• Поняття і структура характеру

Індивідуальні відмінності людей виявляються не тільки в темпераменті (даному від природи, від народження людині), а й у характері (який набувається соціально). Стосовно особистості слово «характер» позначає чітко виражені її особливості. Характер (від грец.характер — ознака, риса, особливість) — сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові способи поведінки. Пізнання характеру індивіда дає змогу з певною ймовірністю передбачати його поведінку і у такий спосіб коректувати очікувані дії та вчинки.

Сам термін «характер» був ужитий філософом Теофрастом (Феоф- растом), учнем Арістотеля (372-287 рр. до н. е.), який написав книгу про характер і запропонував характеристику та опис більше тридцяти його рис (боягузтво, лицемірство, честолюбство, жадібність тощо). З розвитком психології знання про характер збагачувалися.

Характер відображає індивідуальні особливості особистості і обумовлює її вчинки, стосунки з людьми, природою, зовнішнім світом.

Існують різні риси характеру. Так, залежно від переважання психічних процесів у діяльності людини розрізняють інтелектуальні риси (гнучкість розуму, спостережливість та ін.), вольові риси (цілеспрямованість, дисциплінованість, самостійність, твердість та ін.), емоційні риси (грубість, афективність тощо).

Характер не є випадковим набором рис — це завжди система вза- ємозумовлених залежностей. Характер є цілісною організацією, що називається структурою характеру. Цінність структури характеру полягає в тому, що, знаючи одні риси, можна припускати, прогнозувати наявність (чи відсутність) інших.

У психологічній літературі розрізняють чотири системи властивостей характеру:

• властивості, що відображають ставлення до окремих людей і колективу (доброта, злість, чуйність, вимогливість, принциповість, зарозумілість тощо);

• властивості, що відображають ставлення до праці (працьовитість, лінощі, сумлінність, відповідальність та ін.);

• властивості, що відображають ставлення до речей (акуратність, неохайність, недбалість тощо);

• властивості, що відображають ставлення до самого себе (гордість, самолюбство, скромність, марнолюбство та ін.).

У характері людини виділяють також синтетичні риси: моральну вихованість (визначає особливості людини щодо її ставлення до інших людей, форм поведінки, до суспільства загалом: доброта, тактовність, гуманізм тощо); повноту характеру (розкриває багатство характеру особистості, її різнобічність); цілісність характеру (вказує на внутрішню єдність особистості, її визначеність); сила характеру (підкреслює енергійність особистості); оригінальність характеру (розкриває індивідуальну своєрідність людини, її самобутність).

Характер людини формується в процесі її життєдіяльності, під впливом виховання. Становлення характеру визначене наперед соціальними умовами життя, найближчим оточенням, впливом сім’ї, школи, друзів^.

6.Закономірності формування здібностей

До індивідуальних особливостей особистості належать здібності. За своєю сутністю здібності — це такі індивідуально-психологічні особливості, що виявляються в процесі оволодіння діяльністю, у ході набування знань, умінь і навичок. Здібності розвиваються в процесі життя індивіда.

Дослідження природи здібностей передбачає необхідність урахування трьох істотних ознак (Б. М. Теплов): по-перше, під здібностями розуміють індивідуальні психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої; по-друге, здібностями називають не всі індивідуальні особливості, а лише такі, що стосуються успішності виконання якої-небудь діяльності; по-третє, поняття «здібності» не зводиться до тих знань, умінь і навичок, що уже виробилися в людини, а передбачає певний генетичний момент.

Слід зазначити, що здібності є не тільки результатом розвитку, а й дії уроджених особливостей. У цьому плані важливе значення має поняття обдарованості. Обдарованість — це своєрідність природних передумов, наявність внутрішніх умов, що лежать в основі здібностей. Іншими словами, здібності — це обдарованість у розвитку.

В психологічній літературі зазначається, що існують найбільш сприятливі, оптимальні строки в розвитку і становленні окремих здібностей. Цікавими є спостереження канадського вченого Генрі Лемана, який працював над цією проблемою приблизно 20 років. На його думку, у поетів цей вік визначається між 26 і 30 роками, у лікарів — 33-34, у художників — 30-35, а у письменників — 40-44 роками. Обдарованість може привести до раннього розвитку здібностей. Так, музичні здібності Вольфганга Амадея Моцарта, Франца Йозефа Гайдна, М. А. Римського- Корсакова виявилися в 4 роки; творчі здібності І. Ю. Рєпіна — в 4-5 років, у Санті Рафаеля — у 8 років; О. С. Пушкін почав писати вірші в 9 років.

Певне значення в розвитку здібностей мають задатки (нахили) — виражені анатомо-фізіологічні особливості організму (хороший кровообіг мозку, рухливість нервової системи та ін.). Задатки не визначають розвиток здібностей автоматично. Здібності — це не задаток у розвитку.

На формування здібностей впливає низка умов: спрямованість особистості, розумова і фізична активність, інтерес до діяльності, уява тощо. У психології розрізняють загальні і спеціальні здібності. Існують літературні, математичні, педагогічні, художні та інші здібності. У психології розглядають також теоретичні і практичні здібності. їхня відмінність полягає в тому, що перші визначають схильність особистості до абстрактно-теоретичних міркувань, другі — до практичних дій.

Здібності пов’язані з існуванням трьох типів людей: «художнього», «розумового» і «проміжного» (за термінологією І. П. Павлова). Така типологія пов’ язана із вченням, відповідно до якого вища нервова діяльність людини характеризується наявністю в ній двох сигнальних систем: першої сигнальної системи — образної, емоційної і другої, пов’язаної із сигналізацією цих образів за допомогою слова — сигналу сигналів.

Відносна перевага першої сигнальної системи в психічній діяльності людини характеризує «художній» тип, відносна перевага сигналу сигналів — «розумовий» тип, рівне їхнє представництво — середній («проміжний») тип людей. Зазначені розходження пов’язують з функціями лівої (словесно-логічної) і правої (образної) півкуль головного мозку.

Є два рівні розвитку здібностей: 1) репродуктивний — відображає високе вміння засвоювати знання, опановувати діяльність і виконувати її за зразком; 2) творчий — уміння створювати нове, оригінальне, творче.

Високий рівень у розвитку здібностей називають талантом. Талант — це сполучення здібностей, що дає змогу людині успішно і оригінально виконувати будь-яку діяльність. Результати діяльності талановитої людини вирізняються принциповою новизною.

Слід зазначити, що про талант йдеться тоді, коли спостерігаються сполучення здібностей, певна їхня сукупність. Ізольована здібність не може бути аналогом таланту (навіть якщо вона має високий рівень розвитку). Про це свідчить дослідження психіки людей, що мали ейдетичну (феноменальну) пам’ять. Хоча, як відомо, саме в пам’яті, її міцності багато хто готовий бачити «еквівалент» таланту. Так, протягом декількох десятиліть група московських психологів проводила експерименти з випробуваним Ш., який мав феноменальну пам’ять (експериментальна психологічна лабораторія О. Р. Лурії). Мнемонічні здібності Ш. ні в кого не викликали сумнівів. Випробуваному пропонували низку слів, потім чисел, потім букв, ряд цей зростав до тридцяти, до сімдесяти, до ста елементів — Ш. його спокійно відтворював і в прямій і зворотній послідовностях. Він відтворював його і через п’ятнадцять років. Закривавши очі, Ш. говорив: «Так, так... Це було у вас на тій квартирі... ви сиділи за столом... ви були в сірому костюмі... я бачу, що ви мені говорили». І перелічував запропоновані йому п’ятнадцять років тому слова і цифри. Пам’ять Ш. не мала меж ні за обсягом, ні за міцністю. У діяльності людини пам’ять — це лише один з чинників, від якого залежить успіх творчості. Ш. не розвив у себе інших здібностей, крім здатності запам’ятовувати.

Важливою характеристикою особистості є її здібності — індивідуально-психологічні особливості людини, що виявляються в діяльності і є умовою її успішного виконання.

Здібності тісно пов’язані зі знаннями, уміннями і навичками людини, забезпечуючи їх швидке надбання, закріплення й ефективне застосування на практиці.

Природною основою формування здібностей є задатки — вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку, органів почуттів і руху.

Задатки є необхідною, але не достатньою умовою розвитку здібностей. Якщо, наприклад, людина розумово неповноцінна, то, не зважаючи на найсприятливіші умови, вона, на жаль, навряд чи досягне висот думки. З іншого боку, наявність задатків ще не означає, що вони розів’ються в здібності.

В даний час установлено, що генотип визначає тільки потенційні можливості людини, а середовище і виховання – наскільки ці можливості будуть реалізовані. Варто також врахувати, що і самі задатки багатозначні, й у залежності від діяльності, у яку буде включена людина, можуть розвитися дещо різні здібності. Так, при доброму слуху і почутті ритму одна людина стане композитором, інша – диригентом, третя – виконавцем, а четверта – музичним критиком.

Виділяють такі види здібностей:

- природні, що формуються на базі вроджених задатків при наявності елементарного життєвого досвіду через механізми навчання типу умовно-рефлекторних зв’язків;

- специфічні, що формуються й забезпечують розвиток у соціальному середовищі, серед них виділяють загальні і спеціальні здібності.

Загальні здібності визначають успіхи людини у будь-яких видах діяльності. Про наявність загальних здібностей судять, насамперед, за рівнем розвитку розумових якостей – гнучкості, критичності, самостійності, широти мислення і т.п.

Сукупність усіх розумових здібностей, що забезпечують людині можливість вирішувати різноманітні задачі, звичайно називають інтелектом.

Специфічні розходження в обдарованості виявляються насамперед у спрямованості інтересів до тієї або іншої сфери людської діяльності, виявляючись у спеціальних здібностях, що допомагають досягти високих результатів у певній області діяльності (математичній, технічній, художній, спортивній і т.д.). Ці здібності можуть доповнювати і збагачувати одна одну, але кожна з них має власну структуру, у якій розрізняють провідні і допоміжні властивості.

Крім загальних і спеціальних здібностей виділяють:

теоретичні (визначають схильність людини до абстрактно-логічного мислення) і практичні (зумовлюють успіх у конкретно-практичних діях);

репродуктивні, що забезпечують здатність засвоювати знання, уміння, навички, і механічно відтворювати їх, та творчі, що позв’язані з процесом створення нових оригінальних ідей, здобутків матеріальної і духовної культури;

спілкування, взаємодія з людьми, що забезпечують можливість входження в контакт із різними людьми, викликати їх позитивне ставлення до себе.

Можна розрізняти здібності і за рівнем їх розвитку. Високий рівень розвитку називають талантом, надвисокий – геніальністю.

Основні поняття і ключові слова: задатки, здібності, види здібностей.

7. Соціа́льна психоло́гія — розділ, галузь психології, яка займається вивченням закономірностей діяльності людини в умовах взаємодії в соціальних групах. Основні проблеми соціальної психології: закономірності спілкування та взаємодії людей, діяльність великих (нації, класи) і малих соціальних груп, соціалізація особистості та розвиток соціальних установок.

Предмет і завдання соціальної психології[ред. • ред. код]

Російська соціальна психологія відкриває свою новітню історію з 1962 року, коли відкрилася перша в країні лабораторія соціальної психології при відділенні психології Ленінградського університету. Починаючи з цієї дати, а особливо останніми роками, збільшився потік літератури соціально-психологічного вмісту. Зросла поза сумнівом кількість перевиданих видань країн західної Європи і США. Можна навіть стверджувати, що на Росію обрушився потік публікацій, монографій, а також збірок тих, що охоплюють не лише вузькі, але і широкі питання по всіляких тематиках. Важливе місце займає підручник Д. Маєрса, будучи для багатьох американських студентів першою книгою, яка знайомить їх з основами соціально-психологічних знань. Праця Д. Майєрса по соціальній психології вельми своєрідна. Автор трактує соціальну психологію переважно в рамках когнітивізма, приводячи виключно цікаві дані отримані ним і його найближчими колегами у сфері міжособового пізнання і соціальної дії.

Сильною стороною підручника Д. Маєрса є і орієнтація автора на практичне використання соціально-психологічних знань. Багато сторінок книги присвячено вживанню соціальної психології в юриспруденції, медицині, практиці врегулювання соціальних конфліктів. Але незважаючи на вже позитивно висловлену точку зору із цього приводу професором А. Л. Свенцицьким, постараємося у свою чергу дати свою характеристику даного підручника, порівнявши його по деяких параметрах з іншими російськими, такими як «Соціальна психологія» під редакцією Андрєєвої Г. М., «Соціальна психологія» під редакцією А. В. Петровського і «Психології спілкування» М. І. Станкіна. Соціальна психологія — це наукове дослідження того, про що люди думають, як вони впливають один на одного і як відносяться один до іншого. Соціальна психологія — дочірня гілка соціології і психології, яка хоче бути більш індивідуальною за своїм змістом і більш експериментальною у своїх методах, ніж інші галузі соціології. Порівняно з психологією особистості, соціальна психологія менше «звертає увагу» на відмінності між індивідами і більше — на тому, як люди в загальному оцінюють одне одного і впливають одне на одного.

Соціальна психологія — екзогенна наука; вона виявляє як соціальні умови впливають на поведінку. Поглянемо, як інтерпретується визначення соціальної психології в підручнику Андрєєвої Г. М. «Соціальна психологія» — галузь психологічної науки, яка вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, обумовлені включеністю їх в соціальні групи, а також психологічні особливості самих цих груп". Перегортаючи підручник Андрєєвої Г. М. «Соціальна психологія» ми мимоволі стикаємося з дуже конкретними назвами абзаців, такими як: «дискусія про предмет соціальної психології», «завдання соціальної психології і проблеми суспільства», знаходимо такі гучні фрази типа «сфера власних інтересів соціальної психології» є видимою досить чітко, що і дозволяє відмежувати її як від проблем соціології, так і від проблем загальної психології.

Соціальна психологія стикається з двома суперечливими критичними зауваженнями. По-перше, вона тривіальна, оскільки засвідчує очевидне, по-друге, вона небезпечна, оскільки її відкриття можуть бути використані для маніпулювання людьми. Наводячи досить переконливі приклади з різноманітних джерел, навіть з політики, Д. Майєрс не лише зацікавлює даною проблемою, але і змушує задуматися. Способи викладу матеріалу дуже сприйнятливі для запам'ятовування, оскільки підкріплюються, як вже було сказано вище «переконливою кількістю переконливих прикладів».

Більшість соціально-психологічних досліджень відносяться або до кореляційних, або до експериментальних. Кореляційні дослідження, для проведення яких інколи використовують метод систематичного опитування, виявляють взаємозв'язок між змінними, такими, наприклад, як рівень освіти і дохід. Ставлячи експерименти, соціальні психологи інколи створюють ситуації які зачіпають емоції людей. У цьому випадку вони зобов'язані слідувати професійним етичним правилам: отримувати згоду від обізнаних випробовуваних, слідувати принципу «не нашкодь», після завершення експерименту повністю розкривати їм будь-який тимчасовий обман. Соціальні психологи інтегрують свої ідеї і дані експериментів в теорії. Лабораторні експерименти дозволяють перевірити ідеї, зібрані по крупицях з життєвого досвіду, і потім застосувати принципи і результати на реальному світі.

Провідним вітчизняним періодичним науковим виданням, у якому висвітлюються результати соціально-психологічних досліджень, є журнал «Соціальна психологія».

Структура[ред. • ред. код]

У структуру соціальної психології входять наступні три групи проблем:

Соціально-психологічні явища у великих групах (у макросередовищі). Сюди відносяться проблеми масової комунікації, механізми і ефективність впливу засобів масової комунікації на різні спільності людей, закономірності поширення суспільних настроїв, обрядів, звичаїв і т. д.

Соціально-психологічні явища в малих групах (у мікросередовищі). Вони включають проблеми психологічної сумісності в замкнутих групах, міжособистісних відносин, лідерства і інші.

Соціально-психологічні прояви особистості людини (соціальна психологія особистості). Тут розглядають, наскільки особистість відповідає соціальним очікуванням у великих і малих групах, як вона сприймає вплив малих груп, яка залежність самооцінки особистості від оцінки її групою, в яку входить особистість, і т. д.

Важливе значення у вирішенні завдань соціальної роботи має теорія соціального конфлікту, як індивідуально-особистісного, так і індивідуально-групового і міжгрупового. Відповідний соціально-психологічний аналіз конфлікту забезпечує дієвість соціальної роботи, підвищує ефективність трудової (навчальної) діяльності.

Можна назвати ще багато проблем професійної соціальної роботи, які вимагають відповідного психологічного підґрунтя. Це, зокрема, стосується і психології соціальної діяльності. Соціальна діяльність являє собою вивчення і перетворення соціуму і особистості.

В структурі соціальної діяльності присутні психологічно чітко забарвлені елементи — мотивація, психологічний аналіз, управління.

Методи[ред. • ред. код]

Психологічні методи, які застосовуються в соціальній роботі, поділяються на індивідуальні і групові.

Істотні результати в соціальній роботі дають методи психодіагностики, з допомогою яких вирішуються численні завдання вивчення особистості, групи, колективу.

В практиці соціальної роботи широко використовується психологічна консультація, за результатами якої будується відповідна індивідуальна і групова робота. Використовуються методи психологічної адаптації, які допомагають включати реципієнтів в соціальну діяльність так, що вони чіткіше усвідомлюють соціальну ситуацію, розвивають адекватну самооцінку, пристосовуються до умов життєдіяльності, які нерідко змінюються. Останніми роками досить типовими методами соціальної роботи стали соціально-психологічний тренінг і аутотренінг.

Чітко виражений психологічний характер носять методи корекції поведінки, мотивації, спілкування, самооцінки: реципієнт усвідомлює недоліки в структурі власної особистості, виробляє нові моделі поведінки, вправляється у їх застосуванні з наступним узагальненням і переносом соціально-психологічних утворень в нові умови своєї життєдіяльності.

Методи психотерапії зорієнтовані на психологічні перетворення в структурі цілісної особистості.