• Поняття особистості. Співвідношення соціального і біологічного в особистості

Термін «особистість» спочатку означав маску, яку надягав актор театру. Тому використання терміна «особистість» щодо окремого індивідуума підкреслює його роль у суспільному житті, суспільстві. Особистість — це насамперед суб’єкт певних соціальних відносин і свідомої діяльності, людина, яка має соціальні і психологічні особливості. У психологічній літературі є різні визначення поняття «особистість». Деякі з них: особистість — суб’єкт суспільної поведінки і комунікацій (Б. Г. Ананьєв); особистість — це індивід, який визначає свою активну позицію щодо всього оточуючого: до праці, соціального ладу, боротьби мас, задач колективу, долі іншої людини (Є. П. Кряжев); поняття особистості позначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значущі риси (І. С. Кон); особистість — людина як суспільний індивідуум, суб’єкт пізнання та об’єктивного перетворення світу, розумна істота, яка володіє мовою і виявляє здатність до трудової діяльності (А. В. Петровський); особистість — людина як носій свідомості (К. К. Платонов).

Особистість — це біосоціальна істота, що має дві сторони: біологічну (живий організм) і соціальну (член суспільства). Не можна ігнорувати біологічні основи в особистості і обмежуватися лише соціальними особливостями. Людина — жива істота, якій притаманні природні закономірності (ембріональний розвиток, стать, зміна життєвих процесів в організмі та ін.). Тому необгрунтована соціологізація людини (як homo sapiens) неприпустима. З іншого боку, особистість не може розглядатися як замкнена в собі біологічна індивідуальність (З. Фрейд).

Особистість досліджується багатьма науками. Психологія вивчає особистість як свідому істоту, духовну сутність. Об’єктом її вивчення є насамперед психічні процеси, стани і властивості в їхньому взаємозв’язку та залежностях.

• Структура

Особистість вирізняється індивідуальністю, має індивідуальні властивості. Водночас можна говорити про психологічну структуру особистості, яка охоплює:

• темперамент (психологічні властивості, що визначають динаміку її проявів у діяльності; система природних властивостей);

2) характер (психологічні властивості особистості, що визначають ставлення до соціального середовища; сукупність відносин і особливостей соціально набутої поведінки);

3) спрямованість (психологічні властивості особистості, що визначають активний характер відносин і дій людини; система потреб, інтересів та ідеалів);

4) здібності (психологічні властивості особистості, що є потенційними можливостями людини у виконанні діяльності; ступінь пристосованості до вимог певної діяльності).

• Фізіологічні основи темпераменту і його поняття

Стійкими і притаманними людині від народження психічними властивостями є властивості темпераменту. Темперамент (від лат. temperamentum — належне співвідношення частин, домірність) — характеристика індивіда з боку його динамічних особливостей: інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних процесів і станів. Однакове за значенням зі словом «темперамент» грецьке слово «красіс» увів давньогрецький лікар Гіппократ (V—IV ст. до н. е.). Під темпераментом він розумів анатомо-фізіологічні і психологічні особливості індивіда. На його думку, темперамент визначається порушеннями в пропорції чотирьох рідин у тілі людини: крові (латинською sanguis), лімфи (грецькою фАіуца), жовчі (грецькою xoA/q) і чорної жовчі (грецькою цАащоАіа) (гуморальна теорія). Теорію Гіппократа удосконалив римський лікар Гален (200-130 рр. до н. е.). З того часу людей стали поділяти на чотири групи відповідно до чотирьох типів темпераменту. Згодом виникли назви чотирьох типів темпераменту — сангвінік, холерик, флегматик та меланхолік.

Існують й інші теорії темпераменту: а) світоглядна теорія (представник — англійський психолог і філософ Е. Кречмер, який встановлював прямий зв’язок між темпераментом людини та її світоглядом); б) моралістична теорія (представник — І. Кант; зокрема, у книзі «Размышления над чувством прекрасного» (1764) він писав, що флегматик вирізняється нестатком морального почуття, а меланхоліку більше ніж будь-кому притаманна «справжня чеснота»; почуття прекрасного найбільш розвинуте у сангвініка, а почуття честі — у холерика; в) конституційно-морфологічна теорія (представник — У. Шелдон та ін.; вважається, що темперамент залежить від конституції, будови людського тіла (повна людина зазвичай добродушна, на противагу худій).

Наукове пояснення природи темпераменту запропонував І. П. Павлов у вченні про основні властивості нервової системи (неврологічна теорія). У процесі вивчення вищої нервової діяльності тварин він установив, що собаки, які відрізняються за характером утворення умовних рефлексів, розрізняються також і за темпераментом. Тому було зроблено висновок про те, що в основі темпераменту лежать ті самі причини, що й в основі умовно-рефлекторної діяльності — властивості нервової системи. Неврологічна теорія І. П. Павлова визначає три основні властивості нервової системи: 1) силу процесу збудження і гальмування, що залежить від працездатності нервових клітин; 2) урівноваженість нервової системи, тобто ступінь відповідності сили збудження силі гальмування (їхній баланс); 3) рухливість нервових процесів, тобто швидкість зміни збудження гальмуванням і навпаки.

Ці властивості пов’язані з виконанням функції вчасного врівноважування нервової системи людини. І. П. Павлов установив, що темперамент залежить від сполучення властивостей нервової системи (від її типу). Вчений розглядав чотири основні типи нервової системи: 1) сильний, неврівноважений (з перевагою сили процесу збудження); 2) сильний, урівноважений, рухливий; 3) сильний, урівноважений, інертний; 4)слабкий. Іншими словами, три властивості нервової системи в класифікації І. П. Павлова в різних сполученнях дали чотири типи вищої нервової діяльності, що визначають чотири типи темпераменту: холеричний; сангвінічний; флегматичний; меланхолічний.

Психологічна характеристика типів темпераменту визначається його властивостями: а) сензитивністю (підвищеною чутливістю до подій, що відбуваються; визначає силу найменших зовнішніх впливів, необхідну для виникнення психічної реакції, а також швидкість цієї реакції);

б) реактивністю (визначає ступінь мимовільності реакції на зовнішні і внутрішні впливи однакової сили); в) активністю (енергійність впливу людини на навколишнє середовище, зовнішній світ); г) співвідношенням реактивності та активності (визначення залежності діяльності людини — від випадкових зовнішніх чи внутрішніх обставин); ґ) темпом реакцій (швидкість протікання різних психічних реакцій і процесів); д) пластичністю і протилежною їй якістю — ригідністю (гнучкість пристосування до зовнішніх впливів або його інертність); е) екстраверсією і протилежною їй якістю — інтроверсією (залежність реакцій і діяльності людини від зовнішніх вражень, що виникають у певний момент (екстравертованість), чи від образів, уявлень, пов’язаних з минулим і майбутнім (інтровертованість); є) емоційною збудливістю (властивість, обумовлена мінімальним впливом, необхідним для виникнення емоційної реакції і швидкості її виникнення).

Сангвінік. Знижена сензитивність. Висока реактивність і висока активність, урівноваженість. Пластичність. Екстравертованість. Підвищена емоційна збудливість. Прискорений темп реакцій.

Холерик. Знижена сензитивність. Висока реактивність і висока активність з перевагою реактивності. Ригідність. Екстравертованість. Підвищена емоційна збудливість. Прискорений темп реакцій.

Флегматик. Знижена сензитивність. Низька реактивність і висока активність. Ригідність. Інтровертованість. Знижена емоційна збудливість. Уповільнений темп реакції.

Меланхолік. Підвищена сензитивність. Невисокі реактивність і активність. Ригідність. Інтровертованість. Підвищена збудливість. Депресивний характер емоцій. Уповільнений темп реакцій.