Документ Microsoft Office Word

Самостійна робота

Тема: “Соціально-економічний та політичний розвиток України в другій половині XVII-XVIII ст»

Зміст

Соціально-економічне становище України в другій половині XVII-XVIII ст. Закріпачення селянства (1783)

Політичне життя в Укр. в другій пол.XVII. Петро Дорошенко.Іван Самойлович. Вічний мир

Іван Мазепа. Полтавська битва 1709. Конституція Пилипа Орлика

Кирило Розумовський. Ліквідація Гетьманату та Запорізької Січі Катериною ІІ (1775)

Гайдамацькі рухи 1730-1760. Коліївщина. Рух Опришків-Олег Задовбуш. Політичне розчленування України

закріпачення гетьманат січ гайдамацький

Соціально-економічний розвиток України в другій половині XVII--XVIII ст.

Основою української економіки в цей час продовжує залишатись сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було зумовлено зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію. Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове, -- за службу відповідно до рангу на час обійняття посади

Землеробство мало, головним чином, зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: якщо на Лівобережжі більше сіяли жита, то на Півдні -- пшениці. З середини XVIII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що стало істотною зміною в роз витку не лише сільського господарства, а й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряку, соняшнику, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство.

Великі плантації займав тютюн. У 1724 р. з України вивезено 37884 пудів тютюну.

Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя праці й агрокультура. Плуг стає масивнішим, придатнішим для орання важкого ґрунту. Починає застосовуватися багатопільна система землеробства.

Важливого значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство.

Селяни України в XVIII ст. розподілялися на різні групи, що відрізнялися між собою рівнем особистої залежності, розміром і характером повинностей, розміром наділу. Основними групами були поміщицькі і державні селяни, але перші значно переважали. До державних селян належали селяни, що жили на державних і власних землях, козаки Полтавської і Чернігівської губерній, селяни-однодворці, солдати, які відслужили військову службу та їх сім'ї. Державні селяни поділялися на дві групи: 1) оброчні, тобто ті, що платили оброк (податок грошима або продуктами); 2) ті, що знаходилися на «господарському положенні».

Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIII ст. панщина стає чотирьох-, п'ятиденною у другій половині XVIII ст. Проте поступово спостерігається тенденція до заміни натуральних оброків грошовими. Крім цього, посполиті та рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридично оформляється кріпосне право -- забороняються переходи селян з місця на місце. У 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства

На початку XVIII ст. в Україні різко зростає кількість ману фактур (так званий Петровський вибух). У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру, яка у 1791 р. виробила 450 000 аршинів сукна для армії. У другій половині XVIII ст. було засновано пороховий завод у Шостці, київський завод «Арсенал». У кінці XVIII ст. в Україні нараховується 240 мануфактур. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті).

Торговельні зв'язки між Україною і Росією були досить інтенсивними. Україна стала основним постачальником хліба і м'яса, шкіри й прядива для Росії та була ринком збуту товарів з Росії (хутро, голки, коси, папір). При цьому царським урядом проводилась протекціоністська політика. У 1669 р. для підтримки державної монополії Москви заборонялося завозити з України горілку та тютюн. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за ввіз товарів з Росії -- індикту, за вивіз -- евекту, який йшов до української скарбниці. Суттєво зростає кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8 тис, а на Слобожанщині -- майже 2 тис. Базари збиралися раз або двічі на тиждень

Протягом XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характеру, але Україна втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах.

Закріпачення селянства (1783)

В останній третині ХVIII століття російський уряд вдався до остаточної інтеґрації Гетьманщини та Слобожанщини до імперії Романових. 1764 року російська імператриця Катерина Друга скасувала у Гетьманщині посаду гетьмана, наступного року на Слобожанщині був ліквідований полковий устрій, а 1775 року царська армія зруйнувала Запорозьку Січ на ріці Підпільній. Через 6 років на Лівобережній Україні було створене Малоросійське генерал-губернаторство із загальноімперським адміністративним устроєм.

Нарешті, 3 травня 1783 року Катерина Друга підписала указ, що забороняв селянам Лівобережної України та Слобожанщини переселятися з того місця, на якому їх застала остання ревізія. Відтак, українські селяни, звільнені від кріпацтва в ході Хмельниччини, знову стали такими самими кріпаками, як селяни російські. Натомість селяни Галичини, що тоді входила до складу Австрійської імперії, за 11 місяців перед тим були звільнені від особистої залежності патентом цісаря Йосифа Другого.

Внаслідок указу Катерини близько трьохсот тисяч селян Лівобережжя та Слобожанщини потрапили у залежність від поміщика, на землі якого вони жили. За користування цією землею вони виконували натуральні повинності (панщину та оброк), а також сплачували подушний податок. Поміщик мав право продати кріпака або обміняти його на будь-яке майно. Натомість кріпак не міг розпоряджатися нерухомим майном, виступати в суді та складати державну присягу.

Селяни відповідали на закріпачення насильством щодо землевласників і масовими втечами разом з родинами та майном у степи південної України. Упродовж наступних дев'яти років туди втекли 5% усіх селян Київської та Чернігівської губерній, проте до 1796 року кріпацтво було запроваджене і на півдні України. Частина селян подавала до російської адміністрації петиції, в яких намагалася довести своє козацьке походження, і цей процес отримав назву «шукання козацтва».

У ХІХ столітті кріпосна залежність селян на українських землях у складі Російської імперії набула особливо грубих форм. Вона була скасована 1861 року.

Політичне життя в Укр. в другій пол. XVII

Становище в Україні загострилися одразу ж після смерті Богдана Хмельницького. Ще за життя гетьмана козацька рада обрала наступником його сина Юрія Хмельницького. Але після смерті Богдана гетьманом став генеральний військовий писар Іван Виговський (1657-1659 рр.).

Слід зазначити, що у своїй внутрішній політиці Виговський проводив лінію на економічне й політичне зміцнення козацької старшини і православної шляхти. За короткий час гетьманства він роздав велику кількість земель монастирям, українській шляхті і козацькій старшині. Ця внутрішня політика не мала підтримки серед рядового козацтва і особливо Запоріжжя.

Для укріплення своєї влади І. Виговський у лютому 1658 р. скликав у Переяславі військову раду, яка підтвердила його вибір на гетьманство. Проте невдовзі полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорожжя Яків Барабаш підняли заколот проти Виговського. На боротьбу проти Виговського піднялись селяни, козаки.

Не маючи змоги спертись на козаків, Виговський почав наймати військо з числа кримських татар. Після ряду запеклих боїв в червні 1658 р. йому вдалося перемогти повстанські загони. Розгромивши народні повстання і зрозумівши, що у заколоті Пушкаря та Барабаша замішана Москва, Виговський почав боротьбу проти Росії з метою звільнення від московської влади.

16 вересня 1658 р. І. Виговський разом з частиною старшини уклав з представниками Польщі Гадяцький договір. За цим договором Україна виходила із складу Російської держави і поверталася в межі Речі Посполитої. Три воєводства - Київське, Брацлавське і Чернігівське - мали скласти так зване Велике князівство Руське, яке об'єднувалося з Литвою і Польщею на рівних правах.

Після підписання угоди Росія втрачала Україну. Це призвело до відновлення російсько-польської війни. Так, уже на початку 1659 р. розгорнулась війна між українськими і московськими військами. Московське 100-тисячне військо в червні 1659 р. під Конотопом було вщент розгромлено. Але І. Виговський не зміг скористатися з перемоги над російськими військами. Проти нього виступили народні маси і більшість козацької старшини. У другій половині вересня 1659 р. гетьман скликав військову раду в містечку Германівці на Київщині і склав булаву

Петро Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об'єднати українські землі в єдину соборну державу.

Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній ситуації. Українські землі були надзвичайно спустошеними. За приблизними підрахунками вчених, на середину 60-х років Правобережна Україна втратила щонайменше 65-70% всього населення.

Зміцнивши свою владу на Правобережжі (спротив опозиції С. Опари, В. Дрозденка було зламано), П. Дорошенко стає на шлях обмеження впливу Польщі (відкрито не пориваючи з нею). Так, він відмовився впустити її залоги до Брацлава, Корсуня й Могилева-Подільського, зажадав, щоб жовніри залишили Білу Церкву, тощо. До речі, в січні 1666 р. на Чигиринській Раді, коли гетьман присягнув військові, а військо взаємно присягало йому на вірність, “не було специфіковано, - пише літописець С. Величко, - при якім монарху залишитись, чи при польськім, чи при московськім”.

Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, П. Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:

? розпочинає систематичне скликання військових рад;

? створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

? проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;

? активно заселяє спустошені землі Правобережжя.

Тим часом П. Дорошенко доводить справу до відкритого розриву з Польщею. В грудні 1666 р. він знищив на Поділлі 6-тисячний польський загін під командуванням Моховського. Як свідчить польський історик Т. Корзон, погром війська Моховського означав для виснаженої Польщі те саме, що погром під Жовтими Водами і Корсунем 20 років тому.

У січні 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) між Польщею і Росією було укладено перемир'я на 13,5 року, яке ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Адже відповідно до його умов територія України поділилася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя - за Польщею, а Запоріжжя мало бути під їх спільним управлінням.

Непоступливість Росії і збройне протистояння з Польщею штовхали П. Дорошенка на союз з Оттоманською імперією. Тепер П. Дорошенко, опираючись на допомогу Криму і Туреччини, намагається витіснити поляків з Правобережжя.Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко склав свої повноваження на користь І. Самойловича (вересень 1676 р.).

1672 року лівобережна старшина скинула з гетьманства Д. Многогрішного і на Конотопській раді обрала гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича, якого підтримала Росія.

Конотопські статті. 17 червня 1672 року після обрання на загальній козацькій раді в Козачій Діброві поблизу Конотопа гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича між гетьманським урядом і царською адміністрацією був підписаний договір. Ця угода проголошувала основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. Під час підписання статей було присутнє московське посольство на чолі з Г. Ромодановським, свідками також стали архієпископ Л. Баранович, генеральна й полкова старшина, козацькі війська (4 тис. осіб) і делегація ніжинських міщан. Конотопські статті, які нараховували 10 нових пунктів, були складені на основі Глухівських статей 1669 року з деякими доповненнями. Статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики:

* новообраному гетьманові заборонялося без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом П. Дорошенком;

* лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу П. Дорошенку в його боротьбі проти Польщі;

* гетьманська влада значно обмежувалася на користь старшини;

* гетьман не мав права позбавляти старшину урядів або карати їх без згоди старшинської ради чи вироку військового суду.

Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, Конотопські статті створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині.

17 березня 1674 року І. Самойловича проголосили гетьманом усієї України. Новий гетьман готував похід проти П. Дорошенка. Десятки правобережних полків визнали І. Самойловича своїм гетьманом. У червні 1674 року московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського та козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем уступили на Правобережжя й узяли в облогу гетьманську столицю -- Чигирин. Протягом двох тижнів гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу П. Дорошенку до Чигирина підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кари-Мустафи, яка змусила армію І. Самойловича й московські війська відступити.

Правобережна Україна знову перейшла під владу П. Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста й села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон місцеве населення. Мешканці цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет гетьмана серед українського населення падав.

Спостерігаючи таку ситуацію, розчарований політикою Туреччини П. Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1676 року на козацькій раді в Чигирині він склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Проте московський уряд вимагав від П. Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра й у присутності І. Самойловича та Г. Ромодановського, від чого П. Дорошенко рішуче відмовився.

Восени 1676 року 30-тис. московська армія разом з полками Івана Самойловича знову обложила Чигирин. 19 вересня 1676 року розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв двотисячний загін стрільців. Після кількагодинного запеклого бою П. Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір (За «Довідником з історії України»).

Іван Самойлович Гетьман Лівобережної та Правобережної України (1674--1687)

Вічний мир -- мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Марціан Огінський, з московської -- канцлер і начальник Посольського приказу князь Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667).Умови договору

- Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ.

- Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ

- Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі.

- Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати «пусткою», нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати.

- Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі).

Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).

Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.

Іван Мазепа. Полтавська битва 1709. Конституція Пилипа Орлика

Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією -- з другого, було укладено 25 липня 1687 р. Коломацька угода писалася на основі Глухівських статей Многогрішного (17 з 22 статей) з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича. Деякі зміни, якими Коломацька угода відрізнялася від попередніх гетьманських статей (зокрема, статті 18--22), передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина, своєю чергою, -- скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці -- м. Батурині -- полку московських стрільців.

Зовнішня політика. Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною.

Внутрішня політика. Ставши гетьманом, Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні, яка уявлялася новообраному гетьманові як держава західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, причому не тільки заохочував її даруванням земель, а й прагнув чітко розмежувати козацтво й селянство.Мазепа продовжував розвивати започаткований Самойловичем напрямок на створення козацької еліти запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи з'явилися ще й значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Надзвичайно вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував навчання молоді зі свого оточення в Києво-Могилянській академії та за кордоном.Культурно-освітній напрям внутрішньої політики. Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Протягом 1698--1702 pp. коштом гетьмана було збудовано кам'яні фортечні мури з кам'яними вежами. За Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву. Гетьман подарував лаврі великий дзвін і дав кошти на побудову мурованої дзвіниці. Крім лаври, Мазепа опікувався й іншими православними святинями. Зокрема, його турботами було відбудовано Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями.

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва - вирішальна битва великої Північної війни. Перемога у битві забезпечила Росії вихід до Балтійського моря й перетворила її на могутню європейську державу. Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Турецький султан відмовився видати Мазепу царському послу графу Толстому. Сили старого гетьмана були підірвані і 21 вересня(?) 1709 р. він помер поблизу міста Бендери.

Передумови Полтавської битви

У результаті вдалих воєнних кампаній на території Речі Посполитої та Саксонії, шведський король Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московській державі.

З цією метою навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних дій. Український гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення українсько-шведського воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономію України. Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та інших тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того І. Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.

Наслідки битви

27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка мала далекосяжні наслідки для Європи. З дня Полтавської битви, як зазначає шведський історик Петер Енглунд, «закінчився період шведського панування, Росія почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, -- могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється у велику державу». Україна з 1709 року втрачає свою незалежність, юридичні і міжнародно-правові чинники, а тому перестає існувати як держава.

Конституція Пилипа Орлика

Пилип Орлик - еміграційний гетьман України з 1710 року. Він був палким українським патріотом і продовжив справу великого гетьмана І. Мазепи. Під час його виборів між майбутнім гетьманом і козаками було укладено своєрідні статті, згодом названі Конституцією Пилипа Орлика. Хоча вони й не були втілені в життя, але увійшли в історію як перша в Європі конституція демократичного суспільства. У вступі цього акта проголошувалось, що Україна повинна бути вільною державою. Окремі статті обмежували владу гетьмана: державні справи гетьман мав вирішувати спільно з генеральною Радою, до якої також входили виборні депутати від полків. Вирішення судових справ проти старшини передавалось генеральному судові. Планувалось чітко розмежувати державний скарб і особисті фінанси гетьмана. Мала вільно обиратись полкова і сотенна старшина, а гетьман тільки затверджував її. На гетьмана покладався обов'язок захищати козаків і посполитих від надмірних утисків, опікуватись козацькими вдовами та сиротами. Цим актом мали бути скасовані оренди і стації, які збиралися з народу для утримання компанійського (сердюцького) війська. Конституція обумовлювала також права Православної Церкви, підпорядкованої константинопольському патріарху. Кордон України знову мав проходити, як за Хмельницького, по Случі.

Отже, Конституція Пилипа Орлика має ліберально-демократичні тенденції. Зміст деяких її статей свідчить про те, що засади парламентаризму зародились в середовищі українських політиків уже на початку ХVІІІ століття.

Кирило Розумовський. Ліквідація Гетьманату та Запорізької Січі Катериною ІІ (1775)

Після загибелі гетьмана Павла Полуботка українська гетьманська держава переживала досить складний період тиску з боку Російської імперії. Були часи, коли козацтво навіть не мало права вибирати собі гетьмана, а державою керували то Малоросійська колегія (1724-1727), то Правління гетьманського уряду (1734-1750). Названі органи управління очолювали неукраїнські представники.Останнім українським гетьманом був Кирило Розумовський (1750-1764). Він походив із бідного козацького роду на Київщині. Стрибок у кар'єрі Кирила допоміг зробити його старший брат Олексій Розумовький.

Сталося так, що молодий козачок Олексій (через свій особливий голос) потрапив до хору імператриці Єлизавети (доньки Петра І), яка правила з 1741 року. З часом той український козак Олексій та імператриця таємно взяли шлюб. Сім'я Розумовських отримала графський титул та, зрозуміло, серйозні впливи на справи в імперії.

Олексій відправив брата Кирила на навчання у Європу. Граф Кирило Розумовський вчився в університетах Берліна, Страсбурга, Кенігсберга. Повернувшись до Санкт-Петербурга одружився із близькою родичкою імператриці графинею Катериною Наришкіною (яка народила йому восьмеро дітей). Високоосвічений українець мав добрий авторитет серед російських вчених. Указом імператриці він був призначений президентом Петербургської академії наук.

У 1750 році Розумовські разом із впливовими посадовцями імперії, що походили із козацької верхівки домагаються відновлення гетьманства в Україні. Гетьманом обирають Кирила Розумовського.

Він зразу ж досить серйозно почав проводити політику на відновлення козацьких вольностей. Згуртувавши навколо себе передових і освічених старшин, запропонував реорганізацію адміністративного устрою Гетьманщини. При збереженні та відновленні основних козацьких і старшинських вольностей, Кирило Розумовський запропонував встановити спадковість гетьманства за родом Розумовських та створити такий орган управління як Генеральні Збори.

Козацька старшина почала відновлювати свій контроль у містах шляхом виборів керівників з представників козацтва. Почало відновлюватись традиційне козацьке судочинство. Було реформовано козацьке військо. Розумовського підтримувала Запорізька Січ. Гетьман виношував плани відкриття українського університету в Батурині.

У 1762 році до влади в Російській імперії прийшла невістка Єлизавети - представниця збіднілого (але знатного) німецького роду Катерина ІІ. Вона ніяк не хотіла посилення влади гетьмана в українських землях. Своїми указами почала урізати впливи гетьмана: ліквідувала митні збори між Україною і Росією, вивела з підпорядкування гетьмана Київ. А в 1764 році видала укази про ліквідацію гетьманства та створення другої Малоросійської колегії для управління українцями.

Ліквідація Гетьманату та Запорізької Січі Катериною ІІ

Новим і останнім гетьманом України у 1750 р. був обраний за рекомендацією цариці Єлизавети Петрівни Кирило Розумовський, який був молодшим братом некоронованого чоловіка цариці. Під його владу була віддана і Запорізька Січ. Але гетьман, часто і подовгу буваючи в Петербурзі, мало займався українськими справами. Свого наставника і вихователя Г. Теплова К. Розумовський зробив правителем гетьманської канцелярії і поклав на нього всі справи. Фактично ж в Україні, поки гетьман жив в Петербурзі, всім верховодила старшина. Єдине, що він зробив, так це судова реформа, за якою вводилися місцеві суди замість полкових. Найвищою інстанцією став Генеральний суд. Фактично все судочинство було віддано до рук старшини - української шляхти, що зміцнило її привілейоване становище. Посилились також кріпосницькі порядки. Юридичне кріпосне право на Україні було оформлене в 1783 р.