1.Заява. Види заяв

Заява – це документ, у якому викладається певне прохання від особи чи організації, адресоване керівникові.

Види заяв

За місцем виникнення За походженням За складністю

Внутрішні Службові Прості

Зовнішні Особисті Складні

За походження конспекти поділяються на:

- конспекти усних відповідей;

- конспекти друкованих праць;

- конспекти електронних джерел.

Реквізити конспекту усного виступу:

1. Дата складання.

2. Прізвище та ініціали автора виступу.

3. Назва.

4. Текст.

Конспектування друкованої праці багато в чому подібне до конспектування лекції, але є суттєва відмінність: під час конспектування статті, монографії є можливість повернутися до прочитаного, осмислити його, писати не поспішаючи, робити менше скорочень.

Реквізити конспекту друкованої праці:

1. Дата складання.

2. Бібліографічні відомості першоджерела.

3. Текст.

Взірець конспекту:

25.01.2008

Мосенкінс Ю. Український молодіжний сленг: Стан і перспективи досліджень // Дивослово. – 2007. – № 12. – С. 32–35.

Пункт плану

1. Диференціація термінів сленг і жаргон у монографії Л. Ставицької.

Цитата

«Жаргон – напіввідкрита лексико-фразеологічна підсистема, використовувана тією чи іншою соціальною групою, щоб відособитися від решти мовної спільноти... Сленг – мовне середовище усного спілкування великої кількості людей, що відмінне від норми, власне різновид розмовної мови. Термін сленг адекватний термінові загальний жаргон" (С. 33).

Процес конспектування джерела в електронній формі спрощується і, водночас, ускладнюється: текст вже існує у файловій структурі, тому можливі такі режими роботи як копіювання, вирізання, вставки об'єктів тощо.

Незалежно від того, який вид, тип чи форму конспектування обрано, слід пам'ятати: конспект потрібен для того, щоб навчитися опрацьовувати будь-яку інформацію, визначати найнеобхідніше, спростити запам'ятовування тексту, полегшити оволодіння спеціальними термінами, накопичити інформацію для написання більш складної роботи у вигляді доповіді, реферату, статті, курсової роботи тощо.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА БІБЛІОГРАФІЧНОГО ОПИСУ ДЖЕРЕЛ, ОФОРМЛЮВАННЯ ПОКЛИКАНЬ

ПОКЛИКАННЯ – уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у викладі матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Бібліографічні покликання – це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю.

Під час написання наукової роботи дослідник зобов'язаний оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад того чи іншого автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляють проблеми чи розв'язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити точність зазначених відомостей, з'ясувати інформацію, обставини, контекст.

Відсутність покликань – підстава говорити про плагіат, а їх наявність визначає етику дослідника. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, викладений автором.

Загальні вимоги до цитування такі:

а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;

б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за цитування позначають трьома крапками (...) або крапками в кутових дужках <...>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають;

в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на джерело;

г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні покликання на джерела.

Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела у списку використаних джерел, а другою – сторінку, з якої запозичено цитату, наприклад, [15, 257], у монографіях, статтях можливе й таке оформлювання покликань: прізвище автора, рік видання, сторінка: [Караванський 2004, 245]. Під час огляду літератури з досліджуваної проблеми може застосовуватися покликання на все джерело, декілька джерел. Наприклад: на думку І. Вихованця [42; 44; 46]; «У працях [1-5]»; [Городенська 2009].

Покликання бажано робити на останні видання публікацій, на більш ранні видання – лише в тих випадках, коли праці, у яких міститься необхідний матеріал, не перевидавалися. Покликання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповідно до їх порядкового номера. Наприклад: «рис. 1.1», «див. табл. 1.1.», «у формулі 1.1» тощо.

Взірець оформлення покликань:

«Це своєрідний текстовий калейдоскоп строкатої реальності з її соціяльними недугами й екзистенційними потребами, соціокультурними типажами, знайомими ситуаціями, комедійністю, абсурдністю й жорстокістю буття, у якому живе українська людина» [5, 13].

Еліптичні речення П. Дудик вважає різновидом неповних, специфіка яких полягає в тому, що «уявлення про відсутній елемент встановлюється не з об'єктивної ситуації <.. .> і не з сусідніх речень, а безпосередньо випливає з лексико-граматичних особливостей цих речень, підказується їх значенням і формою» [2,216].

У сучасній науковій традиції існує кілька підходів до вивчення дискурсу як одного з найважливіших понять лінгвістики [Бацевич 2004, Селіванова 2002].

Правила оформлення бібліографії

БІБЛІОГРАФІЯ – це список літератури з певного питання. У книзі бібліографія слугує для поглиблення і розширення знань читачів з певної галузі науки чи техніки, які присвячено основний зміст книги. Розрізняють бібліографію:

Реєстраційну – знайомить читача з назвами усіх книг з конкретного питання;

Рекомендаційну – містить назви книг, які автор радить прочитати;

Як список використаної літератури – містить перелік книг, на які посилається автор.

Вибір автором певного типу бібліографії залежить від характеру та призначення видання.

Способи розташування бібліографічних відомостей

• Абетковий: список використаних джерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів; перших слів назв, якщо авторів не зазначено; авторів з однаковими прізвищами розміщують за абеткою їх ініціалів, а роботи одного автора – за назвою роботи; окремо подають абетковий ряд кирилицею (українською, російською мовами) і ряд мовами з латинським написанням літер (англійською, французькою, німецькою тощо).

• За типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, офіційні документи, стандарти тощо), а в межах розділу – за абеткою.

• Хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди і звернути увагу на те, коли опубліковано те чи інше джерело.

• За ступенем використання: такий спосіб застосовують зазвичай у статтях (доповідях), де список використаних джерел невеликий.

Правила складання бібліографічного опису

Бібліографічний опис літературних (інформаційних) джерел складається за стандартом "Бібліографічний запис. Бібліографічний опис" (ДСТУ 7.1:2006). Загальні вимоги та правила складання», який набув чинності 1 липня 2007 року. Він є базовим для системи стандартів, правил, методичних посібників зі складання бібліографічного опису.

При складанні бібліографічного опису необхідно дотримуватися певних вимог:

Точність – усі бібліографічні відомості мають відповідати даним документа;

Повнота – повний набір даних, що допомагають встановити відмінність документа від інших подібних;

Єдність опису – склад відомостей, форма і послідовність мають бути стабільними;

Стислість, оскільки бібліографічні описи вміщають на невеликій площі;

Зрозумілість і чіткість.

У бібліографічному описі використовують такі умовні розділові знаки (за термінологією нового стандарту – знаки приписної пунктуації):

. – крапка і тире

. крапка

, кома

: двокрапка

; крапка з комою

/ коса риска

// дві косі риски

() круглі дужки

[ ] квадратні дужки

+ плюс

= знак рівності).

Ці знаки ставляться між зонами бібліографічного опису та їх елементами. Виконують розпізнавальну функцію елементів та зон.

Взірець бібліографічного опису джерел:

І. Однотомні видання

Книжки одного, двох, трьох авторів

Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посіб. – К.: Либідь, 2001. – 240 с.

Книги чотирьох авторів

Словник-довідник з культури української мови / Д. Гринчишин, А. Капелюшний, О. Сербенська, 3. Терлак. – 3-тє вид., випр. – К.: Знання, 2006. – 367 с.

Перекладні видання

Пейн Т. Права людини / Пер. з англ. Ігор Савчак. – Львів: Літопис, 2000. – 288 с.

Іншомовні джерела

Garnett J. L. Communicating for Results in Government: A Strategic Approach for Public Managers – San Francisco: Jossey-Bass Publishers, 1992. – 306 p.

Праці конгресів, симпозіумів, конференцій, семінарів і т. п.

Олійник Т. Прізвисько як джерело національних традицій // Наукові записки Кіровоградського держ. пед. ун-ту. – Вип. 37.- Кіровоград, 2001. – С. 134–137.

Словники, довідники, енциклопедії

Довідник здобувача наукового ступеня: 36. нормах док. та інформац. мат. з питань атестації наук, кадрів вищої кваліф. / Упоряд. Ю. І. Цеков, переднє слово Р. В. Бойка. – К: Редакція «Бюлетеня ВАК України», 2000. – 64 с.

Навчальні програми

Українська мова за професійним спрямуванням : Типова програма вступного іспиту до аспірантури / Уклад. Шевчук С. В., Висоцький А. В., Клименко І. В. – К.: Видавництво Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. – 20 с.