Вінницький національний аграрний університет

Реферат

з політології

на тему : «Державотворчі процеси в Україні»

Студента групи 31-МЗЕД

денної форми навчання

Підлубного Володимира Вікторовича

М. Вінниця - 2013 рік

РОЗГОРТАННЯ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ

 

1. Становлення владних структур

З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в який потрібно було досягтидокорінних перетворень в усіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку:

        в політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до демократії;

        в економічній – від командно-директивної до ринкової економіки;

        в соціальній сфері – від «людини-гвинтика», яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі;

        у гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей;

        у міжнародній – від політики конфронтації радянських часів до інтеграції в міжнародне співтовариство.

Потрібно було здійснити рішучі кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, прилучення українського народу до надбань сучасної цивілізації.

А це означало перехід від республіки з вкрай обмеженим суверенітетом до повної державної незалежності.

Для досягнення незалежності Україна обрала мирний, еволюційний шлях. До Конституції були внесені зміни: назву «Українська РСР» замінено на споконвічну назву «Україна». Реформувалися існуючі та створювалися нові державні органи.

В перші місяці незалежності в Україні склалася своєрідна політична ситуація.

Правляча Комуністична партія була позбавлена владних функцій: її діяльність була заборонена. Нова система державної влади ще не була створена – у центрі і на місцях утворився вакуум виконавчої влади.

Виникла гостра потреба в посиленні президентської влади. Тогочасну Конституцію було доповнено положенням про те, що «Президент є главою держави і главою виконавчої влади».

Як глава держави Президент України став гарантом національної безпеки, свободи громадян, державного суверенітету, додержання Конституції та законів. Він представляв державу у міжнародних зносинах, вживав заходи щодо забезпечення її обороноздатності та національної безпеки.

Для здійснення виконавчої влади був сформований уряд України – Кабінет Міністрів. Загальне керівництво його діяльністю здійснював Президент як глава виконавчої влади.

Поряд із Президентом Конституція передбачала і посаду Прем'єр-міністра, який безпосередньо керував діяльністю уряду.

В Україні реформувалися міністерства, створювалися такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо.

Таким чином, тогочасні закони передбачали тяжіння до сильної президентської влади, створюючи при цьому передумови для формування змішаної форми правління – президентсько-парламентської.

Верховна Рада приступила до творення нового законодавства.

В перші роки незалежності було прийнято низку важливих законів і постанов про права людини, реабілітацію жертв політичних репресій в Україні; про свободу совісті і діяльність релігійних організацій; про забезпечення прав національних меншин тощо.

Особливе місце відводилося формуванню власних Збройних Сил.

24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Збройні Сили формувались на базі військових формувань, що були розміщені на території України, а це – понад 700 тис. військовослужбовців.

Парламент України від імені народу виявив високу довіру всьому особовому складу військ, розташованих на українських землях. Військовослужбовці добровільно зробили свій вибір, присягнувши на вірність Україні.

Розбудова Збройних Сил базувалась на демократичних засадах. Воєнна доктрина держави, схвалена Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р. визнає, що Україна здійснює воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами своєї держави, відмов­ляється від застосування власних збройних сил для вирішення по­літичних питань на своїй території.

Воєнна доктрина нашої держави мас чітко виражений оборонний характер. У ній зазначено, що Україна не вбачає в жодній із сусідніх держав свого противника.

 

Документ

ІЗ ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ УКРАЇНИ (1993 р.)

Стратегічним завданням України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів.

Проголошуючи свою Воєнну доктрину, яка має оборонний характер, Україна виходить з того, що вона не є потенційним противником жодної конкретної держави.

1 .Воєнно-політичні аспекти.

1.1. Воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національноїбезпеки.

Головною метою воєнної політики України с гарантування національної безпеки України від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.

Україна будує свої відносини з іншими державами на основі принципів рівноправності, взаємоповаги, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права...

Здійснюючи свій зовнішньополітичний і воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами,Україна:

не висуває територіальних претензій до інших держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе;

суворо дотримується принципу недоторканності існуючих державних кордонів;

поважає державний суверенітет та політичну незалежність інших держав...

 

Важливе значення для розбудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади.

У липні 1992 р. парламент обговорив напрями судово-правової реформи, визначив компетенціюМіністерства юстиції, прокуратури, адвокатури.

Судова влада виводилася за межі прерогатив Президента. Обрання Верховного Суду, суддів обласних і Київського міського суду, призначення арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних суддів областей і міста Києва здійснювала Верховна Рада України. Парла­мент України мав намір побудувати принципово нову систему судової влади.

Однак формування судової влади відбувалося досить повільно і не в повному обсязі. Впродовж 1992-1996 рр. парламент не прийняв концепцію судово-правової реформи, не був сформований у ці ж роки іКонституційний Суд, хоча закон про його доцільність був прийнятий ще в червні 1992 р.

Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України; Цивільного, Трудового, Адміністративного та інших. Однак парламент через розбіжність у концептуальних підходах у цьому питанні, внаслідок своєї надмірної політизації виявився неспроможним їх прийняти.

Важливим заходом у захисті інтересів незалежної держави стало створення правоохоронного органу –Служби безпеки України (СБУ).

У своїй роботі СБУ керується конституційними нормами та законом «Про оперативно-розшукову діяльність». СБУ підпорядкована Президентові України і підконтрольна Верховній Раді. Служба безпе­ки позапартійна, дотримується лише вимог законів України.

Верховна Рада затвердила атрибути державності:

15 січня 1992 р. – Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» (слова написав відомий український поет та етнограф П.Чубинський а музику – М.Вербицький);

28 січня 1992 р. – синьо-жовтий прапор як Національний Прапор України;

19 лютого 1992 р. парламент затвердив своєю постановою тризуб, як Малий Герб України, вважаючи його елементом Великого Державного Герба.

 

Цікаво знати

Державна символіка України та її історичне походження

Державними символами України є прапор, герб і гімн, що визначено статтею 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Після проголошення в 1991 р. незалежності, фактичного та юридичного оформлення української державності постала нагальна потреба у власних державних атрибутах і символіці. Заходи на державному рівні – візити, прийоми, підписання міждержавних угод – треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Певний час із їхньою відсутністю доводилося миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях діяла символіка Української РСР.

Утвердження нової символіки відбувалося за умов гострої політичної боротьби. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком замайорів національний синьо-жовтий прапор. Такий само прапор піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л.Кравчука до США і Канади у вересні-жовтні 1991 р.

28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державний прапор. Державний прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в символіці на українських землях, а в Галичині в XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам. Однак на зламі XIX-XX ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він із деякими змінами використовувався в період УНР та Української Держави гетьмана П.Скоропадського, у Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами в еміграції. У1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних символів незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу).

Великий Державний герб за Конституцією України встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорозького. Головним елементом Великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого.

В історичній літературі є прийнятим, що герб – це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб української держави – земель Володимира Великого і його династії – тризуб, відомий із X ст. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому – лицаря, козака з мушкетом. Після Акту злуки УНР і ЗУНР в 1919 р. тризуб було прийнято й на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого став символом соборної України.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз великого Державного герба розроблено, однак ще не затверджено.

У XIX ст. українці, які не мали власного гімну, співали «Многая літа», пісні й вірші «Дай, Боже, в добрий час», «Мир вам, браття, всім приносим», «Заповіт» Т.Шевченка, молитву «Боже, Великий Єдиний» та інші твори. У 1863 р. у львівському часописі «Мета» було надруковано вірш П.Чубинського «Ще не вмерла України...». Того ж року композитор М.Вербицький написав до нього музику. Пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном. А в 1917 р. була офіційно визнана гімном української держави.

6 березня 2003 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Державний гімн України». Згідно зі статтею 1 цього закону, Державним гімном України є національний гімн на музику М.Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П.Чубинського з незначними змінами.

 

В ході розбудови незалежної держави особливу увагу було приділено реорганізації виконавчих структур влади.

Президент своїм указом 25 лютого 1992 р. скасував інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе, ліквідував ряд міністерств. 26 міністерств було введено до системи центральних органів державної влади. Ці міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти промисловими підприємствами й мали відповідати передусім за проведення державної політики у відповідних галузях народного господарства.

В грудні 1993 р. було прийнято Закон «Про державну службу в Україні», яким регулювалася діяльність державних службовців країни. Державна служба була визнана надзвичайно важливим інститутом держави. Службовці державних органів були покликані забезпечувати ефективне функціонування економіки, закладів народної освіти, охорони здоров'я, науки.

На державну службу покладена велика відповідальність за збереження стабільності держави, забезпечення прав і свобод громадян. В Україні організовані підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців.

Перші кроки реформування державної системи, зрозуміло, не внесли кардинальних змін у життя суспільства.

Державний лад України поєднував елементи парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. Незважаючи на великий обсяг повноважень, Президент був позбавлений права самостійно формувати уряд, оскільки рішення щодо призначен­ня та звільнення Прем'єр-міністра мали дістати схвалення більшості парламенту. За згодою парламентаріїв Президент також призначав провідних міністрів.

Особливо слабкою і неефективною виявилася вертикаль виконавчої гілки влади. Уряд практичновтратив контроль за регіонами, В цих умовах державний апарат працював з перебоями, влада на місцях виявилася недієздатною. Тому було здійснено реформування діяльності місцевих Рад, обмеживши їх обов'язками місцевого та регіонального самоврядування.

Натомість у березні 1992 р. було утворено інститут представників Президента – голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів місцевих Рад. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, вони були покликані здійснювати виконавчу владу в областях і районах, контролювати органи місцевого самоврядування в плані виконання наданих їм державницьких функцій. Запровадження інституту представників Президента сприяло зміцненню вертикалі виконавчої влади.

Проте ці реорганізації торкнулися більше форми, залишався незмінним зміст: зберігалась тенденція, за якої законодавча влада підміняла виконавчу.

До того ж при владі залишалася колишня партійно-радянська номенклатура. Вихідці із демократичного табору складали незначну частину управлінського апарату, не мали практичного досвіду, були не в змозі радикально змінити ситуацію на краще.