2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

Просторова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність – це поширення його дії на відповідну територію та на певне коло осіб.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі і за колом осіб означає можливість чи неможливість застосування певного закону про кримінальну відповідальність (у цілому чи окремих його положень) для юридичної оцінки конкретного злочину залежно від його вчинення на території України або ж за межами її території та залежно від державно-правового статусу осіб, які його вчинили, а стосовно осіб без громадянства – ще й від постійного місця їх проживання. Всі ці питання регламентуються ст. ст. 6,7 та 8 КК України.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається на підставі наступних принципів: а) територіального; б) громадянства (національного); в) універсального (космополітичного); г) реального. Перші два принципи вважаються основними.

Сутність територіального принципу закріплено у ч.1 ст. 6 КК, відповідно до вимог якої особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію та вимагає точно з’ясування поняття “територія України.

Поняття “територія України” визначається нормами державного та міжнародного права. Основні положення щодо цього поняття закріплено у статтях 1-6 Закону України ”Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р. Зокрема ст. 1 цього закону визначає: "Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору".

Поняттям "територія України" охоплюються:

– суша в межах державного кордону України;

– водна територія в межах державного кордону (водні басейни — внутрішні моря, річки, озера, інші водоймища;

– територіальні води – прибережні морські води на відстані 12 морських миль, які вираховуються від точки найбільшого відпливу, прикордонні судоходні ріки до лінії фарватеру або тельгаву);

– виключна(морська) економічна зона України – морські райони, ззовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. Її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих вихідних ліній, що і територіальне море (дія кримінального закону в просторі поширюється на випадки вчинення в межах такої зони злочинів, пов’язаних із порушенням прав України щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, захисту і збереження морського середовища;

– повітряний простір над сухопутною та водною територією України;

– надра в межах кордонів України;

– континентальний шельф – поверхня та надра дна моря і підводних районів, що примикають до узбережжя та островів України, але перебуває поза зоною територіального моря до глибини 200 метрів або за її межами до місця, де глибина покриваючих вод дозволяє здійснювати розробку корисних копалин цих районів (дія кримінального закону в просторі поширюється лише на випадки вчинення злочинів, пов’язаних із незаконною розвідкою континентального шельфу, розробкою його мінеральних та живих ресурсів, проведення бурових робіт, спорудження і використання штучних островів, установок і споруд, прокладанням підводних кабелів і трубопроповодів);

– військові кораблі, які приписані до портів України, під прапором ВМС України в будь-якій точці акваторії світового океану;

– невійськові морські судна під прапором України, які перебувають в територіальних водах України та в нейтральних водах;

– військові повітряні судна з розпізнавальними знаками ВПС України в будь-якій точці сухопутної, водної поверхні земної кулі або польоту;

– невійськові повітряні судна з розпізнавальними знаками України, які перебувають на території України або у відкритому повітряному просторі;

– територія дипломатичних представництв України за кордоном, а також територія офіціальних резиденцій державних делегацій України в країнах перебування, автомашини послів під прапором України;

– місця розташування військових частин України на території інших країн;

– підводні телеграфні кабелі та трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря;

– місця перебування науково-дослідних арктичних станцій (”Академік Вернадський”) та деякі інші об’єкти.

Відповідно до ч. ч. 2,3 ст. 6 КК злочин вважається вчиненим на території України, коли:

– він початий, продовжений, закінчений або припинений на території України;

– він початий за межами України, а дії, що утворюють його об'єктивну сторону, здійснені на території України;

– дії, що характеризують об'єктивну сторону злочину, вчинені за межами України, а суспільне небезпечний наслідок настав на території України;

– коли виконавець злочину або хоча б один з його співучасників діяв на території України.

Територіальна чинність кримінального закону України поширюється і на іноземні невійськові судна, які перебувають у територіальних водах чи портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону України ”Про державний кордон України” прикордонні війська України мають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

За загальним правилом, закріпленим у ч.2 ст. 6 КК, злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було розпочато, продовжено, закінчено або припинено на території України.

Ця норма охоплює собою випадки вчинення як всього діяння, що являє собою злочин на території України, так і вчинення частини такого діяння на території України, а іншої частини – на території іншої держави (держав). Якщо наприклад злочин було почато за кордоном, а продовжено, припинено чи закінчено на території України, або навпаки розпочато в Україні, а продовжено, закінчено чи припинено на території іншої держави – він вважається вчиненим на території України. Злочин вважається вчиненим на території України, якщо він підготовлений за її межами, а дії, що його утворюють, початі чи вчинені на її території або якщо суспільно-небезпечне діяння було почато чи вчинено за межами України, а закінчено чи суспільно-небезпечні наслідки настали на території України. Наприклад устаткування для друкування фальшивих грошей було виготовлене у Німеччині, а гроші друкували в Україні (чи навпаки); особа угнала автомобіль в Україні і була на ньому затримана у Польщі; з території Республіки Молдови через річку Дністер був здійснений постріл, яким було поранену людину на українській території.

Злочин також визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України. Наприклад організатор злочину розробив план та фінансував пограбування банку в Польщі, яке було здійснене на території цієї держави двома виконавцями.

Разом з тим, необхідно зазначити, що практично будь-яка із держав, на території якої вчинено певну частину злочинних дій, може застосувати щодо особи, яка вчинила злочин, свої кримінальні закони, якщо відповідальність за такі злочини в них передбачена.

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Зокрема ч. 4 ст. 6 КК передбачає наступне: питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

Існування такої норми обумовлено тим, що норми міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., та внутрішнього – прийнятого на основі цих конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р., надають особисту недоторканність та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обмежують таку юрисдикцію щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи за вчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише держави, яка їх акредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом. На цих осіб кримінальна юрисдикція України, відповідно до ст. 13 Положення, поширюється як виняток лише у випадках ясно наданої згоди на це держави, що їх акредитувала, яку вона, згідно з пунктами 1, 2 ст. 32 Конвенції, висловлює позбавленням певної особи імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування (України). На загальних підставах кримінальній юрисдикції України такі особи можуть підлягати лише у разі втрати ними такого імунітету з інших причин. Наприклад, після того, як Україна сповістила державу, котра їх акредитувала, про те, що згідно з п. 2 ст. 9 Конвенції вона вже не визнає співробітником дипломатичного представництва дипломатичного агента, якого раніше Україна, згідно з п. І ст. 9 Конвенції, визнала неприйнятною особою і сповістила про її дану державу, а та протягом розумного строку не відкликала цю особу або не припинила її повноважень чи відмовилась це зробити.

Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва в Україні (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представників, військові аташе, перші, другі, треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей вказаних осіб, які проживають разом з ними і не є громадянами України.

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються дипломатичні кур’єри, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу, консульські посадові особи і консульські службовці, члени дипломатичного персоналу іноземних держав в інших країнах, які прямують територією України та ряд інших осіб. Вказані особи не підлягають юрисдикції кримінального закону України лише щодо дій, учинених ними при виконанні своїх службових обов’язків.

Разом з тим, юрисдикція української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території може зазнавати як часткових обмежень на підставі норм міжнародного права (наприклад Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р), так і навпаки – доповнюватися ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може грунтуватись на одночасному застосуванні національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція 1993 р.).

Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує й українська держава іншим договірним державам. Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо Україна передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінального провадження). Передача кримінального провадження передбачена Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1972 р. і яка набула чинності для України з 1 січня 1996 р. Ця Конвенція, як і ряд інших ратифікованих Україною міжнародних договорів, згідно із Законом України ”Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р. є невід'ємною часткою національного кримінального законодавства України і має пріоритетну чинність, оскільки вирішує питання територіальної чинності кримінального закону та деякі інші питання інакше, ніж ст. 6 КК України, і застосовується в такому ж порядку, як і норми національного законодавства.

Передача кримінального провадження, згідно зі ст. 2 Конвенції, полягає в тому, що одна договірна держава передає іншій договірній державі ”повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої Договірної Держави”. Разом з тим ст. 25 цієї Конвенцї передбачає, що хоча певна держава, скажімо, Україна, передає іншій державі повноваження переслідувати громадянина цієї держави в судовому порядку згідно зі своїм законодавством за злочин, вчинений в Україні, але одночасно частково зберігає й надалі свою юрисдикцію щодо даного злочину обмежуючи можливість іноземної держави карати за цей злочин більш суворо, ніж це передбачає законодавство України.

Мінська ж конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (1993р.) таких обмежень при передачі зазначеної особи не передбачає, і навпаки, доповнює законодавство іноземної держави, якій передається її громадянин, делегованими повноваженнями щодо одночасного паралельного застосування її законодавства в іноземній державі, що лише погіршує становище переданої особи. Наприклад, враховувати ті обтяжуючі та пом'якшуючі обставини, що передбачені законодавством Договірних Сторін (держав СНД), незалежно від того, на території якої держави вони виникли (ст. 76 Мінської конвенції), – тобто враховувати і такі обтяжуючі обставини, яких національне законодавство певної держави (наприклад, України), не передбачає, в тому числі і судимість певної особи в будь-якій договірній державі СНД (ст. 79), і колишні судимості цієї особи, що виникли до набрання чинності Мінською конвенцією (ст. 85).

Принцип громадянства нормативно закріплений у ч.1 ст. 7 КК і полягає в тому, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України а також особами без громадянства, які постійно проживають в Україні, визначаються за КК України незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином у тій країні, де воно було вчинено

Випадками, коли громадяни України відповідно до її міжнародних договорів не підлягають відповідальності за КК України у разі вчинення ними злочину за її межами (принцип покровительства),є, наприклад випадки, передбачені Угодою між Україною та Республікою Польша у справі створення спільної військової частини для участі у міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій (1997р.), згідно з якою українські військовослужбовці українсько - польського миротворчого батальйону у разі вчинення ними злочину на території Польщі несуть кримінальну відповідальність не за КК України, а за КК Польщі, якщо злочин не пов’язаний з виконанням службових обов’язків, а також і в деяких інших випадках.

Якщо громадяни України або особи без громадянства, які постійно проживають в Україні за злочини, вчинені в іноземній державі зазнали кримінального покарання, то згідно з ч.2 ст. 7 КК вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності. В цій нормі втілюється припис ч.1 ст. 61 Конституції, відповідно до якого ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Разом з тим, засудження за межами України її громадянина або особи без громадянства, яка постійно проживає в Україні у разі вчинення на території України нового злочину може мати для них певні наслідки, які закріплені у ст. 9 КК України. Відповідно до ч.1 ст. 9 КК вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин. За ч.2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності.

Універсальний (космополітичний) принцип витікає з міжнародних зобов’язань України у сфері боротьби зі злочинністю, закріплений у ст. 8 КК і визначає відповідальність іноземців та осіб без громадянства, що постійно не проживають на території України, за злочини, які вчинені за межами України. Відповідно до цього принципу іноземці або особи без громадянства, що не проживають на території України, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК України у випадках, передбачених міжнародними договорами. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів декількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоду й інтересам інших держав, в тому числі й України.

Особлива частина КК України містить цілу низку статей, що були включені до кримінального законодавства України згідно з міжнародними договорами про боротьбу з деякими злочинами. Це наприклад ст. 284 КК ”Ненадання допомоги судну та особам, що занали лиха” (Брюссельська конвенція від 23 вересня 1910р. ”Про зіткнення суден на морі і про надання допомоги на морі”), ст. 63-1 КК 1960 ”Найманство”, ст.. 447 КК 2001р. ”Найманство” (Міжнародна конвенція ООН про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989р., ратифікована Україною 14 липня 1993р.) та цілий ряд інших.

Реальний принцип також закріплено у ст. 8 КК України. Він полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають на території України, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК України у випадках, якщо вони вчинили передбачені КК України особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Реальний принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь – яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують її кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу інтереси держави.

Застосування реального принципу, як і універсального (космополітичного) до іноземців та осіб без громадянства, які постійно не проживають в Україні можливо за умови, якщо такі особи не були засуджені іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.