомості ВРУ. – 1995. – №17, ст. 12.

5. Про відпустки: Закон України від 15 листопада 1996 р. // Відомості ВРУ– 2007 р. – №2, ст. 10.

6. Науково-практичний коментар до законодавства України / Б.С.Стичинський, І.В. Зуб, В.Г. Ротань. – 4-те вид. – К.: Видавництво АСК 2006. – 102 с.

7. Кодекс законів про шлюб та сім’ю / прийнятий 10.01.2002 р. №2947, стаття 133.

8. Граничні норми підіймання та переміщення важких речей неповнолітніми / За наказом МОЗ України від 22.03.1996 р

9. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками / Затв. наказом МОЗ України від 10.12.1999 р.

10. Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими (небезпечними умовами праці), на яких забороняється застосування праці жінок. / Зат. наказом МОЗ від 29.12.1993. – №256.

11. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Права людини. Міжнародні договори України. – К., 1992 р. – с. 111.

12. Україна на третину молода. Галичина Газета. – 2005 р. – 25 червня, ст. 3.

13. Юридичний вісник України // №9(505). - 5-11 березня. - 2005. -С. 5.

14. Коніна В. Жінка – не лише берегиня роду // Урядовий кур’єр. – 2008. – 26 травня. - С. 2.

15. Головченко В. Права жінок в Україні під кутом зору міжнародно-правових стандартів // Право України. – 2009. – липень. – с. 38 - 41.

16. Чубар Л. Права жінок в Україні як об’єкт правового захисту // Право України. – 2009 р. - С. 12.

17. Надь он О. Охорона праці // Право України. – 2010. – червень. - с. 16.

18. Пузирний В. Правовий захист жінок при працевлаштуванні і прийнятті на роботу // Право України. – 2004. – січень. – С. 33 - 34.

19. Трудове право України: Підручник / За ред.. Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишвої. – К.: Т-во «Знання. КОО. 2008. – 564 с.

20. Трудове право України: Підручник за ред.. В.І. Прокопенко. – Х.: «Консум», 2008. – 480 с.

21. Людина і праця. Довідник з правових питань (Укл. Корінцев, Л. Савченко). – К.: Хрінком Інтер. - 2007 р. – 336 с.

22. Основи трудового права: Навч. посіб. – К.: Видавництво А.С.К., 2007. – 656 с.

23. Трудове право України: Академічний курс. Підручник для студентів юридичних спеціальностей/ П.Д. Пилипенко, В.Я. Буряк, З.Я. Козак та ін. За ред. П.Д. Пилипенка. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре». – 2008 р. – 536 с.